Духовні правління

Ігор Лиман

На відміну від консисторських секретарів, склад духовних правлінь залежав не від центральної, а від місцевої єпархіальної влади. Виступаючи в ролі одного з ланцюгів у вертикалі взаємин архієрея і консисторії із парафіяльним духовенством, духовні правління стали своєрідними спадкоємцями існувавших раніше протопопських правлінь. При вирішенні більшості питань вони не мали самостійного значення і виконували головним чином посередницькі функції. Тож у центральної влади не було великої потреби брати під свій повний безпосередній контроль цю інституцію. Втім, в умовах розбудови державно-бюрократичної системи і духовні правління не могли бути обійдені увагою Петербурга. Зокрема була підписана ціла низка документів, які регламентували формування складу цих присутніх місць. Ще у 1768 р. було визначено, що в духовних правліннях має бути представлене не лише чорне, але й парафіяльне духовенство. У 1793 р. побачив світ синодський указ, яким єпархіальні архієреї зобов’язувались призначати на канцелярські вакансії в правліннях переважно осіб, які мали достатню семінарську чи академічну освіту [166]. 6 квітня 1830 р. імператором була затверджена доповідь Синоду, яка регламентувала порядок прийому на канцелярську службу дітей церковнослужителів [167]. Через 3 роки за пропозицією синодального обер-прокурора єпархіальним архієреям було наказано не допускати невиправдане збільшення кількості канцелярських служителів у правліннях [168].

Через Синод проходили справи про ліквідацію і переміщення духовних правлінь. Між іншим, у 1778 р. було наказано перевести такі присутні місця з приватних будинків до чоловічих монастирів [169]. Як зазначив П. Знаменський, це автоматично означало, що на чолі правлінь мали стати настоятелі монастирів, а білому духовенству залишалась лише другорядна і маловпливова роль членів цих присутніх місць. У цьому знаходила вияв загальноімперська тенденція адміністративного домінування чорного духовенства над білим [170]. По відношенню до духовних правлінь Південної України, втім, ця теза коректною не була. Нечисленність тут монастирів стала причиною того, що в керівництві правлінь переважало саме біле духовенство, а не ченці.

З Синоду вийшла низка указів, які регламентували окремі аспекти роботи духовних правлінь, зокрема уточнювали порядок звітності, запроваджували заходи, спрямовані на викорінення зловживань служителів цих присутніх місць. За Миколи І в контексті політики покращення матеріального стану підлеглих духовного відомства з’явились документи, якими збільшувались витрати на утримання правлінь. Так, іменним указом від 16 січня 1828 р. оклади були збільшені вдвічі [171]. Додаткові суми на посилення штатів духовних правлінь були виділені згідно з іменним указом від 9 січня 1835 р [172]. При фіксуванні в 1840 р. розмірів штатних окладів окремо були визначені суми в сріблі, які мали виділятись на духовні правління [173]. Як бачимо, І. Смолич помилявся, коли писав, що духовні правління “не були враховані в штатах” [174].

Стосовно Південної України є несправедливою і теза І. Смолича про те, що духовні правління існували до 1840 р [175]. Помилились і укладачі опису фонду Херсонського духовного правління, які в передмові до нього писали, що це присутнє місце діяло до 1852 р. [176] Звіт по єпархіальному управлінню, штати, надруковані в “Новоросійському календарі” свідчать, що Херсонське духовне правління функціонувало і пізніше [177].

Напевно, причиною зазначених вище помилок стало те, що дійсно, з 40-х років ХІХ ст. у Російській імперії відбувалась ліквідація духовних правлінь із передачею їхніх функцій благочинним. Перша згадка про інститут останніх відноситься ще до 1698 р. Але поширення термін “благочинний” набув за царювання Єлизавети Петрівни, коли ним стали називатись деякі закажчики — особи, які здійснювали функцію безпосереднього адміністративного нагляду за духовенством. Хоча продовжував застосовуватись і термін “закажчик”, і в документах останньої чверті ХVІІІ ст., які стосуються православної церкви на півдні України, він ще зустрічається. Таким чином, склалась ситуація, коли в одній єпархії діяли і благочинні, і закажчики з фактично подібними функціями. Це створювало незручності, і тому 25 листопада 1788 р. вийшов указ Катеринославської духовної консисторії, яким передавалась воля преосвященного Амвросія (Серебреникова): “Посади їх [закажчиків] із всім, що до них належить, доручити благочинним” [178].

Посилання

166. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 470 – 471.

167. Там само. — Собр. ІІ. — Т. V. — Отд. І. — С. 288.

168. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 684. — Арк. 59, 61.

169. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 757.

170. Знаменский П. Приходное духовенство… — С. 626 – 627.

171. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІІІ. — С. 29 – 31.

172. Там само. — Т. Х. — Отд. І. — С. 31 – 32.

173. Там само. — Т. ХV. — Отд. ІІІ. — С. 1193.

174. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 274.

175. Там само.

176. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1.

177. Извлечения из отчетов по епархиальному управлению за 1861 год // Херсонские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1862. — № 10. — С. 95; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1858 год, издаваемый от Ришельевского лицея. — Одесса: в городской типографии, 1857. — С. 307 – 308.

178. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 182.