Синод

Ігор Лиман

Упродовж усього періоду 1775 – 1861 рр. у питаннях керівництва церквою монархи взаємодіяли зі Святішим Правлячим Синодом. Втім, треба обмовитись, що характер цієї “взаємодії” був далеким від рівноправного чи хоча б партнерського. Вже “Духовним регламентом” визначалось, що Синод був позбавлений самостійності в законодавчій діяльності, оскільки його рішення не мали вступати в силу без згоди монарха. Такий порядок був підтверджений і низкою більш пізніх узаконень. Поставлений з самого початку в залежне становище від світських можновладців, Синод упродовж останньої чверті ХVІІІ – середини ХІХ ст. не став закладом, який би концентрував у своїх руках владу, що можна було б співвіднести з владою патріаршою. Такого не могло статися вже тому, що це суперечило б інтересам абсолютистської держави. Синоду була відведена скромніша роль провідника волі монархів. Звідси — чітко виражена тенденція бюрократизації системи, формально очолюваної Синодом, яка простежувалась упродовж усього періоду 1775 – 1861 рр. Як й інші органи влади, Синод не залишався закладом із незмінною структурою і повноваженнями. Йшов пошук оптимальної моделі управління.

Якщо за Катерини ІІ та Павла І Синод не відновив навіть тих органів управління, які колись знаходились у його розпорядженні але пізніше були скорочені, то за наступних імператорів установа зазнала трансформацій, які цілком відповідали загальному контексту тогочасних реформ.

Компетенція Синоду була окреслена ще маніфестом Петра І від 21 січня 1721 р. та “Духовним регламентом”.

Серед основних сфер, якими мав опікуватись цей орган влади — участь у призначенні та переміщенні єпархіальних архієреїв, настоятелів і настоятельниць монастирів, керівників духовних навчальних закладів, позбавлення сану, підвищення в сані, нагородження, участь у процедурі отримання дозволу на зведення релігійних споруд, розпорядження рухомим і нерухомим церковним майном, контроль за діяльністю духовних навчальних закладів, органів єпархіальної влади, монастирів тощо. Важливою сферою діяльності Синоду було виконання функцій вищої судової інстанції. Пізніше характер участі Синоду у вирішенні цих питань буде розглянутий докладніше.

Діяльність Синоду як колегіального органу влади, його стосунки з главою держави мають розглядатись у тісному зв’язку з функціонуванням обер-прокурорів — світських осіб, які згідно з виданою 13 червня 1722 р. інструкцією стежили за роботою Синоду, представляючи інтереси монарха. Цією інструкцією обер-прокурор як “око государя” отримав потенційно великі можливості, які могли забезпечити його пріоритет у стосунках з присутніми Синоду, церковними ієрархами. Але в ХVІІІ ст. інститут обер-прокурорства ще не розвинувся настільки, щоб реалізувати такий потенціал у повній мірі. Тож Синод виконував розпорядження С. Акчуріна, першого за хронологією обер-прокурора в період 1775 – 1861 рр., переважно в тих випадках, коли ці розпорядження давались за безпосереднім наказом вищої влади. Коли ж Акчурін намагався діяти самостійно, у межах компетенції, даної йому обер-прокурорською інструкцією, члени Синоду зберігали можливість ігнорувати його волю. Багато в чому ситуація повторювалась і за наступника Акчуріна, Наумова, який зайняв посаду в 1786 р. Щоправда, Синодом була виконана і ціла низка розпоряджень, виданих за власною ініціативою Наумова. Але ці розпорядження, як, наприклад, підтвердження обов’язку всіх закладів духовного відомства невідкладно доповідати Синодові про кожне розпорядження, дане їм безпосередньо імператрицею [73], відповідали інтересам самого Синоду. Більшу владу по відношенню до Синоду мав О. Мусін-Пушкін, який прийшов на зміну Наумову в 1791 р. Зокрема він концентрував у своїх руках повний контроль за синодальною канцелярією [74]. Але Мусін-Пушкін, за характеристикою Тальберга, “був людиною церковною”, а тому не став перешкоджати членам Синоду прямо спілкуватись з імператрицею, отримуючи безпосередньо від неї укази і роблячи їй особисті доповіді [75].

За Павла І, правління якого було в цілому сприятливим для духовного відомства, пріоритет мали саме духовні ієрархи, а не обер-прокурори. В. Хованський, який займав обер-прокурорську посаду в 1797 – 1799 рр. і намагався посилити свій вплив на підконтрольний йому орган, запровадив суворий нагляд за веденням синодських справ, поширивши такий самий порядок і на єпархіальне справочинство. Але на дії обер-прокурора поскаржився Казанський архієпископ Амвросій, який користувався особливою довірою імператора. Наслідок — відставка В. Хованського. Після цього Павло І зробив безпрецедентний крок — доручив Синоду самостійно обрати кандидатів на обер-прокурорську посаду. Однією із запропонованих осіб, на яку зробив ставку Синод, був Д. Хвостов. Його кандидатура і була затверджена імператором. Цілком природно, що новий обер-прокурор передав реальну повноту влади архієпископу Амвросію [76].

Разом з тим, за Павла І з-під реальної юрисдикції і обер-прокурора, і Синоду була виведена ціла ланка церковної системи, пов’язана із задоволенням релігійних потреб військових. Відомий своїми мілітарними схильностями імператор у 1800 р. передав армійське і флотське духовенство в розпорядження обер-священика П. Озерецьковського, який отримав можливість прямо, в обхід Синоду, спілкуватись і з імператором, і з місцевим духовенством. За оцінкою церковного історика Т. Барсова, це “порушення основних правил єдності і неподільності завідування Св. Синодом всіма частинами і предметами церковного управління” створило загрозу “безконтрольного і ненормального” управління військовим духовенством [77]. Відмітимо, що нововведення Павла І у сфері регулювання системи управління духовенством, яке задовольняло релігійні потреби військових, не обмежились лише цим. Вони значно змінили характер взаємин між військовим духовенством і єпархіальним керівництвом. Якщо раніше військові пастирі в мирний час знаходились у підпорядкуванні тим архієреям, на території чиїх єпархій розташовувались їхні полки, і лише під час бойових дій залежали від обер-ієромонахів флоту й обер-польових священиків, то тепер влада єпархіального керівництва над ними в багатьох питаннях була втрачена.

Характер взаємин в останній чверті XVIII ст. Синоду із його обер-прокурорами, обсяг реальної влади останніх відбились і в документах вищих органів влади, що стосувались православної церкви на півдні України. Серед 284 таких законодавчих документів, які були прийняті з 1775 р. до смерті Павла І, збереглись у фондах українських архівів та музеїв і частково увійшли до Повного Зібрання законів Російської імперії, лише стосовно 6 указів зазначено, що вони передані через обер-прокурора, і тільки стосовно 5 — що вони складені за пропозицією цього посадовця. Невисокий рівень впливу обер-прокурорів цього періоду відбився і в указах Синоду, які збереглися у фонді канцелярії цієї установи. Зокрема жодна з 97 справ, розглянутих Синодом у 1775 – 1781 рр., що прямо стосувались питань церковного життя переважно Південної України, не була ініційована обер-прокурором [78]. У фонді ж канцелярії самого обер-прокурора за ці роки збереглося лише 74 справи, причому жодна з них не стосується конкретно південноукраїнського регіону [79].

Щодо уваги, яка приділялась синодальною владою розбудові південноукраїнської єпархії, то її рівень може бути проілюстрований документами того самого фонду синодальної канцелярії. Із 503 справ, що були розглянуті Синодом у 1777 р. і збереглися, регіону стосувались 16. У 1781 р. ці цифри становили 630 і 16, у 1791 р. — 455 і 23, у 1795 р. — 548 і 27, у 1800 р. — 1049 і 10 [80].

Здавалось би, увага влади до півдня України і за Катерини ІІ, і тим більше за Павла І, була незначною. Втім, для розуміння наведеної статистики є потреба враховувати деякі обставини. По-перше, ціла низка цих справ включає десятки і навіть сотні документів, що стосувались питань облаштування єпархій на Півдні. По-друге, якщо брати до уваги, що до названої загальної кількості справ, які розглядались Синодом, входило регулювання церковного життя в імперії в цілому і в кожній з її православних єпархій, а також повідомлення по духовному відомству рішень Сенату, то частка південноукраїнських справ уже не здається такою скромною. Більш того. Підрахунок кількості справ, які стосувались інших єпархій, дає підстави стверджувати, що увага до єпархій на півдні України з боку Синоду була вищою, ніж по відношенню до більшості інших. Але і це ще не все. Треба зважити, що за Катерини ІІ деякі важливі питання церковного життя регіону були виведені з-під такого контролю, який Синод зберігав по відношенню до інших єпархій. Мається на увазі, зокрема, процедура отримання дозволу на влаштування релігійних споруд, про що докладніше мова буде вестися пізніше.

Отже, синодальна влада навіть за умов обмеження її повноважень щодо південноукраїнської єпархії приділяла досить помітну увагу південному краю (зараз не йдеться про характер цієї уваги). У цьому питанні Синод ішов у фарватері політики імператриці. Саме Катерина ІІ відводила Південній Україні важливу роль у реалізації широкомасштабних геополітичних планів Російської імперії. Залюднення і колонізація Півдня, облаштування тут власної єпархії були складовими цього плану.

Що стосується уваги Синоду до півдня України в 1800 р., то вона дійсно була значно скромнішою. І в цьому теж неабияку роль зіграла політика, що проводилась главою держави. Вороже ставлячись до проектів своєї матері, Павло І до 1800 р. вже встиг змінити багато що в єпархії регіону, якому приділяла стільки уваги Катерина. Пік активності Синоду, пов’язаної із цими змінами, минув, і тепер єпархія не претендувала на більшу ніж інші відповідні церковно-адміністративні одиниці Російської імперії турботу вищих ієрархів про її розвиток.

За царювання Олександра І держава вже мала інші пріоритети, які великою мірою визначались особою самого монарха, його оточенням. Ці ж фактори вплинули і на визначення компетенції Синоду. Перші роки після приходу до влади нового імператора ця компетенція не тільки не була обмежена, а навіть відновила деякі втрачені позиції. Вже при першому зверненні до нього П. Озерецьковського зі всепідданішою доповіддю Олександр дав зрозуміти, що період фавору останнього минув разом із смертю Павла І: обер-священику було відмовлено в проханні про збільшення жалування армійському духовенству. Невдовзі Олександр кількома указами на адресу Синоду скоротив поле діяльності обер-священика, повернувши Синоду контроль за управлінням військовим духовенством. Щоправда, указами 1803 і 1806 рр. імператор відновив деякі повноваження обер-священика, розширивши право його участі в призначенні і нагородженні полкових священиків. Але тепер обер-священик мав звертатись із відповідними пропозиціями і висновками до Синоду.

Такий порядок дав підстави досліднику історії військового духовенства О. Желобовському стверджувати, що відомство обер-священика було поставлене тепер на один рівень з відомствами єпархіальними [81]. Втім, у порівнянні з обер-священиком компетенція єпархіальних архієреїв обмежувалось територією, а компетенція обер-священика — спеціалізацією лише стосовно однієї категорії підлеглих духовного відомства. У межах кожної єпархії влада обер-священика поширювалась на значно меншу кількість осіб, ніж влада місцевого єпархіального архієрея. Здається, не дивно, що вирішення 10 справ стосовно півдня України, які збереглися у фонді канцелярії Синоду за 1805 р., було ініційоване місцевою єпархіальною владою, і лише 3 справи цього регіону розглядались за поданням обер-священика [82]. У 1810 р. за доповіддю Катеринославського єпархіального архієрея було розпочато 41 справу, за доповіддю ж обер-священика армії і флоту — 7 справ стосовно Півдня [83]. Але ці показники не відбивають чисельного співвідношення єпархіального і військового духовенства, оскільки перше набагато більше ніж у 6 разів переважало друге навіть у південноукраїнському регіоні, який за чисельністю об’єктів, що знаходились у віданні обер-священика, перевищував більшість інших регіонів імперії. Пояснення ситуації є досить простим — військова держава потребувала більшої уваги саме до військового відомства. І навіть особиста неприязнь імператора до Озерецьковського не змінила суттєво цю ситуацію. Тому і за Олександра І, і за його наступників система органів управління військовим духовенством не тільки не скорочувалась, а ставала розгалуженішою; окреме керівництво отримало гвардійське духовенство і духовенство Грузинського (пізніше — Кавказького) корпусу, зазнав розвитку інститут військових благочинних.

Події перших років правління Олександра І дали вищим ієрархам підстави сподіватись, що Синод збереже свою певну автономність по відношенню до обер-прокурора і при новому імператорі. Дійсно, ставленик Синоду Д. Хвостов продовжував займати обер-прокурорську посаду до 1803 р. Його наступник, Яковлєв, протримався у владі лише 9 місяців і був змушений просити відставки, не витримавши незадоволення вищих ієрархів. О. Голіцин, призначений після Яковлєва, здавалось, мало підходив для керівництва духовним відомством, а тому синодальні члени мали підстави плекати надію, що він не буде приділяти достатньої уваги виконанню своїх обов’язків [84].

Але ієрархи прорахувались. О. Голіцин став правою рукою імператора в його перетвореннях, і в той же час грозою самих синодальних членів. За влучним висловом протоієрея Г. Флоровського, тоді як імператор Олександр по праву може бути визнаний епонімом своєї епохи, князь О. Голіцин, вірогідно, найхарактерніша її людина [85]. Великою мірою саме завдяки цьому обер-прокурору Синод поступово був трансформований в установу, яка мало чим відрізнялась від сформованих у результаті олександрівських реформ міністерств. Сам Голіцин крок за кроком зосереджував у своїх руках усе більше повноважень. Серед етапів посилення влади обер-прокурора і, навпаки, ослаблення ролі вищих церковних ієрархів — створення Комісії духовних училищ, підпорядкованої безпосередньо Голіцину, поєднання з 1810 р. обер-прокурорських обов’язків із посадою Міністра народної освіти. Додамо сюди і те, що з 1811 р. під управління Голіцина поступив Департамент іноземних сповідань. Таким чином були сформовані передумови для того, щоб у жовтні 1817 р. з’явився маніфест про створення Міністерства духовних справ і народної освіти [86], яке і було передано Голіцину. Один із двох департаментів цього міністерства — Департамент духовних справ — мав опікуватись як християнськими, так і іншими конфесіями. Лише одне з чотирьох відділень цього департаменту мало розглядати справи православної церкви. Посівши посаду міністра, Голіцин поступився своїм обер-прокурорським кріслом П. Мещерському, але це лише посилило його вплив, оскільки новий обер-прокурор став фігурою веденою, причому вів його Голіцин, який фактично зберіг за собою спрямовуючий вплив у Синоді [87].

Зберіг за собою Голіцин і головну роль ще в одній інституції — Російському Біблійному товаристві, утвореному в 1812 р. під його ж президентством [88]. Діяльність цього товариства повністю відповідала містичним поглядам самого імператора, який і сам став його членом. Тому воно дуже швидко переросло межі звичайної місіонерської громадської організації, що поставила за мету видання різними мовами Святого Писання. Це товариство об’єднало і світських сановників, і православних ієрархів, і представників інших конфесій. Ставши чи не найвпливовішою ланкою в ланцюзі подібних організацій, що діяли в Європі, Російське Біблійне товариство своєю мережею охопило всю імперію [89].

Не залишилася осторонь і Катеринославська, Херсонська й Таврійська єпархія, де, як і в інших регіонах держави, не тільки розповсюджували Біблію, але і збирали пожертви на її перевидання. Завдяки адміністративному ресурсу запрошення до збирання пожертв перетворились на своєрідну кампанію, у якій посадовці всіх рівнів зобов’язувались докладати старань, аби гроші були зібрані. Причому такі “запрошення” передавались зазвичай не через комітети та відділення самого товариства, а через єпархіальні структури. Типовим у цьому плані був указ Олександрівського духовного правління, даний у 1816 р. благочинному третьої частини: повідомлялось, що Катеринославським, Херсонським і Таврійським архієпископом “доручено іменем Його Імператорської Величності запрошувати панів поміщиків і всякого чину та стану мешканців, так само як і священно- та церковнослужителів до пожертвування на Біблійне товариство одноразово і особливо щорічно, переконуючи при цьому, що це пожертвування потрібно для поширення Слова Божого в повчання і користь ближніх наших для отримання тимчасової та вічної благодаті” [90].

Звичайно, далеко не всі, і особливо православні церковні ієрархи, були задоволені діяльністю товариства, очолюваного О. Голіциним. Адже політика, яку проводила “права рука” імператора, не була спрямована на безумовну підтримку лише “панівної” віри. Сформувалась опозиція, дії якої, врешті-решт, стали причиною відставки Міністра духовних справ і народної освіти в 1824 р. [91] Втім, це не означає, по-перше, що робота Російського Біблійного товариства не дала нічого позитивного тій самій православній церкві, і, по-друге, що опозиційно налаштованою до нього була основна маса православного духовенства, яка лише під тиском сприяла товариству. Досить показовою є позиція, висловлена значно пізніше ліквідації Російського Біблійного товариства Інокентієм (Борисовим), який довгий час посідав місце Херсонського і Таврійського єпархіального архієрея: “Що ж робити? Якщо немає сумніву, то поновити благу справу, давши їй той вид і коло дій, які будуть визнані за краще. Якщо є який небудь сумнів, наказати розглянути, чому справа була кинута — через причини поважні, або через осіб. І якщо виявиться останнє (а виявиться), зробити те саме, тобто, поновити благу справу… Не спокусу принесе воскресіння Біблії, а радість” [92]. І це думки людини, яка виступала ревним захисником інтересів православ’я перед іншими конфесіями.

Після відставки О. Голіцина обер-прокуратура відновила свої позиції: колишнє Перше відділення Департаменту духовних справ тепер мало функціонувати під назвою Відділення духовних справ греко-російського сповідання при обер-прокурорі Святішого Синоду.

Невдовзі змінилась особа на імператорському троні. Микола І не став усувати обер-прокурора, і П. Мещерський протримався на цій посаді до 1833 р. І тепер ця фігура не була самостійною. Але вів її вже не О. Голіцин, а імператор. Як ця несамостійність, так і намагання обер-прокурора не конфліктувати із членами Синоду врешті-решт призвели до того, що справи канцелярій Синоду та обер-прокурора Синоду були запущені. Ситуацію був покликаний виправити С. Нечаєв, який замінив П. Мещерського. Він уже набагато більше відповідав поглядам імператора на те, як мають вестись справи. За характеристикою І. Смолича, Нечаєв був перш за все канцеляристом і бюрократом, любителем порядку і педантичних звітів [93]. Цей обер-прокурор на власний розсуд змінював ухвали Синоду, перебрав на себе керівництво уніатськими і розкольницькими справами, міг представляти архієреїв у обхід Синоду [94]. Не дивно, що це викликало неабияке незадоволення вищих ієрархів, дещо розбещених м’якістю дій П. Мещерського.

Зрозуміла радість членів Синоду, викликана зміною в 1836 р. особи на обер-прокурорській посаді. Втім, ця радість виявилась передчасною: владу, яку отримав над Синодом наступник С. Нечаєва, М. Протасов, можна порівняти хіба що з владою О. Голіцина. Те ж може бути сказано і стосовно перетворень системи управління, яке було проведено при цьому обер-прокурорі, який протримався у владі до 1855 р. В особі генерала М. Протасова Микола І знайшов таку людину, якою був О. Голіцин для Олександра І. Людину, яка була не тільки близькою імператору за поглядами, але й енергійним провідником його політики. Будучи військовим і розуміючи прихильність Миколи І до військових методів керівництва, М. Протасов міг не вагаючись визначити, у якому стилі організувати управління підконтрольним йому відомством. За роки обер-прокурорства Протасова церква стала не менше, а то й більше, просякнута “військовим духом”, ніж інші державні інституції.

1 березня 1839 р. імператором було затверджено одразу 3 положення, які змінювали структуру синодального управління. Відділення духовних справ православного та греко-уніатського сповідань були об’єднані з канцелярією обер-прокурора Синоду. Утворений раніше Господарський комітет трансформувався у Господарське управління із функцією завідування фінансовими аспектами діяльності Синоду. Під повний контроль обер-прокурора потрапило нововлаштоване Духовно-навчальне управління [95].

Штати новоутворених і реформованих структур відповідали міністерським штатам. Таким чином, створювалась мережа закладів, які обмежували компетенцію Синоду, зосереджуючи справочинство в руках світських чиновників, підпорядкованих саме обер-прокурору, а не Синоду. Отже, мав рацію Благовидов, коли зазначав, що обер-прокурор отримав статус фактичного міністра духовного відомства [96].

Посилення впливу обер-прокурора на діяльність Синоду в період правління Миколи І відбилось і в справах, які вищі ієрархи розглядали стосовно церкви на півдні України. Кількість справ, ініційованих місцевими архієреями, не набагато перевищувала, а то була й меншою за ті, що ініціювались обер-прокурором. Зокрема, за 1830 р. у фонді канцелярії Синоду збереглось 7 справ стосовно півдня України, які почалися за поданням Катеринославського, Херсонського й Таврійського єпархіального архієрея, і 7 же справ, початок яким поклав обер-прокурор [97]. У 1840 р. за доповідями Херсонського та Катеринославського архієреїв почалось відповідно 15 і 6 справ, а за пропозицією синодального обер-прокурора — 14 справ [98]. У 1850 р. ці показники становили 16, 3 і 16 відповідно [99].

Зрозуміло, що обмеження впливу Синоду не могло не турбувати ієрархів. Одним із найвідоміших опонентів політики Протасова був митрополит Московський Філарет (Дроздов). Серед незадоволених був і Інокентій (Борисов), який і сам не один раз був присутнім у Синоді. Ним була складена записка про необхідність впорядкувати синодальну структуру. Досить красномовним був уже початок цього документа: “Із усіх закладів Російської імперії немає жодного, який би в недостатності і не влаштованості своїй міг би зрівнятись з теперішнім станом… Синоду. Жаль і жах охоплять, коли збагнемо, чим він має бути, для чого призначений, що від нього залежить, і чим він є насправді, якщо загрожує Батьківщині і церкві його нещасний стан” [100]. Інокентієм навіть був розроблений проект, який передбачав перебудову структури Синоду і коригування принципів взаємин цієї інституції з обер-прокурором. Лейтмотивом проекту було обмеження впливу світських чиновників на дії Синоду.

Незадоволення церковних ієрархів не змінило створену структуру. Причому справа була не стільки в персоналіях, скільки саме в системі. Кінець протасівської епохи, який майже співпав з кінцем правління Миколи І, і прихід до обер-прокурорського крісла набагато шанобливішого до духовенства графа Толстого не викликали суттєвого зменшення значення інституту обер-прокурорства. І це при тому, що Толстой з пієтетом ставився до колись опального митрополита Філарета, до порад якого прислухався і новий імператор, Олександр ІІ. Певною мірою мав рацію В. Верховський, зауваживши, що обер-прокурори, які були після Протасова, не могли змінити багато, як би особисто вони не ставились до залежності від них Синоду. Кожен новий обер-прокурор, який би наважився обмежити свою компетенцію на користь Синоду, ризикував бути звинуваченим у перевищенні або бездіяльності влади [101]. У цьому контексті не здається дивним, що в 1860 р. за пропозицією Толстого Синод розглянув принаймні 18 справ, що стосувались релігійного життя південноукраїнських єпархій. У цьому ж році за доповіддю архієпископа Херсонського було розглянуто 12 справ, за доповідями архієреїв Таврійського і Катеринославського — по 4 справи [102].

Зміни, які відбувались впродовж останньої чверті ХVІІІ – середини ХІХ століття в державній політиці, у статусі Синоду великою мірою впливали на діяльність єпархіальних структур, які були представлені архієреями, вікаріями, духовними консисторіями, духовними правліннями, благочинними, монастирями тощо. Законодавчою базою діяльності цих установ і осіб служили правила Святих Апостолів, рішення Вселенських і Помісних соборів, вчення святих отців, Кормча книга, а також “Духовний регламент” та інші документи, що продукувались вищими органами влади.

Посилання

73. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 16 – 17.

74. Благовидов Ф.В. Обер-прокуроры… — С. 259 – 274.

75. Тальберг Н. История Русской Церкви. — Псков: изд. Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. — Т. ІІ. — С. 584.

76. Там само. — С. 587 – 588.

77. Барсов Т. Об управлении русским военным духовенством. — СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и К ., 1879.— С. 59.

78. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56 – 62.

79. Там само. — Ф. 797. — Оп. 1.

80. Там само. — Ф. 796. — Оп. 58, 62, 72, 76. 81.

81. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. — СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. — С. 6.

82. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 86.

83. Там само. — Оп. 91.

84. Благовидов Ф.В. Обер-прокуроры… — С. 327.

85. Флоровский Г. Пути русского богословия. — К., 1991. — С. 130, 132.

86. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІV. — С. 814 – 834.

87. Дмитриев С.С. Православная церковь и государство в предреформенной России // История СССР. — 1966. — № 4. — С. 34.

88. Batalden S.K. Printing the Bible in the Reign of Alexander І: Toward a Reinterpretation of the imperial Russian Bible Society // Church, Nation and State in Russia and Ukraine. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1990. — P. 65 – 78.

89. AGAD. — Archiwum publiczne Potockich. — № 309 а. — Арк. 52; Дмитриев С.С. Православная церковь… — С. 34.

90. ДАДонО. — Ф. ф. — 69. — Оп. 1. — Спр. 41. — Арк. 22.

91. Кондаков Ю.Е. Духовно-религиозная политика Александра І и русская православная оппозиция (1801 – 1825). — СПб.: Нестор, 1998. — 225 с.

92. ВР РНБ. — Ф. 313. — Спр. 9. — Арк. 4 – 4 зв.

93. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 162.

94. Верховский П.В. Очерки по истории Русской Церкви в ХVІІІ и ХІХ ст. Выпуск первый. — Варшава: тип. Варшавского учебного округа, 1912. — С. 138.

95. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 178 – 186.

96. Благовидов Ф.В. Обер-прокуроры… — С. 411.

97. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 111.

98. Там само. — Оп. 121.

99. Там само. — Оп. 131.

100. ВР РНБ. — Ф. 313. — Спр. 15. — Арк. 3.

101. Верховский П.В. Очерки по истории… — С. 139 – 140.

102. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 141.