Ставлення до духоборів

Ігор Лиман

Дещо відрізнялось регулювання державою взаємин православних із сектантами — духоборами, молоканами, скопцями та іншими. Зауважимо, що ряд законодавчих документів не чітко розрізняв або не розрізняв взагалі сектантів і старообрядців, застосовуючи і до перших, і до других термін “розкольники”.

Перші осередки духоборів на території Південної України з’явились, на думку О. Новицького, ще за часів Нової Січі, в середині XVIII ст. Силуян Колесніков, “особа досить визначна між духоборами” [683], у селі Нікольському став проповідувати духоборське вчення, зібравши навколо себе групу послідовників. Самого Колесникова вважали одним із перших організаторів “духовних християн”.

Пізніше, вже після ліквідації Вольностей Війська Запорозького, духоборство в регіоні зазнало більшого поширення. Однією з причин цього стало запровадження на півдні України російської моделі православ’я, що наштовхнулось на неприйняття з боку частини колишніх запорожців [684]. В умовах Півдня вчення “духовних християн”, яке будувалось навколо ідеї важливості внутрішньої віри людини, а не її зовнішніх проявів, втілених у обряди та писання, увібрало в себе, крім квакерського, містичного, хлистівського нашарувань і їх практичного закріплення в духоборському середовищі, ще й деякі елементи світосприймання запорозького козацтва [685].

Світська та духовна влада, толерантна до більшості інших конфесій, досить рішуче виступила проти духоборів — 27 серпня 1792 р. з’явився рескрипт Катерини ІІ, яким наказувалось відправити 37 їхніх сімей до Петербурга під конвоєм. Таке рішення було прийнято за донесеннями правителя Катеринославського намісництва і Катеринославського архієпископа, які скаржились на те, що духобори не тільки “догмати віри православної спростовують”, але і не коряться владі [686]. До речі, і термін “духобори” почав використовуватись саме Катеринославським архієпископом Амвросієм (Серебрениковим), який вгледів у вченні “духовних християн” боротьбу проти Святого Духа.

Такою ж жорсткою була і тогочасна державна політика щодо молокан.

Гоніння проти духоборів, як і проти більшості інших сектантів, були послаблені за Олександра І. 25 січня 1802 р. імператор дав розпорядження Новоросійському губернатору Міклашевському щодо переселення сектантів до меж підлеглої йому губернії з розміщенням компактними поселеннями, ізольованими від безпосереднього спілкування з адептами інших релігій. Позиція Олександра щодо необхідної політики світської та духовної влади в ставленні до сектантів була сформульована, між іншим, в указі від 9 грудня 1816 р., який був даний на ім’я Херсонського військового губернатора. У відповідь на подання останнього щодо переселення духоборів з Мелітопольського повіту Олександр І зазначив: “Не про нове переселення цих людей думати тепер належить, але про захист скоріше їх самих від усіх зайвих домагань за різнодумство їх у справі спасіння і совісті… А церква православна, скільки не бажала б навернути цих відпавших від неї чад до себе, чи може схвалити заходи гоніння…” [687]. Таким чином, світська влада зобов’язувалась піклуватись про духоборів, а офіційна церква не втручатись у їхні справи, за винятком тих випадків, коли сектанти намагались пропагувати своє вчення.

Подібною була і політика відносно молокан, які теж були компактно оселені на півдні України [688]. Жорсткістю відрізнялись лише дії влади щодо скопців, з якими навіть за віротерпимого Олександра І наказувалось поводитись як з “ворогами людства” [689]. Таке нерівне ставлення до представників різних сект рельєфно проявилось, зокрема, у рішенні Херсонської палати кримінального суду 1810 р. стосовно формування групою міщан і селян секти. Документом передбачалось, що підсудних, які виявились скопцями, слід віддати на військову службу. Решту, враховуючи їхнє каяття, обіцянку завжди ходити до православної церкви і на майбутнє не вступати в протизаконні секти, наказувалось звільнити, доручивши через духовну владу нагляду парафіяльних священиків [690].

У 1830 р. духоборство разом із молоканством, іудействуванням і деякими іншими течіями було віднесене до розряду так званих “найбільш небезпечних єресей” або сект, і саме після цього з’явилась низка указів, спрямованих проти їх адептів [691]. І. Смолич помилково стверджував, що таке віднесення відбулось лише в 1842 р. [692]

Микола І 17 лютого 1839 р. підписав указ, згідно з яким усі духобори мали бути переселені за Кавказ. Мова велася про населення дев’яти поселень Мелітопольського повіту Таврійської губернії, а саме: Богданівки, Спаського, Троїцького, Терпіння і Тамбовки, що розташовувались при річці Молочній, та Радіонівки, Єфремівки, Горілого і Кирилівки, які знаходились при Молочанському лимані. Загальна кількість духовних християн тут складала 4490 осіб, з них 2259 — чоловічої статі.

Переселення було здійснене п’ятьма партіями. Перша була відправлена у червні 1841 р., до неї входили 72 сім’ї, що включали майже 800 осіб. Друга партія переселенців вирушила за Кавказ у березні 1842 р. і складалась з 778 осіб. У травні 1843 р. розпочалось переведення наступної партії, до якої входило вже більше 800 духоборів. Через рік, у травні 1844 р., з Мелітопольського повіту вийшла четверта, найчисельніша партія переселенців, яка налічувала більше 1100 осіб. Нарешті, ще через рік за Кавказ вирушила остання, п’ята партія. Такою є суха статистика подій, які стали своєрідним випробуванням як для самих духоборів, так і для влади. Якщо стосовно перших це було випробування віри, то для другої — випробування ефективності системи.

Офіційною причиною зміни політики уряду в ставленні до духоборів імператор називав злочини, що поширились серед духовних християн. Дійсно, це можна було назвати головною підставою. Несповідування ж духоборами православ’я само по собі не могло б пояснити монаршу волю переселити всіх членів цієї секти за Кавказ, адже впродовж багатьох років релігійна належність не заважала “духовним християнам” мешкати на території Південної України. Доводячи рішення вищого керівництва до відома духоборів, об’ява Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора так поєднала обвинувачення у злочинах та недотриманні панівної релігії: “Всякі діяння, що порушують спокій православної церкви нашої, або ті, що порушують громадський спокій і порядок, державними нашими законами забороняються і за порушення їх призначається суворе покарання. Закони виходять від верховної влади, що Богом встановлена, і звідти отримуючи священний свій початок, зобов’язують всіх і кожного коритися їм та виконувати суворо за страх і совість, так що той, хто противиться владі, противиться Божій настанові. Ви, духобори, відкидаючи вчення, яке православною церквою впродовж кількох століть сповідується, і склавши собі особливий толк, за хибним, через брак освіти, поняттям слова Божого, порушували спокій церкви і порушували протизаконними діями порядок громадський. Таким чином, як противники влади та її постанов, ви давно заслужили справедливий осуд” [693]. Подібна логіка обгрунтування рішучих насильницьких дій влади стосовно неугодної спільноти застосовувалась далеко не вперше. Згадаймо хоча б серпневий 1775 р. маніфест Катерини ІІ про знищення Запорозької Січі.

Для реалізації поставленої Миколою І мети “очистити” південноукраїнський регіон від прихильників духоборського вчення застосовувалась досить продумана і, здавалось би, така, що мала бути дуже ефективною, система заходів, яка поєднувала різноманітні способи як переконання, заохочення, так і примусу. Деякі з цих заходів були визначені самим імператорським рішенням: Микола І проголосив, що всі духобори, які приймуть православ’я, будуть залишені на попередньому місці проживання, до того ж, їм будуть надані особливі заступництво і захист. Таким чином, чиновникам усіх рівнів, які мали брати участь в організації виводу духоборів за Кавказ, були недвозначно пояснені пріоритети, які мали дотримуватись: переселення само по собі не було самоціллю, воно мало стати засобом впливу на таких, “які уперто тримаються хибних поглядів”. І чиновники чітко усвідомили це.

Ще одним методом впливу на духоборів мала стати більш активна діяльність православного духовенства. На спеціальній нараді, що зібралась в Одесі на початку 1841 р. під головуванням Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, було прийняте рішення звернутись до Гавриїла, архієпископа Херсонського і Таврійського, з проханням про переміну духовенства в селищі Новоолександрівці, розташованому в центрі духоборських поселень. За думкою учасників наради, старе духовенство було не достатньо надійним і неспроможним заслужити довіру сектантів. Крім того, тоді ж було вирішено просити Гавриїла про підготовку найбільш благонадійних священиків для священнодій з тими духоборами, які приймуть православ’я. Між іншим, згадані вище рішення приймались не урядовцями, не знайомими з реальною ситуацією у взаєминах новоолександрівського православного духовенства і сектантів Мелітопольського повіту, а людьми, які неодноразово відвідували духоборські селища і мали, що називається, інформацію з перших рук. Серед учасників наради були, зокрема, мелітопольський окружний начальник Колосов та меноніт Корніс, який, за оцінкою графа Воронцова, вельми знайомий з образом мислення духоборів, користувався особливою їхньою довірою і неодноразово доставляв владі корисні відомості про них [694].

Показово, що і сам архієпископ Гавриїл поділяв точку зору згаданих вище осіб. Досить оперативно він розпорядився призначити до Новоолександрівки священиків купецької Різдвобогородицької церкви м. Миколаєва Я. Говелю і церкви селища Берестового Мелітопольського повіту К. Ровинського. Обидва були дійсно одними з кращих кандидатів: вони завершили курс богословських наук у духовних семінаріях, мали “дуже добру поведінку”; до того ж, Я. Говеля мав сан протоієрея.

Цілком слушною була неодноразово висловлювана багатьма представниками місцевої світської влади думка про те, що важливим є не лише залучення духоборів до лона православної церкви, але і закріплення у свідомості новохрещених канонів православ’я. Важливим засобом для цього вважалось влаштування нової церкви та парафіяльного училища. Ідея дійсно була розумною і виваженою. Проте її реалізація розтягнулась на досить тривалий час. Як не дивно, більшу наполегливість тут виявила саме світська, а не духовна, влада. Хоча і вона не квапилась із влаштуванням храму та навчального закладу. Планувалось, що спочатку на місцях, що будуть залишені духоборами, оселяться православні переселенці, які з часом самі приступлять до влаштування церкви власним коштом. Що ж до училища, то на його відкриття була потрібна відносно незначна сума, яка мала бути отримана від Міністерства державного майна. Деякі корективи в ці плани були внесені 17 квітня 1842 р. волею імператора. Микола І, зокрема, розпорядився, аби призначеним до нової церкви священику та двом причетникам платня видавалась від духовного відомства, а для влаштування самої церкви були використані будинок та інші споруди, які раніше належали одному з духоборів.

Оскільки переселення духоборів з Південної України було поетапним, для залучення сектантів Мелітопольського повіту до православ’я можна було застосовувати приклад тих, хто вже був переведений за Кавказ і там змінив віру. Для цього треба було внести зміни до узаконень, що стосувались порядку виводу духовних християн. І такі зміни були запроваджені: Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор в листопаді 1842 р. звернувся до Міністра державного майна з відповідним відношенням, яке було доведене до відома імператора. Микола І 21 грудня того ж року звелів, згідно з пропозицією Воронцова, дозволити тим духоборам, які по переведені приєднались до “панівної” віри, повернутись на власний кошт на попереднє місце проживання.

Приводом же для того, щоб граф Воронцов звернувся із відповідним проханням до Петербурга, були відомості про бажання п’ятьох сімей у складі 25 осіб, які змінили в місцях нового проживання віру, повернутись до Таврійської губернії. Ці колишні сектанти об’явили, що між тими духоборами, які залишалися, було досить багато таких, які із готовністю приймуть православ’я, але утримуються від цього через побоювання, що їм не буде дозволено повернутись до старих осель. Великою мірою саме через це досить багатообіцяюче зауваження нових членів православної парафії Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор писав до Таврійської палати державного майна: “Я очікую, що ті, які звертаються до православ’я, духобори, повернуті в попереднє місце проживання, прикладом своїм будуть мати благодійний вплив на колишніх їх одновірців, які ще знаходяться в Таврійській губернії, до залишення ними своїх хибних поглядів” [695]. Щоб прискорити доведення нововведень до відома духоборів Мелітопольського повіту, переконати сектантів у тому, що це не проста декларація, а також довести, що деякі їхні одновірці дійсно прийняли за Кавказом православ’я, Воронцов потурбувався про доставку родинам ренегатів листів від останніх, в яких повідомлялось як про факт переміни віри, так і про отримання дозволу на повернення.

Розгляд дій державної влади по відношенню до “духовних християн” дає можливість вивчити механізми, які знаходились в арсеналі держави і були б застосовані до будь-якої конфесії, якщо б постала необхідність чи було б поставлене пріоритетне завдання “очистити” певну територію від представників того чи іншого віросповідання та залучити іновірців до православ’я [696].

Разом з тим, у 1845 р. Синод наголошував на тому, що православні священики повинні поводитись із сектантами не ворожнечо, але дотримуючись обережності і в словах, і в діях, лише в найбільш важливих випадках звертаючись до світської влади. Далеко не всі архієреї були налаштовані діяти саме так. Той самий Інокентій (Борисов) у своїй “Думці” з приводу підготовки Зводу законів про розкольників зазначав, що сам поділ сект на особливо шкідливі та звичайні є неправильним, оскільки може викликати ілюзію якоїсь нешкідливості останніх. Херсонський і Таврійський архієпископ виступив прибічником більш рішучих заходів проти сектантів [697].

У перші роки правління Олександра ІІ політика боротьби з сектантством була продовжена, що знайшло втілення, між іншим, у Зводі законів 1857 р. і “Наставлянні для керівництва при виконавчих діях і нарадах по справах, що розколу стосуються”. І все ж кількість прибічників сект продовжувала зростати, як ширився і спектр єресей [698]. Можна погодитись із Д. Поспеловським, який писав, що відхід від православ’я в цей час принаймні частково пояснювався незадоволенням казенщиною офіційної церкви [699].

Посилання

683. Новицкий Ор. Духоборцы. Их история и вероучение. — К., 1882. — С. 21.

684. Міжконфесійні взаємини на півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 56.

685. Лиман І.І. До питання про зв’язок вірувань та обрядовості духоборів та запорозького козацтва // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Запоріжжя, 2 – 4 жовтня 1997). — Секція III, IV, V. — Запоріжжя: РА “Тандем–У”, 1997. — С. 47 – 52.

686. Міжконфесійні взаємини на півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 189.

687. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІІІ. — С. 1110 – 1112.

688. Высотский А. К вопросу о положении молокан в царствование императора Александра I // Известия Таврической Ученой Архивной Комиссии. — 1902. — № 32 – 33. — С. 18 – 24.

689. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 193.

690. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 839. — Арк. 1 – 1 зв., 10.

691. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. V. — Отд. ІІ. — С. 169 – 170.

692. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 175.

693. ДАОО. — Ф. 1. — Оп. 151. — Спр. 77. — Арк. 21.

694. Там само. — Арк. 29.

695. Там само. — Оп. 153. — Спр. 9. — Арк. 8.

696. Лиман І.І. Мотивація дій органів влади в питанні облаштування православних релігійних споруд // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. — Запоріжжя: “Просвіта”, 2003. —С. 10 – 14.

697. ВР РНБ. — Ф. 313. — Спр. 17. — Арк. 14 зв. – 18.

698. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму… — С. 33 – 34.

699. Поспеловский Д. Православная Церковь… — С. 170.