Ставлення до іновірців
Ігор Лиман
Значною мірою обумовлювалась внутрішньою та зовнішньою політикою держави місіонерська діяльність православної церкви серед представників інших конфесій — мусульман, католиків, уніатів, протестантів, іудеїв тощо.
Суттєво вплинула на таку діяльність політика віротерпимості Катерини ІІ. Імператриця була переконана, що для підпорядкованої їй багатонаціональної країни, яка розширювала свої кордони, саме толерантне ставлення до різних конфесій є найкращим шляхом для “гасіння спорів їх, противних тиші держави і з’єднанню громадян”. До цих міркувань додалося слідування Катериною теорії фізіократів про пряму залежність багатства держави від кількості в ній землеробського населення, що знайшло вираз, зокрема, у заохоченні іноземних представників інших конфесій до переселення в південноукраїнський край. Таким чином, агресивна місіонерська діяльність православного духовенства не відповідала б інтересам центральної влади, а тому і не заохочувалась. Перевага віддавалась не тиску, а переконанню, і то в досить обмежених рамках.
Не тільки не вимагав від православного духовенства місіонерської діяльності, але критично ставився до неї Павло І. Не було сприятливим для активних агресивних дій по наверненню іновірців до православ’я і царювання Олександра І. Діяльність Біблійного товариства щодо перекладу Святого Писання на мови національних меншин імперії могла б бути міцною базою для подальшого навернення, але цьому заважали самі ідеї “загального християнства” [700]. Суттєво не змінило ставлення до православ’я іудеїв створення Товариства ізраїльських християн [701] і надання хрещеним євреям землі, зокрема, у Катеринославській губернії [702].
Це не означає, що впродовж останньої чверті XVIII – першої чверті ХІХ ст. самe православне духовенство було індиферентним у питанні поповнення лав адептів “панівної” віри. Духовна влада традиційно заохочувала навернення, а парафіяльне духовенство було в ньому зацікавлене, між іншим, і з міркувань збільшення кількості парафіян, а, отже, і своїх прибутків. Але духовне відомство мало бути обережним у своїх діях, щоб вони не йшли в розріз із державною політикою. Коли ж остання давала можливість для активного навернення, духовенство цією можливістю користувалось. Так сталось, зокрема, у результаті розподілів Польщі, коли до південноукраїнського регіону прийшла велика кількість переселенців із Правобережної України і звернулась до духовної влади з проханнями про прийняття в православ’я [703]. У самій же Правобережній Україні лише впродовж 1795 – 1796 рр. у лоно православ’я повернулось майже 1,5 млн. уніатів, було створено понад 2,6 тис. православних парафій [704].
Деякі духовні особи звертались до центральної влади, намагаючись переконати скоригувати політику щодо співвідношення прав православних і представників інших конфесій, розширити можливості місіонерської діяльності. Православних священиків непокоїла, зокрема, та увага, яка приділялась після приєднання Криму збереженню права мусульман півострова сповідувати свою віру. У 1805 р. протоієрей Самборський пропонував у листі на ім’я Олександра І заходи для навернення кримських татар на християнство, обіцяючи, у разі потреби, присвятити решту свого життя проповіді у поєднанні з переконанням татар займатись хліборобством [705].
Православним місіонерам вдалося знайти значно більшу підтримку з боку Миколи І, чиї релігійні погляди були набагато сприятливішими для домінування в Російській імперії православ’я над іншими вірами. За 30 років миколаївського правління була прийнята низка законодавчих документів, що визначали обсяг привілеїв іновірців, які приймали православ’я. Причому передбачались у першу чергу пільги економічні та соціальні. Іновірців спокушали звільненням на деякий час від сплати податків, грошовою винагородою, правом вільного обрання громад, до яких вони б бажали приписатись, тощо.
У дусі миколаївської політики практикувалось надання певних пільг вихідцям з однієї конфесії з подальшим їх поширенням на вихідців з інших конфесій та етнічних груп. Височайше затвердженим 31 липня 1834 р. положенням Комітету Міністрів за відгуком Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора на кримських татар, які приймали православ’я, були поширені пільги, запроваджені раніше для хрещених калмиків. Іменним указом від 24 січня 1836 р. існуючий порядок надання хрещеним євреям-кантоністам грошової винагороди в розмірі 25 крб. асигнаціями наказувалось поширити на кантоністів-мусульман і язичників, які хрестились. Указом Миколи І від 4 червня 1847 р. було запроваджено одноразову виплату хрещеним євреям нижніх чинів по 7 крб. 15 коп. сріблом. 25 жовтня 1850 р. імператором наказано видавати таку ж суму кожному члену родин хрещених євреїв нижніх чинів. 16 червня наступного року Микола І наказав стільки ж грошей давати мусульманам нижніх чинів, які приймали православ’я. З 7 серпня 1854 р. по 7 крб. 15 коп. сріблом стали отримувати і хрещені євреї нижніх чинів, які служили в морському відомстві [706].
Уніфікації зазнало і регулювання правового статусу представників інших конфесій, яке з виданням Зводу законів 1832 р. набуло більш систематизованого характеру, у той час як раніше правові норми були розпорошені по окремих законодавчих документах [707].
Миколаївському режиму вдалося завершити справу, яка передбачалась ще указом Катерини ІІ 1794 р. про викорінення унії. Можна погодитись із оцінкою С. Дмитрієвим так званого возз’єднання уніатів як найбільшого і такого, що мав найважливіше суспільно-ідеологічне значення заходу церковної політики миколаївських часів [708]. Це було зроблено спільними зусиллями світської влади і православної церкви [709]. 23 червня 1839 р. з’явився сенатський указ, який повідомляв, що за проханням уніатських єпископів і за складеним уніатським духовенством Соборним актом імператором приєднано уніатську церкву до православної [710]. А іменним указом від 1 жовтня того ж року колишнє уніатське духовенство було зрівняне в правах з духовенством православним, причому Синоду наказувалось асигнувати додаткові кошти на фінансування своїх нових підлеглих [711].
Ці події мали відлуння і на півдні України. Між іншим, у 1838 р., в самий пік агітації щодо приєднання, зреклися уніатства мешканці двох сіл Херсонської й Таврійської єпархії в кількості 945 осіб. Ювілейна стаття з нагоди сторіччя заснування Катеринославської єпархії відносить цю заслугу на рахунок особистих старань архієпископа Гавриїла (Розанова) [712].
І все ж конфесійна політика світської влади і за Миколи І не задовольняла деяких представників південноукраїнської церковної ієрархії, які наполягали на ще рішучіших діях. Послідовним у цьому був Інокентій (Борисов). Особливо архієпископ наголошував на недостатності дій щодо кримських мусульман. Інокентій наполягав: Крим куплений ціною російської крові, і, отже, його мешканці не мають ніяких прав на особливі переваги, але кримські татари користуються такими пільгами, яких не має жоден російський поселянин. І. Палімпсестов згадував, що Інокентій постійно повторював: “Наймогутніший і притому єдиний засіб привити інородців, які населяють російську землю, до великого древа російського народу — це мова і православна церква”. Архієпископ критикував за віротерпимість окремих російських можновладців. Відвідавши палац М. Воронцова в Алупці і помітивши скромність зведеної там православної церкви в порівнянні з мечеттю, Інокентій відмітив: “Князь занадто людинолюбний. Так, це великий недолік у ньому, і не без поганих наслідків” [713].
Перші роки правління Олександра ІІ не принесли радикальних змін у державну політику регулювання взаємин православних і представників інших конфесій.
Незважаючи на всі нововведення в регулюванні міжконфесійних стосунків, які мали місце в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., заборона насильницького приєднання до православ’я неодноразово підкреслювалась під час правління фактично кожного імператора. Звичайно, це обмежувало надмірну заповзятість деяких представників духовенства. Інша справа, що мали місце і порушення такої заборони, причому кількість цих порушень значною мірою залежала від того, наскільки поблажливо до них ставилась єпархіальна та місцева світська влада.
Місцеві умови деякою мірою впливали і на характер втілення в життя політики Петербурга щодо регулювання взаємин православної церкви з адептами інших релігій, і на відмінність у діях православного духовенства по відношенню до представників окремих конфесій на півдні України [714].
* * *
Отже, впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. центральна влада приділяла неабияку увагу регламентації обов’язків православного духовенства. Це значною мірою обумовлювалось тією роллю, яка відводилась офіційній церкві в системі суспільно-державних відносин. Вплив світської влади мав місце у кожному аспекті функціонування духовного відомства, яке не мало самостійності і було змушене йти у фарватері політики, яка спрямовувалась світськими петербурзькими можновладцями. Для населення Південної України, де і за часів Нової Січі духовенство знаходилось у фактичній залежності від козацтва, тобто світських осіб, ліквідація Запорозьких Вольностей і переорієнтація духовних осіб на виконання своїх обов’язків у відповідності з розпорядженнями центру мали одним із наслідків те, що парафіяни стали вже дещо по-іншому сприймати православне духовенство і ставитись до офіційної церкви. Разом із тим, у єпархіальної влади залишалась певна свобода в регламентації дій своїх підлеглих, обумовлена як нечітким виписанням у законодавстві деяких питань, заплутаністю та неузгодженістю положень законодавчих документів, так і традицією російської церкви, яка розглядала єпархіального архієрея як повновладного господаря над підлеглим духовенством. Втім, з часом свобода дій архієреїв все більше обмежувалась, чому особливо сприяли миколаївські заходи по кодифікації та уніфікації законодавства. Звернемо увагу, що до виконання повноважень, розглянутих вище, були залучені представники і парафіяльного, і військового, і чорного духовенства (останні переважно в особах ієромонахів та ієродияконів), хоча ступінь такого залучення і не була однаковою, а діяльність кожної групи мала деяку специфіку.
Посилання
700. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 202.
701. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІV. — С. 119 – 123.
702. Там само. — Т. ХХХVІІ. — С. 133 – 134.
703. Лиман І.І. Переселенці з Польської області в релігійному житті південної України останньої чверті XVIII ст. // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. — Вип. 5. — Херсон: Айлант, 2001. — С. 69 – 75.
704. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. Кн. 3. Кінець XVI – середина ХІХ століття. — К.: Либідь, 1994. — С. 123.
705. РДАДА. — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 335. — Арк. 1 – 7.
706. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІV. — С. 317 – 318, 683 – 684; Т. V. — Отд. ІІ. — С. 70 – 72; Т. ІХ. — Отд. І. — С. 744, 801; Т. ХІ. — Отд. І. — С. 82; Т. ХVІІ. — Отд. І. — С. 5 – 6; Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 380; Т. ХХІІ. — Отд. І. — С. 521; Т. ХХІV. — Отд. ІІ. — С. 1 – 2; Т. ХХV. — Отд. ІІ. — С. 35; Т. ХХVІ. — Отд. І. — С. 92 – 93, 413; Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 199 – 200; Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 729; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1989. — Арк. 3 – 3 зв.
707. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 203.
708. Дмитриев С.С. Православная церковь и государство в предреформенной России… — С. 40.
709. Bazylow L. Historia Rosji. — T. II. — Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1983. — S. 171;
Федоров В.А. Присоединение униатов западных губерний России к русской православной церкви в 30 – 40-х годах ХІХ в. // Acta Universitatis Lodziensis. Folia Historica. 55. Problemy historii Polski i Rosji XIX i XX wieky. — Lodz: wydawnictwo Uniwersytetu Lodzkiego, 1996. — S. 61 – 68.
710. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 576 – 578.
711. Там само. — Т. ХV. — Отд. І. Прибавление к Т. XIV. — С. 24 – 25.
712. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — № 18. — С. 277.
713. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 38, 57, 60.
714. Лиман І.І. Прийняття у православ’я представників інших конфесій на півдні України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. Збірник наукових праць Всеукраїнської науково-практичної конференції 4 – 5 жовтня 2001 року. — Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ; Сімферополь: Доля, 2001. — С. 45 – 48;
Лиман І. Євреї в ставленні до хрещення (за матеріалами Херсонського духовного правління першої половини ХІХ ст.) // Шестые Запорожские еврейские чтения. — Запорожье, 2002. — С. 133 – 140;
Лиман І.І. Духовна та світська влада в ставленні до хрещення євреїв (на матеріалах Херсонського духовного правління кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. XIV. — Запоріжжя: Просвіта, 2002. — С. 29 – 36.