Ескадрений міноносець флоту Його Величності Георга V на рейді Бердянська

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Бойові судна Середземноморської ескадри Антанти увійшли в Чорне море ще 16 листопада 1918 р. Головною базою інтервентів став Севастополь, де в листопаді 1918 р. на рейді стояли 22 військових кораблі, в основному французькі, грецькі, англійські та італійські. Згодом кількість бойових суден тільки збільшувалася. Частина з них у кінці 1918 р. з підрозділами КАДА на борту ввійшли в Азовське море й зайняли Генічеськ, Бердянськ та Маріуполь.

У березні 1919 р. вони знову з’явилися в Бердянській затоці. Уранці 20 березня 1919 р., ледве почало розвиднятися, з моря на Бердянськ наповз непроглядний туман. І в цьому тумані явно чувся стук машин якогось великого судна, а може і не одного, що, не маючи можливості причалити, торохтіло на рейді. Між шостою та сьомою годинами ранку в місті знову спалахнула паніка. Удосталь наслухавшись тривожного гурчання, побоюючись висадки десанту, а також обстрілу з моря, жителі міста кинулись тікати на Гору, чим швидше, тим краще. Багато хто виявляв ґрунтовний підхід. Вони їхали на підводах, із прив’язаними до них домашніми тваринами і накладеним зверху домашнім скарбом. Інші, навпаки, тікали в чому були, навіть не знаючи причин безладу.

Усе це викликало велике занепокоєння комуністичного керівництва міста. Махновці ж, які знали про курс англійського міноносця, мовчали. Комендант порту М.Полонський розписався у власному безсиллі прояснити ситуацію. «У розпорядженні міської влади зараз немає не те що якогось пароплаву, а навіть човна, – виправдовувався він, – а раз так, значить у морі торохтить або денікінський корабель, або іноземне судно». Поки ще не заговорила зброя, місцева влада вирішила розпочати переговори з невідомим кораблем.

Досить скоро була зібрана представницька делегація, до якої увійшли: командир Бердянського гарнізону Василь Васильович Куриленко, голова ревкому Лук’ян Романович Романов і голова міської управи, грек за національністю, що знав французьку мову та якого нові господарі міста ще не встигли прогнати з посади [87]. Делегація вийшла на портовий причал і, використовуючи рупор, почала волати в туман. Із туману відповіли англійською мовою й запропонували прибути на корабель для проведення переговорів. Делегація попрохала прислати шлюпку, бо поки що на господарстві у нової влади своїх човнів не було. На шлюпці припливли четверо російських офіцерів, від чого мороз пішов по жилах революціонерів. Поборовши страх, делегація полинула в туман і спочатку причалила до борту криголама «Одеса». «Одеса» раніше ходила по Азовському морю, завзято ламаючи кригу, аж поки по-піратськи не була захоплена англійським есмінцем, і з того часу знаходилася при останньому в якості допоміжного судна. Бердянська делегація відмовилася розмовляти з російськими офіцерами на борту криголама – як-не-як це були її вороги – й попрохала відвезти їх на борт британського судна.

Делегацію завели до кают-компанії есмінця й попросили сідати. Л.Романов представив господарям її склад. Махновського командира представили «паном Куриленко, представником Червоної армії, що прибув із фронту» [88]. Двадцятитрирічного Василя, мабуть, уперше і востаннє в житті назвали паном, та ще й англійською мовою. Збройні сили махновського руху в даний момент уважалися 3-ю бригадою 1-ї Задніпровської дивізії РСЧА, так що неправди Л.Романов англійцям не сказав, хоча не сказав й усієї правди. Капітан есмінця привітався з делегацією за руку, заявивши, що присутні з його боку особи представляють командування британської армії та флоту.

Оскільки Л.Романов деякий час мешкав у США і добре знав англійську мову, то саме він і почав перемовини. Ставши в позу, колишній підпільний Пугачов патетично почав:

«Мета нашого прибуття на Ваш корабель полягає в тому, щоб попередити можливі безцільні й безрезультатні жертви. Дозвольте запитати у Вас, з якою метою ви прибули до наших берегів, і цим Ви порушили найелементарніші міжнародні правила, не попередивши заздалегідь країну, до берегів якої Ви прибули».

На це британський капітан відповів, що попередити раніше ніяк не могли, хоча й хотіли, передавши радіограму в порт, але відповіді не отримали. Мета ж прибуття наступна. Командувач Збройними силами Півдня Росії, генерал А.Денікін, передав командуванню союзних сил повідомлення про те, що під потужним натиском «червоних» йому довелося покинути Бердянськ, в який увійшли махновські банди. Банди, зрозуміло, грабують місто, на те вони і банди. Отже, грабується місто, в якому перебувають беззахисні іноземні консули і громадяни, в яких відсутня будь-яка охорона. Також відсутні грошові знаки, адже все розграбовано. Цікаво, що саме відсутність грошових знаків була для англійців страшним символом гуманітарної катастрофи.

Тим часом бердянські переговірники повністю отямилися, а Л.Романов узагалі увійшов в азарт.

«Денікін пішов не від бандитів, а від сильної Червоної армії… – відповів він капітану. – Не було випадку, щоб для захисту громадян міста й іноземних підданих, які в ньому перебувають, ми могли зверталася до іноземних військ; у нас є достатньо власних сил для того, аби успішно справлятися з будь-якими бандитами. Щодо охорони нашого міста, в якому ми будемо захищати однаково радянських громадян і підданих будь-якої країни, що проживають у місті, для цього в нас є заводи, робітники, які є повністю озброєними і в потрібний час можуть виступити на захист міста й громадян. Окрім своїх власних сил, недалеко і фронт…» [89].

Британці запитали, а чи далеко фронт, скільки військ на фронті, та що це за війська: регулярна Червона армія чи махновські частини? Слово взяв В.Куриленко й сказав те, чого вимагав момент:

«Фронт знаходиться в п’ятнадцяти кілометрах від міста; війська на фронті – виключно регулярна Червона армія, кількість – до 20 000 чоловік. Охорона міста забезпечена». Потім слово взяв голова міської управи, який, напевно, дуже боявся, аби його не розстріляли після повернення на берег, і сказав все, що від нього вимагали. «У місті грабунків немає, грошей у банках немає, їх забрав Денікін при його відступі; гроші замовлені з Москви, є повідомлення про те, що гроші вислані».

Для «перетравлення» й обговорення почутого британці взяли перерву на 15 хвилин. Усівшись після перерви знову за стіл, бердянській делегації, у традиціях кращих піратських романів, були вручені вимоги корабля до міста, недбало написані на аркуші паперу. Тепер уже бердянці попрохали 10 хвилин перерви для обговорення пропозиції.

По-перше, через втому, викликану довгим терміном перебування на морі, англійський екіпаж бажав відпочити на суші. З Маріуполя до Бердянська морем взагалі-то плисти недовго, але англійці десь бовталися або стояли пару зайвих днів.

По-друге, командування есмінця хотіло зустрітися з іноземними консулами, які проживали в місті, й забрати з собою тих, хто захоче залишити територію «Росії». Есмінець також хотів би забрати з собою тих іноземних громадян, які побажають залишити місто.

По-третє, бердянська влада мала поставити на корабель необхідну кількість продовольства і матеріалів, у яких виникне потреба.

Після короткого обговорення, свято зберігаючи дипломатичний принцип взаємності, бердянська делегація написала британцям відповідь олівцем, у такому само недбалому вигляді, в якому британські пропозиції подавалися і їх стороні.

Л.Романов узявся оголошувати офіційну відповідь. «Обговоривши ваші вельми скромні вимоги, ми прийшли до загальної думки» [90]. По-перше, бердянська влада не може допустити висадки британських військ у місті, адже це буде порушенням усіх правил, норм і добросусідських відносин. Нагадаємо, що на той час ні між РСФРР, ні між УСРР та Великою Британією не існувало ніяких дипломатичних зносин. Остання де-факто визнала Радянську Росію лише в 1922 р. Проте, як виняток, бердянські власті пропонували англійським морякам висадитися на їх території, на Бердянській косі, з 14.00 20 березня 1919 р. Тут, на пристані, в районі так званої Середньої коси, корабель із низькою осадкою міг підійти до берега. Тут же, поряд з місцем висадки, мав бути проведений кордон, на який будуть виставлені «наші війська» (тобто махновці). Входити в місто англійським військовим морякам суворо заборонялося.

По-друге, бердянська влада видає на екіпаж есмінця три перепустки для його уповноважених, які прибудуть до міста, скликають консулів і проведуть з ними нараду. Бажаючих відбути на есмінці з міста місцева влада затримувати не буде.

По-третє, якщо британські моряки мають необхідність у поповненні припасів, то їх уповноважені можуть закупити все потрібне на «вільному ринку» Бердянська й доставити все це на корабель.

Це все, на що змогла погодитися делегація революційного Бердянська.

Після деяких роздумів британці пристали на пропозиції міської влади. Капітан есмінця видав її представникам дві перепустки для відвідання судна в будь-який час дня і ночі. У свою чергу Л.Романов, як голова ревкому, видав три перепустки з печаткою Ревкому за своїм підписом, а також на прохання командування дав три адреси консулів [91], що мешкали в місті. Четвертий утік 15 березня 1919 р. разом з іншими біженцями.

О другій годині дня махновці перекрили косу, а через півгодини тут висадилися й англійські моряки, щоправда, не в повному своєму складі, так, чоловік 100 – 120. Матроси дуже цікавилися місцевими подіями і звичаями, вступали з повстанцями в розмови.

Нарада консулів почалася о 19 годині. Англійське командування поставило питання про залишення ними «Росії», а також про відбуття на батьківщину інших підданих іноземних держав. До полудня наступного дня, 21 березня 1919 р., усі бажаючі іноземці могли залишити приазовське місто на англійському есмінці.

Жоден із консулів не захотів залишати надбану нерухомість напризволяще й залишати місто. З іноземних громадян об 11.00 на есмінець прибули всього семеро осіб (чотири жінки і троє підлітків). Рівно опівдні пунктуальний британець знявся з якоря і вийшов у море [92].

Не встигла місцева влада перевести дух, адже 120-міліметрові гармати есмінця могли безперешкодно зробити з Бердянська «решето», як з моря до міста приплив ще один есмінець. На цей раз посланець військово-морського флоту Французької республіки типу «Спагі». Виявляється, що генерал А.Денікін повідомив про бердянські події французьку та англійську військові місії при штабі Збройних сил Півдня Росії, але британці виявилися прудкіші за своїх союзників. Мета прибуття судна була тією ж самою. Крім врятування консулів та іноземних підданих, французи також воліли знати настрій людей у місті, а також кількість і якість збройних сил, розташованих у Бердянську та поблизу нього.

Французи особливо не крились, що навіть розглядають можливість висадки десанту. До речі, напередодні як англійські, так і французькі есмінці вже обстрілювали з гармат махновські позиції на узбережжі Азовського моря, трохи далі на схід від Бердянська, відганяючи подалі від узбережжя повстанські ватаги.

О 17 годині вечора 22 березня 1919 р. до французького судна знову попливла делегація, на цей раз чисто ревкомівська, без участі махновців. Переговори з командним складом французького корабля велися англійською мовою. Відразу ж, у чоло, в якості люб’язності французьким морським офіцерам було запропоновано відвідати Бердянськ і відобідати в готелі «Метрополь» [93]. Не довго думаючи, французи погодились із запропонованим. Двадцять французьких морських офіцерів по прибуттю на берег автомобілями були перевезені до готелю, де їм влаштували бенкет. Опівночі ця компанія, перебуваючи в стані сильного алкогольного сп’яніння, попросилася назад. Завантаживши нетверезих моряків у авто, їх повезли на пристань. Веселий капітан на знак подяки видав Бердянському ревкому перепустку на есмінець з проханням обов’язково здійснити візит у відповідь.

О 8 годині ранку, коли французи протверезіли, вони знялися з якорів і відійшли в море. Ніхто з ревкомівців так на борт іноземного судна і не потрапив. Нагадаємо, що в березні 1919 р. і до, і після описуваних вище подій, французькі експедиційні війська вели активні бойові дії проти 1-ї бригади Задніпровської дивізії (повстанці отамана Н.Григор’єва) на території сучасних Миколаївської та Одеської областей України. І разом з тим дозволяли собі бенкетувати з місцевою владою в тилу 3-ї бригади цієї ж дивізії, на території, що контролювалася махновськими повстанцями. Це був справді один із прикладів «дивної війни», до ведення якої французи неодноразово виявляли схильність в історії ХХ століття.

Примітки

87. Автор спогадів про цю подію, Л.Романов-Лопатко, не називає прізвища цієї людини.

88. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 19.

89. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 20.

90. Там само. – С. 21.

91. Перед революцією 1917 р. у Бердянську налічувалося чотири іноземні консульські установи, які очолювалися службовцями в званні віце-консула. Працювали консульські представництва Великобританії, Італії, Іспанії та Греції.

92. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 22.

93. Готель «Метрополь», один з найбільших і найдорожчих у Бердянську, розташовувався в лівій частині другого поверху будинку, спорудженого наприкінці ХІХ ст. гласним міської думи І.Виродовим на лівій стороні Біржового проспекту, між Театральним проспектом і початком вулиці Зеленої (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. – Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. – С. 25). Нині це будинок, що розкинувся на квартал по проспекту Праці навпроти парку ім. П.П.Шмідта.