Візит Батька Махна до Бердянська 28 – 30 березня 1919 р.

Володимир Чоп, Ігор Лиман

26 березня 1919 р. революційному комітету Бердянська повідомили, що 28 березня в місто прибуде Батько Махно з підрозділами повстанської бригади, штабом та політичним керівництвом махновського руху [98]. «Нам нічого не залишалося, як його (Н.Махна – Авт.) вітати: все ж радянські війська» [99] – зауважив із цього приводу С.Дибець.

Місцева більшовицька рада постаралася організувати союзнику святкову зустріч. Були мобілізовані автомобілі, екіпажі з візниками й навіть селянські підводи. Повноважну делегацію повстанців вирішили помістити в одній із найкращих будівель міста – готелі «Метрополь», – попередньо поприбиравши наслідки французької гулянки. Спершу деякі бердянські комуністи навіть тішили себе ілюзіями, що Н.Махно надасть їм допомогу, наведе порядок у місті, приборкавши випущених із тюрми злодюг, надасть у розпорядження місцевої влади відповідальних людей, здатних зайняти місця в керуванні містом і повітом. Як же могло бути ще, адже Н.Махно стоїть за радянську владу і він комбриг Червоної армії? Та цього разу одночасно хитрі та наївні провінційні комуністичні діячі суворо помилилися. Н.Махно їхав до Бердянська зовсім не для того, аби укріплювати в місті та повіті комуністичну диктатуру [100]. Його метою було поставити місто під свій вплив.

28 березня 1919 р. бердянський ревком у повному складі о 10 годині ранку вийшов на залізничний вокзал зустрічати махновські потяги. Крім комуністів, на вокзал зустрічати махновців вийшла величезна кількість місцевих жителів. Першим прибув штабний потяг махновців із п’яти пасажирських вагонів. Пізніше в потязі з товарними вагонами прибули повстанці-новобранці, з яких у Бердянську збиралися формувати нові військові підрозділи.

Із першого потягу вийшла група чоловік із десяти, одягнених у шкірянки, з кубанськими папахами на головах. Усі вони були озброєні револьверами, а подекуди і кинджалами. Зазначимо, що махновська делегація до Бердянська прибула надзвичайно представницька. Це були краса і гордість, цвіт махновського руху. На перон бердянського вокзалу висадилися: Батько революційних повстанців України, командир 3-ї Задніпровської бригади Нестор Махно, отаман Феодосій Щусь [101] – друга за популярністю людина серед повстанців. Одразу за ними йшов ад’ютант Н.Махна – Сидір Лютий [102] на прізвисько «Петя». Потім – командир повстанської артилерії Пантелеймон Білочуб [103], начальник штабу 3-ї Задніпровської бригади Яків Озеров, скарбник махновського руху Олексій Чубенко [104], добре вже знайомий у Бердянську Василь Куриленко, начальник постачання 3-ї бригади Антон Ольховик [105], повстанські командири Петро Пузанов [106] і Петро Дерменжі [107]. До делегації також входили Михайло Уралов, Макс Черняк та Семен Каретник, спеціально привезені в якості махновських намісників Бердянська.

Делегація ревкому підійшла до махновців і запитала, хто тут Н.Махно. Батьком виявився невисокий чоловічок, без будь-яких військових відзнак. Як і всі інші, він був одягнений у шкірянку й кубанську шапку. Згідно із спогадами Л.Романова, єдине, що виділяло його з маси, так це «велике кудлате волосся на голові й дещо побите віспою обличчя» [108]. Інший член делегації, С.Дибець, подібно описує Н.Махна:

«Був низенького зросту. Носив довге волосся, настільки довге, що воно спадало на загривок. Визнавав єдиний головний убір – папаху, що слугувала йому і взимку, і влітку» [109].

Н.Махно підійшов до людей, які його зустрічали, і представився як «командир першої радянської червоної бригади, батько Махно, Нестор Іванович» [110]. Л.Романов, який очолював делегацію, представився теж. Дізнавшись, хто перед ним, Н.Махно подивився на нього своїм фірмовим поглядом, від якого втрачали свідомість сестри милосердя, а білогвардійські офіцери починали думати про вічне.

Батько наказав розвантажити вагони, і з них вискочили ракли. Майбутня махновська піхота. Найнижча за своїм соціальним статусом неформальна група махновського суспільства, набрана по селам у результаті мобілізації. Сільські сходи, що виставляли Батьку рекрутів, відбирали їх за такими принципами. Спочатку з села висилали всіх хуліганів, які не давали людям спокійно жити й працювати. Потім тих, які не мали належних засобів для життя: сиріт, п’яниць, люмпенів, босоту, голоту, колишніх батраків, шахтарів та промислових робітників, які після зупинки виробництва поверталися до батьківських сел. І з цієї, без перебільшення, наволочі, виставленої до війська волею народу, Н.Махно з товаришами повинні були вишколити хоч яких-небудь вояків. До того ж, раклів треба було одягти, бо, за старим козацьким звичаєм, новобранці вирушали до війська в останньому дранті. Одягтися як слід належало під час воєнних дій.

Надамо слово шокованому Лук’яну Романову, що прийняв безголових махновських рекрутів за головну ударну силу 3-ї Задніпровської бригади. «Усі люди були брудні, обірвані; на ногах у деяких на одній нозі чобіт, на іншій – ботинок. Штани у всіх подрані; на головах були фуражки, шапки, кашкети й капелюхи» [111].

Культпросвітницький відділ ВРР Гуляйпільського району, аби показати їх ідейність, надав раклам-новобранцям достатню кількість наочної агітації. Багато хто з раклів тримали в руках чорні прапори, які треба було вивішувати над помешканнями повстанців. Спеціально напучені ракли з шкарабанками клею в руках кинулися на станцію й почали розклеювати плакати на стінах та парканах. За мить уся будівля бердянського вокзалу була обклеєна різнокольоровими плакатами анархістського змісту. Причому обдерти їх було не так-то й просто. Махновці намазували плакат клеєм у такій кількості, що папір пропитувався ним наскрізь, і коли він висихав, здерти його було можливо хіба що зі штукатуркою.

«Із вагонів виходять кавалеристи, вивели коней, почалася посадка; у багатьох не було сідел, але були шпори, одягнуті були не по формі: у кого тілогрійки, у деяких фраки, козачі бурки, були й шинелі. На головах були: шапки, фуражки, кашкети, у деяких була грамофонна труба на голові, а платівки висіли через плече. Все це видовище було схоже на клоунів й аніскільки на військових людей. Відразу ж кинулись усі в місто» [112].

Комуніст Ховяков пішов показувати Н.Махну місце його штабу. Л.Романов попрохав Н.Махна прийти після відпочинку до ревкому для наради з багатьох питань. Звичайно ж, ні на яку нараду Н.Махно не прийшов. Натомність на мітингу в міському театрі він розповідав бердянцям, яке життя настане після перемоги анархізму.

У цей же день махновська делегація пішла фотографуватися до бердянського фотографа Ямпольського на Митну площу, що вважався найкращим у місті. Повстанські командири вже відчували себе історичними особистостями й тому хотіли належним чином засвідчити й оформити свій статус. Фотографуватися потягли й Н.Махна, який взагалі-то фотографуватися не любив, бо комплексував через свою неказисту зовнішність. Проте від колективу відірватися не посмів. На сьогоднішній день відомо три фотознімки, зроблених у Бердянську в той день. Перші два, це групові фото махновських командирів, що у складі повноважної делегації прибули до Бердянська.

Третє фото – Н.Махно наодинці, у повний зріст – засвітилося в історії тим, що саме з цього фото весною 1919 р. писався портрет Батька. Працівник махновського культпросвіту Олександр Матросенко, приазовський болгарин за походженням, умовив Н.Махна позувати у студії художника А.Брянцева, що проживав під Бердянськом у селі Андріївці. Через те, що Махно не міг весь час позувати художнику, та до того ж стоячки, бо був поранений у ногу вище коліна, то портрет переважно писався саме з фотографічної картки. По закінченні портрет було вивішено до червня 1919 р. у с. Андріївці в приміщенні колишнього Селянського банку, де весною 1919 р. розташовувався культпросвітній відділ махновської дивізії [113].

У день прибуття Н.Махно також зустрівся з Розою Адамівною Дибець, дружиною С.Дибеця, що продовжувала залишатися анархісткою. Колись давно, в 1909 р., вона одночасно з Н.Махном сиділа в Катеринославській тюрмі. Н.Махно довго обіймав «старого бійця». З її чоловіком розмова була інша:

«– Здраствуй, Дибець. Значить, ти ренегат тепер?

– Здраствуй. Значить, ренегат.

– Виходить, зовсім більшовик?

– Виходить, зовсім.

– Так, багато хто продається більшовикам. Нічого не поробиш.

– Значить, продаються. І я продався.

– Ну дивись, не пожалкуй.

– Дивлюсь.

Така приблизно розмова, не в дружніх, як бачите, тонах, але й не на високих нотах, у нас відбулася. Я тримався з ним спокійно. Ми один одному не підпорядковані. Ходжу я тут з достатнім авторитетом» [114], – згадував С.Дибець 16 років потому.

29 березня 1919 р. на стінах будинків і на парканах було розклеєно наказ № 1 махновського командування в Бердянську. «Всім лікарням, аптекам й обивателям міста всі наявні запаси спирту негайно здати в штаб Махна. За невиконання будуть покарані». Підпис: командир бригади Батько Махно. Комуністи в подальшому всіляко натякали, що цим наказом махновці просто намагалися заготовити в потрібній кількості спирт для своїх постійних пиятик. Але це пропагандистська версія. Насправді ж махновці просто хотіли провести превентивний захід. Усі розуміли, що наявність у місті розпорошених, але значних запасів спирту викличе неадекватну реакцію в раклів, що вчують його запах і почнуть погроми. Тому запаси спирту намагалися зосередити в руках військової влади й використовувати як антисептик у військових лазаретах. Проте ніхто наказ виконувати не збирався. Новоспечені ж махновці пішли по будинках «давити буржуазію».

«По місту пішли грабунки й побоїща, всюди пішла пиятика, на роялях та піаніно розкладалися багаття – все це знищувалося. З матеріалу, зідраного з диванів, шили собі штани й різні кафтани. Незрозуміло було, на що стали схожі ці люди» [115].

На ранок, як згадував С.Дибець, комуністи побачили, що якщо махновські війська постоять у місті ще два – три дні, то втратять боєздатність, або принаймні переб’ють місцеву комуністичну владу. Бердянські підвали були повні вина. Серед раклів продовжувалася суцільна пиятика.

Авторитет С.Дибеця в ревкомі відразу пішов угору. Спочатку він був офіційно висунутий на пост дипломата по зв’язкам із махновцями, а потім зайняв посаду голови Бердянського ревкому. С.Дибець зв’язався з повстанцями 29 березня 1919 р. і попрохав зустрічі з Н.Махном. Батько прийшов. С.Дибець почав:

«Ти військами місто зайняв дарма. Якщо хочеш врятувати свої війська, треба їх негайно виводити на фронт. А місто буде вас постачати обмундируванням, продовольством. Відповідно до можливостей допоможемо. Судячи з донесення, твоя армія напилася в дупель. А присмоктавшись до вина, вона не піде, поки все не висмокче. Однак вина тут стільки, що твоя бригада буде пити цілі місяці».

Н.Махно відповів, що в порадах не має потреби. Сьогодні його наказом призначений комендант міста – Михайло Уралов. Цьому коменданту ревком Бердянська змушений буде підкорятися, бо коли армія займає місто, то всі установи підкоряються армії, місто переходить на військовий стан.

Тоді С.Дибець від імені ревкома, хоча й не мав на це повноважень, відмовив комбригу Н.Махну, сказавши, що ревком на це не погоджується і зобов’язується своїми силами підтримувати в місті порядок. Наче мова йшла про правопорядок у місті. За пропозицією С.Дибеця, Н.Махно як командир бригади може виставляти ревкому вимоги, які ревком постарається, в міру своїх сил, задовольнити. Але відмовлятися від влади ревком не стане.

Вислухавши тираду С.Дибеця, Н.Махно повторив, що призначить свого коменданта. С.Дибець не заперечував проти коменданта, але відстоював позицію, що і ревком має права, потім запропоновував домовитись про розподіл сфер впливу. Зазначимо, що Н.Махно в такій ситуації просто міг розігнати, заарештувати, а то й перебити всіх ревкомівців, що для Бердянська, до речі, вже входило в традицію, але подібний інцидент міг запросто призвести до розриву й без того хиткого союзу з більшовиками. Останні й без подібних інцидентів уже плели павутиння змови проти анархістського комбрига, а подібний казус взагалі був для них подарунком долі. Тому Н.Махно змушений був стримувати емоції й бути дипломатичним.

Відразу після зустрічі С.Дибець подався в повітком, де спішно зібралося бюро, яке вирішило влади не віддавати. Ні в місті, ні в повіті. Як компроміс, Н.Махно може залишити свого коменданта, оскільки це стосується військових потреб, військового захисту міста. Паралельно з цим комуністи вирішили терміново доозброїти місцевий батальйон.

О 16.00 до Л.Романова зайшов анархіст Михайло Уралов. Він не був «начальником штабу Махно» [116], як думав Романов, але був родом із Бердянська й представляв його на ІІ з’їзді Рад махновського району в Гуляй-Полі в лютому 1919 р. Почалася бесіда. «Що все це значить і хто такий Махно?» – спитали в М.Уралова. «Махно призначений командиром… бригади» – відповів новоспечений комендант міста. Л.Романову дуже хотілося, аби Н.Махно виявився самозваним комбригом, але ні, він таки був призначений на цю посаду згідно з наказом начдива П.Дибенка. «Чому Махно не з’являється в революційний комітет?» – допитувався Л.Романов.

М.Уралов дав ухильно-таємничу відповідь: «Махно дещо нездоровий, дзвоніть до нього краще по телефону, в штаб до нас не заходьте». На цьому М.Уралов пішов, попрохавши зателефонувати йому пізніше. Годині о сьомій вечора. Дочекавшись потрібної години, Л.Романов зателефонував до махновського штабу М.Уралову, й той запевнив, що завтра, 30 березня 1919 р., Н.Махно о 10 – 11 годині ранку з камарильєю буде в бердянському ревкомі.

Н.Махно справді прийшов разом з усім своїм «штабом», але тільки надвечір [117]. Л.Романов називає серед присутніх махновців якихось маловідомих Карпенка з Гузієвим («помічники Махна») та М.Уралова, якого продовжує йменувати «начальником штабу». Були присутніми й кілька махновських «ад’ютантів», серед них виділявся якийсь Соловйов. До столу голови бердянського ревкому підійшли Н.Махно і Гузієв, вийняли револьвери й поклали їх перед собою. З іншого боку столу сиділи ревкомівці: Л.Романов, Авдеєв, С.Кара, М.Кулик, Пирогов та О.Яковлєв.

Романов почав: Ваші бійці занадто вільно тримають себе, багато бешкетів натворили за ці два дні в місті. Треба це зупинити. По-друге, Ви, Нестор Іванович, неправильно вчинили, випустили Ваш наказ № 1… Цей наказ здивував усіх громадян міста».

Батько Махно відповів: «Мені плювати на ваших громадян, а вам, більшовикам, не подобаються мої хлопці? Теж плювати. Я – господар у місті!»

Романов: «Звичайно, ви сьогодні командир бригади, у вас військова влада, я є головою військово-революційного комітету, в мене цивільна, не будемо сперечатися, чия влада, а давайте разом працювати й виправляти допущені помилки, які в майбутньому не повинні повторитися».

Махно: «Що ви, більшовики, хочете від мене ?!»

Романов: «Жоден ваш наказ не повинен бути випущений без узгодження з військово-революційним комітетом» [118].

Більшовики виступили з декларацією про мир і спокій у Бердянську. Н.Махно заявив, що така декларація йому ні до чого. Він людина військова й визнає лише військову владу. Тоді ревкомівці полізли в пляшку й почали рекомендувати Н.Махну арештувати ревком, бо він із такою постановкою питання не згодний.

М.Уралов, приступаючи до своїх обов’язків, вирішив помирити сторони. У кінці свого виступу він запропонував, щоб усі накази обов’язково підписувалися командуванням бригади й ревкомом. Н.Махно погодився. «Так, зерно і фураж повітова влада повинна нам дати. Тому, чорт з вами, залишайтесь, будете нас постачати. І треба знайти контакт» [119]. Ревком упевнився, що далі з махновцями розмовляти немає сенсу. На цьому переговори було закінчено. С.Дибець вважав, що Н.Махно пішов на компроміс, але побоювався, що махновці тихо почнуть грабувати місто.

Л.Романов дав розпорядження в лікарні й аптеки спирту в штаб Махна не здавати [120], і тому «в подальші дні пияцтво, мародерство махновців збільшилися». Махновці нанюхали бердянське вино й почали безупинно його жлуктити. «Чекати, поки Махно вип’є все вино, було неможливо, тому що вина в місті було дуже багато. За невеликим винятком, всі підвали були переповнені діжками з вином» [121]. Спеціально виділені команди червоноармійців із ревкомівського батальйону витягали з погребів на світ Божий марочне багаторічне діжкове вино з наміром вилити його в каналізацію. Але бердянська каналізація саме перебувала у стадії становлення й такої ріки вина прийняти була просто не в змозі. Тому «нами було вирішено виливати вино в канави, але виявилося, що цей захід ні до чого не призвів. Назавтра вранці багато махновських людей без свідомості лежало п’яних у канавах, були й такі, що захлинулися. Змінили спосіб знищення вина: потроху стали вивозити й виливати в море. Але й цей засіб не міг задовольнити: все ж вина залишалося в місті багато, про яке наші люди могли й не знати» [122]. Секретар бердянського ревкому Д.Фістов згадував, на нашу думку, дещо перебільшуючи, що в ці дні було знищено 80 000 відер вина. «Видовище це важко описати. Прихильники цього трунку тут же прикладалися й нікого не соромлячись пили з канави до втрати свідомості, примовляючи: «Народне добро не повинно пропадати дарма» (див. додатки).

Починаючи з цього моменту в Бердянську встановилося фактично двовладдя. З одного боку, в місті були представники махновського командування: начальник гарнізону, військовий комендант [123], начальник формування й голова контррозвідки. У березні 1919 р. ними відповідно стали Семен Каретник, Михайло Уралов та Макс Черняк. Останній об’єднував у своїй особі посади начальника формування та начальника контррозвідки.

З іншого боку, владу в Бердянську тримав більшовицький ревком, мало чи не половину турбот якого складало домовляння з махновцями. У цей час до Бердянська на підмогу Л.Романову з С.Дибецем була прислана група колишніх Бердянських комуністів. Відтіснивши обох вищеназваних товаришів на задній план, головою повітового комітету партії став петроградський робітник Яковлєв [124]. Почалося сумісне співжиття комуністів із махновцями, яке з першого дня не втрачало рис «холодної війни» в межах міста і повіту.

Примітки

98. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 24.

99. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 195.

100. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 24.

101. Щусь Феодосій («Федір») (1893 – 1921) – народився в с. Велика Михайлівка (Дібрівка) Олександрівського повіту в родині наймита.

У 1915 р. достроково призваний на флотську службу. У 1917 р. співпрацював із «Чорною гвардією» ГГАК. Улітку 1918 р. організував загін анархо-терористів у Дібрівському лісі. З лютого по травень 1919 р. – член штабу 3-ї Задніпровської бригади. З липня по вересень 1919 р. – командир кінноти махновського загону. З вересня по грудень 1919 р. – командир кавбригади 3-го Катеринославського корпусу РПАУ/м/. Із травня 1920 по квітень 1921 р. – член штабу РПАУ/м/. Із травня по червень 1921 р. – начальник штабу 2-ї маневрової групи РПАУ/м/. Убитий у червні 1921 р. під містом Недригайловим на Сумщині в бою з 8-ю дивізією Червоних козаків.

102. Лютий Сидір Юхимович (1893 – 1919) – виходець із бідняцької родини гуляйпільських селян. Із п’яти років залишився сиротою й був взятий на виховання одним із односельців. Освіта початкова. За професією – маляр. Особистий друг Н.Махна. Рядовий солдат першої світової війни. З 1917 р. – член гуляйпільської групи анархо-комуністів. Ад’ютант Н.Махна. За характеристикою В.Білаша, «самовідданий, чесний товариш, гарний виконавець групи». Вбитий у 1919 р. у бою з білогвардійцями під м. Умань. Згодом на честь С.Лютого в РПАУ/м/ восени 1919 р. було названо панцерний потяг – «Пам’яті Лютого». Культовий персонаж радянського кінофільму «Невловимі месники».

103. Білочуб Пантелеймон Федорович – селянин-середняк із с. Старий Крим Маріупольського повіту. У махновському русі з березня 1919 по січень 1920 року. Анархіст із радянським ухилом, артилерист. У грудні 1919 р. підозрювався в участі у «змові Полонського», але був виправданий і відпущений.

104. Чубенко Олексій Васильович (1889 – ?) – народився в с. Григорівці Олександрівського повіту в бідній селянській родині. Працював ковалем, паровозним машиністом Катерининської залізниці. З 1905 року – анархо-комуніст, масовик гуляйпільського «Союзу бідних хліборобів». Учасник махновського руху з весни 1917 р., член ГГАК. Із грудня 1918 р. по березень 1919 р. – начальник штабу повстанських загонів і командир загону. З березня по червень 1919 р. – «дипломат» махновського руху, довірена особа Н.Махна, фінансовий керівник «махновщини», голова багатьох комісій ВРР Гуляйпільського району. З серпня по вересень 1919 р. – член ВРР РПАУ/м/, один з учасників убивства отамана Н.Григор’єва. З вересня по грудень 1919 р. – голова дипломатичної комісії по підписанню махновсько-петлюрівського договору, ад’ютант Н.Махна, начальник армійської підривної команди. Член президії 4-го районного з’їзду Рад махновського району. 29 жовтня 1919 р від імені РПАУ/м/ читав на з’їзді доповідь по військовій частині. З січня по вересень 1920 р. – політичний в’язень Бутирської тюрми. У грудні 1920 р. – начальник штабу в маневровій групі Брови. З січня по квітень 1921 р. – у махновському підпіллі. З квітня 1921 р. пориває з махновським рухом, пише покаянного листа й здається на умовах комуністичної амністії. Дані ним у 1920 р. слідчі показання є цінним джерелом з історії махновського повстанства.

105. Ольховик Антон Макарович (? – 1919) – народився в с. Майорському. До революції 1917 р. мешкав у Гуляй-Полі, слюсар за фахом, анархіст за переконаннями. Начальник постачання 3-ї Задніпровської бригади. У подальшому начальник постачання 1-ї Повстанської української дивізії імені Батька Махна. У червні 1919 р. помер у Великому Токмаку.

106. Пузанов Петро (? – 1920) – уродженець с. Гуляй-Поле, селянин-середняк. Анархіст із 1917 р. У махновському русі з грудня 1918 р. У подальшому – начальник оперативного відділу штабу, помічник начальника штабу РПАУ/м/. У жовтні – грудні 1919 р. – член ВРР РПАУ/м/. Під час рейду по Харківщині, 6 липня 1920 р., за згвалтування медсестри був переведений у рядові бійці та незабаром загинув під час бою з військами «ВОХР».

107. Дерменжі Петро (бл. 1880 – 1921) – за одними джерелами – селянин із с. Воскресенки Олександрівського повіту, за іншими – молдаванин із м. Ізмаїл. Телеграфіст й електромеханік. Служив матросом на броненосці «Потьомкін», учасник Першої російської революції 1905 – 1907 рр. Разом з іншими «потьомкінцями» емігрував до Румунії. Мешкав у Франції, Італії, Швейцарії, Великобританії. У 1917 р. повернувся в Російську республіку, брав активну участь в анархістському русі. Анархо-комуніст, терорист, з травня 1919 р. – член Гуляйпільського союзу анархістів. У махновському русі з дня його виникнення обіймав такі керівні посади: в 1918 р. – командир загону, з 1919 р. – командир полку, начальник автобази та телеграфного зв’язку. З 29 листопада 1920 р. – член штабу РПАУ/м/, із січня 1921 р. – помічник начальника штабу з оперативної частини. У червні 1921 р. – начальник штабу 2-ї кавалерійської групи РПАУ/м/ В.Куриленка. Убитий на Херсонщині в серпні 1921 р.

108. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 24.

109. С.Дибець, що в подальшому добре взнав Н.Махна, продовжує його опис: «Володів прекрасно всіма видами зброї. Добре знав гвинтівку, відмінно володів шаблею. Влучно стріляв із маузера й нагана. З гармати міг стріляти. Це імпонувало всім його наближеним – сам батько Махно стріляє з гармати» (Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 195).

110. Автор спогадів помиляється з нумерацією бригади анархо-махновців.

111. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 25.

112. Там само. – C. 25.

113. Семанов С. Нестор Махно: вожак анархистов. – М., 2005. – С. 212.

114. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 196.

115. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 25.

116. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 26.

117. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 197.

118. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 26 – 27.

119. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 198.

120. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 27.

121. Там само. – С. 29.

122. Там само. – С. 30.

123. У книзі В.Голованова комендантом Бердянська помилково названо Я.Озерова. (Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 107).

124. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 193.