Станція Пологи

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Хоча махновці вперше захопили місто і включили його до складу «Гуляйпільської республіки» лише в березні 1919 р., Бердянськ і раніше помітно впливав на історію «революційного повстанства». Восени 1918 р., піднявши на Запорожжі протигетьманське повстання, анархо-махновці одним із найголовніших своїх завдань вважали контроль над залізничною ділянкою Чапліно – Бердянськ, так званою «другою Катерининською залізницею», що з’єднувала Донецький басейн, Катеринославщину і Харків з Азовським узбережжям. В умовно стабільні часи Української держави (весна – осінь 1918 р.) ця транспортна артерія жила досить насиченим життям. Тут перевозились війська і військові вантажі, руда, пшениця, вугілля, сіль та інші різноманітні товари. Ця активність не залишилося непоміченою загонами повстанців, яким треба було десь і чимось забезпечуватися. Набравши сил, з жовтня 1918 р. Н.Махно та інші отамани почали постійно нападати із засідок на потяги. В їх переповнених торгівцями й спекулянтами вагонах, при певній частці везіння, можна було відшукати навіть директора заводу. Махновці не обходили своєю увагою також гужові обози, одиночні екіпажі та автомобілі, що котилися в приморське місто або з нього. Рідко який тиждень обходився без грабунку, тому «ділові люди», які їхали до Бердянська, почали надавати перевагу пароплавному сполученню або довгим об’їздам ґрунтовими узбережними шляхами.

А потім Німеччина програла світову війну, капітулювала і в листопаді 1918 р. зобов’язалася перед країнами Антанти вивести свої війська з українських теренів. Згодом режим гетьмана П.Скоропадського у всеукраїнських масштабах був буквально зметений народним повстанням. Його найбільш масштабним представником на Півдні України став Нестор Іванович Махно, анархо-комуніст з ексцентричним, неврівноваженим характером, великими військовими здібностями й не меншими політичними амбіціями.

Нагадаємо читачам, що анархізм – це найменування, дане принципу або теорії життя й поведінки, згідно з якими на зміну державному ладу повинно прийти суспільство без уряду. Гармонія в такому суспільстві має досягатися не підкоренням закону або слухняності якій-небудь владі, а шляхом вільних угод, укладених поміж різними групами: територіальними та професійними, що вільно засновуються як заради виробництва і споживання, так і для задоволення безмежних потреб і бажань цивілізованого створіння. Принаймні саме так розумів анархізм найбільш шанований Н.Махном теоретик цієї доктрини – князь Петро Олексійович Кропоткін [2], чия стаття з першого тому Британської енциклопедії вище вам і переказувалася.

Іншими словами, анархізм – це система соціальної думки, що має на меті фундаментальну зміну в структурі суспільства, й особливо – і це загальний елемент, що об’єднує всі форми анархізму, – заміну авторитарної держави якоюсь формою неурядової співпраці вільних індивідуумів [3].

Станом на кінець 1918 року запорозькі й таврійські селяни власними очима бачили політичну практику як мінімум шести політичних режимів. Російського монархічного (до лютого 1917 р.), російського буржуазно-демократичного (лютий – жовтень 1917 р.), українського соціалістичного уряду Центральної Ради (жовтень – грудень 1917 р.), російського комуністичного уряду (грудень 1917 – березень 1918 р.), проросійського комуністичного криворізько-донецького уряду (березень – квітень 1918 р.) й, нарешті, гетьманського (квітень – листопад 1918 р.). Останній відверто спирався на збройну силу німецьких та австро-угорських окупаційних військ. Гуляйпільські анархісти як політична сила були присутні на Запорожжі з весни 1917 р., але тільки восени 1918 р. зневірене в усіх методах правління й формах державності селянство надало їм підтримку як радикальній альтернативі всім вищеперерахованим політичним таборам. Н.Махно відразу скористався карт-бланшем селянської довіри й швидко виявив себе здібним організатором та удачливим полководцем. У кінці листопада 1918 р. на Запорожжі виникає «вільний район», контрольований збройними силами махновського руху, територія якого з центром у с. Гуляй-Поле починає швидко розширюватися навсібіч.

Надзвичайно велику роль у махновсько-бердянських стосунках 1918 – 1919 рр. відігравала вузлова залізнична станція Пологи. У листопаді 1918 р., коли почалося виведення з України окупаційних німецьких та австро-угорських військ, багато людей тікало з центральної Катеринославщини та Запорожжя до Бердянська саме через Пологи. Найменша співпраця з німецькими окупантами, наприклад, проведення спільних торгових оборуток або постачання харчами армійських частин окупантів, могла обернутися для людини жорстокою смертю від рук повстанців. З вуст в уста передавалася страшна чутка, що Н.Махно пообіцяв прикінчити усіх «приятелів» австрійців. Шлях утечі з охопленого махновським повстанням району на Олександрівськ вважався більш прогнозованим і тому більш небезпечним. Махновці раз у раз спиняли потяги, знімали з них підозрілих осіб і розправлялися з ними прямо біля залізничного полотна. Тому люди почали тікали з Поліг в інший бік, на Бердянськ, не підозрюючи, що він може стати для них пасткою, тупиком, з якого немає іншого виходу, крім мутних хвиль Азовського моря.

Серед цих біженців разом з дітьми перебувала й гуляйпільська вчителька Наталя Сухогорська, яка досить докладно описала обставини цієї масової втечі. На ст. Пологи ще знаходився штаб якоїсь австрійської частини й по вокзалу ходили озброєні солдати. Намагаючись знайти в них захист, на пероні скупчилася маса втікачів різної статі, віку й соціального стану. Вокзальна будівля, що, до речі, збереглася й до сьогодні, теж була буквально набита людьми, так що в натовпі було важко пересуватися. Всюди лежали й сиділи злякані біженці. Тут же, серед натовпу й австрійських патрулів, абсолютно спокійно, одягнувши чорні окуляри [4], розгулював сам Батько Махно, перевдягнений залізничним робітником. Він походжав по перону й багатозначно поглядав на публіку. Люди показували його один одному, але від страху й розпачу, на фоні загальної зневіри, що зненацька охопила їх, отамана австрійцям не видавали. Потім настала темна осіння ніч, хоч око виколи. На чорному небі над видноколом поставали заграви – то горіли хутори, запалені махновцями. Серед біженців поширювалися чутки, одна одної страшніші. У натовпі стояла паніка, люди плакали й стогнали. У вщент заповненому потязі, що, нарешті, відправився на Бердянськ, люди вирішили уночі лягти спати покотом на долівку, побоюючись, що махновці будуть стріляти по вікнах. Ще більше боялися, що міст на ст. Кирилівка [5] буде махновцями підірваний. Але все обійшлося. Вранці біженці прибули в приморське місто [6].

Через кілька днів після цієї пригоди, 25 листопада 1918 р., повстанці захопили станцію Пологи. Ними «до особливого розпорядження» було затримано пасажирські поїзди, що їхали вже з Бердянська. Н.Махно прибув на станцію наступного дня й здивував усіх своїми вчинками. Він дав наказ усі гроші повернути станційному касиру і поновити рух пасажирських поїздів, до того ж заявив, що не втручатиметься у роботу залізниці [7]. Варто зауважити, що в цьому регіоні України пасажирське залізничне сполучення між територіями, зайнятими супротивними сторонами, ніколи повністю не припинялося ні в 1918, ані в 1919 роках. Наприклад, з «Махновії» можна було запросто поїхати до родичів, або на ринок у денікінський Південь Росії й навпаки. Єдиною небезпекою в цих мандрівках, якими безстрашно зловживали спекулянти-мішочники, було те, що спеціальні військові команди перевіряли всіх пасажирів у вагонах як з махновського, так і з «білого» боку, тут же катуючи підозрілих і страчуючи виявлених ворогів. Проте для Бердянська «білий» період історії поки ще не настав.

У Бердянську до кінця листопада 1918 р. залишалися німецькі війська. З часу їх евакуації і до середини грудня 1919 р. у місті пару тижнів продовжувала триматися влада гетьманської адміністрації. При ній, як і при німцях, у Бердянську продовжувала діяти комендантська година. Ходити містом дозволялося лише з 6 ранку до 21 години вечора. Затриманих нічних перехожих російські поліцаї та німецькі патрулі відводили до тюрми [8].

Примітки

2. Кропоткін Петро Олексійович (1842 – 1921) – засновник, ідеолог та лідер російського та міжнародного анархо-комуністичного руху. Вчений-енциклопедист із світовим ім’ям. Походив з давнього роду князів Рюриковичів. Зробив помітний внесок у розвиток географії, геології, соціології, історії, біології. У молодості – невтомний мандрівник, офіцер російської армії. Починаючи з 1872 р., брав участь у революційному русі, піддавався репресіям французького та російського урядів. У 1917 р. повернувся до Росії після 41 року еміграції. В останні роки життя не вів активного політичного життя, займаючись випрацюванням етичної доктрини анархізму.

3. Woodcock G. Anarchism, a history of libertarian ideas and movements. – N.Y., 1962. – Р. 13.

4. Після довгих років, проведених у напівтемній тюремній камері, Н.Махно зіпсував зір і погано переносив пряме сонячне проміння, час від часу одягаючи темні окуляри в період із 1917 по 1919 роки.

5. Залізнична станція, що розташована на східній околиці сучасного с. Семенівки Пологівського району Запорізької області в 18 км на південь від м. Пологи.

6. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон: Историко-революционний сборник. – Одесса, 1927. – Вып. 6. – С. 38.

7. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність. – К., 1994. – С. 61.

8. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 42.