Намісники

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Повернемося до махновських намісників Бердянська. Що це були за люди? Скажемо одразу: не останні серед махновців.

Начальником гарнізону було призначено надзвичайно колоритну і вагому серед повстанців людину – Семена Микитовича Каретника (1893 – 1920) [125]. Посаду цю С.Каретник займав більше двох місяців, до початку червня 1919 р., аж поки Н.Махно не був оголошений комуністами поза законом. Вибір Н.Махном людини на цю посаду був досить цікавим. Як і всі розумні політики, Н.Махно на важливу посаду ставив довірену особу. Якщо і можна когось, з великою натяжкою, назвати особистим другом Нестора Махна, так це був саме Семен Каретник, на прізвисько «Великий Німий» [126]. Народився бердянський начгарнізону в с. Шагарово (нині Марфополь) у околицях Гуляй-Поля. У цьому селі свого часу мешкали й батьки Н.Махна. Походив С.Каретник із родини наймита і сам був змушений працювати в наймах, аби заробити на прожиток. У 1907 р., у 15-літньому віці він вступає «масовиком» (співчуваючим) до місцевої селянської анархістської організації – «Союзу бідних хліборобів», де позиціонує себе як анархо-комуніст. У 1917 р. С.Каретник стає членом відтвореної в селі Гуляйпільської групи анархо-комуністів й учасником «Чорної гвардії» ГГАК. Улітку 1918 р. він стає одним із перших махновців-повстанців, вступивши до загону разом із рідним братом Пантелеймоном. Маючи лише один клас початкової освіти, С.Каретник виявив себе як «видатний військовий талант» [127]. У 1919 р. у свої 26 років С.Каретник, що було звичайним для тогочасних сільських жителів, уже був одружений і мав кількох дітей. Сучасники відгукувалися про нього як про мовчазну й дуже жорстоку, часом неврівноважену психічно людину. Але сам Н.Махно думав про нього інакше:

«Він, завжди небалакучий, якщо вже говорив про щось, то завжди твердо й конкретно, причому своєї точки зору на речі ніколи не міняв. Тому, хто не знав його близько, він здавався сердитим, але витримана рівність його характеру скоро розкривала в ньому людину просто чужу найменшому лицемірству, людину винятково пряму й цілком зосереджену на думці про успіх руху».

У 1918 р. він спочатку командував штабним батальйоном повстанців, а потім гуляйпільським загоном [128]. Із лютого 1919 р. С.Каретник входив до складу Військово Революційної Ради Гуляйпільського району – вищого керівного органу махновського руху.

Михайло Уралов, як вже згадувалося, народився в Бердянську, до революції тривалий час жив тут і мав чисельних знайомих серед місцевих жителів. Ці обставини й обумовили його призначення на пост коменданта міста. За фахом він був промисловий робітник. У роки першої світової війни М.Уралов потрапив на флот, де і став анархо-комуністом. У 1918 р. він займав досить вагому посаду – завідувача бойовими силами штабу «Чорної гвардії» Московської федерації Анархістів [129]. Під час виконання цих обов’язків йому доводилося зустрічатися з найвизначнішими теоретиками російського анархізму початку ХХ ст. Після розгрому більшовиками Московської федерації у квітні 1918 р., на початку 1919 р. М.Уралов вигулькнув у Н.Махна, де позиціонував себе як представник російських анархістів, до думки якого Н.Махно часом дослухався. Саме М.Уралову на початку 1919 р., разом з іншими анархістами, вдалося умовити Н.Махна відмовитися від проведення масових мобілізацій і залишити збройні сили махновського руху, принаймні формально, чисто волонтерськими. М.Уралов також був одним із перших людей у «махновщині», які заговорили про її всеукраїнські та міжнародні перспективи. М.Уралов був обраний делегатом ІІ Гуляйпільського районного з’їзду фронтовиків, Рад і підвідділів махновського штабу, що відбувся 12 – 16 лютого 1919 р. Під час свого виступу на з’їзді він заявив, що з’їзд «зможе… сказати своє гучне слово, яке буде почуте не тільки в Україні, але й по всьому світі». У березні – червні 1919 р. М.Уралов працював комендантом м. Бердянськ [130]. В.Білаш відгукується про нього як про «чесного й великодушного товариша» [131]. С.Дибець оцінює цю персону трохи інакше: «Він відзначався постійною збудженістю, навіть істеричністю, ставалося, під час суперечки хапався за револьвер, і все ж запам’ятався він мені як найбільш розсудливий з усіх махновців у Бердянську» [132].

Макс Черняк вважався начальником як бердянської, так і загальної махновської контррозвідки. Спочатку вона, правда, себе так не називала. Анархісти на перших порах величали її «ініціативною групою по боротьбі з контрреволюцією та збору одягу і взуття для повстанців», але досить швидко змирилися з підлою суттю організації. Таким чином, центр махновської контррозвідувальної діяльності змістився на деякий час до Бердянська, що не віщувало його жителям нічого доброго. М.Черняк народився 1883 року в м. Гродно, в бідній єврейській сім’ї, де до нього з часом перейшов сімейний фах перукаря.

Станом на 1919 р. фігура 36-річного М.Черняка на теренах колишньої Російської імперії «затягувала» на справжнього ветерана анархістського руху. З 1904 – 1905 рр. М.Черняк став відомий як сподвижник білостоцького анархіста «безначальця» В.Стриги (Лапідуса). Перукар став терористом, прихильником нестримного нападу на світ буржуазії. З 1907 р. він жив у США і Франції. У Америці він був активним учасником профспілкового й анархістського життя євреїв-емігрантів із Російської імперії. Брав участь у організації російського відділу синдикалістської організації «Індустріальні робітники світу» (IWW) [133]. У 1917 р. М.Черняк приїхав на Україну й організував у м. Макіївка загін «чорної гвардії», що брав участь у боях із донськими козаками й білогвардійцями. Одночасно з цим загін постійно звинувачувався комуністами в організації грабунків і співпраці з кримінальними злочинцями. У травні 1918 р. загін М.Черняка був роззброєний за безчинства, однак досить скоро зброя була повернута його бійцям, а сам загін був уключений до «бригади Кругляка» й відправлений на Донський фронт. У вересні 1918 р. після остаточної реорганізації загону М.Черняка в полк Червоної армії, в узгодженні з радянським командуванням, М.Черняк залишає командний пост і нелегально перебирається на Донбас для участі в підпільній діяльності проти гетьмана Скоропадського й окупаційних німецьких військ. У грудні 1918 р. він вступає в КАУ «Набат». Із січня 1919 р. бере участь у махновському русі. М.Черняк з’явився в Гуляй-Полі в кінці січня 1919 р., його як емісара КАУ «Набат» привіз із Харкова В.Білаш, що їздив на переговори. З собою М.Черняк привіз до махновців свого протеже, двометрового бритоголового єврейського здорованя Льовку Зіньковського (Задова), що скоро стане постійним членом навколомахновської камарільї, а згодом буде увіковічнений у «Ходіннях по муках» О.Толстого. Про те, що Л.Задов був навесні 1919 р. у Бердянську, даних немає. Але міг бути. Принаймні, він точно бував весною 1919 р. неподалік, у с. Андріївці.

М.Черняк оцінював комуністичну диктатуру так: «Купка людей захопила владу й гнобить цілий народ» [134]. Так що на спокійне життя бердянським комуністам розраховувати не приходилося. У лютому 1919 р. М.Черняк обирається членом ВРР Гуляйпільського району, делегатом 2-го з’їзду Рад у Гуляй-Полі. З січня по березень 1919 р. М.Черняк у «махновщині» вже встиг побувати на посадах командира полку й начальника відділу формування 3-ї Задніпровської бригади. Тепер же разом із функціями начальника загальної махновської контррозвідки він став виконувати ще й функції начальника місцевої Бердянської контррозвідки [135].

Через постійну загрозу конфлікту з більшовиками Н.Махно вирішив створити особливий полк – «завісу». Функції його полягали в тому, щоб закрити «вільний район» з півночі по лінії Синельникове – Чапліне від можливого проникнення більшовиків, комісарів та їх загонів. У березні 1919 р. М.Черняк якраз і був призначений начальником формування й командиром цього полку, який підлягав безпосередньо начальнику контррозвідки. До кінця квітня 1919 р. цей полк, що не значився в офіційних документах, був секретним і нараховував до 1400 махновців [136].

Пізніше, влітку 1919 р., М.Черняк вибуде з «махновщини». Після розриву її союзу з радянською владою, в червні 1919 р., він увійде в групу анархо-терористів Марусі Никифорової. На чолі загону з 15 «бойовиків» його командирують до Сибіру з метою організації замаху на адмірала О.Колчака. Колчака Черняк не вб’є, натомість візьме участь у партизанському русі проти білогвардійців у Сибіру. Потім працюватиме в анархістському підпіллі Радянської Росії. Його арештують у Петрограді в 1921 р. [137], але анархісту вдалося якось виборсатися з «чекістських» обіймів. У 1930 р. він мешкав за кордоном, [138] після чого його сліди губляться в історичному тумані. Плутанини в біографії М.Черняка додає й та обставина, що його персону іноді плутають з іншим відомим анархістом-«набатівцем» – Чередняковим.

Махновське керівництво Бердянська досить добре характеризує така історія. Десь через тиждень після призначення на посаду С.Каретника в Бердянську було відремонтовано невеличкий пароплав. Начальник гарнізону взяв його під свій особистий контроль і захотів зробити на кораблі візит поваги до сусідів, до коменданта захопленого махновцями Маріуполя, вже добре нам знайомого Василя Куриленка. Уперше в історії Азовського моря з Бердянського порту вийшов пароплав з чорним прапором на щоглі. Плисти пароплавом із Бердянська до Маріуполя у квітні 1919 р. було справою небезпечною. Зокрема тому, що Азовським морем ходив у цей час, базуючись у Маріуполі й запливаючи аж до Генічеська, білогвардійський підводний човен «Тюлень» [139]. Крім цього, в Таганрозі «біляками» ще 1 березня 1919 р. був сформований так званий Азовський загін Донської флотилії, над яким майоріли синьо-жовто-червоні прапори Донського козачого уряду. Очолював Азовський загін капітан ІІ рангу Володимир Собецький [140]. Під його керівництвом знаходилися два канонерські човни, командирська яхта, буксир, криголам і три баржі-боліндери з шестидюймовою гарматою на кожній. Користуючись добрими стосунками отамана П.Краснова [141] з німцями, Азовському загону ще в 1918 р. удалося облаштувати свої кораблі 120-мм та 75-мм гарматами, знятими в Севастополі з кораблів колишнього Чорноморського флоту. Сил і потужності цього угрупування цілком би вистачило для того, аби, при бажанні, перетворити Бердянськ на купу палаючих руїн, але командування Азовським загоном діяло виключно нерішуче, чи то побоюючись неіснуючих махновських берегових батарей, чи то взагалі невпевнено відчуваючи себе на хвилях. Крім Азовського загону в морі також плавали англійські та французькі військові кораблі. Біля Маріуполя якраз і стояли французькі канонерські човни та есмінці. Вони вели переговори з махновською делегацією щодо долі накопиченого в маріупольському порту вугілля.

І от, у самий розпал цих переговорів, пароплав С.Каретникова під чорним прапором прошмигнув через лінію французьких кораблів. Командування останніх неабияк розлютилося. Нахабні дії каретниківського корабля начебто ганьбили французький триколір. Французи навіть вимагали видати їм бердянський пароплав, але махновці категорично відмовилися це робити. Проте й назад з маріупольського порту пароплав французи вже не випускали. Повертатися назад до Бердянська коменданту довелося сушею.

По дорозі він заїхав у Гуляй-Поле, де в головному махновському штабі якраз відбувалася нарада командного складу [142]. На ній у Гуляй-Полі були присутні й інші махновські намісники Бердянська – М.Черняк і М.Уралов. Фактично всі троє, без дозволу штабу бригади, залишили службу й приїхали на нараду. Є велика підозра, що матрос М.Уралов та М.Черняк теж каталися з «Великим Німим» на пароплаві в Маріуполь. Наступного дня після наради вся трійця продовжувала перебувати в Гуляй-Полі. В.Білаш докладно описує в своїх мемуарах сцену, коли Н.Махно, побачивши їх уранці, кричить криком на нерадивих підлеглих:

– А ви якого чорта до сих пір не поїхали? Напевно, більшовики там (у Бердянську – Авт.) вже встигли обсмикати вас? Хто вас просив сюди? На кого залишили місто?

– Зараз, зараз їдемо, якого ти диявола кричиш, голова болить чи похмелитися хочеш? – намагався заспокоїти Батька С.Каретник.

– Не знаю, Батько, що робити з більшовиками. – перехопив ініціативу М.Черняк. – Поруч із моєю контррозвідкою працює «ЧК». Щоправда, в ній є частина наших старих повстанців і працівників минулого Оперативного штабу, шкода хлопців! [143] Проте нема порятунку, бешкетують, падлюки, усіляко намагаються завадити нам; арештовують наших, не дають формуватися. Ними керує більшовицький осередок [144].

– Е, сволота! Я ж казав: не кладіть пальця в рота – відкусять. Розігнати і тільки! – нервував Н.Махно. Це був для нього складний день, тільки-но перед цією розмовою розглядалося питання про самовільні розстріли Ф.Щусем німецьких колоністів. – А як формування полку?

Тут треба згадати, що М.Черняк із заняттям Бердянська отримав додаткове завдання: сформувати там полк із привезених звідусіль раклів. Певні успіхи в цьому напрямку були. У Бердянську вже був махновський кавалерійський полк у 650 шабель і стрілецький батальйон до 800 багнетів. Добровольців, правда, було небагато, бо почалися польові роботи, де була зайнята молодь. Тому всі махновські отамани, включаючи й бердянських, сподівались на проведення «зрівняльної самобілізації».

Розгніваний розповідями М.Черняка, Н.Махно почав з’ясовувати стосунки з більшовицьким військовим комісаром бригади Петровим, що на свою біду стояв неподалік.

– Це чорт знає що! – характеризував бердянські справи Н.Махно. – Я ж казав, попереджував, і, здається, домовились: ви обіцяли розпустити свої організації: Чеку, продкомісії, партійні комітети, військкомати, а тепер знову кинулись! І повір, товаришу Петров, погана справа буде, якщо не припините. Залиште нас, не займайте селян, не опікуйте робітників, все буде добре. Надайте в цих повітах нам свободу анархо-комуністичного будівництва; робіть за їх межами всі експерименти, ми не будемо нападати, тільки залиште нас, не втручайтесь у наші сімейні справи!

– Товаришу Махно, адже ми домовились. Погляньте в угоду й побачите, що ми з вами у військовому союзі. Зайнята територія належить і вам, і нам: без нашої допомоги ви б її не зайняли. А раз так, ми й працюємо разом. Ми не винні, що робітники не хочуть жити без влади й по своєму почину формують свої організації, свою Чеку від нальотів ваших партизан.

– Я не так як ви розумію союз, – перебив його Н.Махно. –– Разом ми б’ємо Денікіна, але мета в нас різна. Ваші війська звільняють райони, вони належать вам; а наші полки звільняють, вони належать нам. Не втручайтесь у наші сімейні справи!… Від імені Союзу анархістів Гуляйполя [145], конфедерації «Набат» і Військово-Революційної Ради Гуляйпільського району попереджую: не заважайте нам, приберіть своїх насильників, припиніть агітацію – все буде добре! Не приберете, не припините – розгонимо! – казав Н.Махно комісару Петрову [146].

Летуче штабне зібрання було солідарне з офіційною заявою Н.Махна. «Відчувалося, що атмосфера накаляється, взаємовідносини псуються. Й це може привести махновське командування до розриву угоди з радянським урядом» – трактував події В.Білаш. Але ми в своїй оповіді дещо забігли наперед, бо в рамках своєї поїздки в Бердянськ Н.Махно ще повинен був зустрітися з начдивом 1-ї Задніпровської дивізії Павлом Дибенком.

Примітки

125. У багатьох джерелах ця людина згадується із зросійщеним варіантом прізвища, витвором ремесла зрусифікованих писарів часів пізньої Російської імперії – Каретников. Прізвище Каретник означало, що в минулому предки його носія займалися ремеслом виготовлення тачанок, які на Півдні України серед селян часто називалися «каретами».

126. Про «німого» махновця в 1919 – 1920 р. ходили легенди. Одну з них переповідає Н.Сухогорська: «Треба сказати, що у Махна був відданий йому німий, який по знаку свого пана вбивав кожного, хто йому не сподобається. Одного разу в німого не виявилося при собі ніякої зброї й нічим було вбити засудженого, так він просто перегриз останньому горло» (Сухогорська Н. Галина Андреевна // Н.И.Махно: Восп., мат. и док. – К., 1991. – С. 105). Серед «червоних курсантів» у 1920 р. легенди про С.Каретника ходили не гірші. Начебто він як татарин полюбляв волочити за собою жертву на аркані по степах, аж поки вона не помирала від травм та ран.

127. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 212.

128. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 581.

129. Анархисты: Документы и материалы. Т.2. – М., 1999. – С. 220.

130. У подальшому М.Уралов перебуватиме на вагомих постах у махновському русі. Він відступить із Запоріжжя на Правобережжя у складі 7-го Задніпровського полку. У серпні-вересні 1919 р. – командир комендантських частин РПАУ/м/. У жовтні 1919 р. М.Уралов повернеться в Бердянськ на посаду начальника гарнізону. Після відступу махновців із міста, займатиме наступні посади в махновському русі: в кінці жовтня на початку листопада – командир загону в Азовському корпусі Удовиченка. У листопаді – грудні 1919 р. – член ВРР РПАУ/м/, головного керівного органу махновського руху. Наприкінці 1919 р. – ад’ютант Махно. У лютому 1920 р. згадується в повідомленнях червоноармійської розвідки як командир гіпотетичної «4-ї бригади РПАУ/м/». Арештований комуністами в березні 1920 р. як «видатний махновець». Подальша доля невідома.

131. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 584.

132. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 257.

133. «Індустріальні робітники світу» (Industrial Worker of World) – впливова профспілкова організація в США, організована соціалістами та анархістами в 1905 р. Виходячи з необхідності знищення капіталізму як системи, ІРС ставила собі за мету боротьбу проти «політики класового співробітництва», яку проводила інша впливова профспілкова організація – «Американська федерація праці». На відміну від АФП, організації ІРС будувалися за виробничим принципом й об’єднували переважно некваліфікованих робітників, негрів та жінок. Із 1908 р. керівництво в ІРС захопили анархо-синдикалісти. З 1905 по 1915 рік було видано 300 000 членських квитків ІРС, хоча постійний склад організації ніколи не перевищував 60 000 чоловік. У ході першої світової війни ІРС займала антивоєнну позицію. Вітала революційні події 1917 р. у Російській імперії. Провела близько 150 великих страйків на підприємствах США. У 20-і роки ХХ ст. поступово зійшла з політичної арени.

134. Протокол 2-го Гуляй-Польского районного съезда фронтовиков, Советов и подотделов, состоявшегося 12 февраля 1919 г. в с. Гуляй-Поле. – Гуляй-Поле, 1919. – С. 17.

135. Літератори В.Попик та В.Вітковський наводять у своїй книзі спогади очевидця про «роботу» й особистість М.Черняка: «…чоловік маленького зросту з вічно усміхненим обличчям, порослим м’якою борідкою, з масними лукавими очами. Його серце, в протилежність м’якій борідці, було жорстоким до купців і офіцерів. Будучи перукарем, він любив… голити і стригти. Любов до цього мистецтва він застосовував на ділі в цих портових містечках (ідеться про Бердянськ та Маріуполь – Авт.), куди буржуї втекли і, не встигши сісти на пароплав, залишилися в своїх квартирах. Так, він прекрасний перукар… З першокласних готелів він зробив свої перукарні, де, наче старий витязь, нехтуючи голільним інструментом, виривав бороди своїми грубими, короткими пальцями. Замість мильниці він користувався шомполом, від намилювання яким так жарко було пацієнтам… Він конкурував із своїми колегами по ремеслу, і ті на нього ображалися за уміння так мистецько голити, що не видно крові. …Крові ніхто не бачив. Вона текла по стінах майстерень-в’язниць і, не встигнувши висохнути за день, вночі знову з’являлася. Хто туди заходив, не повертався більше. Після катувань ці люди відвозилися у порт і там летіли… у холодні хвилі. Морське чудовисько смерті в образах кровожерливих русалок… кожен раз, коли приводили жертву, благало Ч-ка не припиняти гоління. Так, він голив на славу трудящим і на страх буржуа і білогвардійцям» (Попик В., Вітковський В. Зрадлива фортуна Льови Задова. Кн. І. – К., 1993. – С. 65).

136. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 96.

137. Дубовик А. Именной комментарий // Волин В.М. Неизвестная революция. – М., 2005. – С. 600.

138. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 584.

139. Варнек П.А. Образование флота Добровольческой армии // Гражданская война на Черном море. – М., 2004. – С. 129.

140. Собецький, Володимир Іванович (1886 – 1935) – один із визначних організаторів і військових командирів флоту Збройних сил Півдня Росії. У 1905 р. закінчив Морський корпус. У роки першої світової війни, з 1914 р., в званні капітану ІІ рангу керував есмінцем «Жаркий» Чорноморського флоту. У другій половині 1918 р. очолив Азовський загін Донської флотилії. Улітку 1919 р. ввірені йому судна були переведені з Азовського моря на р. Дніпро й перейменовані в Дніпровську флотилію. Командир Нижньо-Дніпровської флотилії з літа 1919 р. У кінці 1919 р. командував групою суден по обороні Дніпро-Бузького лиману. З 1920 р. – капітан І рангу. У січні – лютому 1920 р. – керівник «загону Керкінітської затоки». Через хворобу залишив керівну посаду в березні 1920 р. Емігрувавши до Європи, помер у м. Ніцца (Франція).

141. Краснов Петро Миколайович (1869 – 1947) – відомий «білокозачий» політик і військовий діяч. Учасник російсько-японської та першої світової воєн. У травні 1918 р. вибраний Донським Отаманом. Організатор боротьби донського козацтва проти комуністів. Із лютого 1919 р. – у відставці через конфлікти з Добровольчою армією. Емігрував. Займався літературною працею. У 1939 – 1945 рр. співпрацював із німецькими фашистами й був захоплений у полон радянськими військами. Страчений через повішання.

142. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 110.

143. Під час вступу повстанських загонів Н.Махна до складу РСЧА та їх переформування в бригаду Червоної армії було розпущено старий склад махновського штабу, й на його місці організовано новий, на чолі з прибулим військовим спеціалістом, лівим есером Яковом Озеровим. Деякі працівники старого складу махновського штабу, втративши посаду, розчарувалися в революційному повстанстві й перейшли на службу до більшовиків.

144. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 112.

145. Гуляйпільський Союз Анархістів (ГСА) – провідна політична організація махновського руху, до якої входили практично всі махновські повстанські отамани. Був створений навесні 1919 р. із федерації Гуляйпільської, Новоспасівської, Дібрівської та Покровської анархістських груп. Співпрацював із харківською КАУ «Набат».

146. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 112.