Угода махновців з комуністами

Володимир Чоп, Ігор Лиман

А тим часом у кінці січня 1919 р. махновці підписали з комуністами угоду про політичний союз і вступ повстанських загонів до Червоної армії у вигляді окремої 3-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії. Через позиції петлюрівських військ командир 1-ї Задніпровської дивізії Павло Дибенко прислав махновцям зашиті в мішки з-під борошна набої, в яких повстанці мали гостру потребу [27]. Забезпечивши собі тил й так-сяк озброївшись, 3-я Задніпровська перейшла в наступ.

Командувач Українським фронтом В.Антонов-Овсієнко [28] поставив перед махновською бригадою одне з найвідповідальніших оперативних завдань всієї української компанії першої половини 1919 р. Н.Махну, не зважаючи на брак військової освіти, не треба було двічі пояснювати стратегічну значимість Бердянська. Це був стик Кримсько-Азовської добровольчої армії та Добровольчої армії генерала В.Май-Маєвського. Треба було розділити ці два білогвардійських військових угрупування. Одночасно з цим перерізалася лінія постачання білокозачого Дону з Одеси, де знаходилася потужна матеріальна база антантівських інтервентів. Обперши свій правий фланг на Азовське море, махновцям треба було виставити фронт з півдня на північ на кілька десятків верст уздовж. Після цього, встановивши взаємодію з сусідніми підрозділами РСЧА, можна було починати методичний наступ на схід, використовуючи свою перевагу в живій силі й отримуючи постачання по захопленим гілкам залізниць, зокрема й тій, що вела до Бердянська.

Махновці були цілком згодні з поставленими перед ними завданнями, адже оперативні плани В.Антонова-Овсієнка повністю співпадали з їх політичними планами. По-перше, треба було відвоювати у «кадетів» махновські терени Приазов’я, зокрема, зняти блокаду зі станиці Новоспасівки. Крім цього, передбачалось захоплення Бердянська, що означало б прорив до моря. Нагадаємо, що Н.Махно плекав надії на створення на Запорожжі та в Приазов’ї безвладної країни («вільного району»), а значення власного виходу до моря для будь-якої країни знає кожна освічена людина.

На початку лютого 1919 р. махновці отримали від командування Українського фронту 9 000 гвинтівок, 20 кулеметів, батарею тридюймових гармат, панцерний потяг «Спартак», трохи амуніції та грошей [29], що дозволило повстанцям наступати більш комфортно й невблаганно наближатися до міста. Першим актом наступу на Бердянськ слід вважати бої за вузлову станцію Пологи. Бойові дії взимку 1919 р. ще несли на собі помітний відбиток «залізничної війни» 1917 – 1918 рр. Оволодіння станцією давало можливість вести наступ уздовж залізничної лінії Пологи – Бердянськ. Бої за Пологи тривали шість діб, з 1 по 5 лютого 1919 р., причому з використанням важкої артилерії. Станцію обороняв загін полковника В.Вітковського [30] в 500 багнетів та шабель під прикриттям бронепоїзду «Вперьод за Родіну!». На підходах до станції стояв і мелітопольський «гвардійський» полк генерала П.Тілло в 1500 багнетів та шабель з 6 гарматами напоготові [31].

У боях за ст. Пологи допомогу махновцям надавав «червоний» бронепоїзд «Грозний» (№ 8), що прибув з Олександрівська. Підпорядкований Задніпровській бригаді бронепоїздів, він мав на озброєнні чотири 75-мм морські гармати й став відомий тим, що на ньому, разом з іншими матросами, служив майбутній класик радянської літератури В.Вишневський [32]. Після кількох артилерійських дуелей з ворожим бронепоїздом і матроських десантів Пологи затисли в лещата: махновці – з південного сходу, «червоні» кавалеристи при підтримці бронепоїзду – з північного заходу [33]. Аби координувати хід боїв, під Пологи прибув командир бригади бронепоїздів Лепетенко. Проте білогвардійці вперто відбивалися.

Тоді махновці вирішили підступитися з іншого боку. 5 лютого 1919 р. на станції відбулася часткова зміна білогвардійського гарнізону. Сюди пішки, аж з-під ст. Волновахи, прибули три роти Дроздовського піхотного полку разом з кінним полком та батареєю (разом більше 1000 чол.) [34]. Згодом на станції та в селі Пологи залишилися лише чотири ескадрони 2-го офіцерського Дроздовського кінного полку з напівбатареєю полковника Шафарова (2 гармати). За відгуками сучасників, командир кінного полку й усієї групи не відзначався добрими командними якостями. П.Мамонтов, розвідник артбатареї, відверто називав бійців його полку «боягузами» [35].

Один із прибулих із Франції гвардійських батальйонів (600 чол.) «тілловців» зайнявся охороною Пологів з того боку, де очікувався махновський наступ. «Біляки» зайняли кращі будинки на станції. Дроздовці відпочивали. Було холодно, але снігу мало. Офіцери й солдати грали в карти «до повного одуріння», нічим більше не займаючись. Саме в цей момент розагітовані махновцями прибульці з Франції перебили своїх офіцерів і перейшли на бік повстанців. Люди, які роками перебували за кордоном, не хотіли воювати за Білу Росію, а воліли краще розійтись по домівках. Дроздовці в паніці відступили на Великий Токмак [36]. Пологи опинилися в руках Батька Махна, де йому як трофеї дісталися дві гармати, бронепоїзд, багато кулеметів і гвинтівок [37]. Завідувач оперативним відділом штабу П.Дибенка Ніколаєв відзначав у телеграмі «блискуче керівництво командирів частин на чолі з батьком Махно, що особисто керував операцією». В.Білаш, лідер приазовського угрупування повстанців, хоч завжди й недолюблював Н.Махно, теж віддав йому належне за керуванням операцією по захопленню на ст. Пологи бронепоїзду, під час якої Батько виявив «винахідливість і відважність» [38].

Генерал П.Тілло відступив на лінію Малий Токмак – Новополтавка. 14 лютого 1919 р. махновці вже знаходилися за 80 кілометрів від Азовського моря [39]. Проте для того, аби подолати цю відстань, їм знадобився майже місяць. Аби убезпечити собі правий фланг, повстанцям треба було розбити позиції П.Тілло біля Великого Токмака. Селище та станція кілька разів переходили з рук у руки. Врешті-решт, подолавши опір генерала, махновці примусили «гвардійців» відступити на територію Кримського півострова [40]. 10 березня 1919 р. махновці остаточно зайняли Великий Токмак.

Газета «Правда» 16 березня 1919 р. (№ 58) писала про просування махновців на південь. «На Бердянському напрямі наші загони («наші загони» – саме так у березні 1919 р. про махновців відгукувалися комуністи – Авт.) зайняли Ново-Михайлівку, Казаневату, Семенівку й Ново-Полтавку, південніше станції Пологи».

Ця перемога, як ніщо інше, підірвала бойовий дух німців-колоністів. Особливо гнітюче враження на їх підрозділи справив розгром центру німецького опору, колонії Блюменталь. Німці-колоністи, ці запеклі антимахновці, вперті й сміливі вороги, чиї загони прикривали Бердянськ з півночі, почали здавати зброю і виказувати покірність повстанцям та комуністам [41]. Шлях на Бердянськ махновському війську був відкритий. У самому Приазов’ї розгорялося селянське антиденікінське повстання, викликане примусовою мобілізацією селян до КАДА та реквізиціями продовольства і коней. Не гаючи часу, Новоспасівка та грецьке с. Мангуш організували кілька нових загонів повстанців, що виказали бажання об’єднатися з махновцями.

Коли виявилося, що не сьогодні – завтра Бердянськ буде взятий махновцями, чиї загони швидко наближалися, з’ясувалось, що захищати місто нікому, а для оборони нічого не готове. У порту стояли лише два невеличких пароплави, але один з них призначався виключно для військових, і всі надії «чистої публіки» втекти з міста були на один єдиний ковчег. У цій критичній ситуації військовий комендант Бердянська не знайшов нічого кращого як продаж квитків-перепусток на це судно за неймовірними цінами, і то лише для людей свого кола. Усі інші, міщани і біженці з півночі, були кинуті білогвардійцями напризволяще [42]. Коли стало зрозумілим, що «біляки» залишають місто, городяни вирішили йти на вокзал зустрічати махновців: ану як ті розчуляться несподівано теплій зустрічі? Але махновці вступили в місто в пішому порядку.

Примітки

27. Известия (Харків). – 1919. 8 лютого.

28. Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (1883 – 1938) – радянський військовий й політичний діяч. Член РСДРП з 1902 р. Офіцер, організатор і керівник соціал-демократичних військових організацій. У 1905 р. дезертирував з армії й перейшов на нелегальне становище. Як активний учасник революції 1905 – 1907 рр. був засуджений до смертної кари за участь у збройних повстаннях, утік із Севастопольської тюрми в 1907 р. До 1914 р. – «меншовик», опісля – «міжрайонець», із 1917 р. – комуніст-більшовик. Учасник збройного повстання в Петрограді, секретар Петроградського ВРК. У 1918 – 1924 рр. – один із найвизначніших радянських воєначальників, командир ряду армій та фронтів, член РВР Республіки (1918 – 1923 рр.). Один із придушувачів тамбовського селянського повстання 1921 р. У 1922 – 1924 рр. – начальник Політуправління РСЧА й член колегії військового наркомату. Належав до троцькістського угрупування, в 1923 р. підтримав «ліву опозицію». У 1924 р. знятий з відповідальних посад і направлений на дипломатичну роботу в Польщу, Литву, Чехословаччину. У 1927 р. заявив про розрив з опозицією. У 1934 – 1936 рр. – головний прокурор РСФРР. З осені 1936 р. – генеральний консул у Барселоні, керував репресіями проти іспанських анархістів та троцькістів. У 1937 р. відізваний у СРСР, призначений міністром юстиції РСФРР. У 1938 р. засуджений і розстріляний як ворог народу.

29. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 83.

30. Вітковський Володимир Костянтинович (1885 – 1978) – видатний «білий» воєначальник. Закінчив 1-й кадетський корпус і Павлівське військове училище (1905 р.). У роки першої світової війни – командир роти й батальйону лейб-гвардії Кексгольмського полку. Георгієвський кавалер. У 1917 р. – полковник 199-го Кронштадтського полку. Учасник дроздовського походу 1918 р. У Добровольчій армії – командир 2-го офіцерського полку 3-ї Дроздовської бригади. З лютого 1919 р. – начальник 3-ї Дроздовської дивізії. У серпні 1920 р. – командир 2-го армійського корпусу Руської армії. В еміграції мешкав у Болгарії, Франції, США.

31. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 83.

32. Вишневський Всеволод (1900 – 1951) – класик радянської мариністики, драматургії та кіносценаристики, митець-пропагандист. Активно друкувався з 1924 р. З 1944 р. – головний редактор журналу «Знамя». Основні твори: «Оптимістична трагедія», «Ми з Кронштадту», «Ми – російський народ», «Незабутній 1919-й рік». Махновській тематиці присвячено оповідання «Бронепоїзд «Спартак» (1930).

33. Халемидник В.С. Всеволод Вишневский. – М., 1980. – С. 62.

34. Мамонтов С. Походы и кони // Подъем. – 1992. – № 5/6. – С. 71.

35. Там само. – С. 78.

36. Там само. – С. 84

37. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 65.

38. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 67.

39. Правда. – 1919. 15 лютого.

40. За часів більшовицько-махновського союзу зими-весни 1919 р. ця перемога безсоромно оспівувався радянською офіційною пресою. Зокрема, «Известия ВЦИК» (Москва) 6 квітня 1919 р. писали, що під Токмаком махновці розбили «найкращу звідно-гвардійську дивізію в складі Семенівського, Павлівського, Ізмайлівського гренадерського, Преображенського та інших полків – переважно з старої імператорської гвардії», які після поразки «тікали в паніці кілька десятків верст у глибину Криму».

41. Сергеев А. Махно // Известия ВЦИК. – 1919 6 квітня. – № 75 (627).

42. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. – 1927. – №6. – С. 43.