Світські особи

Ігор Лиман

Розглядаючи систему управління православною церквою в останній чверті ХVІІІ – середині ХІХ ст., необхідно окремо зупинитись на ролі, яку відігравали в ній світські установи та особи. Вище вже велася мова про значення імператорів і обер-прокурорів у цій системі. Але ними далеко не обмежувався список осіб, які впливали на церковне життя краю. В умовах, коли церква не була відокремлена від держави, коли релігійні установи були невіддільною складовою державно-бюрократичного апарату, цілком логічною була ситуація, коли, з одного боку, церква повинна була виконувати функції, які виходили далеко за межі суто релігійних, а з іншого, світські особи та установи брали участь у справах, які здавна знаходились у компетенції саме духовної влади.

Немає сенсу перераховувати всі світські інституції, які не тільки мали право, але і були зобов’язані взаємодіяти з різними щаблями церковної системи Російської імперії. Їх список багато в чому буде тотожним із загальним переліком нецерковних інституцій держави і включатиме чи не всіх, починаючи із Сенату і закінчуючи сільською поліцією та старшинами.

Розлогим буде і список питань, у яких духовне відомство мало взаємодіяти зі світським. Влаштування та ремонт релігійних споруд, відведення підцерковної землі, призначення та переміщення духовних осіб, розбудова та функціонування закладів освіти, фінансування духовного відомства, взаємини православних з представниками інших конфесій, призначення молебнів, здійснення хрещення, вінчання, поховання, сповідування та прочищення, нагляд за церковним і монастирським майном, зберігання церковних сум, облік підлеглих духовного відомства, розгляд справ про злочини проти церкви та віри — ось далеко не повний перелік сфер такої взаємодії. У наступних розділах роль світського відомства в багатьох із цих сфер буде досліджена докладніше.

Обсяги повноважень світських осіб і установ у зазначених питаннях не залишались сталими. У той чи інший момент на них значною мірою впливали ставлення монарха та інших світських можновладців до духовного відомства, спроможність церковного керівництва відстоювати свою автономність по відношенню до світської влади, особливості внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації, традиція. Остання відігравала важливу роль в умовах нечіткого визначення правового поля і консерватизму духовного відомства. Коли відчувався брак кодифікованого законодавства, а документи, які виходили з Петербурга, багато в чому суперечили один одному, саме традиція якоюсь мірою допомагала впорядковувати діяльність церковних структур.

Що стосується ставлення представників світських установ до необхідності входити в зносини із церковною владою, парафіяльним духовенством, то тут можна помітити два, здавалось би, протилежні підходи. Перший — далеко не завжди пунктуальне і своєчасне реагування на звернення духовних осіб і установ та повідомлення їм про свої дії, а то й просто ігнорування своїх обов’язків у цій сфері. Не випадково впродовж останньої чверті ХVІІІ – середини ХІХ ст. з’явився не один десяток указів, у яких підтверджувалась необхідність викорінення такої ситуації. На місцевому ж рівні лише по півдню України скарг духовної влади на несприяння їй представників влади світської нараховувалось сотні. Одна з причин цього ігнорування — зниження пієтету мирян перед церквою, і тим більше перед чиновниками духовного відомства. Багато ким із світських чиновників і консисторії, і духовні правління, і благочинні сприймались як рядові бюрократичні структури, до того ж такі, які не мали розпорядчої влади над ними. Друга причина пов’язана з тією ж бюрократизацією управління: при постійному зростанні документообігу, при необхідності вести одразу десятки справ чиновники просто не встигали своєчасно реагувати на звернення духовенства.

Другий підхід світських структур до взаємодії із церквою — намагання розширити своє втручання в справи останньої, навіть виходячи за межі своїх повноважень. Не дивно, що з приводу законних скарг представників духовної влади побачила світ ціла низка указів, які забороняли такі дії. Але бажаного ефекту ці документи не справляли. Та й далеко не кожна скарга розглядалась у Петербурзі на користь духовного відомства. Як не дивно, але причини перевищення своєї компетенції в стосунках із церквою багато в чому ті ж самі, що і причини невиконання в повному обсязі службових обов’язків щодо неї. Тому перший і другий підходи є протилежними лише в певному сенсі. Дійсно, секуляризаційні тенденції в державі стали причиною того, що церква вже не мала авторитету, який створював бар’єр від втручання сторонніх у її справи. Розбудова ж бюрократичного апарату в умовах недостатньо чіткого визначення компетенції окремих установ мала наслідком можливість порушення відповідних меж повноважень задля виконання тих чи інших завдань, що лежали поза площиною релігійних інтересів.

Слід мати на увазі і роль особистостей, які внаслідок надзвичайних повноважень, сконцентрованих у їхніх руках, мали і широко використовувати як офіційні, так і неофіційні досить дієві важелі впливу на підлеглих духовного відомства.

Згадаймо хоча б діяльність Г. Потьомкіна, яка суттєво вплинула на розвиток православної церкви на півдні України у період функціонування Слов’янської та Херсонської єпархії. Ця особа ще до отримання в управління запорозьких земель була досить близько знайома із специфікою взаємин світської та духовної влади. І мова йде не тільки про навчання в Смоленській семінарії, а потім — у Московському університеті, де молодий Потьомкін неодноразово висловлював товаришам своє бажання стати або архієреєм, або міністром [181]. І. Смолич повідомляє, що невдовзі після входження на трон Катерина ІІ мала намір призначити Потьомкіна до Синоду. Григорій Олександрович отримав “місце за обер-прокурорським столом” із перспективою “дійсного по цьому місцю вправляння” [182].

Отримавши під свою юрисдикцію південноукраїнський край, Потьомкін домігся значного обмеження ролі Синоду в питаннях прийняття і призначення до церков Слов’янської та Херсонської єпархії закордонних духовних осіб, зведення тут релігійних споруд [183]. Ці напрямки діяльності відтепер більше залежали від місцевої світської влади та єпархіальних архієреїв. Перша знаходилась у підпорядкуванні Потьомкіну згідно з його статусом. Другі, при формальній автономії по відношенню до Григорія Олександровича, реально також суттєво залежали від нього. Вже згадувалось, що саме за підтримки Потьомкіна Никифор (Феотокі) отримав посаду єпархіального архієрея, а пізніше через зміну ставлення Григорія Олександровича втратив її. Злет та падіння архієпископа Амвросія (Серебреникова) також були прямо пов’язані з Потьомкіним.

Зауважимо, що для духовенства півдня України, як це не парадоксально, концентрація реальної влади над церквою в руках влади світської, яку й уособлював Г. Потьомкін, не стала новиною. У певному сенсі можна навіть стверджувати, що це вже було традиційним для регіону. Адже і за періоду Нової Січі (1734 – 1775 рр.) духовні особи, які знаходились на території Вольностей Війська Запорозького, перебували в реальній залежності від світської влади в особі Коша [184]. Інше питання, що Кош являв собою орган демократичної влади, обирався самим запорозьким козацтвом, а Г. Потьомкін та підлеглі йому структури були поставлені Петербургом.

Звернемо увагу ще на один момент. Не лише за Потьомкіна, а й за інших світських можновладців, які мали вплив на монархів, Синод, єпархіальні архієреї та їх підлеглі прагнули підтримувати з ними стосунки, і тим самим потрапляли в певну залежність від них, використовуючи такі зв’язки заради отримання якихось благ або для себе, або для своєї єпархії чи її частини. Зі свого боку, центральна влада використовувала світських чиновників для негласного контролю за діяльністю архієреїв, розуміння чого також деякою мірою ставило духовну владу в залежність від світської. Прикладів і першого і другого вистачає. Наведено лише декілька, пов’язаних із уже згадуваними в цьому розділі подіями. Саме завдяки підтримці, якою зміг заручитися Інокентій (Борисов) з боку світської влади, і особисто сенатора тайного радника фон-Брадке, вдалося реалізувати проект влаштування Херсонського вікаріатства [185]. Катеринославський архієпископ Феофіл був змушений піти на спочинок багато в чому через неофіційні відзиви, дані про його діяльність Катеринославським цивільним губернатором Свечіним і начальником Катеринославського ж комітету ізраїльських християн статським радником Мізком [186]. Єпископ Гавриїл (Розанов) отримав догану Синоду в результаті розслідування фактів, викладених у приватній записці, отриманій обер-прокурором Мещерським від дійсного статського радника фон-Фока [187].

Кілька слів скажемо про ту роль, яка законодавчими документами відводилась участі в управлінні справами церкви парафіянам. Знову ж таки, скажемо на рівні загальних зауважень, оскільки більш детально це буде висвітлено при розгляді регулювання напрямків церковного життя південної України. В історії регламентації повноважень парафіян простежуються ті самі тенденції, що і в регулюванні системи управління церквою в цілому. Обмеження місцевої влади на користь центру, уніфікація мали місце і тут. Разом з тим, сфера взаємодії парафіян і священиків не залишалась сталою: в одних напрямках, як-то поповнення за рахунок світських осіб лав священно- та церковнослужителів, обрання парафіяльних священиків вона дещо звужувалась, в інших, зокрема в освіті, розширювалась. Держава, збільшуючи обсяг світських функцій духовенства, лише за Миколи І підійшла до зниження фінансової залежності останнього від парафіян. І те — лише підійшла, не маючи змоги повністю перебрати на себе утримання релігійних споруд і священно- та церковнослужителів. Звідси — збереження важелів впливу парафіян на духовенство.

* * *

Даючи загальну оцінку системі управління православною церквою в 1775 – 1861 рр. слід зазначити, що в багатьох рисах вона нагадувала систему управління світськими структурами. Схожими були і вади. Дослідник поліцейського апарату царизму в Україні того ж періоду О. Талдикін зазначає, що дореформена поліція мала такі недоліки, як відсутність швидкої координації дій різних ланок системи управління, брак коштів, що виділялись як на покращення, так і на забезпечення штатів, громіздка система справочинства, відсутність спеціальної підготовки більшості чиновників і величезна багатоманітність їхніх функцій, що робило марними навіть найенергійніші зусилля щодо повного їх виконання [188]. Багато в чому подібні спостереження можна зробити і в результаті дослідження вертикалі духовної влади. Особливості системи управління суттєво позначились на всіх аспектах існування православної церкви на півдні України. У тому числі — на церковно-адміністративний устрій регіону.

Посилання

181. Бантыш-Каменский Д. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов. В 4-х частях. — М: Издательское объединение “Культура”, 1991. — Ч. ІІ. — С. 57.

182. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 152.

183. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106.

184. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775). — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 1998. — С. 77 – 97.

185. Е.К. Церковно-исторический очерк… — С. 34 – 35.

186. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… — Ч. ІІ. — С. 382 – 383.

187. Там само. — С. 366.