Квітень

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Із початком квітня 1919 р. у Бердянську почалися перебої з продуктами. Подібна ситуація була характерна для всієї території, контрольованої комуністами, як реакція селянства на політику «воєнного комунізму». Але бердянські комуністи пояснювали становище тим, що селяни перестали підвозити на ринок харчі через махновські реквізиції. Мовляв, махновці віднімають у селян товар, не платячи за продукти грошей, і тому селяни бояться показати носа до міста.

На партійному комітеті було поставлене питання про продовольче забезпечення. Комітет виніс відповідальне рішення: створити свої продзагони (продбригади) для заготовки хліба й інших продуктів у повіті. Начальником продовольчих загонів був призначений комуніст С.Ільїн. Як пише Л.Романов, бердянські продармійці в селах «зіткнулися з нездоланними труднощами». Майже в кожному селі вони зустрічали представників махновських загонів, які теж збирали хліб для потреб війська. Багато хто з продармійців був убитий, серед них і брат начальника повітових продзагонів М.Ільїн, що заїхав зі своїм продзагоном до Новоспасівки (див. додатки). З величезними труднощами бердянським продармійцям вдавалося привезти хліба для того, аби задовольнити хоча б мінімальні потреби ревкомівських працівників, їх родин та робітників заводів.

Частина розквартированих у Бердянську махновців розійшлася по селам за продовольством. Частина залишилася в місті. Під приводом пошуку похованих харчів почалися повальні обшуки і реквізиції усього, що тільки кому подобається. Не зупинялося і пияцтво. За будь-яке заперечення проти дій махновців працівників радянських установ негайно били шомполами. Шомполами махновці почастували також іноземних консулів, порушивши при цьому гарантовану міжнародним правом недоторканність їх особистостей [169].

Паралельно з цими подіями Н.Махно почав розігрувати «болгарську карту», намагаючись прихилити до себе населення болгарських колоній Приазов’я. На багаточисельних мітингах Н.Махно обіцяв їх жителям влаштувати національну автономію з центром у Бердянську, іншими словами, створити болгарську провінцію в його країні. У Бердянську незабаром мав відбутися з’їзд болгарських громад, який мусив підтримати махновську програму. Тут же повинна була почати виходити газета болгарською мовою [170]. Як-не-як, а болгарське село Куца Бердянка (Куце) знаходилось всього за 7 верст на захід від міста. Намір Н.Махна зробити Бердянськ центром болгарської автономії спирався на уявлення про те, що столицею Приазовського краю, за махновською логікою, повинен стати не Бердянськ, а неокозацька Новоспасівка – «друга столиця махновщини».

Після вислуховування махновських пропозицій по реорганізації суспільного ладу між представниками болгарської спільноти й особисто Н.Махном були проведені переговори. Болгарські пропозиції мало в’язалися з махновським «вільним радянським ладом», але загалом не викликали заперечень. Найбільш вражаючим виявленням батькової прихильності до колоністів був той факт, що Нестор Махно особисто знав болгарську мову і на мітингах у болгарських селах саме нею і говорив. Зазначимо, що з махновського боку це було виявлення неабиякої поваги і зацікавленості в слухачах. У більшості українських сіл Н.Махно виступав на мітингах російською мовою, оскільки, ще з часів ув’язнення в Бутирській тюрмі, добре вивчив саме російську політичну термінологію і революційну риторику. Болгарську термінологію Н.Махно, можливо, трохи і знав, але набагато гірше за українську. Тексти промов для Батька готував А.Матросенко, і Н.Махно попередньо готувався до кожного з виступів перед болгарською аудиторією.

У квітні 1919 р. у Бердянську розквітла політична публіцистика. Літератор О.Вєтлугін (Риндзюн) писав, що в Бердянську весною 1919 р. махновці випускали газету «Известия революционных войск имени батьки Махно». У своїй книзі «Авантюристи громадянської війни» (Париж, 1921) О.Вєтлугін наводить цитати з цієї газети і уривки оперативних зведень [171]. У липні 1919 р. О.Риндзюн справді був деякий час у Бердянську і саме тоді, мабуть, ознайомився з цим джерелом. Проте, за даними Л.Романова, махновська газета в місті мала іншу, просто-таки чудернацьку назву – «Бердянська митниця» [172]. Поряд із нею в місті продовжувала виходити і газета «Приазовський край», що знаходилася під впливом соціал-демократів (меншовиків) [173]. Не будемо забувати й про комуністичні «Ізвєстія Бердянської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів» («Ізвєстія Бердянського повітового виконкому ради революційних селянських і червоноармійських депутатів»).

11 квітня 1919 р. Н.Махно знову їхав потягом до Бердянська. У Гуляй-Полі тільки-но, 10 квітня, закрився ІІІ районний з’їзд Рад та делегатів повстанських загонів. На з’їзді зібралися представники 72 волостей із п’яти повітів України, в тому числі й Бердянського. Махновський рух помітно набирав політичної ваги. Резолюція, прийнята з’їздом, вимагала повної свободи слова, друку, зібрань лівих політичних течій, припинення продрозкладки й терору НК. На з’їзді махновці запропонували ідею «єдиного революційного фронту». Рівноправного союзу лівих політичних партій та угрупувань проти сил контрреволюції. Усім було зрозуміло, що комуністи на ці пропозиції не пристануть. Готуючись до поглиблення конфлікту, треба було посилювати позиції на флангах «махновського району».

Махновська делегація в Бердянськ знову виявилася на диво представницькою. Разом з Н.Махном у місто поверталися всі троє «намісників» (М.Черняк, М.Уралов та С.Каретников). Зайняли місця в штабному потязі О.Чубенко та начальник бригадного штабу Я.Озеров. Заради останнього, власне кажучи, Н.Махно і їхав до приморського міста. Яків Озеров разом із польовим штабом 3-ї Задніпровської бригади переводився в Бердянськ, і звідти вже мав планувати фронтові операції та контролювати стан фронтових полків. Махновський штабний потяг, їдучи з Гуляй-Поля до Бердянська, зупинився в Пологах, де з нього зійшли В.Білаш із П.Петренком. Ці командири їхали на фронт, під ст. Волноваху [174]. Після відвідин Бердянська Н.Махно мав приєднатися до них.

У Бердянську Н.Махно та Я.Озеров інспектували частини махновської кінноти, що офіційно закінчила етап формування. У цей же час Н.Махном була оголошена мобілізація коней по Бердянському повіту. За коней махновці обіцяли платити грошима, проте не змогли зібрати потрібної суми й вдалися до хитрощів. Коли селяни приводили до мобілізаційної комісії коней, махновці міняли їх на своїх заморених. У випадку особливо сильних протестів власник коня звинувачувався в мироїдстві й коника забирали у вигляді реквізиції.

У перервах між справами Н.Махно знову розбалакався з С.Дибецем, що прийшов з неофіційним візитом:

«– Яка ж в тебе програма?

– А ось повалимо спочатку білих, потім більшовиків. [175]

– Ну, а далі?

– Далі народ сам собою керувати буде.

– Як керувати? Дай ти собі звіт.

У відповідь він туманно викладає анархічні ідеї про безначалля, про селянські комуни, що не підкоряються ніякій державі, ніякому організуючому центрові.

– Наша ж діяльність, – казав він, – тільки агітація і пропаганда. Народ зробить усе сам. Цього ми дотримуємося і у військовій справі. Сама армія собою керує.

– Нісенітниця. Повна нісенітниця.

А Махно все твердить:

– Ось подивишся. Розберемося спочатку з білими, потім із більшовиками…

– Що будеш робити завтра?

– Буде народна комуна. Анархістська республіка.

Однак, говорячи про майбутнє, він виявляв повне невігластво, особливо в таких питаннях, як економіка, промисловість. Знав лише, що завод – це така річ, яка повинна випускати вироби, а у всьому іншому – звідки брати сировину, яким чином здійснювати господарчі плани – залишався абсолютно темним. Повторював своє:

– Комуна.

– Подивись ти на свою комуну. Ти навіть не знаєш, що вона виробляє. Твої війська грабують навколо.

– Прийде час, перестануть.

– Та вони завтра ж повернуть гвинтівки проти тебе, якщо ти їх спробуєш притиснути. Сліпа ти людина!

Мої аргументи були настільки вагомі, що Махно лише відказував:

– Ренегат.

Це був його найбільш убивчий довід проти мене. Іншими запереченнями він не володів» [176].

В.Голованов правильно вказує, що в своїх спогадах С.Дибець окарикатурив Н.Махна. В анархістів були свої уявлення про те, як у безвладному суспільстві повинна розвиватися економіка – зараз би це описувалося формулою госпрозрахунку. Цілий напрям анархізму – анархо-синдикалізм – займався розробкою подібних проблем майбутнього ладу.

С.Дибець також упереджено вважав, що припинити грабунки, якими займалася махновська армія, Батько був не в змозі.

«Іноді він карав грабіжників, розстрілюючи десяток-другий своїх наближених, але потім знову давав волю стихії…; він не міг систематично з цим боротися, будучи противником організованості… Сам Махно не відзначався високим рівнем розвитку. Він, як анархіст, читав дещо з Кропоткіна, Оргіані, а також, може бути, що Бакуніна [177], але цим і обмежувався його багаж…

Думається, Н.Махно володів недюжинними природними задатками. Але не розвинув їх. І не розумів, яка його відповідальність. Йому лестило, що навколо нього зібралася така велика армія. Але що буде завтра, цього він собі не уявляв… Йому, людині, що відкидала владу, дісталася майже необмежена безконтрольна влада. Й туманила, крутила йому голову» [178].

Пробувши в місті майже тиждень, Н.Махно 19 квітня 1919 р. із Бердянська вирушив на Волноваху. Під час розмови з В.Білашем Батько сказав йому, що в Бердянську він підписав угоду з делегацією народного комісаріату продовольства УСРР [179].

«Сидимо ми у Каретникова, потроху випиваємо. Аж ось відкриваються двері й троє якихось євреїв просяться зайти. Я думав наші (тобто представники КАУ «Набат», серед яких переважали євреї – Авт.), виявилося, що ні. Це представники, послані з Мелітополя від наркомпродівської комісії якоїсь єврейки Бєлоковської. Вони мені пропонують підписати угоду: на зерно дають мануфактуру [180]. Ну, на якого дідька вона мені потрібна! Якби на зброю, патрони, гармати, так ще, а то на мануфактуру. Мене наші «набатівці» й підбивають.

– Ні, – кажуть, – ти не правий. Підписуй угоду й тільки. Подумай, вони будуть зерно закупати у селян за гроші, міняти на мануфактуру. А як тільки погрузять у вагони, ти можеш затримувати їх у себе, адже твоя бригада продовольства від них не отримує, значить, ми беремо його, й селяни тобі спасибі скажуть.

– Й додумались, дияволи, – продовжував Н.Махно, – я й погодився, і підписав… як гадаєш?…

– Невже Народний комісаріат продовольства настільки слабкий, щоб підписувати угоди з окремою бригадою на право закупки в районі її розташування продовольства? – спитав В.Білаш.

– Так, так. – відповів Н.Махно. – Так воно і є, він слабкий! [181]

Щодо цієї домовленості й подальшого розвитку «боротьби за хліб» у Приазов’ї заступник голови Вищої воєнної інспекції України С.Іоффе жалівся наркому соцінспекції А.Іоффе:

«[Махно] привласнив собі монопольне право розподіляти продовольчі вантажі в межах Бердянського та Маріупольського повітів на свій власний розсуд… Члени комісії раднаркому вели переговори з цього приводу з Махном, але нічого не добились… Із початку травня всі приготовані на станціях до відправлення для Донбасу продовольчі грузи затримувалися Кащенком або Ольховиком, без дозволу яких комендант або начальники станцій ніяких вантажів не відправляли. Ще 26 квітня телеграмою за № 313 Ольховик повідомив завідувача упродкома м. Бердянськ Куликова (насправді – Кулика – Авт.), що всі продукти та зерновий фуражний надлишок належать тим, «хто його завоював», тобто бригаді Махна, й запропонував Куликову не посилати своїх уповноважених у ті місцевості, де працюють уповноважені по реквізиції від штабів бригади, оскільки «ніякі інші організації до сих пір не брали ніякої участі у визвольній боротьбі, не мають ніякого морального права робити які б то не було приписи» [182].

Тим часом махновський бригадний польовий штаб почав у Бердянську свою діяльність. Його начальник Яків Васильович Озеров сказав С.Дибецю, що за походженням він кубанський козак [183]. У свою чергу В.Білаш каже, що Озеров був не козак, а селянин із Північного Кавказу [184]. Останнє свідчення, на нашу думку, більш правдоподібне. На початку ХХ століття жити на Кубані й бути кубанським козаком було не одне й те ж саме. Місцеві селяни в революційні роки як на Дону, так й на Кубані, так звані «іногородні», часто самовільно посягали на козацьке звання. Не зважаючи на «підле» походження, Я.Озерову вдалося на початку ХХ ст. стати професійним військовим царської армії й офіцером. У 1907 р. він отримав звання штабс-капітана й деякий час командував кавалерійською сотнею [185]. Проте військова кар’єра йому не судилася – він був відданий під суд за приналежність до гуртка есерів-максималістів. Утікши з-під варти, штабс-капітан емігрував за кордон і повернувся додому тільки в 1917 р. Удома він приєднався до партії лівих соціалістів-революціонерів, хоча й заявляв, що залишився максималістом за переконаннями. Згодом він таки покине лівих есерів і вступить у Союз соціалістів-революціонерів максималістів (ССРМ). З кінця 1917 р. Я.Озеров був призначений товаришем військового комісара Північного Кавказу. Весною та влітку 1918 р. командував ротою в загоні курського ССРМ, за що і був арештований чекістами [186]. Пізніше звільнений і в якості «військового спеціаліста» брав участь у бойових діях із білогвардійцями на Північному Кавказі, де отримав кілька осколочних поранень. Згодом Я.Озеров казатиме, що був поранений 52 рази. З березня 1919 р. він зайняв посаду начальника штабу 3-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії.

У 1919 р. Я.Озеров уже знову був не «максималіст», а лівий есер. Різноманітні джерела відгукуються про нього як про людину крутого норову з роздробленою правою рукою. Не зважаючи на цей недолік, він вхитрявся міцно тримати покаліченою рукою нагайку. Батурою наводив він порядок серед повстанців, не тільки підіймаючи їх в атаки, але й тоді, коли вони приїздили з фронту в Бердянськ на відпочинок, аби вволю напитися трунку з місцевого винограду «Берізка». Безстрашний начштабу без остраху нарватися на кулю лупив нагайкою командирів махновських загонів, батальйонів і полків за невиконання наказів, або за відсутність зв’язку з сусідами. С.Дибець був безпосереднім свідком цих титанічних зусиль: «Озеров як начальник штабу відчував, розумів свою відповідальність, але всі зусилля навести порядок у військах Махно залишалися марними» [187]. С.Дибець перебільшує. Звіти військових інспекторів РСЧА високо оцінювали результати діяльності Я.Озерова. Хоробрий кубанець без належної охорони, особисто на коні об’їздив позиції бригади і надавав великої уваги психологічному аспекту ведення бойових дій.

Натомність партійна влада справді дивилася на Я.Озерова косо. Так, секретар Маріупольського комітету КП/б/У Л.Горохов повідомляв у центр, що в погоні за контрибуціями Озеров наказав цілу єврейську колонію загнати до сараю і підпалити [188]. Колоністів випустили відразу після того, як вони погодилися заплатити. Д.Фістов також натякає на антисемітські погляди начальника махновського штабу (див. додатки).

У квітні 1919 р. ситуація на фронті ускладнилася. З одного боку, на махновський фронт із Кубані був перекинутий кінний корпус білогвардійського генерала А.Шкуро [189]. З іншого, махновці набрали за весну 1919 р. тисячі повстанців-добровольців і мобілізували селян, але озброїти цю масу було нічим. І нагодувати теж. Радянська влада, зайнявши ворожу позицію щодо махновців, не виконувала своїх обов’язків по постачанню бійців. Виведені на фронтові позиції, мало не беззбройні, зголоднілі махновці хвилювалися, падала дисципліна. «Озеров метався із загону в загін, переживав своє безсилля. Не один раз наодинці зі мною (С.Дибецем – Авт.) він плакав, називав себе мучеником, трагічною фігурою, передрікав собі фатальну участь» [190].

У другій декаді квітня 1919 р. білогвардійці перейшли в наступ і 15 квітня 1919 р. махновці залишили Маріуполь. Після цього Я.Озеров прийшов до голови Бердянського ревкому С.Дибеця й попрохав віддати ревкомівський батальйон для організації оборони міста, бо розвідка повідомила про зосередження на фронті козаків А.Шкуро. Махновський начштабу заявив, що якщо С.Дибець не віддасть батальйону, він може не відстояти місто. Й не виключено, що вже через добу, а то й через дві години, сюди увійдуть шкурівці й виріжуть усіх, наче курей. С.Дибецю ой як не хотілося прощатися з батальйоном, бо махновців комуністичний ревком боявся все ж таки більше ніж кубанських козаків. С.Дибець запідозрив Я.Озерова в тому, що він просто хоче роззброїти ревком і забезпечити махновцям свободу дій у місті. Тому С.Дибець сказав, що дасть батальйон тільки тоді, коли сам упевниться в небезпеці. Оцінювати небезпеку він особисто виїздив на фронт, але батальйону для оборони Бердянська все одно не дав [191].

Фатальна участь таки справді спіткала Я.Озерова в буремному 1919-му. Досить скоро з комуністичного ставленика серед махновців [192] він перетворився на запеклого антикомуніста. Через те, що Я.Озеров був не в захваті від політичної практики комуністів, С.Дибець називав його «політично мало розвинутим воякою», але це ще були квіточки. Слідуючи наказам партії лівих есерів, Я.Озеров став активним прихильником ідеї союзу махновців із військами повсталого проти комуністів отамана Н.Григор’єва [193]. На військовому з’їзді в Маріуполі, 12 травня 1919 р., Я.Озеров разом з іншими лівими есерами зробив невдалу спробу схилити Н.Махна до антикомуністичного виступу. Інформація про це з плином часу врешті-решт просочилася до комуністів, й останні видали наказ про його арешт.

Але повернемося в другу декаду квітня 1919 р., коли з’явилася реальна можливість втрати Бердянська. Білогвардійці, відбивши Маріуполь, уже зайняли селища Мангуш і Сартани, що знаходились між Бердянськом і Маріуполем. Командувач 2-ю Українською армією А.Скачко [194] 12 квітня 1919 р. повідомляв штабу Українського фронту про стан справ на фронті:

«Противник просувається в напрямку до Бердянська, і досить швидко, можливо, що і Бердянськ чекає доля Маріуполя. Протиставити руху противника нічого, бо третя бригада Махна, знаходячись безперервно більше трьох місяців у боях, отримуючи лише мізерні крихти обмундирування і маючи в придачу ненадійних сусідів…, зовсім знесилилася, і можна вважати 3-ю бригаду такою, що тимчасово вибула з лав…; для відновлення її боєздатності необхідно відвести в тил, принаймні, на два тижні… Тобто, весь маріупольський фронт від Гришино до Бердянська в мене відкритий, і супротивнику тут шлях вільний аж до Перекопу та Олександрівська. Дибенко називає становище катастрофічним, і я повторюю також, що становище більш катастрофічно, аніж було під Києвом, коли наші відступили до Тетерні… Не знімаючи з себе відповідальності, я попереджую, що якщо в триденний термін мені не буде дано чотири піхотні полки, два кавалерійські та два артилерійські артдивізіони, то Бердянськ, Маріуполь, Пологи, а, може статися, що й Олександрівськ будуть взяті противником» [195].

18 квітня 1919 р. командарм 2 телеграфував командувачу Українським фронтом В.Антонову-Овсієнку знову: «Бердянськ і Пологи вже під прямим ударом». Супротивник зайняв с. Білоцерківку [196] в небезпечній близькості до Бердянська. Наступ проводили: кінна Кубанська дивізія – 2000 шабель, Черкеська кінна дивізія – 1700 шабель, піхотна дивізія корпусу Шкуро – 1400 багнетів, 2-а Кубанська кінна дивізія – 800 шабель, 1-й батальйон Самурського полку – 350 багнетів, «Вовча сотня» А.Шкуро – 300 шабель і 12 гармат. «Наступ цих сил затримується розрізненими залишками бригади Махна…» [197]

Позицію А.Скачка в ці дні підтримував і Н.Махно, що телеграфував до штабу 1-ї Задніпровської дивізії: «Негайно присилайте заміну 3-й бригаді, або люди покинуть фронт, бо італійками без набоїв і без кулеметів проти десятків кулеметів противника люди не в стані встояти» [198].

Ускладнення на фронті могли призвести до того, що армія П.Дибенка буде відрізана в Криму, й ця обставина змусила «проклятого матроса» направити в Бердянськ махновцям такі-сякі військові вантажі. 13 квітня 1919 р. – 60 000 3-мм російських набоїв. 20 квітня – 30 000 набоїв австрійського виробництва. 22 квітня 1919 р. – 60 000 3-мм [так в авторському тексті; мабуть, маються на увазі трьохлінійні (7.62 мм) набої] російських набоїв та 70 000 набоїв французьких «Гра». 23 квітня 1919 р. – 50 000 3-мм російських набоїв, 30 000 набоїв австрійського виробництва, 50 000 набоїв німецького виробництва, 75 000 італійських набоїв на 5-ти зарядні патронташі, 100 звичайних і 100 шрапнельних набоїв 48-мм калібру. 24 квітня – 100 шрапнельних набоїв 48-мм калібру, 100 звичайних 48-мм набоїв [199]. Окрім поставок до Бердянська, партії озброєнь надсилалися також у Царекостянтинівку, Пологи, Маріуполь та Волноваху. Пізніше, в 1927 р., Н.Махно у своїй брошурі «Махновці та їх колишні союзники – більшовики» напише, що гвинтівок більшовики ніколи йому не присилали, лише набої. Зарядивши свої гвинтівки дибенківськими набоями, махновці зупинили наступ на підступах до міста.

Загроза втрати Бердянська призвела до того, що починаючи з кінця квітня 1919 р. махновці намагалися вивезти з міста запаси харчів та майна в Гуляй-Поле. Особливо махновці накладали оком на головне багатство Бердянського ревкому – шкіру. Справа в тому, що на момент втечі «білих» із Бердянська в місті виявилося близько 20 вагонів добре вичиненої шкіри, що раніше належала місцевим підприємцям («спекулянтам», за термінологією С.Дибеця). Комуністи її реквізували і відкрили велику майстерню, де шили для себе, батальйону охорони й для загону «чекістів» чоботи, і навіть про запас. Дещо, для виду, перепадало і махновцям.

Нізащо комуністи не хотіли віддавати шкіру махновцям. Ненависть до союзників наприкінці квітня 1919 р. була вже така, що С.Дибець вирішив: якщо махновці таки дотиснуть Бердянський ревком, то він вкраде шкіру в повстанців і відправить її в Москву, куди завгодно, тільки не союзникам, що захищали місто від ворога. Й махновські намісники в Бердянську таки дотиснули місцевих комуністів, аби вони відправили шкіру в Гуляй-Поле [200]. Аргументи були сильні: армія повстанців ходить переважно роззутою, а промислових потужностей у Бердянську для максимально швидкої переробки сировини недостатньо.

У присутності С.Дибеця було завантажено шкірою 12 вагонів. Дибець удав, що погодився. Операція по викраденню була розроблена заздалегідь. Потяг мав пройти через вузлову ст. Пологи, де працював особистий приятель С.Дибеця – Ваня Гончаренко. Напередодні І.Гончаренко таємно був викликаний у Бердянськ і отримав докладні інструкції щодо майбутньої махінації. Під час переформування вагони мали бути причеплені до пасажирського потягу, який прямував до Москви, що й було пророблено в найкращому вигляді. Махновці настільки довіряли союзникам і колишньому анархістові С.Дибецю, що не приставили до вагонів озброєної охорони й супроводжуючих. І.Гончаренко, як і було домовлено, послав шифроване повідомлення про проведення операції.

С.Дибець вичекав тиждень і почав демонстративно відмовляти махновським командирам у видачі чобіт. Не будемо забувати, що кілька вагонів шкіри були залишені в Бердянську для місцевих потреб. С.Дибець щиро пишався своєю оборудкою зі шкірою навіть у 1935 році. Ось як він вдало обдурював своїх наївних союзників, своїх учорашніх побратимів за політичними переконаннями! Так обвів навколо пальця, що й комар носа не підточить! Цікаво, чи згадував він «про шкіру», коли «чекісти» ставили його до стінки в 1938 році?

А на початку травня 1919 р. С.Дибець почав козиряти вкраденою шкірою на всіх зборах, де були присутні махновці, напираючи на їх нехлюйство й нездатність до контролю.

«Махновці розгубилися… А ми насідаємо, нас не зупинити. Ех ви, не могли вагони отримати. Дванадцять вагонів на очах у людей були відвантажені. Ось значить як у вас поставлено постачання. Ось значить яка у вас організація. А якщо нема організації, не беріться за справи, з якими не можете впоратися, надайте їх людям, що вміють працювати» [201].

Випадок із бердянською шкірою – найкраща ілюстрація до сутності махновсько-більшовицького союзу 1919 р.

Тим часом, справа зі шкірою набула настільки скандального характеру, що в Бердянськ на початку травня приїхав Н.Махно. С.Дибецю він сказав:

«Не знаю де шкіра. Якби знав, хто вкрав шкіру, то власною рукою б розстріляв. Але зрозумій, Дибець, моє становище. Шкіру зперли, а ти кричиш: дванадцять вагонів! Бога ради, припини кричати про цю шкіру, а то війська починають мене шарпати!» Н.Махно довіряв С.Дибецю, ренегату, що настільки безсоромно обдурював його. «Шкіра довго залишалася моїм козирем. Балакаємо, сперечаємося з Махном, й ледве щось – я неодмінно вставляю: «А шкіра?» Це був убивчий аргумент при перемовах. Коли в нас знову намагалися відібрати якісь запаси, комуністи незмінно відповідали: «Ну, це знову шкіра. Краще ми самі вас постачимо.» Про те, куди поділася шкіра, знали тільки дві-три людини з повіткому» [202].

Навіть махновська контррозвідка нічого не змогла дізнатись про викрадення вагонів.

Після того, як махновці відбили білогвардійський наступ на Бердянськ, у другій половині квітня 1919 р. Я.Озеров задумав організувати наступ у відповідь на Маріуполь. Повстанці на місці стояти довго не могли, в загонах починався розклад. Начштабу 3-ї бригади написав прохання в штаб дивізії, аби махновцям прислали ще хоч трохи патронів. Але Я.Озеров побоювався, що П.Дибенко цьому рапорту ходу вже не дасть. Тому голова Бердянського ревкому мав підтвердити цей папір. С.Дибець наклав резолюцію, що становище на фронті начальник штабу 3-ї Задніпровської бригади охарактеризував правильно [203].

Таємний ворог комуністів, лівий есер Я.Озеров і тепер, і до цього не раз просив і вимагав у Бердянського ревкому вислати міських комуністів до махновської «армії». Казав, що бригада не зможе стати організованою бойовою силою без них, як пісок без цементу не може стати монолітним. Проте, в комуністів були аргументовані відмовки. Не дамо, казав ревком, бо комуністи не дають махновцям грабувати, і за це останні комуністів тихенько ріжуть. «Чик – і поминай як звали!» [204]. Можливо, Я.Озеров і справді бажав виманити комуністів із міста з лихими намірами, хто знає? Махновці висували комуністам свої контраргументи. Комуністів повстанці не люблять тому, що вони діють за принципом: «Ви будете воювати, а ми будемо керувати». На фронті їх ніде немає, піди пошукай, а як тільки-но місто взяте, «зразу вигулькують, хапають владу».

Паралельно з вищезгаданим проханням Я.Озеров знову попросив у С.Дибеця вислати на фронт батальйон ревкому. Лякав останнього, що фронт висить на волосинці. Що махновське військо навряд чи зможе втримати місто, якщо зустрінеться з цілеспрямованим, добре підготовленим наступом денікінців. Бердянський батальйон потрібен був штабу Я.Озерова з усіма командирами й політпрацівниками. Благородна мета: ним Я.Озеров буде закривати прорив. С.Дибець не дав батальйон і вдруге. Лише пообіцяв, що дасть його в разі надзвичайних обставин. «Обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість», – здається, Я.Озеров розумів зміст цієї приказки.

Невдовзі начштабу отримав дозвіл П.Дибенка щодо переходу в наступ на Маріуполь. Із цим наказом він ще раз прийшов до С.Дибеця й почав агітувати його виїхати на фронт. С.Дибець сам приймати рішення не став. Питання винесли на засідання Бердянського повіткому. Комуністи висловилися за те, аби С.Дибець їхав. «Треба показати, що більшовики не бояться йти в бій, ділять долю фронтовиків». Бердянські більшовики справді пішли на фронт. Щоправда, в кількості однієї людини, голови Бердянського ревкому С.Дибеця, який, до речі, в атаку теж не ходив, постійно перебуваючи в тилу махновських позицій.

Разом із С.Дибецем бердянська влада вирядила кілька підвід, навантажених білизною й чобітьми, які призначалися для карикатурного нагородження тих бійців, що відзначилися в боях. За доблесть у бою Бердянський повітком замість військової нагороди вручав повстанцю нові підштаники [205].

Після повернення з фронту в кінці квітня 1919 р. С.Дибець застав у Бердянську ще більш напружену ситуацію. Розчарувавшись у можливості повністю захопити владу в місті, махновці весь час намагалися його пограбувати. З волостей Бердянського повіту від місцевих комуністів все частіше приходили скарги на махновську сваволю й неповагу до більшовиків. Повстанці забирали зерно на зсипних пунктах комуністів і демонстративно годували цим хлібом своїх бойових коней. Через це зривалися продовольчі заготовки повіткому.

Примітки

169. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 28 – 29.

170. Хаджийски М. Българи в Таврия. – София: Българско дело, 1943. – С. 34.

171. Талановитий, вбивчо іронічний публіцист О.Вєтлугін насміхається з рівня махновської писанини. З його слів, у цій газеті наводились спогади махновського командира «тов. Гаркуші» про його перемоги над «арміями Людендорфа» (Ветлугин А. Сочинения. – М., 2003. – С. 97). Також у газеті була надрукована подяка бердянських поетів Батькові Н.Махну за те, що останній пожертвував папір на видання їхнього часопису «Южно-русская муза».

172. Із цією газетою пов’язана одна з таємниць махновського Бердянська. Паризький історик О.Скирда повідомляє про спогади М.Уралова, надруковані в часописі «Красноармейская печать» (М., 1922. – №3/4 [лютий]. – С. 8 – 9). У цій публікації М.Уралов начебто розповідає, що після того, як Н.Махно в березні 1919 р. дозволив більшовикам видавати свої газети в Бердянську, Гуляй-Полі та Маріуполі, М.Уралов приїхав із «махновським пропуском» у Бердянськ, аби друкувати газети «своєї» партії (!?). З перших же номерів він різко виступав проти махновців. Останні спершу протестували, але коли протести не дали ніякого результату, вони явились, аби знищити третій номер газети. Про долю М.Уралова після весни 1922 р. практично нічого не відомо. Можливо, в 20-х роках він і справді перейшов до комуністів і почав, як годиться, ганьбити своє прокляте махновське минуле та видавати себе за таємного прихильника більшовизму ще з весни 1919 р.

173. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 29.

174. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 141.

175. Тут Н.Махно явно демонстративно дратує С.Дибеця.

176. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 200.

177. Бакунін Михайло Олександрович (1814 – 1876) – видатний діяч міжнародного революційного руху, теоретик анархізму, філософ. Учасник революційних подій у Європі в 1848 – 1849 рр. (Прага, Богемія, Саксонія) Був арештований і двічі був засуджений до смертної кари, дванадцять років провів у одиночних камерах німецьких, австрійських та російських тюрем. У 1861 р. утік із Сибіру за кордон через Японію. Член Міжнародного Товариства Робітників (І Інтернаціонал) з 1864 р., лідер анархістської течії в Інтернаціоналі. Після розколу МТР з 1872 р. – лідер Антиавторитарного Інтернаціоналу. Брав участь у повстаннях у Франції (1870 р.), Іспанії (1873 р.), Італії (1874 р.).

178. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 200.

179. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 157.

180. Йдеться про тканини промислового виготовлення.

181. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 157.

182. РДВА. – Ф. 10. – Оп. 1. – Спр. 528. – Арк. 3.

183. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 201.

184. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 585.

185. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 201.

186. Дубовик А. Именной комментарий // Волин. Неизвестная революция. – М., 2005. – С. 584.

187. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 201.

188. ЦДАВОВУ. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 4.

189. Шкуро Андрій Григорович (1887 – 1947) – російський військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1919 р.). Учасник першої світової війни. У 1918 р. підняв антикомуністичне повстання на Ставропольщині й приєднався до Добровольчої армії. Командир Кубанської козачої бригади, 3-го Кубанського корпусу. Після розгрому «білого» руху емігрував. Під час другої світової війни співпрацював із німецькими фашистами. Організував козацькі частини в складі Вермахту. У 1945 р. заарештований в Австрії англійськими військами й виданий СРСР, де був засуджений до страти й повішаний.

190. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 202.

191. Там само. – С. 202.

192. Секретний звіт № 3 Вищої військової інспекції РСЧА УСРР говорив про Я.Озерова як про «комуніста-спеціаліста» (ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 263. – Арк. 180).

193. Григор’єв Никифор Олександрович (1885 – 1919) – видатний діяч повстанського руху в Україні. Штабс-капітан російської армії. З 1917 р. – член Української партії соціалістів-революціонерів, згодом її лівої фракції. У 1917 – 1918 рр. – підполковник армії УНР, командир Ударного українського полку. У 1918 р. – полковник армії Української держави гетьмана І.Скоропадського. Восени 1918 р. піднімає антигетьманське повстання на Херсонщині, проголошує себе прихильником Директорії УНР. У лютому 1919 р. переходить на бік РСЧА, де стає комбригом 1-ї бригади Задніпровської дивізії. У травні 1919 р. піднімає антикомуністичне повстання, що охопило всю Центральну Україну й супроводжувалося масовими антисемітськими акціями. До червня 1919 р. основні загони Н.Григор’єва були розбиті «червоними» військами. У липні 1919 р. Н.Григор’єв об’єднується з Н.Махном, утворивши РПАУ. Загинув в результаті військового перевороту в РПАУ 27 липня 1919 р.

194. Скачко Анатолій Євгенійович (1879 – 1941) – відомий військовий діяч радянської держави.

Народився в м. Полтава, учасник першої світової війни, військовий журналіст у чині капітана. Улітку 1917 р. – прихильник Тимчасового уряду, учасник придушення більшовицьких антиурядових акцій. Із 1918 р. – комуніст, «військовий спеціаліст» у складі РСЧА. З січня 1919 р. – начальник штабу групи військ Харківського напрямку, з лютого 1919 р. – командувач групи військ Харківського напрямку. У квітні – травні 1919 р. – командувач 2-ю Українською армією, безпосередній військовий начальник Н.Махна. З весни 1919 р., шантажований агентом білогвардійської розвідки, вчинив низку заходів по дестабілізації «червоного» Південного фронту та розпалюванню ворожнечі між махновцями та червоноармійцями. У подальшому на військових постах. Репресований як «ворог народу».

195. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о Гражданской войне. Т.4. – М. – Л., 1933. – С. 53.

196. Нині село Куйбишевського району Запорізької області.

197. РДВА – Ф. 103. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 86.

198. РДВА – Ф. 199. – Оп. 3. – Спр. 114. – Арк. 75.

199. РДВА. – Ф. 936. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 30 – 31 зв.

200. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 208.

201. Там само. – С. 208.

202. Там само. – С. 209.

203. Там само. – С. 204.

204. Там само. – С. 205.

205. Там само. – С. 205.