Вікарії

Ігор Лиман

Подібні спостереження є справедливими і стосовно призначення та переміщення осіб, які мали допомагати архієреям в управлінні певною частиною єпархії. Мова йде про вікарних єпископів. Зазначимо, що існування вікаріатств було далеко не обов’язковим, і обумовлювалось лише якимись особливими обставинами. За весь період 1775 – 1861 рр. вікаріатства на території Південної України існували лише приблизно 20 років — наприкінці XVIII — вікаріатство Феодосійське і Маріупольське, з середини ХІХ ст. — Херсонське.

Як правило, в Російській імперії вікарії знаходились в особистому підпорядкуванні єпархіальним архієреям. Можливості впливу архієреїв на вікаріїв обмежувались тією обставиною, що рішення про призначення чи переміщення останніх приймалось не ними, а в Петербурзі. Саме так відбулись призначення Феодосійського і Маріупольського вікаріїв Дорофея, Мойсея, Іова, Гервасія, Христофора, Одеського вікарія Полікарпа, Новомиргородського вікарія Антонія [136]. Згадаймо, що і деякі південноукраїнські архієреї до переведення в регіон займали посади вікарних єпископів.

Хронологія зміни архієреїв, яким підпорядковувалось духовенство Південної України, наведена в наступній таблиці: [137]

Призначення вікаріїв Петербургом мало прямим наслідком те, що ці особи значно більше залежали від центру, ніж від парафіян, а отже, і політика їх була відповідною. Якщо згадуваний вище митрополит Гофійський і Кафійський Ігнатій, який прийшов до Російської імперії разом з греками з Криму, прагнув захистити грецькі общини від небезпеки їх розчинення в інших етносах, то вікарії Феодосійські й Маріупольські діяли в напрямку зближення греків з їхніми сусідами.

Щодо територіальних меж компетенції вікаріїв, то не можна погодитись із твердженням С. Римського, що хоча вікарний єпископ подібно владиці йменувався за місцем резиденції, окремі території в складі єпархії йому не виділяли: він допомагав в управлінні, відаючи певними категоріями справ на розсуд архієрея [153]. Якщо по відношенню до вікаріатства Херсонської і Таврійської єпархії така теза є справедливою, то до Феодосійського і Маріупольського вікаріатства — ні.

По-різному визначались центральною владою сфери компетенції південноукраїнських вікаріатств. Зокрема синодським указом від 23 травня 1796 р. новопризначеному вікарію Гервасію наказувалось: “Відправитись у доручену вам паству Феодосійську, і бути у всьому на таких підставах, як і попередник ваш преосвященний Іов був, в управлінні ж єпархією чинити вам по правилах Святих Апостол і отець, “Духовному регламенту” і державним узаконенням, і по зазначеній архієрейській своїй присязі, відносячись по тих справах, про які послідувавшими із Святішого Синоду указами предписано, і до місцевого свого преосвященного Катеринославського” [154]. Указом Синоду від 14 березня 1853 р., яким повідомлялось про влаштування вікаріатства в Херсонській і Таврійській єпархії, по іншому обумовлювалось, як визначити повноваження вікарного єпископа: архієпископу Інокентію наказувалось скласти з урахуванням місцевих умов інструкцією, яка б і обмежила коло повноважень його помічника по управлінню частиною єпархії [155]. Ця інструкція мала бути затверджена Синодом, після чого і набрала б чинності.

Якщо порівнювати повноваження Феодосійської та Маріупольської вікарної єпархії і Херсонського вікаріатства, можна заключити, що права першої були ширшими. Це знайшло втілення, між іншим, у функціонуванні при Феодосійському та Маріупольському вікарному єпископі, крім архієрейського будинку, і консисторії, незалежної від Катеринославської. Зокрема в 1797 р. синодальний обер-прокурор В. Хованський звертався до секретаря Феодосійської консисторії Трипільського напряму, у тому самому порядку, що і до секретарів інших консисторій, які порядкували справами єпархій Російської імперії [156]. У розпорядженні ж вікарного єпископа Херсонського власної консисторії не було.

Посилання

136. Мурзакевич Н. Епархиальные архиереи Новороссийского края // ЗООИД. — Одесса, 1875. — Т. ІХ. — Отд. ІІ. — С. 299 – 300; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІ. — С. 816; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 138. — Арк. 72 – 73; ДІМ. — КП – 91831 / Арх. – 23999.

137. Таблиця складена на підставі: Мурзакевич Н. Епархиальные архиереи Новороссийского края // ЗООИД. — Одесса, 1875. — Т. ІХ. — Отд. ІІ. — С. 297 – 302;

Петровский С. Семь Херсонских архиепископов. Биографии с приложением портретов, выполненных фототипией. — Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1894. — 184 с.;

Краткое историческое известие о Славенской Епархии, ныне именуемой Екатеринославскою, ее Архиереях и Семинарии// ЛЕУАК — Екатеринослав, 1909. — Вып. 5. — С. 133 – 156;

Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — № 1. — С. 40 – 64;

Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783 – 1883 // ЗООИД. — Одесса, 1883. — Т. ХІІІ. — С. 201 – 219.

138. У монографії Ю. Катуніна помилково стверджується, що після указу Катерини ІІ від 9 вересня 1775 р. при заснуванні Слов’янської та Херсонської єпархії архієреєм був призначений митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні), а Євгеній (Булгаріс) та Никифор (Феотокі) були в числі осіб, які очолювали єпархію після 1786 р. (Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму: Таврическая епархия (вторая половина ХІХ – начало ХХ века). — Симферополь: Таврия, 1995. — С. 14 – 15).

139. Див. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 84. — Арк. 1. Автори видання “Релігійні організації Миколаївщини: історія та сучасність…” помилково подають дату 26 листопада (Релігійні організації Миколаївщини: історія та сучасність: Науково-популярний довідник. — Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. — С. 22).

140. Див. НКМ.— КП – 25092 / Арх – 8302.

141. Див. ДАДО. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 118 – 118 зв. К. Корольков помилково називає дату 1 лютого (Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава 9-го мая 1787 г. – 1887. — Екатеринослав: тип. Н. Я. Павловского. — С. 49).

142. Див. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 297 – 297 зв.

143. Див. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 378 – 379. К. Корольков називає дату 4 листопада (С. 50), а автори видання “Релігійні організації Миколаївщини: історія та сучасність…” подають подвійну дату — 4 (28) листопада (С. 22).

144. Див. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 391 – 392.

145. Див. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 4. — Арк. 106 – 107 зв.

146. Див. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 8. — Арк. 18 зв.

147. Маркевич А. Ордер князя Зубова 1895 г. по поводу просьбы наследников Преосвященного Дорофея, епископа Феодосийского и Мариупольского // Известия Таврической ученой архивной комиссии (ИТУАК). — 1896. — № 25. — С. 20 – 28.

148. Ерофеев И. К биографии преосвященногоо Иова, епископа Феодосийского и Мариупольского (1793 – 1796) // ИТУАК. — 1910. — № 44. — С. 60 – 63.

149. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 138. — Арк. 72 – 73. А. Гедьо, посилаючись на “Список ієрархів Катеринославської єпархії” (ЛЕУАК.— Екатеринослав, 1915. — Вып. 10. — С. 333 – 334) вказує 1797 – 1798 рр. як період перебування Гервасія на вікарній посаді (Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків (80 рр. ХVІІІ – ХІХ ст.) // Грецьке православ’я в Україні. Збірник наукових статей і матеріалів. — К.: Прайм, 2001. — С. 82).

150. ДІМ. — КП – 91831 / Арх – 23999. Гавриїл (Розанов) писав, що призначення Христофора відбулося 28 лютого 1797 р. (Гавриил (Розанов). Продолжение очерка истории о Новороссийском крае. Период с 1787 по 1837-й год. — Тверь: в тип. Губернского Правления, 1857. — С. 63).

151. М. Мурзакевич помилково називає 5 червня (Мурзакевич Н. Епархиальные архиереи Новороссийского края // ЗООИД. — Одесса, 1875. — Т. ІХ. — Отд. ІІ. — С. 300).

152. М. Мурзакевич помилково називає 1859 р. (Мурзакевич Н. Епархиальные архиереи Новороссийского края // ЗООИД. — Одесса, 1875. — Т. ІХ. — Отд. ІІ. —С. 300).

153. Римский С.В. Православная церковь и государство в ХІХ веке. Донская епархия: от прошлого к настоящему. — Ростов н/Д: Ростовское книжное издательство (Росиздат),1998. — С. 39.

154. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 138. — Арк. 72 зв – 73.

155. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата и его жизнедеятельности (по поводу его пятидесятилетия). 1853 – 1903. — Одесса: “Славянская” типография Е. Хрисогелос, 1905. — С. 141.

156. ЦДІАК України. — Ф. 2193. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк. 1 – 2 зв.