Шлюб

Ігор Лиман

Найбільшої регламентації з боку центральної влади зазнало таїнство шлюбу. На це вплинув складний комплекс факторів, серед яких немаловажне місце займали міркування упередження неконтрольованої зміни соціального статусу громадян.

Церковне шлюбне право зазнало на собі великого впливу російського цивільного шлюбного права. Причому цей вплив мав місце у сфері визначення умов і укладення шлюбу, і його розірвання.

Норми права, які регулювали порядок укладення шлюбу, станом уже на 1775 р. були настільки заплутаними і в багатьох аспектах неузгодженими, що парафіяльному духовенству орієнтуватись у них було досить важко. Що й казати про сільських священиків, коли навіть Катерина ІІ у випадках, які представлялись на її розгляд, не могла розібратись у лабіринті норм шлюбного права і тому звернулась до Синоду з вимогою чітко описати перешкоди для укладення шлюбу. Втім, за її правління цього зроблено так і не було [605].

Нові ж документи, які приймались вищими органами влади, у багатьох випадках не тільки не спрощували орієнтацію священиків у питаннях здійснення таїнства, а, навпаки, ускладнювали її.

А документів з цього приводу з’являлось чимало. І все ж не лише заплутаність законодавства була причиною його порушень. Відбувалась трансформація релігійної свідомості самих парафіян, особливо представників привілейованих верств, на що вплинула, зокрема, політика самої держави щодо підпорядкування духовної влади світській. Вільніше, ніж у допетровські часи, почували себе у взаєминах із духовенством і представники нижніх верств. Для Південної України після ліквідації Нової Січі в цьому зіграла певну роль і традиція запорозьких козаків, які розглядали духовенство як рівне, а то й підпорядковане собі. До того ж, усталене у свідомості переселенців уявлення про південноукраїнський регіон як про вільний край давало їм підстави бути більш вільними в питанні дотримання деяких формальностей при укладенні шлюбу. Як наслідок, парафіяни, які згідно із чинними нормами церковного та цивільного шлюбного права не могли вступати в подружні стосунки з певними особами, вважали за можливе тиснути на парафіяльних священиків або ж спокушати їх винагородою за незаконні дії. В умовах недостатнього матеріального забезпечення духовенства такі спроби мали шанси завершитись вдало.

Впродовж 1775 – 1861 рр. вийшла низка указів, якими визначався мінімальний вік осіб, які могли брати шлюб [606].

Сама поява підтверджень необхідності дотримання правил стосовно заборони шлюбів тих, чий вік не відповідав передбаченому нормами права, свідчить, що ця заборона порушувалась. Показовою в цьому плані є справа священика Слов’янської та Херсонської єпархії І. Татаринова, який у 1777 р. повінчав 9-и річного хлопця з повнолітньою. Вінчання відбулося після чергового підтвердження центральною владою заборони шлюбів малолітніх. Сам священик під час слідства не заперечував, що відповідна заборона йому відома. На своє виправдання він заявляв, що був переконаний у тому, що молодий є повнолітнім [!], оскільки саме це було позначено в казці, підписаній односельцями хлопця, присутніми при вінчанні. Як з’ясувалось, батько молодого, І. Белєнков, випиваючи в шинку разом із батьком нареченої, О. Багровим, звернувся до останнього з пропозицією видати доньку за його сина. Реально І. Белєнков хотів таким чином взяти на законних підставах молоду жінку до своєї хати, оскільки сам був без дружини. Коли ж О. Багров відповів, що священик не стане вінчати неповнолітнього, І. Белєнков побився з ним об заклад на два коня, що священик погодиться, але з тим, що О. Багров умовить свою доньку. Коли ж остання відмовилась і Белєнков забрав коней, Багров силою примусив доньку скоритися, плануючи повернути собі майно в сподіванні, що священнослужитель не стане-таки здійснювати вінчання. І. Белєнков не зміг домовитись із своїм парафіяльним священиком, але поїхав в іншу слободу і там, спокусивши І. Татаринова сумою в 7 крб., отримав бажану згоду на вінчання. Напевно, до Белєнкова доходили чутки, що Татаринов уже неодноразово порушував існуючі норми, небезкорисливо задовольняючи незаконні прохання парафіян. Під час слідства відкрилось не одне таке порушення [607].

Низка указів вищих органів влади спеціально регламентувала заборону вінчання парафіян без отримання згоди на це від осіб, у підпорядкуванні яким знаходились останні. Зокрема указом 1783 р. Синод підтвердив заборону вінчати військових без отримання письмових свідоцтв полкових командирів [608]. Це потягло за собою законодавче розмежування компетенції парафіяльного та військового духовенства у справі вінчання. 13 травня 1798 р. синодським указом обумовлювалось, що навіть при наявності письмових свідоцтв командирів військових можуть вінчати лише полкові, але не парафіяльні, священики [609].

З приводу того, що ряд полкових командирів сприйняв обов’язок видавати письмові свідоцтва як право віддавати накази про вінчання нижніх чинів, Синод указом від 18 червня 1806 р. розтлумачив, що такого права командири не мають, а повинні лише перевіряти відсутність перешкод для укладення шлюбу [610]. А наступного року Синод наказав посилити контроль за покаранням кожної світської особи, яка давала неправдиві свідчення про відсутність перешкод для вінчання [611].

Черговий указ стосовно порядку вінчання військових з’явився в 1824 р. Синодом була передбачена заборона вінчання без попередніх зносин з командуванням нижніх військових чинів, які перебували у відпустці [612]. Хоча приводом для такої заборони було вінчання військового, який знаходився в тимчасовій відпустці, згідно з буквою закону дія указу поширилась і на тих нижніх чинів, які звільнялись у відпустку безстрокову. Лише в 1834 р. імператор наказав скасувати такий порядок, оскільки при звільненні військові отримували від полків білети, у яких зазначався їх сімейний стан; відтепер священики при вінчанні повинні були лише позначати на цих білетах, коли і з ким укладено шлюб [613]. Типовий для миколаївського правління порядок, при якому певні правові норми запроваджувались спочатку для обмеженої групи, а потім поширювались на інші, був застосований і при впровадженні в життя указу 1834 р. 22 липня 1836 р. Миколою І було затверджене положення про звільнення нижніх чинів морського відомства в безстрокову відпустку, яким передбачався такий саме порядок відмітки священиками на білетах і отримання дозволу на вінчання, який уже 2 роки діяв для звільнених із полків [614]. А в 1842 р. височайше затвердженою думкою Державної Ради необхідність робити позначки про вінчання на паспортах та інших документах була запроваджена стосовно всіх осіб [615]. Лише в 1861 р. затвердженою Олександром ІІ думкою Державної Ради без отримання попередньої згоди керівництва було дозволено вступати в шлюб і тим нижнім військовим чинам, які перебували в тимчасових відпустках. При цьому священики, які здійснювали вінчання, мали робити відповідні відмітки на відпускних білетах [616].

Крім указів стосовно нижніх військових чинів, вищою державною владою приймались і рішення щодо вінчання інших груп населення. Зокрема наказом Павла І від 26 січня 1800 р. генералітет, штаб- і обер-офіцери зобов’язувались отримувати згоду імператора для того, щоб взяти шлюб, причому мали подавати монарху відомості про наречених [617]. У червні того ж року Синод видав указ, яким священикам заборонялось вінчати удільних вдів і дівок, які не пред’являли видані сільськими старшинами листи про звільнення [618]. 9 березня 1808 р. іменним указом було передбачено, що шлюби генералів, штаб- і обер-офіцерів можуть укладатись лише при наявності свідоцтв про дозвіл, виданих командуючими генералами [619]. Значно раніше почала діяти заборона вінчати кріпаків без дозволу поміщиків. Останні, якщо не заперечували проти таких шлюбів, мали видавати свідоцтва [620]. Лише після скасування кріпацтва, 9 серпня 1861 р. синодським указом було наказано при вінчанні селян і дворових людей, які вийшли з кріпосної залежності, не вимагати надання дозволу колишніх власників цих осіб [621].

Кілька документів вищих органів влади визначали характер заборони шлюбів між особами, які перебували в певних ступенях спорідненості або свояцтва [622]. Система зв’язків, які не давали права вступу в шлюб, була досить складною, і часто самі молодий і наречена навіть не підозрювали, що вони мають відповідні перешкоди для вінчання. Далеко не завжди спрацьовувало передбачене для упередження таких незаконних шлюбів обов’язкове оголошення священно- або церковнослужителем у церкві прилюдно про те, що певні особи бажають вінчатись, із запитанням від імені причту, чи не знає хто про які-небудь перешкоди для шлюбу. Не був запорукою законності шлюбу і обшук, тобто попереднє з’ясування священно- та церковнослужителями через розпитування самих молодого та нареченої, їх родичів і поручителів, вивчення письмових документів на предмет перешкод для вінчання. У південноукраїнських архівах зберігається чимало справ про незаконність шлюбів, порушених через багато років після їх укладення через випадкове з’ясування, що подружжя ще до вінчання перебували в якійсь спорідненості або свояцтві. З’ясувати такі обставини заздалегідь, особливо якщо особи, які планували взяти шлюб, приховували їх, священно- та церковнослужителям було важко. Для Південної України періоду її інтенсивного залюднення та колонізації ця проблема набула ще більшої актуальності, ніж для багатьох інших регіонів, оскільки через новизну населених пунктів і поповнення мешканців новими переселенцями священно- та церковнослужителі в багатьох випадках не були так добре знайомі зі своїми парафіянами, як їхні колеги з центральноросійських єпархій.

Особливо гостро стояла проблема стосовно спорідненості духовної. Зазнало змін тлумачення спорідненості осіб, присутніх як хресних батька та матері під час хрещення. Оскільки при хрещенні однієї особи могло бути кілька пар таких батьків, причому не всі вони записувались у метричні книги, простежити документально їх спорідненість було іноді неможливо. Через це, між іншим, і з’явився указ від 18 червня 1834 р., яким дійсними хресними батьком і матір’ю визнавалась лише одна пара. У 1837 р. Синод знайшов у джерелах церковного права підстави вважати, що спорідненості між кумом і кумою не існує взагалі. Але, зважаючи на те, що традиція розцінювання цих осіб як родичів вкоренилась, відповідний указ не був опублікований для доведення до відома всіх священно- та церковнослужителів, а був переданий лише єпархіальним архієреям. У подальшому ж було обумовлено, що хресних батька та матір не можна вінчати без попередньої згоди керівника єпархії [623].

Якщо додати до розглянутих вище документів укази, які регламентували умови укладення шлюбів православних з іновірцями, регулювали право на повторний шлюб чоловіків і дружин засуджених на довічне ув’язнення і осіб, які повернулись із заслання, солдаток, дружин скопців, визначали право поміщиків одружуватись на своїх кріпачках, забороняли вінчання казенних вихованців до завершення ними навчання і солдатських дітей до їх вступу на військову службу, документи, які обумовлювали необхідність проведення вінчання в церквах, визначали дні, у які можна було здійснити таїнство, а також узаконення, які стосувались визначення всього комплексу питань, пов’язаних із шлюбним правом, отримаємо приблизну уяву про ті складності, які мали священно- та церковнослужителі у зв’язку з процедурою укладення шлюбів.

Ці складності, у комплексі з готовністю деяких священиків порушити закон заради матеріальної користі або для задоволення бажання світських осіб, від яких вони перебували в певній залежності, стали причиною чисельних порушень правил укладення шлюбів і, як наслідок, чергових підтверджень південноукраїнськими архієреями неприпустимості цього на майбутнє [624].

Посилання

605. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 66.

606. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 165 зв. – 166; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 853 – 854; Т. ХХІ. — С. 343 – 344; Собр. ІІ. — Т. V. — Отд. І. — С. 740; Т. ХХХІІ. — Отд. І. — С. 390 – 391; ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 433.

607. ДАДО. — Ф. 104. — Оп. 1. — Спр. 29, 30.

608. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 1 – 1 зв.

609. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХV. — С. 246 – 247.

610. Там само. — Т. ХХІХ. — С. 378 – 379.

611. ДАДО. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 21. – 22.

612. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІХ. — С. 321 – 322.

613. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ІХ. — Отд. І. — С. 421.

614. Там само. — Т. ХІ. — Отд. І. — С. 815 – 830.

615. Там само. — Т. ХVІІ. — Отд. І. — С. 266; БКМ. — КП – 5237 / Д – 1421.

616. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XXXVI. — Отд. І. — С. 817 – 818.

617. Там само. — Собр. І. — Т. XXVI. — С. 18.

618. Там само. — С. 172 – 173.

619. Там само. — Т. XXX. — С. 114.

620. МелКМ. — КВ – 1928 / Д – 84; КВ – 1929 / Д – 85.

621. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XXXVI. — Отд. ІІ. — С. 234 – 235.

622. Там само. — Собр. І. — Т. XL. Общие приложения к томам Полного Собрания Законов. — С. 8 – 9; Т. XXXI. — С. 40 – 41.

623. Практическое изложение… — С. 160.

624. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 357. — Арк. 7; Спр. 609. — Арк. 1 – 1 зв.; Спр. 1310. — Арк. 6 зв.; Спр. 1489. — Арк. 1 – 1 зв.; Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 1. — Арк. 39 – 39 зв., 43; Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 82. — Арк. 210 – 214; ДАМО. — Ф. 410. — Оп. 1. — Спр. 243. — Арк. 26; ДАДО. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 80 – 80 зв. та ін.