Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Формування білогвардійських сил

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Після відречення гетьмана П.Скоропадського від влади, 14 грудня 1918 р., Бердянськ було окуповано підрозділами білогвардійського Кримсько-Азовського добровольчого корпусу (КАДК), що перебував під командуванням генерала Августина Климентовича де Боде [9]. Білогвардійців доставили до міста кораблі Чорноморської англо-французької ескадри. «Історія міст та сіл УРСР» уточнює, що це були підрозділи «корпусу» генерала П.Тілло [10]. Утім, зазначимо, що лише радянські історики називають це військове угрупування «корпусом», намагаючись цим викликати в читача асоціації з багаточисельним військовим з’єднанням. Самі ж білогвардійці називали цей підрозділ «Зведеним гвардійським загоном». Це справді була цікава військова частина. Багато хто з її бійців до революції 1917 р. проходив службу в гвардійських полках кадрової Російської армії. Чимало солдатів й офіцерів Зведеного гвардійського загону до кінця першої світової війни (осінь 1918 р.) воювали у Франції на Західному фронті. Після повернення додому, на територію колишньої Російської імперії, їх, після відповідної пропагандистської обробки, відразу ж записали в Добровольчу армію. Потім переписали в Кримсько-Азовський добровольчий корпус і кинули воювати проти «більшовиків». До числа останніх у кінці 1918 – на початку 1919 р. слабо обізнані в політичній обстановці контрреволюціонери відносили й махновських повстанців. Очолював загін генерал-майор Павло Едуардович Тілло [11] (1872 – 1931), представник відомого в Російській імперії дворянського роду потомствених військових. Закінчивши в 1892 р. Пажеський корпус, П.Тілло на перших порах служив у лейб-гвардії Преображенському полку. Згодом очолив лейб-гвардії Семенівський полк. У роки першої світової війни генерал керував 1-ю бригадою І гвардійської піхотної дивізії, за що був нагороджений орденом св. Георгія ІV ступеня. З початком «білого» руху, 25 жовтня 1918 р., П.Тілло призначено командиром Зведеного гвардійського загону. «Тілловці» недовго затрималися в Бердянську. Намагаючись захопити під свій контроль якомога більшу територію, вони висунулись на північ, вздовж залізниць, до Мелітополя та Великого Токмаку. На захоплених теренах «білим» генералам уже марились успішно проведені мобілізації й нові лави бійців за Білу, Єдину й Неподільну Росію. Зайнявши Мелітополь, підрозділ генерала П.Тілло змінив назву на «Мелітопольський гвардійський загін», яку носив до 27 січня 1919 р., після чого був перейменований у Мелітопольський піхотний полк [12].

У Бердянську ж, що став тиловим містом Білого Півдня, почав формуватися Бердянський піхотний полк Кримсько-Азовського добровольчого корпусу. На початку січня 1919 р. до станиці Новоспасівка [13] з Бердянська було відправлено для проведення мобілізації трьох її офіцерів. Для солідності ця мініатюрна військова команда була озброєна двома кулеметами, які її учасникам у халепі допомогти так і не змогли.

Необізнаність із реаліями навколишньої обстановки командування Кримсько-Азовських «добровольців» була вражаючою. Надсилати в «другу махновську столицю» трьох осіб для проведення мобілізації було рівнозначно або витончено-жорстокому їх вбивству, або відвертому виявленню зневаги до супротивника. Місцеві селяни, що повстали проти гетьмана ще в травні 1918 р., відповіли адекватно, аби «білякам» відразу стало зрозуміло, з ким вони мають справу і на що їм у майбутньому варто сподіватися. Як повідомляє зведення за № 20 «Особливої слідчої комісії по розслідуванню злодіянь більшовиків», місцевим вдалося схопити відправлених у Новоспасівку офіцерів. Двох із них вбили на місці, а третього замурували в грубі селянської хати й стали відрами заливати всередину, через димар, воду, аж поки людина не втопилася. Найбільш ймовірно, що в грубу офіцер забрався сам, ховаючись від переслідуючих його ворогів [14]. Згодом представники «білої» влади знайшли обмерзлий льодом труп бідолаги [15].

Після цього інциденту акцент у формуванні Бердянського полку почав робитися на ідеалістичну молодь, студентів, які, недовчившись, повернулися в місто, й старших учнів гімназій. Гімназистів-добровольців записували в полк відразу. Вони, у свою чергу, створювали в гімназіях воєнізовані дружини, що після занять займалися муштрою й військовими вправами. Причому в формування полку були втягнуті, крім Бердянська, й приазовські села, наприклад, с. Попівка (нині Смирново). У воєнізованій дружині Попівської гімназії брав участь й О.Коморний. [16] Навіть у старості він добре пам’ятав про те, як гімназійна напіврота вечорами марширувала в полях під селом, співаючи пісню «Трансваль, Трансваль, земля моя, ти вся гориш вогнем…». Перед початком занять усі гімназисти разом із протоієреєм молили Бога дарувати «перемоги нашому христолюбивому воїнству» [17], під яким міркувався КАДК.

Керував формуванням цього добровольчо-гімназійного війська, яке мало захистити Бердянськ від махновських «банд», досвідчений генерал-майор Михайло Миколайович Виноградов (1868 – 1960) [18]. Він свого часу закінчив Воронізький Михайлівський кадетський корпус (1887 р.) і 1-е Павлівське військове училище (1889 р.). Згодом служив у 141-му Можайському піхотному полку. 6 грудня 1912 р. М.Виноградов отримав звання полковника. У подальшому він був учасником російсько-японської й першої світової воєн. Командував 160-м Абхазьким, 117-м Ярославським і 459-м Миропільським піхотними полками. У роки війни став георгієвським кавалером, генерал-майором і командиром бригади в 115-й піхотній дивізії (з лютого 1915 р.). М.Виноградов перебував у Добровольчій армії з самого початку її існування й був учасником 1-го Кубанського («Льодяного») походу, що дуже поціновувалося серед білогвардійців. У 1918 р. він керував сформованим ним загоном, що отримав назву «загін генерала Виноградова». Загін входив до складу 3-ї Астраханської піхотної дивізії, згодом до 2-го Кубанського козачого корпусу генерала С.Улагая. На початку 1919 р. генерала було направлено для допомоги у формуванні Кримсько-Азовського корпусу.

За три місяці формування успіхи М.Виноградова були невеликі. Лише коли махновці вже підходили до Бердянська, полк вивели на позиції. Все, що він зміг зробити, так це повернутися назад, завантажитися на пароплав і відпливти до Новоросійська, залишивши місто на поталу ворогові. Пізніше вояки М.Виноградова брали участь у бойових діях на Північному Кавказі, а на Україну повернулися в травні 1919 р. За невелику кількість учасників Бердянський піхотний полк весною 1919 р. було знову перейменовано на «загін генерала Виноградова», що поступово розрісся до 2 – 3 тис. чол. Саме генералу М.Виноградову було доручено наступати на Мелітополь і Бердянськ у червні 1919 р., відвойовуючи назад втрачене ним у березні 1919 р. місто [19].

Одночасно з формуванням піхотного полку білогвардійці активно стали використовувати в боротьбі з махновцями інфраструктуру міста, особливо його порт. Барон Нолькен, представник Добровольчої армії при союзному командуванні, занотував у своїх паперах, що 22 грудня 1918 р. з Керчі до Бердянська було направлено артилерію для посилення частин, що ведуть боротьбу з махновцями [20].

Із 10 січня 1919 р. Кримсько-Азовський добровольчий корпус було перейменовано на Кримсько-Азовську добровольчу армію (КАДА), що отримала нового командувача – генерала Олександра Боровського [21]. Останній вважав за краще керувати своїми військами з Кримського півострова. Своєрідною «гвардією» даного з’єднання стала Єгерська «бригада самооборони» німецьких колоністів під керівництвом полковника Ковалинського, що загрожувала махновському району із заходу на п’ятидесятикілометровому фронті від ст. Пришиб до ст. Великий Токмак. Окрім них та «чистокровних добровольців», у складі КАДА воювали й мобілізовані селяни Мелітопольщини, які складали близько третини її особового складу. До караульної служби в КАДА навіть тимчасово залучались підрозділи австрійської армії, які ще не встигли виїхати на батьківщину.

Володимир Май-Маєвський

На початку січня 1919 р. КАДА в районі Приазов’я й Запорожжя з’єднала свій фронт з кращими полками Добровольчої армії генерала В.Май-Маєвського [22] (Дроздовський, Марковський, Самурський та інші, близько 4000 шабель та багнетів). Загальна кількість бійців «білих» загонів на протимахновському фронті в цей момент, за різними джерелами, коливається від 5 до 20 тисяч чоловік і приблизно дорівнює кількості махновських повстанців. Наступ «кадетів» на махновський район у січні 1919 р. був зупинений повстанцями лише на лінії ст. Межева – ст. Гайчур – Успенівка – Ново-Миколаївка – Велика Михайлівка, при цьому довелося здати наступаючому ворогові столицю повстанського руху – село Гуляй-Поле. Ситуація могла бути для махновців ще складнішою, але, на їх щастя, донські козаки відмовилися від пропозиції А.Денікіна в січні 1919 р. йти воювати на Україну. Здавалося, при такому стані справ спокійному життю Білого Бердянська нічого не загрожує: фронт стояв у 150 км на північ. Своєрідним показником стабільності й налагодження мирного життя в місті стало поновлення виходу міської російськомовної газети «Бердянские известия», що вирізнялась лояльністю до денікінського режиму.

Вчителька Наталя Сухогорська згадує атмосферу цього періоду:

«Бердянськ… був наповнений «чистою» публікою. Ніхто з неї, за рідким винятком, Махна не чекав і не вірив, що розбійники можуть зважитися на кидок до Азовського моря і захоплення міста. Кількох колишніх офіцерів, що були знайомі з методами і силою махновців, ніхто не слухав. На їх слова, що махновці – це сильний і хитрий ворог, набрана добровольцями студентська і гімназична молодь лишень сміялася. «Ми – регулярні війська! – надималися в самоповазі колишні юнкери, – а махновці – наволоч, що нічого не розуміє у війні» [23].

Антон Денікін

Головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР) генерал Антон Денікін був цілком задоволений активними діями «кримо-азовців», які замість того, аби під захистом антантівських союзників спокійно формуватися в Криму, висунулися на позиції по лінії Великий Токмак – Пологи – Царекостянтинівка й з’єдналися з військами Добровольчої армії. «Маючи перед собою багаточисельні, до 10 – 15000 чоловік повстанські банди, наші частини протягом півтора місяця успішно боролися з ними». Але такий стан справ підтримувався лише завдяки максимальній напрузі сил. Той же А.Денікін писав, що в середині січня 1919 р. абсолютно всі бойові підрозділи КАДА були виведені в Північну Таврію. У Криму не залишилося навіть гарнізонів [24]. Проте успіхи «кримо-азовців» виявилися тимчасовими. Їх мобілізаційна компанія на Запорожжі, в Мелітопільщині та Приазов’ї зазнала повного фіаско. Підрозділи «кадетів», як їх почали називати місцеві жителі, були і залишалися малочисельними. Селяни переважно ставилися до них вороже, як до прийшлих чужинців-окупантів і насильників.

Реагуючи на подібні настрої, білогвардійці встановили на контрольованій території терористичний режим. У Бердянську, зокрема, було продовжено «традицію» комендантської години. Збиратися групами більше як по двоє чоловік заборонялося. Проводились облави, обшуки, арешти і розстріли причетних до революційних партій жителів. Звинувачених «у більшовизмі» групами по кілька чоловік розстрілювали за містом [25]. По Бердянську повзли страхітливі чутки, що арештованих ночами топлять у порту.

Користуючись початком денікінської мобілізації й різким зростанням антиденікінських настроїв, у Бердянську місцеві організації соціалістів-революціонерів, соціал-демократів («меншовиків») та анархістів вирішили підняти повстання й захопити владу. Цікаво, що велику роль у цьому відігравали жінки-революціонерки. Однак змовників відмовилися підтримати місцеві комуністи-підпільники, які ще 17 жовтня 1918 р. отримали з центру вказівку не втягуватися в авантюру з повстанням і вичікувати підходу військ Червоної армії [26]. Бердянське повстання розділило долю денікінської мобілізації. Революціонерам вдалося загітувати до виступу лише чоловік 30 місцевих парубків, але справа заглухла через брак зброї та припасів, яких так і не вдалося роздобути.

Примітки

9. Де Боде Августин Климентович (1871 – ?) – генерал-майор, офіцер російської армії починаючи з 1892 р. З 24 грудня 1917 р. – начальник Кримського центру Добровольчої армії. З 6 листопада 1918 р. – представник Добровольчої армії в Криму. З 23 листопада 1918 р. – командир Кримсько-Азовського добровольчого корпусу. Займав посаду до 6 січня 1919 р. Подальша доля невідома.

10. Історія міст та сіл УРСР. Запорізька область. – К., 1970. – С. 123.

11. Прізвище Тілло було знайомим для вух бердянців. Ще в 70-х рр. ХІХ ст. у будинку № 13 по вулиці Одеській (у 1921 р. перейменованій на честь Дзержинського) мешкала сім’я з цим прізвищем. Причому один представник цієї сім’ї, Євген Тілло, тоді чимало часу проводив з юним Петром Шмідтом – майбутнім «червоним адміралом», керівником Севастопольського повстання 1905 р. (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. – Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. – С. 54).

12. У подальшому доля генерала П.Тілло склалася традиційно для військових діячів «білого» руху. Після розгрому останнього П.Тілло евакуювався з Одеси на пароплаві «Ріо-Прадо» в грецьке місто Салоніки. Звідти в 1920 р. генерал перебрався в Королівство з’єднаних сербів та хорватів, а потім через кілька років переїхав до Парижу, де й помер 19 липня 1931 р. Похований на знаменитому білоемігрантському кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа.

13. Сучасне село Осипенко Бердянського району Запорізької обл. Цей населений пункт у другій половині ХІХ ст. належав Азовському козачому війську й офіційно називався «станицею». Назва збереглася в ужитку місцевих жителів навіть після переведення їх у стан «державних селян».

14. Історія «громадянської війни» знає чимало прикладів, коли люди ховались від своїх ворогів у печах і грубах, при цьому не завжди вдало.

15. Красный террор в годы гражданской войны. Сб.док. и мат. – Лондон, 1992. – С. 257.

16. Спогади Олександра Володимировича Коморного (1900 – 1997), професійного художника з Донеччини, є важливим джерелом із нашої проблематики. Дитинство та юність автор провів у Приазов’ї, спочатку в с. Попівці, потім в с. Андріївці, де навчався в гімназії й почав займатися малюванням у студії художника А.Брянцева. Навесні 1919 р. він працював у кільтпросвіті 3-ї Задніпровської бригади Н.Махна. О.Коморний особисто спілкувався з Батьком та його оточенням, навідувався до Бердянська, де брав уроки малювання в художника Якова Хаста. У подальшому О.Коморний брав участь у роботі товариства «Просвіта», навчався в Харківському художньому інституті. Саме він в якості театрального художника оформив низку постановок легендарного театру Л.Курбаса «Березіль». У 30-ї роки О.Коморний служив у Червоній армії в кавалерійському полку. Ветеран другої світової війни, пережив оборону Києва, полон, дві втечі, заслання на північ, на Біломорканал. У хрущьовські часи він працював художником-монументалістом, керував Сталінською обласною організацією художників, викладав малювання. На схилі років О.Коморний написав чотири рукописні томи мемуарів, які після смерті автора залишилися на зберіганні в його доньки. На межі ХХ і ХХІ ст. донька художника передала ці мемуари маріупольському журналістові-краєзнавцю Анатолію Білоусу, що опублікував у місцевій газеті «Приазовський робітник» найбільш цікаві витяги з них, зокрема, про події в околицях Бердянська взимку та весною 1919 р. Згодом ці спогади великою вставкою увійшли в нову книгу московського історика С.Семанова.

17. Семанов С. Нестор Махно – вожак анархистов. – М., 2005. – С. 210.

18. Клавинг В. Гражданская война в России: Белые армии. – М., 2003. – С. 112.

19. Подальша доля генерал-майора М.Виноградова була такою. Влітку 1919 р. він був переведений у резерв Збройних сил Півдня Росії генерала А.Денікіна. У липні 1919 р. призначений командувачем Зведеної гренадерської дивізії, займаючи цю посаду до січня 1920 р. Разом із залишками ввіреного йому підрозділу М.Виноградов був евакуйований із Новоросійська в Крим, де перейшов у резерв Руської армії генерала П.Врангеля. Влітку 1920 р. був призначений військовим комендантом і начальником гарнізону м. Мелітополь. Восени 1920 р. працював черговим генералом у штабі Руської армії. У листопаді 1920 р. евакуйований з Білого Криму на пароплаві «Істерн Віктор». На еміграції мешкав на території З’єднаного сербсько-хорватського королівства. З перетворенням цієї країни в соціалістичну Югославію, в 1950 р. переїхав до Бельгії, де й помер у вересні 1960 р.

20. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність. – К., 1994. – С. 70.

21. Боровський Олександр Олександрович (1877 – 1939) – генерал-лейтенант. У 1903 р. закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. З 1907 р. – викладач Павлівського військового училища. У 1914 р. – полковник і командир 6-го Сибірського стрілецького полку. Мав кілька бойових нагород. У 1916 р. отримав звання генерала-майора и комбрига. З 1917 р. – командир дивізії. Активний учасник білогвардійського руху. На чолі студентського батальйону брав участь у 1-му Кубанському поході Добровольчої армії. Згодом – командир офіцерського полку. З 10 січня 1919 р. – генерал-лейтенант і командувач Кримсько-Азовською добровольчою армією. Після розформування останньої – начальник Закаспійської області. На початку квітня 1920 р. висланий генералом П.Врангелем з Криму за інтриги. В еміграції проживав у З’єднаному королівстві сербів і хорватів у м. Скоплє.

22. Май-Маєвський Володимир Зенонович (1867 – 1920) – генерал-майор Генерального штабу. Закінчив 1-й кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище й Миколаївську академію Генерального штабу (1896 р.). У роки першої світової війни – командир 44-го піхотного Камчатського полку, згодом – командувач 35-ю піхотною дивізією (1916 р.). Після Лютневої революції 1917 р. – командувач 1-м гвардійським корпусом, генерал-майор. На початку 1918 р. на Дону вступає в Добровольчу армію. Командував групою військ, що вели наступ на Донбас. Ввірені йому сили в травні 1919 р. було перейменовано на Добровольчу армію в складі Збройних сил Півдня Росії. 27 листопада 1919 р. звільнений із посади генералом А.Денікіним за пияцтво, гулянки й розклад білого тилу. Замінений на посаді генералом П.Врангелем. Помер у Севастополі 30 жовтня 1920 р.

23. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. – 1927. – №6. – С. 42.

24. Деникин А.И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. – 1994. – № 7. – С. 103.

25. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 9.

26. Там само. – С.14.