Благочинні. Монастирі
Ігор Лиман
Повноваження благочинних визначались спеціальною “Інструкцією”. У 1775 р. Платон (Левшин), тоді ще архієпископ Московський, видав для підпорядкованих йому благочинних інструкцію, яку Синод об’явив обов’язковою для всіх єпархій. Згідно з цим документом благочинні були останнім, нижчим, ланцюгом між парафіяльними церквами і єпархіальною владою. Декларувалось, що благочинний мав наглядати за священно- та церковнослужителями церков, які знаходились у його юрисдикції, піклуватись, аби нічого “неподобного, спокусливого і забобонного трапитись не могло” [179]. На благочинних покладався нагляд за управлінням церковним майном, веденням документації в церквах. Вони мали право залагоджувати дріб’язкові справи, карати священно- та церковнослужителів за незначні провини.
У цілому благочинницька інструкція не була занадто деталізованою, і конкретизація обов’язків благочинних відбулась уже відповідними указами більш високих щаблів влади. Причому впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. з’явилась низка іменних і синодських указів, якими благочинним доручалось те чи інше завдання. Як бачимо, пряме керівництво вищих органів влади доходило і до цього рівня. Але все ж таких указів нараховується відносно небагато. Імператору та Синоду було достатньо дати розпорядження по духовному відомству в цілому, і тоді благочинні автоматично включались у коло осіб, які мали забезпечити його виконання.
Такі розпорядження, так само як і укази консисторії, ініційовані її присутніми або архієреєм, більшість благочинних отримували за посередництвом духовних правлінь. Разом з тим, деякі благочинні спілкувалися з єпархіальною владою безпосередньо. Тому у випадках, коли треба було довести якусь інформацію до всіх духовних осіб єпархії, консисторією використовувалась стандартна формула: “всім перебуваючим у тутешній єпархії духовним правлінням і благочинним, від них незалежним, а також і в монастирі послати укази”.
Як випливає із цієї ж формули, у безпосередньому підпорядкуванні єпархіальному керівництву знаходились і монастирі. Поза юрисдикцією місцевого архієрея мало знаходитись управління лише монастирями, які мали статус ставропігійних, а отже, підпорядковувались безпосередньо Синоду. Таких монастирів на території Південної України не було. Разом з тим, на момент влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії на її території знаходився монастир, приписаний до Києво-Межигірського ставропігійного монастиря, і Євгеній (Булгаріс) мав чимало клопоту намагаючись домогтися, щоб Самарський Пустинно-Миколаївський монастир був переданий Синодом під його юрисдикцію [180]. Докладніше питання, пов’язані з функціонуванням монастирів, будуть розглянуті нижче. Зараз же обмежимось викладенням тільки загальних тенденцій, які мали місце в управлінні обителями.
Впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. спостерігалось посилення контролю з боку центральної влади за діяльністю монастирів, із одночасним поступовим, досить дозованим, збільшенням їхніх майнових прав. І перше, і друге повністю вписувалось у контекст загальнодержавної політики по відношенню до церкви. Важкими ударами по економічній могутності та адміністративній автономії монастирів Російської імперії стали заходи, запроваджені Петром І і Катериною ІІ, в першу чергу — секуляризаційна реформа. Ці удари були настільки нищівними, що продовження політики в тому ж напрямку не мало сенсу, оскільки “добити” монастирі остаточно означало б підірвати авторитет православної церкви, послабити побудовані з урахуванням потреб світської влади церковно-бюрократичні структури, у яких традиційно пріоритет віддався саме чорному духовенству. Крім того, подальше “приниження” святих обителей не відповідало б іміджу захисників православної віри, який створювали навколо себе монархи (при всій неоднозначності реального їх ставлення до “панівної” віри).
Тому впродовж 1775 – 1861 рр. з’явилось чимало указів вищих органів влади, якими монастирям надавались нові права щодо розпорядження своїм майном і використанням праці селян. Кожний раз це робилось із великою обачністю, здебільше під виглядом особливої милості, і передбачало механізм, який би не дозволив монастирям безконтрольно посилювати свою економічну могутність. Сам контроль ставав усе більш жорстким і стосувався навіть дріб’язкових аспектів господарської діяльності. У результаті монастирі перетворювались на інституцію, великою мірою залежною фінансово та адміністративно і від центральної, і від єпархіальної влади. Керівництво монастирів, призначення та переміщення якого залежало від Петербурга, було змушене стати провідником російської політики і в релігійній, і деякою мірою у світських сферах. Зауважимо, що сказане вище справедливо навіть по відношенню до старовинних, найбільш авторитетних, у минулому з великим ступенем самостійності, розташованих на території Російської імперії монастирів. Годі й казати про монастирі південноукраїнські, більшість з яких не могла похвалитися багатовіковою безперервною історією. Додамо, що відсоток чорного духовенства серед підлеглих духовного відомства в південноукраїнських єпархіях був нижчим, ніж у цілому по імперії. А тому тут вплив місцевих ченців на релігійне життя не був таким значним, як у більшості інших регіонів.
Посилання
179. Там само. — Арк. 196.
180. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 59. — Спр. 153. — Арк. 1 – 35.