Ставлення до старообрядців

Ігор Лиман

Регулювання взаємин “панівної” віри з представниками інших конфесій, так би мовити, зовнішня місія церкви, займала особливе місце в державній політиці. Для церкви на півдні України таке регулювання набувало більшого значення, ніж для багатьох інших регіонів імперії, оскільки при залюдненні цих земель імперська влада свідомо робила ставку не лише на православних, внаслідок чого конфесійний склад населення краю набув такої строкатості, якої не було за часів Нової Січі [666].

Важливою умовою переселення до Південної України представників інших релігій було збереження їхньої релігійної належності. І влада йшла на це, у багатьох випадках обіцяючи і великою мірою забезпечуючи іновірцям права навіть ширші, ніж православним. Разом з тим, така політика не залишалась незмінною, і нові часи вносили в неї корективи. До того ж, не всі представлені на Півдні конфесійні групи отримували однакові права.

Офіційна церква відчувала деякі незручності: з одного боку, у коло її обов’язків завжди входила діяльність по наверненню іновірців на православ’я, а з іншого, — така діяльність мала узгоджуватись із реаліями державної політики щодо кожної конфесії. Духовна влада і тут була змушена йти у фарватері політики влади світської.

Важливе місце в місіонерській діяльності православної церкви посідали взаємини зі старообрядцями (зауважимо, що останні теж належать до православних, але для уникнення плутанини ми, використовуючи термін “православна церква”, ведемо мову виключно про церкву офіційну).

У XVIII ст. південноукраїнські землі почали заселятись старообрядцями ще з 50-х рр. Політика Катерини ІІ щодо старовірів була вже набагато сприятливішою, ніж політика попередніх монархів. На ставлення духовної влади до старообрядців Південної України в період після ліквідації тут Нової Січі значно вплинула позиція в цьому питанні Г. Потьомкіна. В ієрархії пріоритетів можновладця інтереси залюднення підпорядкованого йому краю стояли вище міркувань безумовного панування офіційного православ’я. Утім, модель поведінки щодо старообрядців була випрацювана не одразу.

Самe старообрядництво не являло собою монолітну групу з тотожними поглядами на характер взаємин із офіційною церквою. У той час як певна його частина свідомо ізолювалась від структур, підпорядкованих Синоду, інші докладали зусиль для того, аби старообрядницьких священиків визнавали ієрархи “панівної” церкви. І одні з перших паростків такого компромісу з’явились саме на півдні України.

Старообрядці селища Знаменка звернулись до Євгенія (Булгаріса) з проханням дозволити їм збудувати церкву, мати священика з власного середовища і використовувати при богослужінні стародруки. Але ставленик Катерини ІІ не був готовий відійти від офіційної лінії церкви, яка на той час ще не передбачала подібного компромісу. Архієпископ не вважав для себе за можливе порушити букву закону, адже, згідно з синодським рішенням від 22 грудня 1765 р., єпархіальним архієреям заборонялось по всіх старообрядницьких справах вирішувати щось самостійно, не списуючись попередньо з Синодом. Євгеній зажадав від знаменців, аби вони попередньо зреклися розколу і сповідували офіційну релігію. Як наслідок, справа “зависла у повітрі” [667].

Наступник Булгаріса на архієрейській кафедрі виявився більш прозорливим у цьому питанні, зумівши випередити, вгадати наперед політику, яка пізніше почала заохочуватись Петербургом. Никифор (Феотокі), до якого знаменські старообрядці звернулись із тим же проханням, що раніше до Євгенія (Булгаріса), розумів, що відмова буде не в інтересах політики залюднення краю, спричинивши, можливо, не лише повернення знаменців до Молдавії, але і відлякавши інших переселенців. Впевненості єпархіальному архієрею надало те, що старообрядці подали йому рекомендаційного листа, підписаного Г. Потьомкіним. Никифор задовольнив прохання, поклавши тим самим початок єдиновірству (хоча деякі зародки цього явища з’являлись і раніше, зокрема в Астраханській єпархії [668]). Архієпископ наказав приєднати знаменців до православ’я, освятити місце для будівництва церкви, призначив до її парафії православного священика, давши йому благословення відправляти служби за стародруками і використовувати старі обряди [669]. З ентузіазмом приступивши до справи, яку вважав корисною для держави та церкви, Никифор не зупинився на цьому, виступив із посланням до старообрядців і доклав зусиль для поширення заходів, розпочатих у Знаменці [670]. Ці дії, як і саме приєднання знаменців, він не узгодив із Синодом, будучи впевненим, що той охоче схвалить його активність. Втім, Петербург не сприйняв такого самоуправства, яке йшло у розріз із політикою контролю з боку центра, і не тільки несхвально зустрів відомості про зроблене в Слов’янській і Херсонській єпархії, але навіть мав намір скасувати рішення Никифора. Щоправда, побоювання хвилювань серед старообрядців зупинило центральну духовну владу від цього кроку. Справа була замовчана.

Але знайомі з досвідом знаменців інші старообрядці пішли далі у своїх жаданнях. Більше півтори тисячі старовірів підписали документ, переданий Синоду в 1783 р. У ньому фактично містилось прохання про створення в складі православної церкви автономної церкви з власним архієреєм, своєрідної унії між офіційним православ’ям і старообрядництвом [671]. Відповідна записка була передана Катерині ІІ Г. Потьомкіним. Але імператриця не була готова до радикального кроку, який пропонувався; вона доручила Григорію Олександровичу зробити так, аби “вівці були цілі, а вовки ситі” [672]. Тому власного архієрея старообрядці не отримали. Це не зупинило Г. Потьомкіна в прагненні створення умов для переселення до Південної України старообрядців і невиїзду тих, хто вже тут мешкав. Важливими в цьому плані були заходи з влаштування Корсунського монастиря, який мав діяти на основі єдиновірства [673].

Єдиновірство ширилось як на півдні України, так і в імперії в цілому. Царювання Павла І було сприятливим для цього. У 1798 р. монарх своїм указом дозволив Синоду створювати єдиновірські парафії без доповіді імператору. Запроваджений лише стосовно Нижегородської єпархії, указ був поширений на всю державу. Вже наступного року з метою поширення єдиновірства і для забезпечення громадського спокою Синодом було заборонено єпархіальним архієреям відбирати у старообрядців стародруки, якщо останні не містили положень, що ображали офіційну церкву та її обряди [674]. А 27 жовтня 1800 р. імператор затвердив складені Платоном, митрополитом Московським, “Пункти, або правила, єдиновірства”, що зазвичай і вважається днем народження єдиновірства в Росії [675].

Віротерпима політика Олександра І справила негативний вплив на подальше поширення єдиновірства. Старообрядцям для забезпечення свого відносно безпечного існування вже не треба було обов’язково йти на компроміс із офіційною церквою. Представники ж останньої залишались значно обмеженими в можливостях впливати на старообрядців, які не дотримувались єдиновірства. Головним чином, ці можливості окреслювались контролем за невтручанням старовірів у справи адептів офіційної церкви. Південноукраїнські матеріали свідчать, що православне духовенство дотримувалось толерантності до старообрядців не через якусь особливу симпатію. Адже вони були потенційними конкурентами в боротьбі за парафіян, і духовенство це чудово розуміло. Не дивно, що парафіяльні священно- та церковнослужителі не просто підтримували політику заборони старообрядницької агітації серед православних, але і при першій нагоді розпочинали справи щодо попередження можливого впливу старовірів. Вірогідність позитивного для православного духовенства завершення таких справ великою мірою залежала від місцевої світської влади, яка в багатьох випадках досить обережно ставилась до цих питань [676].

Значно активізувалась місіонерська діяльність серед старообрядців лише з приходом на престол Миколи І. Імператор, між іншим, скасував запроваджені його попередниками правила, що послабляли переслідування православних священиків, які примикали до старообрядництва. Отже, старовіри стали відчувати брак священнослужителів, що підштовхувало їх до єдиновірства. Низкою іменних указів був поліпшений матеріальний стан єдиновірського духовенства. Зокрема у 1843 р. оклади єдиновірських священиків, які працювали на гірничих заводах, були зрівняні з окладами священиків православних [677]. Наступного року подібне рішення було прийняте стосовно єдиновірських церковнослужителів гірничих заводів [678]. Іменним указом від 8 червня 1846 р. було призначено жалування єдиновірському диякону Воскресенської церкви м. Новогеоргіївська [679]. У 1847 р. Микола І врегулював порядок виділення коштів на єдиновірські церкви в округах Новоросійського військового поселення [680] та утримання їхнього духовенства [681]. Таким чином, південноукраїнські архієреї отримали сприятливий грунт для діяльності по наверненню старовірів на єдиновірство. Особливу активність у цьому напрямку проявили архієпископи Гавриїл (Розанов) та Інокентій (Борисов).

Разом з тим, єдиновірство розцінювалось не стільки як остаточна мета, а як проміжний етап при переході від старообрядництва, яке не підтримувало зв’язків із офіційною церквою, до “панівної” віри. Тому і самі єдиновірські релігійні споруди змінювали свій статус. Зокрема був перетворений на православний Корсунський єдиновірський монастир.

І все ж небезпечні для православ’я симптоми в середині ХІХ ст. у міжконфесійній ситуації наростали. Розуміючи це, єпархіальні архієреї та центральна влада запроваджували контрзаходи проти поширення розколу. Саме останнє називалось серед причин для створення Херсонського вікаріатства, спеціального місіонерського відділення при Херсонській семінарії з підготовки кадрів для боротьби з розколом, і, нарешті, окремої Таврійської єпархії. Причому остання створювалась уже в умовах зміни державної політики. У 1858 р. Міністром внутрішніх справ було наказано припинити переслідування старообрядців за їхні релігійні переконання, разом із тим не допускаючи пропаганду ними свого вчення. Державні установи мали залишити справу боротьби з розколом церкві [682].

Посилання

666. Лиман І.І., Чоп В.М. До питання про релігійну приналежність населення півдня України в ХІХ ст. // Етнокультурні процеси на Півдні України в другій половині ХІХ ст. Збірка наукових праць ІІ Регіональної наукової конференції 4 – 5 червня 1998 р. — Запоріжжя: ЗДТУ, 1998. — С. 29 – 31.

667. Греков В. Начало единоверия в русской церкви, положенное Преосв. Никифором Феотоки в слободе Знаменке, бывшего Екатеринославского наместничества // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1895. — № 6. — С. 142 – 143.

668. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 136.

669. Овсянников Е. Краткий исторический очерк единоверия (По поводу истекающего столетия со дня его учреждения) // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1900. — № 28. — С. 783.

670. АСПбІІ РАН. — Ф. 200. — Оп. 3. — Спр. 345. — Арк. 1 – 4.

671. Бельский А.В. Единоверчество и единоверческий Корсунский монастырь: возникновение, история и лица // Культура народов Причерноморья. — 1999. — № 6. — С. 78.

672. Міжконфесійні взаємини на півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 58 – 59.

673. Корсунский первоклассный мужской монастырь Таврической епархии // Отдел неофициальный Таврических епархиальных ведомостей. — 1897. — № 35. — С. 956 – 982.

674. НКМ. — КП – 25092 / Арх – 8302.

675. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 138, 140, 424.

676. Лиман І. Парафіяльне духовенство і єпархіальне керівництво півдня України в ставленні до старообрядців (остання чверть XVIII – перша чверть ХІХ століття) // // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Т. 6. — К., 2001. — С. 247 – 254.

677. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XVIІІ. — Отд. І. — С. 764.

678. Там само. — Т. XІX. — Отд. І. — С. 774 – 775.

679. Там само. — Т. XXІ. — Отд. І. — С. 600 – 601.

680. Там само. — Т. XXІІ. — Отд. І. — С. 106.

681. Там само. — С. 159 – 160.

682. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 147.