Консисторії
Ігор Лиман
Тоді як консисторія була не обов’язковим атрибутом вікаріатства, вона мала діяти майже при кожному єпархіальному архієреї (як виключення можна назвати Готфійську і Кафійську єпархію, про причини відсутності в якій консисторії мова піде в наступному розділі). Такий порядок був затверджений ще в 40-х роках ХVІІІ ст. Відтоді консисторії функціонували як головні присутні місця, які здійснювали єпархіальне управління та суд. До 1841 р. не існувало документа, який би чітко визначав статус цих присутніх місць, окреслював коло їх повноважень. Тому в деякій мірі мав рацію П. Знаменський, коли писав, що духовна влада залишалась патріархально-бюрократичною, із змішанням функцій права і моралі, юридичних і релігійних поглядів; брак законів, які б визначали повноваження влади, був настільки відчутний, що ним обтяжувались і самі архієреї, не маючи норм, за якими могли б спрямовувати діяльність підпорядкованих їм органів, і мали компенсувати цей брак власними інструкціями. Отже, архієреї були не лише правителями і суддями у своїх єпархіях, але і “законодавцями”, так що кожна єпархія при кожному новому архієреї могла мати свій власний, більш-менш новий комплекс “законів”, які запроваджувались за волею архієрея [157]. Щоправда, наведені тези треба сприймати з суттєвою поправкою: єпархіальні архієреї у визначенні правового поля діяльності консисторій мали були настільки самостійними, наскільки давали можливість для цього центральна духовна і частково світська влада. А Петербург продукував чимало документів, які мали регламентувати різні сфери діяльності консисторій.
Разом з тим, до системи ці документи дійсно були приведені лише з виданням “Статуту духовних консисторій” у 1841 р. Згідно з ним консисторії мали діяти під безпосереднім керівництвом єпархіальних архієреїв, і жодна інша особа чи установа, крім відповідного архієрея і Синоду, не могла безпосередньо втручатися в діяльність цих присутніх місць. До компетенції консисторій входили: 1) піклування про захист і поширення православ’я; 2) нагляд за дотриманням правил богослужіння; 3) опікування будівництвом і облаштуванням церков; 4) призначення на церковні посади, постриг у ченці; 5) нагляд за правильністю ведення парафіяльним духовенством необхідної документації; 6) піклування про господарчі справи, які стосувались єпархіального відомства; 7) єпархіальний суд.
Визначалось, що структурно консисторія складалася із присутствія і канцелярії. Присутствіє, залежно від кількості населення в єпархії, мало включати від 5 до 7 осіб. У разі необхідності дозволялось створювати рішенням Синоду тимчасове присутствіє, і в цьому випадку до постійних додавалось ще 3 – 4 присутніх. За посадою членом консисторії мав бути ректор місцевої академії або семінарії, який, втім, не був зобов’язаний брати участь у всіх засіданнях і справах. Інші члени присутствія мали затверджуватись Синодом за поданням єпархіального архієрея. Останній міг пропонувати кандидатів з архімандритів, ігуменів, ієромонахів, протоієреїв та ієреїв. Цим положенням, до речі, враховувався закріплений іменним указом від 18 грудня 1797 р. принцип, за яким принаймні половина присутніх консисторії мала бути представлена білим духовенством [158].
Обумовлювалось, що всі справи консисторії затвердженням єпархіального архієрея розподілялись залежно від змісту по відділеннях і розписувались для провадження по столах, причому кожен стіл мав доручатись одному з присутніх, за виключенням ректора академії чи семінарії.
“Статутом духовних консисторій” передбачалось, що звільнення присутніх мало відбуватись у тому ж порядку, що і призначення, тобто за поданням архієрея і з затвердження Синоду. Архієрей, крім того, мав право тимчасово усунути особу від виконання обов’язків присутнього, якщо в консисторії розглядалась справа стосовно нього.
Окремо визначалось, що для провадження справ консисторія повинна мати канцелярію, якою керував секретар. Останній мав призначатись та звільнятись Синодом за поданням синодального обер-прокурора. Інші ж чиновники і канцелярські служителі призначались і звільнялись самою консисторією із затвердженням єпархіальним архієреєм. Стосовно секретаря консисторії додатково обумовлювалось, що він повинен перебувати під керівництвом архієрея, але в той же час і в безпосередньому віданні обер-прокурора як наглядача за виконанням постанов по духовному відомству, і тому зобов’язаний виконувати всі його розпорядження.
Рішення приймались присутствієм консисторії колегіально, після чого подавались на затвердження архієрею. Останній, втім, зберігав право приймати остаточне рішення, яке не відповідало пропозиції присутствія [159].
Таким чином, “Статут духовної консисторії” закріпив більшість тих кондицій діяльності єпархіальних присутніх місць, що вже діяли і до 1841 р. Тепер вони були приведені в систему. Реальна влада на єпархіальному рівні належала двом особам — єпархіальному архієрею і секретарю консисторії. Від присутніх консисторії залежало не більше ніж від звичайних чиновників. Без позитивної резолюції архієрея пропозиції присутствія залишались пропозиціями.
Складнішими були взаємини архієрея із секретарем. Підгрунтя для цього почало формуватись ще задовго до складання “Статуту духовних консисторій”, у міру того, як в єпархіях поширювався вплив влади обер-прокурорів. Перший за хронологією секретар тільки-но відкритої Слов’янської духовної консисторії був призначений не за поданням обер-прокурора, а згідно із розпорядженням самого Синоду, яким усім синодальним реєстраторам і канцеляристам було запропоновано висловитись щодо свого бажання зайняти цю вакансію. Оскільки тоді бажаючий виявився лише один, В. Вербицький, то він указом Синоду і був направлений до єпархії [160].
Хоча на початку ХІХ ст. через протидію вищих ієрархів і не пройшла пропозиція обер-прокурора Яковлєва про пряме підпорядкування йому консисторій, обер-прокурори мали вплив на консисторських секретарів, які згідно з указом Катерини ІІ повинні були призначатись із світських осіб (згадаймо, що і самі обер-прокурори були особами світськими). Той же Яковлєв домігся, аби секретарі консисторій не перейшли в повну залежність від єпархіальних архієреїв. Він звернувся із відповідною доповіддю до імператора, який і наказав не поширювати на консисторських секретарів дію іменного указу від 4 лютого 1803 р., згідно з яким усі присутні місця мали право призначати собі секретарів самостійно [161].
Діяла практика прямих зносин обер-прокурорів і секретарів консисторій [162].
У результаті голіцинських реформ консисторські секретарі вже значно більше залежали від обер-прокурорів, і тим самим єпархіальне управління перебувало в прямій залежності від останніх [163]. Додамо сюди і той важливий фактор, що дуже поширеною була практика направлення на місця консисторських секретарів чиновників синодальних канцелярій, які, таким чином, ще до призначення не тільки знаходились у залежності від обер-прокурора, але і були з ним особисто знайомі.
За таких умов архієреї, якщо хотіли спокійно керувати своїми єпархіями, мали шукати порозуміння з секретарями, у руках яких знаходились нитки бюрократичного управління. Одним із шляхів такого порозуміння було те, що називається входженням у долю, або ж закривання очей на зловживання секретарів. Саме так були побудовані стосунки між Гавриїлом (Розановим) і секретарем Катеринославської духовної консисторії Неводчиковим [164]. Якщо ж консенсусу не знаходилось, архієрея могли чекати неприємності. Коли колишньому чиновнику синодальної канцелярії, а пізніше — секретарю Катеринославської духовної консисторії не сподобалось, що єпископ Інокентій поводиться з ним як з підлеглим, до Петербурга пішов потік неофіційних і офіційних доносів. Як наслідок, архієрею була винесена сувора догана [165].
Посилання
157. Знаменский П. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра. — Казань: в Университетской типографии, 1873. — С. 627 – 628.
158. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІV. — С. 822.
159. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 221 – 263.
160. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 181 – 181 зв.
161. ЦДІАК України. — Ф. 2193. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк. 1 – 1 зв.; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІІ. — С. 413 – 414.
162. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІ. — С. 721.
163. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 159.
164. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… — Ч. ІІ — С. 366 – 370.
165. Там само. — С. 364 – 366.