Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Єпископи

Ігор Лиман

Очолював єпархіальну ієрархічну структуру місцевий архієрей, який підлягав юрисдикції Синоду. Зауважимо, що армійське і флотське духовенство, яке перебувало на території єпархії, з початку ХІХ століття в багатьох питаннях не підпорядковувалось місцевому єпархіальному архієрею. Про характер взаємин цих осіб з єпархіальною владою скажемо нижче в розділі, у якому йдеться про військове духовенство.

Хоча в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. і простежується тенденція обмеження влади архієреїв на користь центральних державних структур, станом на 1861 р. єпархіальна верхівка продовжувала зберігати певну автономію в прийнятті рішень, певну свободу дій і в межах, встановлених зазначеними вище документами, і в деяких випадках навіть поза ними. Від персон, які знаходились на чолі єпархіальної ієрархії, великою мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень Петербурга. Зрозуміло, що для того, аби мати в особах єпархіальних архієреїв провідників потрібної лінії, імперській владі треба було виробити механізм впливу на них. Важливою складовою цього механізму стала система призначення та зміщення архієреїв з посад.

Важливість цієї ланки церковної ієрархії стала причиною того, що головною дієвою особою в справі призначення архієреїв був навіть не Синод, а імператор. Основа цьому була закладена ще реформами Петра І, внаслідок яких була скасована система виборів митрополитів і започатковано призначення та зміщення останніх імператором за поданням Синоду. Це суперечило церковній традиції, тому не випадковим було намагання українського духовенства поновити старовинний порядок. Таке прагнення знайшло відображення, зокрема, у наказах до Комісії для складання нового Уложення, у яких пропонувалось відновити вільне обрання митрополитів і звільнити їх з-під юрисдикції Синоду. Утім, діяльність Комісії успіху не мала. Практика призначення єпархіального керівництва була збережена, і архієреї призначались та переводились до інших єпархій указами Її Імператорської Величності Святішому Синоду.

Маючи можливість на власний розсуд проводити кадрову політику, Катерина ІІ поступово відсунула на задній план українських архієреїв, які не підтримували курс на поширення втручання світської влади в церковні справи. Ключові посади зайняли росіяни, які більш толерантно ставились до нововведень імператриці. Такі нові керівники єпархій влучно були охарактеризовані рязанським губернатором, який, скаржачись Потьомкіну на вимоги архієрея заборонити у святкові дні громадські розваги, просив: “Дайте нам, якщо можна, якого-небудь світського архієрея” [103].

Не дивно, що влаштовуючи в 1775 р. нову єпархію на південноукраїнських землях, Катерина ІІ не призначила сюди архієрея-українця. Разом з тим, імператриця знайшла альтернативу і архієрею-росіянину. 28 вересня 1775 р. грецькому ієромонаху Євгенію (Булгарісу) було повідомлено, що іменним указом імператриця звеліла, а Синод благословив його бути архієпископом Слов’янським і Херсонським [104]. Чому вибір був зупинений на особі, яка не тільки не була в краї (що для тогочасної практики ротації кадрів уже стало нормою), але навіть не володіла російською мовою, до того ж, не мала досвіду керівництва єпархіями? Булгаріс задовольняв імператрицю з кількох міркувань. По-перше, він був особисто відданий Катерині ІІ, і вона могла не сумніватись, що жодне прийняте ним рішення не буде йти у розріз з її намірами. Адже ще перебуваючи в Німеччині, Євгеній переклав за дорученням імператриці її “Наказ Комісії для складення проекту нового Уложення”, присвятивши цей переклад Катерині, після чого заявив про своє бажання стати її підданим. Переїхавши з Лейпцига до Петербурга, Євгеній був обласканий милостями імператриці [105].

По-друге, захоплена ідеєю переселення до “новоприєднаного” регіону іноземців, і, зокрема, православних з території, які знаходились під владою мусульманської Османської Порти, Катерина ІІ мала підстави сподіватись, що очолення єпархії греком стане важливим стимулом для переселення сюди його одновірців — греків, які могли бачити в Євгенії гаранта захисту своїх інтересів у новій батьківщині. Згадаймо тут і роль, яку займав південноукраїнський край у реалізації планів російської влади, пов’язаних із “грецьким проектом”.

Додамо й той фактор, що ліквідація на півдні України Вольностей Війська Запорозького, включення нових територій до загальноросійських структур і в той же час територіальне зменшення меж юрисдикції старих українських єпархій відбувались під гаслами цивілізаторської, культурницької місії держави в “дикому степу”. І з цієї точки зору Євгеній був саме тією людиною, яка була потрібна. Адже він дійсно був відомим далеко за межами Росії вченим, автором десятків робіт, і ніхто не міг би звинуватити імператрицю в тому, що її ставленик не відповідає задекларованій місії.

Що ж стосується відсутності досвіду, незнання мови, то вони не були в очах імператриці нездоланними перешкодами. Більше того. Можна припусти, що активна розбудова церковного устрою Півдня одразу після проголошення створення тут нової єпархії і не входила в плани Катерини. В умовах ламки структури, яка склалась у краї за часів Нової Січі, і поширення тут загальноімперського устрою, збереження певний час існуючої церковної організації могло стати заспокійливим фактором для незадоволеного місцевого населення, вчорашніх запорозьких козаків, створити ілюзію дотримання певних традицій. У такому контексті стає зрозумілим, чому Євгеній (Булгаріс) прибув до підпорядкованої йому єпархії лише 23 жовтня 1776 р., тобто більш ніж через рік після її створення [106]. Перебуваючи на посаді, він намагався виправдати довіру імператриці, але досвідченим адміністратором Євгеній так і не став. Напевно, найбільше душевне задоволення доставляв йому саме той аспект архієрейських обов’язків, який був ближче за все до його природних схильностей — просвітницька діяльність. Недарма однією з найважливіших дій першого Слов’янського та Херсонського архієрея стало влаштування училища. Разом з тим, пік адміністративної активності Євгенія став застоєм у науковій діяльності, і час перебування на півдні України не позначився для нього створенням скільки-небудь визначної праці.

Реально пробувши в єпархії менше трьох років, Євгеній попросив в імператриці звільнення, посилаючись на слабкість здоров’я та глибоку старість [107]. Іменним указом від 5 травня 1779 р. це прохання було задоволене. Напевно, зазначені в проханні про відставку обставини були для Євгенія лише приводом для того, щоб позбутись тягаря адміністративної посади, до якої він так і не зміг звикнути. Ні “слабкість здоров’я”, ні “глибока старість” не завадили йому прожити ще більше чверті століття і написати цілий ряд наукових праць [108].

Шукати гідної зміни Євгенію довго не довелося. Вже сам перший південноукраїнський архієрей при звільненні запропонував кандидатуру, яка мала ряд тих самих позитивних якостей, які дали свого часу самому Євгенію можливість бути призначеним Катериною на цю посаду. Мова йде про грека Никифора (Феотокі), який за Євгенія був присутнім консисторії та ректором влаштованого в Полтаві духовного училища. Пропонуючи цю особу на затвердження імператриці, Синод писав у своїй доповіді: “Оскільки ця єпархія населена немалим числом іноплеменників, які не знають російської мови, але сповідують православну грецьку віру, через що і архієпископ Євгеній у те звання з греків був призначений, для того Синод і тепер за корисне знаходить, щоб у ній архієрею, крім інших відповідних тому званню чеснот, бути такому, який володіє іноземними, і особливо грецькою, мовами” [109]. Заслуговує на увагу те, що крім Никифора, Синод запропонував на розгляд імператриці і кандидатуру архімандрита Київського Братського училищного монастиря Касіана, який був ректором Київської академії і відповідав зазначеним вище критеріям. Але Катерина ІІ затвердила саме Феотокі. Проти Касіана ж зіграли принаймні дві обставини: те, що в синодській доповіді стосовно нього було зазначено “природою з малоросіян” [110], і відсутність підтримки Г. Потьомкіна, яку мала кандидатура Никифора.

Додамо, що Феотокі мав деякі переваги і перед своїм попередником: за час перебування на посаді присутнього Слов’янської та Херсонської духовної консисторій Никифор набув певний адміністративний досвід, до того ж, він не потребував, як Євгеній, постійних послуг перекладача, намагаючись сам розмовляти російською (щоправда, писати російською він справно так і не навчився).

Феотокі керував єпархією більше семи років, після чого був переведений на місце архієпископа Астраханського.

Отже, 1775 – 1786 рр. були так би мовити “грецьким періодом” в історії південноукраїнської ієрархії. Крім Євгенія та Никифора слід згадати і грека Ігнатія, під керівництвом якого до меж Російської імперії переселились у цей час кримські греки і який отримав сан митрополита Готфійського та Кафійського [111]. Стосовно призначення цієї особи російській уряд просто не мав альтернативи — Ігнатій був тією рушійною силою, без якої переселення навряд чи відбулося б взагалі. А в такому переселенні російська влада була ой як зацікавлена в силу цілого ряду міркувань, у тому числі і з огляду на плани виведення Криму з-під юрисдикції Константинопольського патріарха і підготовки грунту для поширення тут влади російської православної церкви шляхом ліквідації Готфійської єпархії на півострові ще до його приєднання до Росії [112].

Митрополит Ігнатій помер у 1786 р., після чого підпорядковані йому грецькі церкви були передані під управління іншого грека — того ж архієпископа Слов’янського та Херсонського Никифора. Але, як зазначалось, у тому ж році і сам Никифор залишив свою паству.

Будучи призначеним до Слов’янської та Херсонської єпархії за підтримки Г. Потьомкіна, Никифор був переміщений звідси теж значною мірою через цього можновладця, влада якого в регіоні була на той час непохитною. Як повідомляв О. Стурдза, Феотокі, який колись перебував у фаворі, впав у немилість Потьомкіна, відмовившись благословити бенкет, влаштований Григорієм Олександровичем у пісний день [113]. Архієрей втратив свій своєрідний імунітет, і особам, незадоволеним політикою Никифора, було вже неважко вижити його з єпархії.

Призначення на місце Феотокі наступного архієрея, Амвросія (Серебреникова), також було обумовлено переважно комплексом суб’єктивних факторів.

Між іншим, Амвросій до переведення на південь України займав пост єпископа Олонецького, вікарія Новгородської єпархії. Отже, переведення було підвищенням для 48-річного Серебреникова, і Катерина ІІ мала підстави сподіватись, що він докладе зусиль, прагнучи виправдати довіру. Імператриця не помилилась. Напевно, знаючи про причини сумної долі свого попередника, Амвросій робив усе, щоб заручитись підтримкою Потьомкіна. І йому це вдалося. Архієрей освячував своїм авторитетом дії правителя краю, а останній у відповідь осипав його своїми милостями. Вдалося Амвросію впасти в очі і самій імператриці, яка в 1787 р. здійснювала славнозвісну поїздку цим краєм. У присутності Катерини ІІ Амвросій відслужив літургію в храмах кількох міст, взяв участь у закладці імператрицею Катеринославського Преображенського собору. Не викликає подиву, що 8 червня 1787 р. архієпископ був нагороджений дорогоцінним хрестом за “особливі, видатні труди по управлінню єпархією” [114]. А в 1790 р. за такі ж труди він був викликаний для участі у роботі Синоду. У цьому контексті можна прийняти оцінку періоду перебування Серебреникова на півдні України, дану в ювілейній статті “Катеринославських єпархіальних відомостей” з нагоди 100-річчя єпархії: “Час преосвященного Амвросія був часом найвищого положення Катеринославської єпархії і Катеринославських архієреїв: Амвросій користувався надзвичайною любов’ю до нього Потьомкіна і особливо прихильністю самої імператриці. Зі смертю Амвросія Катеринославська єпархія стала, ймовірно, сходити зі свого високого положення, на яке поставили її незвичайні обставини і незвичайні люди” [115].

Причиною самої смерті Амвросія стала втрата підтримки патрона, Г. Потьомкіна. Втрата через смерть останнього, яка дала змогу недоброзичливцям архієрея діяти сміливо. Одразу після смерті Потьомкіна було розпочате слідство по обвинуваченню Серебреникова в розтраті церковних речей і грошей. Це підірвало здоров’я Амвросія. І хоча синодським указом від 27 серпня 1792 р. архієпископ був визнаний невинуватим, справа з обвинуваченням виявилась роковою для Амвросія — 13 вересня того ж року він пішов із життя [116].

Наступником Амвросія став Гавриїл (Бонулеску-Бодоні). Особа енергійна, амбіційна і авантюрна, Гавриїл завоював неабияку довіру з боку імперської влади саме за відстоювання її інтересів. Фактично, історія життя цього архієрея — ланцюг бурхливих подій, пов’язаних із намаганнями задовольнити свої амбіції і використанням цієї фігури російською владою для реалізації тих чи інших планів, зокрема щодо посилення впливу імперії на сусідню Молдавію.

Румун за національністю, Гавриїл ще в 1782 р. за запрошенням свого давнього друга архієпископа Никифора (Феотокі) переїхав із Ясс до Полтави, де невдовзі став ректором семінарії. Втім, уже в 1784 р. він подав прохання про відставку і повернувся до Ясс, намагаючись зайняти місце Романського єпископа, яке було проміжним пунктом на шляху до отримання сану Молдовлахійського митрополита. Потерпівши невдачу і не знайшовши себе на запропонованій йому відносно невисокій посаді, у 1787 р. Гавриїл знов прибув до Полтави.

Це повернення не розглядалось Бонулеску як остаточне: воно давало можливість перечекати і знову висунути свою кандидатуру на бажану посаду. У Полтаві навколо Гавриїла створився ореол особи, яка не отримала Романської кафедри лише через перебування певний час у межах Російської імперії. Як наслідок, архієпископ Амвросій, якому був представлений Бодоні, у своїй доповіді Синоду рекомендував його як відданого Росії іноземця. Не дивно, що після цього Гавриїл був включений до числа російських архімандритів і відновлений на посаді ректора семінарії.

Принаймні з цього часу Петербург став використовувати Гавриїла для реалізації своїх зовнішньополітичних планів. Коли в окупованій російськими військами Молдавії помер митрополит, Гавриїл був обраний на його місце. Але уряд Росії не дав посвятити його в єпископи, а замість цього доручив керувати Молдавською митрополією архієпископу Амвросію (Серебреникову), який, як уже зазначалось, на той час знаходився у фаворі і в Катерини ІІ, і в Потьомкіна. Сам же Гавриїл у 1789 р. був призначений першим членом Ясської духовної консисторії, а через 2 роки отримав сан єпископа Бендерського і Аккерманського. Коли ж ситуація навколо місцеблюстительства Амвросія загострилась через відмову Константинопольського патріарха затвердити цю особу на посаді Молдавського митрополита, Росія поставила-таки на це місце Бонулеску-Бодоні. Втім, оскільки за Ясським миром російські війська залишили Молдавію, Гавриїл опинився без їхньої підтримки, і патріарх усунув з посади російського ставленика. Гавриїл був заарештований. Але невдовзі за вимогою Катерини ІІ його звільнили.

Бодоні був осипаний монаршими щедротами, і дуже скоро зайняв місце померлого архієпископа Амвросія. Це було і компенсацією за відстоювання інтересів Російської імперії, і одночасно мало на меті використання енергії Гавриїла для розбудови краю, який тоді ще знаходився у фаворі, в тому ж дусі відданості світській владі, у якому діяв і покійний Амвросій. Після смерті Катерини ІІ, на думку Павла І, Південна Україна вже не потребувала такої уваги, як раніше. Бодоні був переведений до більш престижної Київської єпархії. Пізніше, у 1808 р., його знову повернули до великої політики — після окупації російськими військами Бессарабії, Молдавії і Валахії Гавриїлу доручили затверджувати тут принципи російської церкви [117].

Місце Бодоні в 1799 р. заступив москвич Афанасій (Іванов), переведений на південь з Воронезької єпархії [118]. На цей час практика ротації єпархіальних архієреїв у Російській імперії вже використовувалась досить широко. Раніше її застосовували більше для покарання осіб, дії яких чимось не задовольняли центральну владу, або, навпаки, як визнання певних заслуг і з метою приділити більше уваги церковному розвитку того чи іншого регіону. Тепер, з кінця ХVІІІ ст., ротація деякою мірою стає самоціллю, або, вірніше, системою, для якої досягнення чи прорахунки архієреїв є більше лише приводом. Ця система, між іншим, мала на меті упередження розвитку окремих єпархій шляхом, відмінним від загальноросійського: переведення до регіону чужинців було надійним засобом уніфікаційної та централізаторської політики, оскільки значно обмежувало можливості збереження традицій притаманних тій чи іншій єпархії. У той же час на призначення певної особи значною мірою впливало ставлення центральної влади до єпархії.

Ці тенденції позначились і на долі південноукраїнської єпархії після переміщення з регіону Бонулеску-Бодоні. Ні Афанасій (Іванов), ні його наступник Платон (Любарський), переведений сюди з Астраханської єпархії, не були такими яскравими особистостями, як їхні попередники. Давалось взнаки все те ж зниження уваги до регіону в порівнянні з катерининськими часами. Для обох архієреїв південноукраїнська єпархія стала останнім місцем, яке вони очолювали: і Афанасій, і Платон померли саме на цій посаді. Це не означає, що архієреї довго перебували на ній. Кожен з них керував тут близько шести років. І перший, і другий опинились на Півдні вже на схилі своєї кар’єри. Але навіть при цьому система ротації їх не залишала: день смерті Афанасія співпав з датою підписання імператором указу про взаємне переміщення архієпископів Катеринославського і Астраханського [119]. Зрозуміло, що Олександр І не знав про те, що до Астрахані з Катеринослава переводити було вже нікого.

На схилі свого життєвого шляху був переведений до Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії Іов (Потьомкін). На відміну від багатьох інших осіб на посаді місцевого єпархіального архієрея, Іов у минулому вже працював на півдні України: наприкінці 1792 р. імператрицею було підписано призначення його єпископом Феодосійським і Маріупольським, вікарієм Катеринославської єпархії [120]. У 1796 р. він був переміщений з регіону, і до підписання іменного указу від 7 лютого 1812 р. про переведення на місце Катеринославського архієрея [121] перебував у Мінській єпархії.

Як і для двох його попередників, Катеринославська єпархія стала останньою в кар’єрі Іова — у 1823 р. 72-річний архієпископ Катеринославський помер.

Останньою керівною посадою була південноукраїнська кафедра і для двох наступних архієреїв. Лише 4 роки перебував на ній Феофіл (Татарський), призначений іменним указом від 19 травня 1823 р. [122] В іменному указі від 15 жовтня 1827 р. зазначалося, що Феофіл подав прохання про звільнення за станом здоров’я і через старість [123]. Священик Ф. Міляновський писав, що причиною відставки Феофіла стало “посилення ревматизму” [124].

Втім, хвороба була лише приводом. Реальною ж причиною стала ціла низка обвинувачень Катеринославського архієрея. Микола І отримав від Бенкендорфа записку, у якій зазначалося: “Архієпископ Феофіл має нещасну звичку вживати велику кількість міцних напоїв, навіть до непристойності. Кажуть, що він причетний до хабарництва. Для збору використовує келійника, який за поданням його отримав чин і несправедливо представлений до ордена, нібито за спасіння потопаючих, яких витягли з води сторонні люди”. Записка була передана обер-прокурору Синоду Мещерському, і після відповідної перевірки (щоправда, перевірки неформальної, не в порядку офіційного слідства) той запропонував імператору: “Раніше в подібних випадках, які стосувались архієреїв, зазвичай з височайшого дозволу повідомлялось через митрополита…, щоб просили звільнення з єпархії, для заспокоєння в одному з монастирів, у якому побажають”. Микола І саме так і зробив [125]. Феофіл відбув до Куряжського монастиря, де і помер через 3 роки. Показово, що в діях по відношенню до єпархіального архієрея імператор не став використовувати поліцейський механізм впливу (якщо не рахувати, що про вчинки Феофіла Микола І дізнався завдяки саме цьому механізму). Процес проти архієпископа міг підірвати віру парафіян, а це йшло б у розріз з миколаївською політикою.

Не залишив помітного сліду в історії Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії Онісіфор (Боровик), який іменним указом від 4 листопада 1827 р. був переведений сюди з посади єпископа Вологодського [126]. Він помер через кілька місяців після цього указу.

Навіть при тому, що південноукраїнська єпархія не входила до числа тих, розвиток яких центральна влада вважала своїм пріоритетом, ні імператор, ні Синод не могли допустити, щоб через таку занадто вже напружену ситуацію з єпархіальним керівництвом край занепадав у релігійному відношенні. Була потрібна більш енергійна і молода людина, яка б зайняла Катеринославську кафедру. Такою людиною був єпископ Гавриїл (Розанов), відносно якого і було підписано відповідний іменний указ від 22 травня 1828 р. [127] На час призначення йому було 47 років. Майже 7 з них Гавриїл займав посаду єпископа Орловського і Севського, на якій зміг добре себе зарекомендувати. Напевно, що в Петербурзі врахували це, сподіваючись, що і на півдні України Гавриїл проявить себе не гірше. Загалом це сподівання виправдалось. Ознайомлення з тим, що було зроблено Розановим в Орловській і Катеринославській єпархіях [128], дозволяє зробити висновок, що багато в чому архієрей діяв за однією схемою. І ця схема спрацьовувала. Цілком логічно, що коли було прийнято рішення про створення окремої Херсонської й Таврійської єпархії, досвід Гавриїла був знову використаний. І тут дії преосвященного багато в чому повторили ті, що були вжиті ним ще під час переведення архієрейської кафедри з повітового Севська до Орла.

Діяльність Гавриїла в 1837 – 1848 рр. з облаштування нової єпархії знайшла оцінку в тому, що він був переведений до вищої за ієрархією Тверської кафедри. Втім, здається, таке підвищення не дуже тішило Гавриїла. У листі до свого наступника на кафедрі він писав: “Гірко плачу я, залишаючи тутешній край, проживши в ньому двадцять років… Передбачаю свою долю: останнє займаю я поле діяльності” [129]. І все ж навіть із цих слів можна побачити, що перебування на півдні України Гавриїл розглядав як дуже важливий, але все ж таки лише етап своєї кар’єри. Він був, що називається, солдатом імператора і церкви, який завжди мав бути готовим бути кинутим на новий фронт. І в такого “солдата” були вже випрацювані не лише схема дій стосовно кожної нової пастви, а й ритуал прощання з паствою старою. Церемонія залишення Гавриїлом Одеси в 1848 р., його промова з цього приводу дуже нагадували навіть у деталях ті, що мали місце при залишенні ним Катеринослава в 1837 р.

У результаті чергової ротації кадрів Херсонська і Таврійська єпархія отримала керівника, який не тільки не поступався, але в багатьох аспектах і перевищував свого попередника. До Одеси прибув Інокентій (Борисов), колишній ректор Київської духовної академії, архієпископ Харківський і Охтирський. Важливо, що на момент призначення Інокентій був присутнім Синоду [130]. До речі, саме це і використав Борисов для того, щоб було задоволене його клопотання про переведення з Харкова до Одеси. Енергійна, непересічна особистість, Інокентій став визнаним авторитетом і для світських можновладців, і для представників церковної ієрархії [131]. Це допомагало архієпископу Херсонському і Таврійському досить впевнено почуватись на кафедрі і проводити проекти, які за іншого керівника залишились би нездійсненими. Така активна людина була потрібна в регіоні в умовах реалізації миколаївської політики розширення єпархіальної мережі в Російській імперії шляхом створення нових архієрейських кафедр (політики, яка була продовжена і Олександром ІІ). До того ж, Південна Україна на певний час повернулась до кола пріоритетних у багатьох аспектах регіонів унаслідок подій, пов’язаних з Кримською війною. З огляду на ці обставини було недоцільно переміщувати Інокентія, і він керував Херсонською й Таврійською єпархією до самої смерті в 1857 р.

Пішовши з життя, Інокентій не завершив цілу низку розпочатих проектів, реалізація яких була в інтересах як центральної влади, так і південного краю. На місце Інокентія потребувалась людина, яка б могла продовжити розпочате. Такою людиною став Димитрій (Муретов), переведений іменним указом від 11 червня 1857 р. на вакансію в Херсонську і Таврійську єпархію з Тули [132]. Між іншим, Димитрій був давнім знайомим Інокентія, його наступником на посаді ректора Київської академії, особою, яка з щирою відданістю ставилась до свого старшого колеги [133]. Тому Муретов багато в чому діяв у руслі політики останнього по управлінню єпархією, не ставши, на відміну від багатьох своїх попередників, різко ламати те, що було розпочато до нього. Як і у випадку з Інокентієм, реалізації багатьох планів Димитрія сприяло те, що він був відомим у Петербурзі; як і його попередник, цей архієпископ певний час був присутнім Синоду.

Що стосується Катеринославської кафедри, то після відокремлення єпархії Херсонської й Таврійської Петербург не поставив на неї особу, яка могла б зрівнятись із своїм попередником, Гавриїлом (Розановим). У кадровій політиці тут явно простежувалось, що розбудова Херсонської й Таврійської єпархії була пріоритетнішою. Інакше до Катеринослава не був би переведений 60-ти річний, слабкий здоров’ям Анастасій (Ключарьов), у далеко не блискучій кар’єрі якого місце єпископа Катеринославського й Таганрозького стало останнім. Переведений сюди з посади єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії, Анастасій уже менше ніж через рік подав Синоду прохання про відставку, яке і було задоволене. Щоб не допустити запущення єпархіальних справ, Петербург призначив наступним архієреєм більш молодого Інокентія (Олександрова), перевівши його з місця єпископа Слобідсько-Українського. Він протримався в Катеринославі до 1853 р., хоча і не заслужив великого авторитета з боку Синоду, про що свідчить, зокрема, той факт, що свого часу навіть розглядалось питання про можливе звільнення його на спочинок за обставин, подібних до залишення єпархії Феофілом (Татарським) [134].

Коли Інокентій (Олександров) звільнився таки за станом здоров’я, на його місце був переведений з Костроми Леонід (Зарецький), який теж не мав такого потенціалу та авторитету, як його колеги з сусідньої південноукраїнської єпархії.

Стосовно кадрової політики по відношенню до керівництва відокремленої в 1859 р. від Херсонської Таврійської єпархії, то вона відбивала більшу увагу центральної влади до цієї частини регіону в порівнянні із увагою до розвитку єпархії Катеринославської. Хоча і тут далеко не все було гладко. Призначений на початку січня 1860 р. на посаду Таврійського єпархіального архієрея В’ятський архієпископ Єлпідіфор (Бенедиктов) до Сімферополя так і не доїхав: затримавшись на кілька місяців у Петербурзі до завершення терміну його присутності в Синоді, Єлпідіфор помер. Лише через 3 місяці після цього, наприкінці серпня 1860 р. на вакантне місце був призначений Олексій (Ржаніцин). З 1857 р. він займав Тульську кафедру. Отже, Олексій тепер вдруге отримав під своє управління парафії, які до нього знаходились під юрисдикцією Димитрія (Муретова). І в Таврії Олексій продовжив розпочате Димитрієм, який підготував грунт для облаштування самостійної кафедри на півострові [135].

Таким чином, на призначення і переміщення осіб, яким доручалось керівництво південноукраїнськими єпархіями, впливав комплекс факторів, до якого, зокрема, включались думка імператора і членів Синоду про того чи іншого потенційного кандидата, місце, яке займав регіон чи його частина у планах можновладців, особливості церковної політики в той чи інший момент тощо. Місце в цьому комплексі думки самого південноукраїнського духовенства було набагато скромнішим. Якщо підлеглі архієрея могли хоч якось вплинути на прийняті в Петербурзі рішення про переміщення від них небажаного архієрея, то в питанні призначення на їхню думку зважали ще менше. Бажання ж самих архієреїв враховувались вибірково: центральна влада, як правило, не заперечувала проти відходу таких осіб на спочинок за власним бажанням; разом з тим, значно меншим був шанс задоволення прохання про переміщення на інше архієрейське місце.

Посилання

103. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины ІІ и Павла І. — М.: тип. М.Н. Лаврова и Ко., 1880. — С. 44.

104. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 3.

105. Неводчиков Н. Евгений Булгарис, Архиепископ Славенский и Херсонский // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1875. — № 11. — С. 365 – 367.

106. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 250.

107. Там само. — Оп. 60. — Спр. 188. — Арк. 2.

108. ВР РНБ. — Ф. 588. — Спр. 329. — Арк. 1 – 4; Неводчинов Н. Евгений Булгарис… // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1875. — № 13. — С. 425 – 442.

109. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 60. — Спр. 188. — Арк. 2 зв.

110. Там само.

111. Там само. — Спр. 98. — Арк. 5; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 824 – 825.

112. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму: Таврическая епархия (вторая половина ХІХ – начало ХХ века). — Симферополь: Таврия, 1995. — С. 12.

113. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії. 1775 – 1917 роки. — Дніпропетровськ: Січ, 2001. — С. 23 – 24.

114. Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. — Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1902. — С. ХХІ – ХХІV.

115. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — № 14. — С. 219.

116. Миляновский Ф. Памятная книжка… — С. ХХVІІ.

117. 295 (торжественное) заседание Императорского Одесского Общества Истории и Древностей 2-го апреля 1896 года // ЗООИД. — Т. ХІХ. — С. 68 – 94.

118. НКМ. — КП – 25092 / Арх. – 8302.

119. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 618. — Арк. 1.

120. Гавриил (Розанов). Продолжение очерка истории о Новороссийском крае. Период с 1787 по 1837-й год. — Тверь: в тип. Губернского Правления, 1857. — С. 53.

121. ДАДО. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 118.

122. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 297 – 297 зв.

123. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 345 – 346 зв.

124. Миляновский Ф. Памятная книжка… — С. ХLІ.

125. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І. Под ред. Н.Ф. Дубровина. — СПб.: тип. товарищества “Общественная Польза”, 1902. — Ч. ІІ. — С. 381 – 383.

126. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 378 – 379.

127. Там само. — Арк. 391– 392.

128. Серафимов С. Воспоминание о преосвященном Гаврииле, первом (в Одессе) Архиепископе Херсонском и Таврическом, а потом Тверским и Кашинском. — Одесса: в тип. Л. Нитче, 1859. — С. 11 – 26.

129. Барсов Н. Материалы для биографии Иннокентия Борисова, архиепископа Херсонского и Таврического. Вып. І. — СПб.: тип. Ф. Елеонского и Ко, 1884. — С. 12.

130. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 4. — Арк. 106 – 107 зв.

131. РВ ІРЛІ РАН. — Ф. 288. — Оп. 1. — Спр. 182; Ф. 265. — Оп. 2. — Спр. 3962; Ф. 265. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 168 – 174; АСПбІІ РАН. — Ф. 36. — Оп. 2. — Спр. 55; ВР РНБ. — Ф. 313; Иннокентий, Архиепископ Херсонский и Таврический. 1800 – 1857 // Русская Старина. — 1879. — Т. ХХV. — С. 189 – 195; Т. ХХVІ. — С. 137 – 150; Барсов Н. Архиепископ Иннокентий Борисов, по новым материалам для биографии (читано в собрании Славянского благотворительного общества 17 ноября 1883 г.) — СПб.: тип. Ф. Елеонского и Ко, 1884. — С. 29 – 38.

132. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 8. — Арк. 18 зв.

133. Письма Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского, к Иннокентию, архиепископу Херсонскому и Таврическому // Труды Киевской Духовной Академии. — 1884. — № 8. — Т. 2. — С. 593 – 600.

134. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… — Ч. ІІ. — С. 365.

135. Викторовский П. Симферопольское духовное училище. Исторические материалы // Таврические епархиальные ведомости. — 1901. — № 3. — С. 145 – 147; № 4. — С. 205 – 214.