Вступ

Ігор Лиман

В історії Південної України період останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. посідає особливе місце як етапний у розбудові фактично всіх сфер життя краю. На зміни, які відбувались у регіоні в цей період, певною мірою впливали традиції попередніх часів, специфіка Півдня. Втім, такі зміни не можуть бути пояснені виключно внутрішніми процесами. Будучи складовою Російської імперії, Південна Україна відчувала на собі всі ті тенденції, які мали місце в імперії в цілому. Самі ж ці тенденції великою мірою визначались абсолютистським характером державної влади, серед основних ознак якого були ієрархічна система центральних і місцевих установ, підпорядкована безпосередньо монарху, бюрократизація управління, пріоритетна увага до розбудови збройних сил. У більшості сфер життя імперії досить чітко простежуються централізаторські та уніфікаційні тенденції, що дає багатьом дослідникам підстави розглядати саме їх як превалюючі у визначенні напрямків розвитку південного регіону. Втім, централізація та уніфікація скоріше були методами забезпечення існування абсолютизму (щоправда, ці методи досить часто перетворювались на самоціль, але і це було скоріше побічним наслідком необмеженої влади монарха та еволюції бюрократичної системи). Маємо чимало прикладів, коли задля досягнення тієї чи іншої мети держава тимчасово відступала від зазначених тенденцій, даючи можливість у певних регіонах або сферах відійти від загальноприйнятої для імперії системи.

Розвиток абсолютизму закріпив ситуацію, коли православна церква не стояла ні “над”, ні “поруч” із державою і не функціонувала паралельно з нею: духовне відомство в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. вже було невід’ємною складовою державного апарату. Не відокремлена від держави церква була сегментом її системи управління, бюрократичних структур і, отже, мала одним із головних завдань забезпечення законослухняності громадян, обслуговування інших інтересів, які знаходились далеко поза площиною суто релігійною. Зрозуміло, що за таких умов православ’я ставало картою, яка розігрувалась у разі потреби, але могла і притриматись гравцем, тобто державою. Остання не зупинялась перед тим, щоб поступитись деякими інтересами православ’я на користь інших конфесій, якщо цього вимагали ті чи інші міркування зовнішньої та внутрішньої політики або навіть релігійні шукання однієї особи.

З огляду як на залежність церкви від держави, так і на роль центральної влади (Петербурга) в управлінні Південною Україною для розуміння логіки процесів, що спостерігались у релігійному житті краю, принципово важливим є вивчення умов, тенденцій та результатів розвитку державної церкви на півдні України в 1775 – 1861 рр. у контексті формування правового поля для цього вищими органами влади імперії. Актуальність же самого дослідження історії церкви в краї обумовлюється тією роллю в житті населення Півдня, яку відігравав релігійний фактор.