Травень

Володимир Чоп, Ігор Лиман

З початком травня Л.Романов взявся порахувати махновські підрозділи, що стояли в Бердянську і які він помилково вважав усіма збройними силами махновського руху. За його підрахунками, в місті стояли «три полки піхоти, один полк кавалерії та дивізіон артилерії з п’яти пошарпаних гармат. Піхота в основному була озброєна гвинтівками з обрізаними стволами» [212]. Описуючи якість особового складу махновських полків, Л.Романов не жалів чорної фарби:

«Склад… – люди, що розклалися, були й куркулі, кримінальники й усілякі мародери, які здатні грабувати й убивати нерідко ні в чому не винних людей. Як Махно, так і його армія не підлягали ніякій дисципліні й не визнавали ніякої системи бою…» [213]

Початок травня 1919 р. ознаменувався тим, що, нарешті, була підписана угода, яка регламентувала сумісне співжиття в Бердянську махновців та більшовиків. У цей час комуністи відчули, що Н.Махно, аби уникнути війни на два фронти, з білогвардійцями та комуністами, ладен йти на поступки, й перейшли в наступ. Провокаційні заяви з їх боку йшли одна за одною. Якщо, мовляв, Батько Махно «травить комуністів», вони готові піти з міста самі й надати махновцям повну свободу дій. Хай впораються самі. С.Дибець знову згадував про шкіру:

«Але ти (тобто Н.Махно – Авт.) вже переконався, на що ви здатні як організатори. Візьми випадок із шкірою. Такий сумбур буде у вас усюди. А без чітко працюючого тилу воювати не можна. Так не заважайте нам організовувати тил. Давайте по серйозному підійдемо до цього. Інакше ми, більшовики, звільнимо для вас наші пости й поїдемо звідси до Києва» [214].

Комуністи ультимативно ставили питання, і махновці здогадалися, що все це неспроста. Комуністам потрібен був привід для того, аби почати військові дії проти повстанців. А війни на два фронти Н.Махно хотів уникнути за будь-яку ціну, бо добре вивчив закони стратегії ще в стінах Бутирської тюрми. Тому махновці знову запропонували бердянським комуністам компроміс. Почалися переговори з повітовим виконавчим комітетом.

Повітком вимагав, аби махновці не роз’їжджали повітом, не реквізували майно в селян, не налаштовували їх проти себе й проти радянської влади. Всі заготівлі комуністи Бердянська будуть вести організовано й постачатимуть махновський фронт і дивізію. Треба лише встановити норми постачання й визначити стабільну кількість їдоків.

У переговорах, що супроводжувалися суперечками, брав участь весь махновський польовий штаб і весь комуністичний повітком. Махновці впиралися, як могли, але комуністи залякували їх, що поїдуть геть, залишать їх – і хай махновці господарюють, як хочуть. «Далі покривати їх грабунки ми не згодні, так справа не піде» – кричали вони в кулуарах. Врешті-решт угода була складена. До середини 30-х років вона зберігалася в архіві одного з колишніх повіткомівців. Представники махновців та бердянського ревкому сперечалися кілька днів, але договір таки випрацювали. Угода була остаточно оформлена й прилюдно опублікована 6 травня 1919 р. Ось її текст.

«Наказ № 50.

1919 року Травня 6-го дня, представники штабу 3-ї бригади імені Батька Махна й представники Ревкому м. Бердянська винесли наступну постанову.

Уся влада в місті і в повіті по внутрішньому розпорядку належить Повітовому революційному комітету до скликання Повітового Совдепу, а потім Совдепу.

Усі вимоги для потреб Бригади передаються Штабом Бригади в Ревком або відповідний відділ Ревкому, які й задовольняються в міру можливостей.

У всіх випадках непорозумінь чини Бригади передають такі в Штаб, який і з’ясовує непорозуміння з представниками Ревкому.

Усілякі самочинні реквізиції, обшуки й тому подібні дії без уповноваженого представника Штабу й Ревкому забороняються, й особи, які переступили через цю постанову, в якому б чині вони не були, несуть відповідальність як за грабунок.

Начальнику гарнізону наказуємо суворо стежити за дотриманням цієї постанови.

Голова зборів Батько Махно.

Секретар С.Дибець.

Представники Бригади: Озеров, Куриленко, Каретников.

Представники ревкому: Куликов.

Бердянська Радянська типографія». [215]

Проте C.Дибець писав, що махновські грабунки в місті не припинилися [216].

Під час чергового візиту Н.Махна в Бердянськ його супроводжував Ф.Щусь, який через деякий час після підписання вищенаведеної угоди вступив у конфлікт із С.Дибецем. Ще коли С.Дибець у квітні 1919 р. уперше виїздив на фронт, то їхати йому деякий час довелося в одному автомобілі з Ф.Щусем, який тоді працював у штабі бригади. Ф.Щусь перед цим наслухався від анархістів розповідей про С.Дибеця як про старого анархістського діяча, літератора, організатора американського «Голосу праці» [217]. А тому розкрив йому душу, почавши розповідати про себе й про свою мрію стати народним героєм.

Ф.Щусь у роки першої світової служив матросом Чорноморського флоту на лінійному броненосці «Іоанн Златоуст». Броненосець мав великий екіпаж (900 чол.) і спортивну секцію. Ф.Щусь, з його власних слів, уславився під час служби як непереможний у різних видах спортивної боротьби. Він знав прийоми класичної («французької») боротьби, боксу і навіть деякі прийоми екзотичного японського бойового мистецтва джиу-джитсу. Ввійшовши в азарт, Ф.Щусь хвалився, що може власноруч, без напруги, задушити руками людину. Язик у неї вилазить з рота, а Ф.Щусь давить та й давить нещасному на горло. Дібрівський отаман із таким смаком живописав й зображував цю операцію, що С.Дибеця взяли жах і відраза [218]. Полум’яний революціонер, патріот, талановитий командир і військовий організатор на додачу виявився слабо прихованим садистом. Звичайно, С.Дибець постарався якомога сильніше опаплюжити Ф.Щуся, бо той три місяці потому виступив ініціатором його розстрілу за антимахновську діяльність. Але схожі з дибецевими дані про особистість «другого махновця» дають й інші джерела. «Носив Щусь довге волосся, як і Махно, але чорне. Високий, здоровий, статний дитина. Одягався в якийсь фантастичний костюм: шапочка з пером, оксамитова курточка. Шабля, шпори. На бенкетах у Н.Махна Ф.Щусь сидів як статуя й мовчав. Він насправді мріяв, що буде оспіваний у легендах і казках» – такими словами закінчує опис персони Ф.Щуся С.Дибець.

Інший комуніст-мемуарист, С.Кисельов, дає дещо іншу характеристику Ф.Щусю:

«Молодий, років двадцяти п’яти хлопець із безвусим, добродійливим обличчям і копицею волосся на голові, що вилося. За ним йшла слава страшної людини, а при першій зустрічі він видався мені навіть смішним у розшитій шнурами, яскравій і занадто вузькій як для його фігури венгерці. На широкому поясі теліпалося декілька ручних гранат і вірний супутник-маузер. На ременях, приторочених до поясу, висіла довга шабля в металевих піхвах, що, вірогідно, була знята з якогось денікінського корнета» [219].

С.Дибець і Ф.Щусь посварилися через те, що «Хведір» показав С.Дибецю вірші якогось українського поета про те, «яко батько Щусь один поклав десяток поліцейських». «Я, по своїй безтактності, висміяв і Щуся, і вірші,» – згадував потім С.Дибець. І як виявилося, мало не накликав на свою голову нещастя. Ф.Щусь цього не забув і затаїв зло на ренегата. У серпні 1919 р. він заарештує С.Дибеця в с. Добровеличківці й організує над ним махновський суд. На суді С.Дибецю ставили у вину, що на мітингах у червні – липні 1919 р. він заявляв, «що махновці грають на руку білогвардійцям, відкрили білим фронт і тому подібне». Військово-революційна рада РПАУ/м/ засудить С.Дибеця до страти, але в останній момент його своїм особистим втручанням врятує Н.Махно й накаже відправити до «червоних», на північ.

Незважаючи на те, що саме Н.Махну С.Дибець зобов’язаний своїм життям, він описує моральний рівень Батька виключно в похмурих тонах. «Пив він несусвітно. Пиячив день і ніч. Займався розпустою» [220]. У 80-і роки ХХ ст., коли матеріали з історії «махновщини» тільки-но почали з’являтися в періодиці, нас довгий час турбувала думка, що мав на увазі С.Дибець, коли писав, що Н.Махно в Бердянську займався розпустою? Адже інші джерела зовсім не описують Нестора Івановича хтивим джиґуном. Із появою на світ Божий нових джерел це зауваження старого ренегата нарешті розкрило свій зміст. «Займався розпустою» – це значить, що Н.Махно ходив дивитися порнофільми й зробив візит до бердянського будинку розпусти. Ця історія, без сумніву, буде цікавою читаючій публіці.

Під час візиту Н.Махна в Бердянськ на початку травня 1919 р. махновські керманичі вирішили урізноманітнити культурне дозвілля новонавернутих махновців. Найбільш популярним серед повстанців-новобранців був кінотеатр, чи, як казали на початку ХХ ст., ілюзіон «Шантеклер» [221]. Претензійну назву цьому закладу було запозичено з однойменної п’єси Едмона Ростана про півня-героя. Репертуар закладу був під стать ростанівському персонажу. У кіномеханіка ілюзіону Миколи Миколайовича Кудрявцева був на руках скарб, вручений йому свого часу хазяїном ілюзіону. Металевий ящик із коробками короткометражних порнографічних французьких фільмів виробництва паризької студії «Пате». Студія «Пате» була найбільшим і найуспішнішим виробником кінопродукції у Франції на початку століття. В її павільйонах знімалися надзвичайно різножанрові картини. Саме тут побачив світ знаменитий Фантомас, почав свою кар’єру всесвітньо відомий комік Макс Ліндер, і, саме тут хтиві французькі кіномитці вперше почали експлуатувати тему порнофільму. Порнографічні короткометражки на студії «Пате» знімалися практично до другої світової війни й німецької окупації Парижу. Як стверджують фахівці, порівняно з сучасними порнографічними фільмами ці перші експерименти «низького жанру», звичайно, ні в яке порівняння не йшли. За великим рахунком, навіть назвати їх порнографічними, у сучасному розумінні цього слова, було б неправильно. Але оголена жіноча натура була присутня у всій своїй красі, і це було саме те, чого потребувало портове місто, заповнене вояками-новобранцями [222].

У неділю, 18 травня 1919 р., помічник кіномеханіка Петро Руднєв разом зі своїм другом, художником-початківцем Сашком Коморним показували «французьке кіно» махновцям. М.Кудрявцев наказав хлопцям крутити повстанцям кіно до упаду, «поки не посиніють» [223]. Із залу під час сеансу доносився регіт, що доходив до виску. [224]

Зненацька для хлопців, двері кінобудки відчинилися й всередину ввійшов Нестор Махно. Позаду нього на площадці біля сходів залишився стояти Ф.Щусь. Н.Махно показав пальцем на скриньку з котушками плівки й спитав: «Що, все це будете крутити?». Це був критичний для хлопців момент. Поведінку Н.Махна було важко передбачити. Наприклад, він міг показати себе в іпостасі ревнителя революційних чеснот, конфіскувати мерзоту, а хлопців побити нагайкою. Особливо переживав О.Коморний. Н.Махно знав його, бо той допомагав художнику Анастасу Брянцеву малювати його парадний портрет. Настільки разючий контраст між високим мистецтвом портретиста й демонстратором порнографічної продукції міг не сподобатися Нестору Івановичу. Але минулося. У напівтемряві кінобудки Н.Махно Сашка Коморного не впізнав.

Петя Руднєв ствердно відказав Батьку, звернувши все на хазяїна, що наказав чинити саме так. Н.Махно мовчки зняв папаху, сів на табуретку й через віконце став дивитися на екран. Махна можна зрозуміти. Практично всю свою молодість, дев’ять неповних років свого життя, він провів у різних тюремних закладах Російської імперії, звідки повернувся вже не зовсім молодим і з підірваним здоров’ям. Сказати, що його молодість була обділеною жіночою увагою, це не сказати нічого. Махну було цікаво. Він уперше в житті дивився «такий» фільм. Піти в кінозал до рядових бійців, які й бійцями то по правді ще не стали, було незручно, це могло підірвати його авторитет. Народні герої, як відомо, порнографічні фільми не дивляться.

Сеанс часто переривався з технічних причин. Зношені стрічки рвалися, й поки підприємливі підлітки склеювали їх грушевою есенцією, махновці в залі підіймали свист і тупотіли ногами. Ф.Щусь весь час стояв за дверима, часто зазирав до кінобудки й настійливо гукав: «Ну, пішли, Батьку, пішли!»

У будці було душно. Травень 1919 р. у Бердянську видався спекотним. Н.Махно обтер хусточкою обличчя і шию й пішов, на останок попрощавшись з хлопцями, що означало схвальну рецензію [225].

Краще б Н.Махно таких фільмів того дня не дивився, бо Ф.Щусь повів його прямісінько в будинок розпусти. Цей заклад процвітав у Бердянську й при революційній владі. Велика кількість солдатів у місті створювала йому добре фінансове підґрунтя.

У своїй книзі І.Тепер досить докладно описує інцидент у бердянському будинку розпусти, куди махновці привели Батька [226]. Правда, зробив він це зі слів інших людей, бо сам з’явився серед повстанців лише весною 1920 р. Тільки-но почесна делегація махновського руху переступила поріг борделю, як Н.Махно став свідком огидної сцени. Повстанці, які прийшли до повій раніше Батька, зчинили бійку за дам, яких не змогли поділити поміж собою за вподобаннями. І тут Н.Махно не витримав. Відправивши жінку до батьків на Правобережжя, в с. Піщаний Брід, він ще міг дозволити товаришам завести себе до будинку розпусти, але спокійно споглядати відвертий моральний розклад революціонер не зміг. Вихопивши револьвера, Н.Махно з огидою застрелив наповал кількох чоловік і пішов геть. За ним подалися й перелякані поплічники. Батько негайно виїхав на фронт, а потім скликав у Маріуполі військовий з’їзд.

Він відбувся 12 травня 1919 р. Пропозиції лівих есерів про початок антикомуністичного повстання й об’єднання з отаманом Н.Григор’євим були відкинуті. У резолюції з’їзду першим пунктом йшла вимога «продовження угоди з радянським урядом». З’їзд доручав Військовій Революційній Раді Гуляйпільського району почати переговори щодо надання повної автономії Маріупольському, Бердянському, Мелітопольському, Олександрівському, Павлоградському й Бахмутському повітам [227]. Коли інформація про з’їзд просочилася до «червоних», вони відразу назвали вказану територію «Донецько-Приазовською республікою», до складу якої, як бачимо, повинно було увійти й місто Бердянськ.

А в Бердянську на початку травня 1919 р. працівники російсько-американського механічного заводу вже були доведені раклами до відчаю й неодноразово ставили перед місцевою владою питання про перевезення заводу. Звичайно ж, завод мав бути переведений не куди-небудь, а в Москву, подалі від фронту і від махновців. У принципі, це вельми пасувало загальному спрямуванню комуністичної політики на Україні в першій половині 1919 р., так званій «п’ятаковщині», за іменем першого секретаря КП/б/У Г.П’ятакова. Промислові підприємства з території «непевної» України перевозилися в Росію, що дуже нагадувало репарації в країні, що програла війну ворогам. Проте для організації вивезення заводу потрібна була згода уряду УСРР, а той саме переїхав до Києва. Партійна організація Бердянська вирішила послати в Київ «комісара праці» Л.Романова, який, добравшись до столиці, зміг зустрітися з Д.Мануїльським [228].

«Старий більшовик» займав посаду міністра землеробства і до питання про долю бердянського заводу мав надзвичайно віддалене відношення, але Л.Романова це не зупинило. Після викладення всіх скарг на махновців і особисто на Н.Махна, Л.Романов розповів і про ініціативу вивезення механічного заводу до білокам’яної. Вивезти промислове підприємство з махновського району було дуже на руку українським комуністам, і Д.Мануїльський попрохав Л.Романова залишитися на день у Києві, поки він не узгодить усі ці питання з відповідними працівниками й не дасть остаточної відповіді. Наступного дня Л.Романов знову зустрівся з Д.Мануїльським, який сказав, що завод можна буде перевезти, вказівки всім необхідним інстанціям вже зроблені.

Щодо Н.Махна, то зараз біля Катеринославу стоїть штабний потяг Лева Камєнєва [229], уповноваженого РТО. Хай Л.Романов їде до нього й доповість все йому особисто. Жалібник поїхав до Катеринослава і знайшов потяг, що стояв неподалік міста. Секретарем Л.Камєнєва виявився знайомий Л.Романова, колишній есер Громберг-Зорін, який організував бердянцю зустріч із начальником. Л.Камєнєв тільки-но повернувся з Гуляй-Поля, причарований махновцями, і аргументи Л.Романова не сприйняв, хоча той «докладно доповів йому щодо розташування махновських частин і про їх командирів, серед них і про самого Махно та його ставлення до радянської влади…» «Махно не є прихильником радянської влади, – повідомляв Л.Романов про комбрига, – а є обманщиком нашого командування, а в місцях його перебування жорстоко розправляється з комуністами й радянськими службовцями.» [230] Л.Романов у глибині душі сподівався, що всемогутній уповноважений, якого він, до речі, переплутав із С.Камєнєвим, головнокомандувачем РСЧА, дасть наказ послати на махновців вірні «диктатурі пролетаріату» війська. І був розчарований. Л.Камєнєв, вислухавши прохача, порадив останньому повертатись назад і постаратися покращити стосунки з махновцями, позицію яких Л.Камєнєв ще раз перевірить при нагоді. Невдоволений Л.Романов повернувся в Бердянськ.

Через чотири дні після повернення Л.Романова-Лопатко в місто знову, але вже без колишньої помпи, прибув П.Дибенко, який тепер називався командувачем Кримської Червоної армії. Л.Романов нажалівся на Н.Махна і йому. Але теж безрезультатно. Наступного дня в місті на базарній площі було скликано мітинг, на якому, крім місцевих ревкомівців, виступали й П.Дибенко та Н.Махно. Останній 14 травня 1919 р., після закінчення в Маріуполі військового з’їзду, приїхав до Бердянська на автомобілі. П.Дибенко познайомив присутніх із становищем на фронтах, а також розповів про участь махновської бригади в «громадянській війні». [231] Н.Махно у відповідь, у присутності П.Дибенка та його цивільної дружини О.Коллонтай [232], «відверто паплюжив робітничий клас і його диктатуру, але відповідної відмови так і не отримав» [233].

По закінченні мітингу в приватній бесіді П.Дибенко сказав Л.Романову, що становище Червоної армії хитке, а місцевість навколо Бердянська «дуже складна», так що комуністичний актив міста може, чого доброго, бути відрізаним і захопленим ворожими військами. «Стежте за рухом фронтів. Не треба повторної втрати людей» – напучував Л.Романова П.Дибенко. Історія розстрілу більшовицької Бердянської ради зразка 1918 р., як бачимо, вразила і його.

Стратегічне становище Бердянська у травні 1919 р. справді значно ускладнилося. По-перше, і комуністи, і махновці боялися десанту з моря. Військово-морські сили денікінців на цей час значно посилилися й набагато перевищували потужністю червоноармійські. Але друга небезпека була ще реальнішою. З півночі над Приазов’ям нависав кінний корпус А.Шкуро. Він уже двічі проривав фронт на півночі, на стику бойових дільниць махновської бригади й сусідньої 9-ї дивізії РСЧА. Лише героїзм махновських повстанців не дозволив йому прорватися на південь, до моря, в беззахисні тили. Таким маневром, ударом через Пологи на Якимівку, можна було відсікти все Приазов’я з Бердянськом одним махом, а другим махом відсікти в Криму армію П.Дибенка, заблокувавши перешийки півострова. До того ж, у травні 1919 р. «червоне» командування практично припинило постачання союзників-махновців зброєю та набоями, що значно послабило повстанський фронт, а значить, і ускладнило політичне майбутнє Бердянська.

Після словесного виявлення піклування П.Дибенко попрохав відпустити для Кримської армії шкіри, якої, на його думку, в Бердянську «було більше аніж достатньо». Заради неї він, власне, сюди й навідався, бо махновським начальником уже бути перестав. Бердянські комуністи кинулися вантажити улюбленому командарму випрохані ним вагони й відправили їх за вказаною адресою. Потім стали гадати, чого, власне, П.Дибенко приїздив до Бердянська: «Ми не могли встановити мети прибуття Дибенко в місто» [234] – розводив руками Л.Романов. Нарешті, порадившись, вирішили вважати, що це «верховний командувач Камєнєв зв’язався зі штабом» Дибенка й направив його до Бердянська. Ймовірно, аби той розправився з Н.Махном.

Розправи над Н.Махном бердянські комуністи не дочекалися. П.Дибенко собі поїхав, а Н.Махно залишився в місті надовго. Він хотів проконтролювати хід формування нових полків та взяти участь у повітовому з’їзді Рад. По його приїзді в місті було влаштовано парад повстанських полків: кінного й піхотного. Враження про бійців у Н.Махна та В.Білаша залишилося добре, але, як зауважує останній, «відчувалося, як невидима рука сіє антисемітизм». 17 травня 1919 р. із Бердянська на фронт виступив новий махновський кавалерійський дивізіон [235].

Увечері цього дня Н.Махно з почтом вийшов погуляти на вулиці міста, й відразу побачив якихось підозрілих типів із гвинтівками й закинутими за плечі вузлами. Навпроти «Гранд-Отелю» він особисто зупинив молодчиків [236]. Про розстріл Н.Махном мародерів прямо посеред міста писав у своїх спогадах не тільки В.Білаш, але й художник О.Коморний, який переказував розповідь свого друга, кіномеханіка П.Руднєва. «У той час молодь прогулювалася вечорами в центрі міста. І ось під час такого гуляння проходив по проспекту Махно із своєю свитою. Назустріч йому вискочили два молодці з великими тюками». Н.Махно наказав раклам розв’язати вузли. У них були жіночі капелюхи, плаття, панталони, дитяча білизна, краватки й інше барахло. Батько спитав: «Де ви взяли це і навіщо воно вам?»

Нетверезі грабіжники бурмотіли щось малозрозуміле. Махно наказав їм стати біля стінки будинку, вийняв із кобури наган і застрелив обох на місці наповал. Ховаючи наган в кобуру, наказав: «Прибрати падлюк…» [237]

Уночі начальник гарнізону С. Каретник улаштував гулянку на честь високого гостя. У публічний будинок Н.Махна вже ніхто вести не ризикнув, натомість С.Каретник запросив повій у гості до себе. Коментуючи подібні заходи, відомий анархіст В.Волін так відгукувався про моральні устої Н.Махна:

«Ми з сумом повинні констатувати, що моральні якості Махна й багатьох його друзів і соратників не виявились повною мірою на висоті… Його найбільшим недоліком було, звичайно, зловживання алкоголем. Він пив все більше й іноді опинявся в досить жалюгідному стані… Іншим недоліком Махна й багатьох його друзів – не тільки командирів – було їх ставлення до жінок. Випивши, ці люди здійснювали неприпустимі, одіозні, – іншого слова немає, – вчинки, до оргій включно, в яких вимушені були брати участь і деякі жінки. Нема потреби казати, що подібна розпуста виявляла деморалізуючу дію…; страждала й репутація командування» [238].

Скажемо одразу, що цей коментар відноситься до листопада-грудня 1919 р., але в нас немає ніяких підстав вважати, що в першій половині 1919 р. Н.Махно поводив себе якось інакше. Особливо після того, як відправив до батьків, подалі від фронту, свою дружину – вчительку Галину Кузьменко. Після цього приятелі, на кшталт «Великого Німого» та «Феді» Щуся, відчули повне право показати Батьку всі принади й переваги «міського життя». Але присутність повій знову вивела Нестора Івановича з душевної рівноваги.

«Були тости, грала музика, співалися пісні, пари, придурюючись, танцювали танго в сороміцькому виконанні… – згадував минуле присутній В.Білаш. – Махно був п’яний і неначе здурів: він щось кричав, а потім відкрив пальбу в стелю. Проте дужі руки Куриленка обвилися навколо тонкої талії батька – він був обеззброєний, зв’язаний і покладений у ліжко. Що було з ним на ранок, не знаю: ми були далеко» [239].

На відміну від В.Білаша, ми знаємо, що робив Н.Махно наступного дня. 15 травня 1919 р. у Бердянську почав роботу повітовий з’їзд Рад.

Примітки

212. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 32. Звичай робити з гвинтівки обріз поширився серед махновців восени 1918 р. Обріз, тобто гвинтівка з обпиляним прикладом та стволом, давав можливість використовувати його в кінному бою, на близькій відстані, або ж ховати його під полу кожуха. Для піхоти ж використання обрізу було абсолютно неприйнятним, чого довго не могли второпати ракли-новобранці. Обрізаний ствол гвинтівки дає велику похибку в точності стрільби на середню та дальню відстані й порушує центровку зброї, не кажучи вже про неможливість використання обріза в рукопашному бою.

213. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 32 – 33.

214. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 210.

215. ЦДАГОУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 262. – Арк. 101.

216. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 211.

217. «Голос праці» – газета анархо-синдикалістів, орган Союзу руських робітників Сполучених Штатів та Канади. Редакторами газети були видатні анархісти – М.Раєвський та В.Волін. Перший номер вийшов у 1911 р. у Нью-Йорку. З 1917 р. газета разом із редакцією переїхала в Петроград.

218. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 260.

219. Киселев М.В. Годы огневые. – М., 1958. – С. 79.

220. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 200.

221. Цей кінотеатр розташовувався на першому поверсі того самого будинку, частину другого поверху займав готель «Метрополь». (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. – Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. – С. 25).

222. При цьому така «свобода нравів» не була для Бердянська чимось абсолютно новим. Ще в 1907 р. бердянський інспектор народних училищ Д.Мухін доповідав своєму керівництву: «…Также весьма желательно обуздание нашей печати, которая в своих объявлениях и рекламах дошла до пределов крайней беззастенчивости. Не говоря уже о самых открытых и свободных рекламированиях всяких «мужских и дамских предохранителей», брошюр «по половой жизни и предохранении от беременности», восхвалений записок «Ванды Захер-Мазох о садизме ее мужа», я могу указать хотя бы на журналы вроде «Тайны жизни», «Брачная почта» и т. п. Для кого и для чего они издаются, с какими целями рекламируются в наших газетах? Я убежден, что никто из взрослых не купит этой гадости, а она находит лишь спрос у неокрепших в нравственном отношении подростков, развращая их низменные инстинкты и нередко заставляя учреждать тайные общества «огарков» и т. п. Только совершенное запрещение и строгие меры против этой, а тем более проявляющейся в обращении уже совершенно порнографической литературы могут поднять упавшую за последнее время нравственность общества и помочь ему в тесном союзе с педагогами бороться против развращения подрастающаго поколения» (ДААРК. – Ф. 100. – Оп. 1. – Спр. 2424. – Арк. 138 – 138 зв.).

223. Семанов С. Нестор Махно – вожак анархистов. – М., 2005. – С. 215.

224. Згодом, із закріпленням у Бердянську радянської влади, кінотеатр, де махнявцям «крутили» порнографічні фільми, отримав нову назву – «Червона Зірка». Поруч із кінотеатром, у тому ж будинку, розташувався міський відділ ГПУ – НКВС (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. – Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. – С. 25).

225. Семанов С. Нестор Махно – вожак анархистов. – М., 2005. – С. 216.

226. Тепер И. Махно. – Харьков, 1924. – С. 34. На початку ХХІ ст. історія відвідин Н.Махном бердянського будинку розпусти отримала друге дихання у вигляді окремого акту п’єси О.Тома «Нестор Махно», поставленої на сцені Запорізького музично-драматичного театру ім. І.Магара.

227. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 186.

228. Мануїльський Дмитро Захарович (1883 – 1959) – видатний діяч комуністичного руху першої половини ХХ ст. Походив із родини волосного писаря. Буцімто закінчив юридичний факультет Паризького університету (Сорбони). З 1903 р. – член РСДРП. Переслідувався за причетність до організації збройних повстань у 1906 р. (Кронштадт, Свеаборг). Із 1907 по 1917 р. – в еміграції, член соціал-демократичної групи «Вперед». У 1917 р. вступає до лав «більшовиків». Весною 1918 р. – заступник народного комісара продовольства РРФСР, один з організаторів продзагонів. У кінці 1918 р. переведений на Україну, член Всеукраїнського ревкому. У 1919 р. міністр землеробства УСРР. У подальшому – на керівній роботі. З 1944 р. – міністр зовнішніх справ УРСР та академік АН УРСР. Активний прихильник сталінських репресій. Після смерті Й.Сталіна пішов на пенсію.

229. Камєнєв Лев Борисович (Розенфельд) (1886 – 1936) – видатний радянський партійний діяч. Походив із родини залізничного машиніста, що став інженером. Член РСДРП із 1901 р. Учасник революції 1905 – 1907 рр. У 1917 р. деякий час займав посаду голови ВЦВК. У 1918 – 1920 рр. – член Політбюро ЦК ВКП/б/. У квітні – травні 1919 р. – уповноважений Ради оборони на Україні. 7 травня 1919 р. відвідав Гуляй-Поле, де зустрічався з Н.Махном. У подальшому – на керівних державних постах. Активний учасник антисталінської опозиції. Репресований як «ворог народу».

230. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 30 – 31.

231. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 31.

232. Коллонтай (Домонтович) Олександра Михайлівна (1872 – 1952) – професійна революціонерка, цивільна дружина П.Дибенка. Брала участь у соціал-демократичному русі з 1890-х років. Член РСДРП з 1915 р. Активна учасниця Жовтневого перевороту та «громадянської війни». У першій половині 1919 р. – начальник політвідділу 1-ї Задніпровської дивізії. З 1923 по 1945 роки – на дипломатичній роботі. З 1945 р. – радник Міністерства іноземних справ СРСР.

233. Волковинський В.Н. Махно и его крах. – М., 1991. – С. 75.

234. БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. – С. 32.

235. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 196.

236. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 188.

237. Семанов С.Н. Нестор Махно – вожак анархистов. – М., 2005. – С. 218.

238. Волин В.М. Неизвестная революция. 1917 – 1921. – М., 2005. – С. 521, 524.

239. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 188.