Царська влада

Ігор Лиман

В останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. церква по відношенню до держави відігравала підпорядковану роль, не будучи самостійною в регулюванні навіть багатьох питань внутрішнього життя духовного відомства. Міцне підгрунтя такому характеру взаємин було закладено ще Петром І, за якого була докорінно реформована система управління церквою. Втім, з часу прийняття “Духовного регламенту” і до відокремлення церкви від держави ця система не залишилась сталою. Зміни, які в ній відбувались, обумовлювались цілим комплексом факторів, серед яких внутрішні потреби самої церкви займали далеко не перше місце.

Абсолютистська форма правління в імперії обумовлювала ситуацію, за якої підпорядкування церкви державі автоматично передбачало безумовний пріоритет монарха в регулюванні духовних питань. Жоден з основних напрямів церковного життя не залишався поза контролем з боку глави держави. Є підстави стверджувати, що кожен аспект церковного устрою південноукраїнського регіону, який розглядається в цій роботі, контролювався за участю осіб, які посідали російський престол. Іншими словами, і сама ця праця деякою мірою є висвітленням керівництва монархами православною церквою на півдні України. Керівництва або безпосереднього, або опосередкованого.

За таких умов великого значення набув той самий суб’єктивний фактор, який деякими авторами ХVІІІ – ХІХ ст. розглядався як чи не єдиний визначальний у тогочасних взаєминах держави та церкви. Для більш глибокого розуміння характеру тих трансформацій, які відбувались у релігійному житті в регіоні, є доцільним розглянути ставлення російських вінценосних осіб до релігії і церкви.

Зайнявши престол, Катерина ІІ всіляко намагалась продемонструвати своє релігійне благочестя. Катерина, як і Анна Іоаннівна, не зволікала з коронацією, прагнучи провести відповідну церемонію якомога швидше після усунення Петра ІІІ, оскільки це мало забезпечити їй церковне благословення. Одразу після коронації імператриця здійснила паломництво у Троїцько-Сергіївський монастир, і впродовж усього царювання не втрачала нагоди виказати свою побожність [59]. Звідси ж і те показове, а іноді й надмірне, згадування імені Господа як у офіційних, так і особистих паперах (у тому числі і адресованих Г. Потьомкіну), що складались імператрицею. Так би мовити, німкеня намагалася стати більшою росіянкою, ніж самі росіяни. А простішим, і в той же час дієвим шляхом для цього була саме демонстрація відданості православ’ю.

Отже, імператриця демонструвала тісний зв’язок з православ’ям. Інше питання, яким був характер цього зв’язку. Катерина не бачила себе служницею церкви. Навпаки, вона воліла називатись “chef de l’Eglise grecque” (керівницею грецької церкви) та “chef de son Eglise” (керівницею своєї церкви) [60]. І це досить об’єктивно відображало реальну ситуацію в державі. Адже, за висловом А. Амманна, “що Петро Великий розпочав під впливом світогляду німецьких протестантів, було розвинено в повній мірі при Катерині” [61]. Втім, на відміну від Петра І, Катерина ІІ змогла (у тому числі і завдяки тій самій показовій набожності) діючи в дусі освіченого абсолютизму, налагодити взаємини з православною церквою без такого відверто насильницького, демонстративно образливого втручання в справи останньої, яке мало місце в першій чверті ХVIIІ століття.

Завдяки Катерині ІІ виховувався в дусі православ’я і її син, майбутній імператор Павло. Причому наставником його був сам архімандрит Платон, який пізніше займав місце митрополита Московського. Виховання далось взнаки: на відміну від матері, Павло займав престол, будучи глибоко релігійною людиною. Це підкреслювалось переважною більшістю дослідників, які зверталися як до аналізу діяльності, так і до вивчення психології імператора. Разом з тим, відомий російський психіатр, доктор медицини В. Чиж писав, що в душі імператора “чудово” співіснували найгрубіші забобони і гаряча релігійність [62]. Він же відмітив, що релігія не впливала на поведінку Павла І, а остання не відповідала “процесам його духовного життя”: імператор не намагався здаватись милосердним і не прагнув пробачати своїх ворогів [63]. Ряд прикладів забобонності імператора наводить Г. Оболенський [64]. Д. Поспеловський відмітив, що Павло був глибоко віруючою людиною: не деїстом, як його мати, але і не поверхневим релігійним романтиком, як його наслідник Олександр. Але спільним у нього з Олександром було деяке позаконфесійне ставлення до релігії [65].

Цілком відповідало релігійно-містичним поглядам Павла І і його уявлення про царську владу, яке, за оцінкою І. Смолича, мало “перебільшене значення” [66]. Причому перебільшене саме в питанні керівництва духовною справою. Проявом таких поглядів став і Акт про наслідування престолу від 5 квітня 1797 р., згідно з яким імператор проголошувався “главою Церкви”. Ця теза була не декларацією, а констатацією реального співвідношення влади монарха і церкви.

Об’єктивно правління Павла І дозволило ієрархам дещо відновити позиції церкви. Можна погодитись із даною А. Карташевим оцінкою ролі в цьому саме характеру релігійності імператора: “Загальна ментальність Павла І, по контрасту з вольтеріанською порою царювання його матері, складалась сприятливо в бік всілякого благоустрою церкви” [67].

На відміну від Павла, Олександр І не отримав глибокого релігійного виховання. Цей факт, а також надмірне захоплення в другій половині царювання містицизмом, толерантне ставлення до інших конфесій стали приводом для звинувачень імператора багатьма істориками в байдужості до інтересів православної церкви, і навіть у приниженні останньої. Зокрема, Д. Поспеловський писав: “Олександрівська епоха була добою крайньої релігійної терпимості в Росії, що не поширювалась, втім, на православ’я, до якого вищий світ ставився з відвертою зневагою…” [68].

Ми не схильні розцінювати ставлення Олександра до православ’я з таких позицій. Дійсно, Олександр І не був таким палким захисником “панівної” віри, як його наступник на престолі Микола І (з діями якого історики-адепти православ’я і порівнюють олександрівську релігійну політику, і таке порівняння, звичайно, є не на користь Олександра).

Але це не означало, що розвиток, підтримка православної церкви випадали з поля зору імператора. Не сталося це хоча б тому, що байдужість до православ’я, неопікування ним не відповідало сутності самого містицизму. Цю сутність досить точно сформулював І. Чистович. У релігійній сфері містицизм полягає у відчутті постійного, живого спілкування з Господом. Базуючись на внутрішньому духовному досвіді і шукаючи одкровення волі Бога не в зовнішньому світі, а у внутрішньому голосі серця, містик вважає церковні таїнства і взагалі всю церковну обрядовість лише символами, які слугують тільки зовнішніми ознаками того чи іншого духовного стану і є лише допоміжним засобом для пробудження в душі того чи іншого настрою. Вони являють своєю сукупністю зовнішню церкву, яка без церкви внутрішньої так само мертва, як тіло без духу [69].

Отже, православна церква не розглядалась містицизмом як “зайва” інституція. Вона, поряд з іншими, мала виконувати роль “оболонки”, тієї самої зовнішньої церкви. Крім того, містики розглядали себе як обраних, а точніше, як обрану меншину, для якої слідування зовнішнім обрядам церкви було лише початковим етапом духовного розвитку. Олександр, як імператор, мав опікуватись не лише цією меншиною, але і рештою своїх підданих. А для цієї “решти” храмова молитва, як і всі обряди, залишалась знаковою, обов’язковою дією. Характеризуючи діяльність Олександра в релігійній сфері, доречно розглядати її як шукання. Імператор шукав систему поглядів, яка б найбільше гармоніювала з його особистим внутрішнім світом. Але в той же час він шукав і засоби для поширення релігійної ідеології серед населення імперії. І православна церква із цієї системи не випадала.

Зовсім іншим було ставлення до релігії Миколи І. На відміну від свого брата, він не шукав і не хотів шукати альтернативи православ’ю ні для себе, ні для своїх підданих. Ієрархи православної церкви в цьому плані змогли зітхнути з полегшенням — новий імператор своїми діями демонстрував релігійність, відданість церкві. Причому релігійність саме православну. Не можна сказати, що Микола не шукав взагалі. Але ці шукання знаходились не в площині вибору між конфесіями. Пошук імператора зосередився у сфері посилення впливу православної церкви. Інше питання, що вплив цей мав посилюватись по відношенню не до самого Миколи І, але до його підлеглих. У цьому плані має рацію Г. Фріз, який розцінює режим Миколи І як реформізм, що мав на меті розв’язати проблеми, які накопичились у православній церкві; разом з тим, імператор значно більше цікавився покращенням виконання церквою світських, а не духовних, функцій [70].

У цьому контексті слід розглядати і сумнозвісну “теорію офіційної народності”, яка була палко сприйнята імператором і стала офіційною ідеологією миколаївської Росії. У тріаді “православ’я, самодержавство, народність” саме “панівна” віра була поставлена на перше місце. Втім, ця формула мала визначати характер освіти населення, а не фіксувала пріоритетне положення церкви щодо глави держави. Реальне співвідношення цих інститутів було відбито у Зводі законів Російської імперії, де містилось положення, позичене з “Духовного регламенту”: “Імператор як християнський государ є верховним захисником і хранителем догматів пануючої віри і охоронцем православ’я та всякого у церкві святій благочиння”, в примітці до якого позначалось: “У цьому сенсі імператор у Акті про наслідування престолу 1797 р. квітня 5 іменується главою церкви”. І. Смолич вважав, що винесення згадки про статус імператора як глави церкви в примітки, а не в основний текст статті 42 створило деякі “неясності”, не давало можливості чітко визначити положення імператора “всередині церкви” та “над церквою” [71]. Але ці “неясності” стали певною проблемою лише значно пізніше, і під час свого правління Микола І однозначно розумів свій беззаперечний пріоритет, поширюючи на церкву ті методи взаємодії, які він застосував по відношенню до інших інституцій. Жорсткий контроль, особисте втручання чи не в кожне, навіть найдріб’язковіше питання, бюрократизація, посилена увага до проблем, пов’язаних із військовою сферою, в повній мірі відбились і на духовному відомстві.

Розглянуті вище норми Зводу законів Російської імперії зберігали чинність і за правління сина Миколи І, Олександра ІІ. Батько попіклувався, аби наслідник престолу отримав релігійне виховання. Спільними зусиллями Жуковського, Мердера та Павського Олександр отримав досить різнобічну освіту [72]. Входячи на престол він, згідно із положеннями того ж Зводу законів Російської імперії, був миропомазаний за чином православної церкви, прочитав Символ Віри та обіцянку правити і судити за Божими заповідями. Всі ці дії не мали залишити сумнівів у тому, що глава держави захищатиме інтереси “панівної” віри. Новий імператор не став ламати існуючих принципів взаємин із церквою: “великий реформатор” зберіг верховенство монарха над релігійною організацією.

Посилання

59. Смолич И.К. История русской церкви 1700 – 1917: пер. с нем. — М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. — Часть первая. — С. 116, 513.

60. Там само.

61. Ammann A.M. Church Affairs // Catherine the Great. A profile. — New York: Hilland Wang. — P. 290.

62. Чиж В.Ф. Психология злодея, властелина, фанатика. Записки психиатра / Предисл., сост., перевод инояз. текстов Н.Т. Унанянц. — М.: Республика, 2001. — С. 175.

63. Там само. — С. 221.

64. Оболенский Г.Л. Император Павел І. — М.: ООО “ТИД “Русское слово-РС”, 2000. — С. 286.

65. Поспеловский Д. Православная Церковь в истории Руси, России и СССР. — М.: Библейско-богословский институт св. Апостола Андрея, 1996. — С. 154.

66. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 117.

67. Карташев А. История Русской Церкви. Т. 2. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. — С. 782.

68. Поспеловский Д. Православная Церковь… — С. 156.

69. Чистович И.А. Руководящие деятели духовного просвещения в России в первой половине текущего столетия. Комиссия Духовных Училищ. — СПб.: Синодальная типография, 1894. — С. 153 – 154.

70. Freeze G.L. The parish clergy in Nineteenth-Century Russia. Crisis, Reform, Counter-Reform. — Princeton, New Jersej: Princenton University Press, 1983. — P. 3 – 6.

71. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 135 – 136.

72. Российские самодержцы (1801 – 1917) / Отв. ред. А.П. Корелин. — 2-е изд. — М.: Междунар. отношения, 1994. — С. 165.