Куриленко

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Василь Васильович Куриленко (1891 – 1921) походив зі станиці Новоспасівки. Соціальне походження його на сьогодні є не зовсім зрозумілим. За даними В.Білаша, він народився в родині наймита [69], але С.Дибець, який теж добре знав В.Куриленка, пише, що той походив із «середняків» [70]. У ранньому дитинстві Василь залишився без батька, ставши єдиним годувальником сестри й матері. Осягнувши фах чоботаря, він був змушений працювати з дитячого віку, паралельно отримавши лише початкову, неповну освіту. Дев’ятнадцятирічним хлопцем у 1910 р. він вступає в новоспасівську групу анархо-комуністів. У 1912 р. В.Куриленко призивається на військову службу. Більшість анархістів принципово відмовлялися служити в царській армії, як правило, дезертируючи та переходячи на нелегальний стан, але на анархістів козацької Новоспасівки це правило не поширювалося. Ставши солдатом кадрової армії, В.Куриленко служив в уланських частинах, у складі яких брав участь у бойових діях першої світової війни. До 1917 р. вдалося дожити лише 10 % бійців кадрової російської армії 1914 р., і Василь був серед них. Із початком революції 1917 р. він обирається головою полкового комітету. У кінці 1917 – на початку 1918 р. навіть стає головою Катеринославського губернського військового бюро, але незабаром кидає місто й повертається додому. Одружившись, у червні 1918 р. у своєму рідному селі В.Куриленко організував та очолив один із перших повстанських антигетьманських загонів Південної України, так званий «Перший Новоспасівський загін». У кінці 1918 р. він приєднався до партизанського з’єднання Н.Махна.

С.Дибець характеризує В.Куриленка як «військову кістку» [71]. Він швидко робить військову кар’єру в повстанському війську. У грудні 1918 р. В.Куриленко керує гарнізоном ст. Царекостянтинівка, потім стає членом оперативного штабу південної ділянки махновського фронту. З січня по червень 1919 р. він – командир 8-го полку 3-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії. У Бердянську він відпочивав усього десять днів, після чого знову пішов у бій. Після взяття Маріуполя В.Куриленко був представлений до нагородження орденом Бойового червоного прапора й призначений начальником гарнізону цього міста. У супровідних представленню документах П.Дибенко вказував, що В.Куриленко нагороджується орденом за виявлення героїзму в шести боях. У їх списку значиться й «взяття… Бердянська». В.Куриленко «завжди був присутнім у наступаючих лавах й особистою мужністю подавав приклад молодшим товаришам» [72].

Але оскільки анархізму В.Куриленко зрікатися не збирався, то й ордена врешті-решт він не отримав. Зате отримав посаду начальника Таганрозької бойової дільниці. Багатьма повстанцями та отаманами він розглядався як головний конкурент Н.Махна, що перевищував Батька у військових талантах і моральних якостях. Одна лише дивовижна здатність організму В.Куриленка: не відчувати жодних наслідків алкогольного сп’яніння, не зважаючи на кількість випитого, викликала душевний трепет серед махновців. Під час бенкетів він був уповноважений товариством слідкувати за станом Н.Махна, час від часу забираючи в нього зброю й зв’язуючи нетверезого Батька рушниками. Крім цього, П.Аршинов характеризував його як «досвідченого агітатора» [73]. В.Волін, який бачив В.Куриленка в листопаді 1920 р. у Харкові, називав його «талановитим народним пропагандистом, що володів прекрасними особистими якостями» [74].

Як чудовий організатор і командир, після оголошення Н.Махна поза законом, В.Куриленко в червні 1919 р. був запрошений «червоним» командуванням на службу до РСЧА. З дозволу Н.Махна він прийняв цю пропозицію. Влітку 1919 р. полк В.Куриленка був включений до 14-ї армії РСЧА, у складі якої новоспасівець зробив стрімку кар’єру на Західному (Польському) та Південному фронтах, займаючи посади комполку та комбрига у 8-й дивізії Червоного козацтва (з вересня 1919 р.). У боях із ворогами він зарекомендує себе чудовим тактиком кавалерійського бою й відважним бійцем. До 1920 р. В.Куриленко п’ять разів буде поранений у боях. Після останнього з поранень, у лютому 1920 р., він повернеться додому, в Новоспасівку, у відпустку до молодої дружини. Вдома В.Куриленко стане свідком репресій комуністичної влади проти махновців, які припинили опір, і це сколихне його душу. Під враженням від побаченого, відкинувши всі перспективи військової кар’єри й почесті «червоного» героя, В.Куриленко дезертирує з Червоної армії й знову приєднається до Н.Махна. З травня 1920 р. він почергово й паралельно займає посади заступника командувача РПАУ/м/, командира 2-ї кавалерійської групи РПАУ/м/, члена РРПУ/м/, начальника його адміністративно-організаційного відділу (з травня 1920 по липень 1921 рр.). Восени 1920 р. він входив до складу дипломатичної місії повстанців у Харків, де підписав військово-політичну угоду РПАУ/м/ з урядом УСРР.

Із початком нової війни комуністів із махновцями, в кінці 1920 – 1921 рр., В.Куриленко був командиром самостійного загону повстанців, потім знову став заступником командувача армією (з 25 травня 1921 р.) й командиром кавалерійської групи РПАУ/м/. 8 липня 1921 р. під ст. Лозовою (хутір Мар’ївка) разом із групою в 20 кіннотників В.Куриленко прикривав відступ основних сил махновців до Новомосковського лісу й загинув у бою з будьонівськими кавалеристами [75].

Примітки

69. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 579. В.Білаш зробив одну з перших спроб написання біографічних довідок про учасників махновського руху, особливо наголошуючи на тому, що більшість його видатних діячів походили з найбідніших верств суспільства: батраків, чорноробочих та малоземельних селян. Існує серйозне побоювання, що В.Білаш у багатьох випадках перебільшував ступінь бідності махновських командирів, намагаючись надати «махновщині» більш народного характеру.

70. Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. – М., 1989. – С. 200.

71. Там само. – С. 203.

72. РДВА. – Ф. 936. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 183 зв.

73. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 203.

74. Волин В.М. Неизвестная революция. 1917 – 1921. – М., 2005. – С. 509.

75. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 579.