Проголошення державних документів

Ігор Лиман

У регулюванні імперською владою обов’язків підлеглих духовного відомства знайшли вияв ті тенденції, які спостерігались у взаєминах держави із церквою: посилення бюрократизації, централізації, уніфікації, русифікації, закріплення за церквою ролі інституції, яка пріоритетним завданням мала обслуговування потреб центральної світської влади. Тим самим Петербург прагнув перетворити духовенство всіх частин імперії, у тому числі і Південної України, на пастирів, домінантою в діях яких був захист інтересів не парафіян або регіону, але центру. Це, звичайно, не означало, що кожного разу духовні особи ставились перед суворою дилемою: діяти на благо пастви і тим самим наражати себе на небезпеку, або ж діяти проти парафіян. Система була спрямована на створення умов, аби підлеглі духовного відомства усвідомлювали: держава в особі вищих органів влади краще розуміє, що саме відповідає інтересам пастви.

Зазначені тенденції мали місце, з певною специфікою, при регламентації всіх функцій духовенства, які слідом за І. Смоличем можна умовно поділити на внутрішню місію, що включала заходи церкви по відношенню до православного населення, і місію зовнішню [570], якщо розуміти під останньою взаємини православної церкви не лише з особами, які відпали від “панівної” віри, але і з представниками всіх інших конфесій.

Будучи найбільш впливовою ідеологічною інституцією, церква використовувалась для насадження серед населення вірнопідданських почуттів, що досить рельєфно проявилось, між іншим, у регламентації проведення церковних служб. Причому використовувалась і до, і після відокремлення церкви від держави [571].

При всіх змінах та доповненнях, які були запроваджені в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. стосовно порядку проведення таких служб, неодмінно продовжували діяти положення, згідно з якими в релігійних спорудах мали проводитись служби з нагоди народження та хрещення, обручення, вінчання, днів тезоіменитства, коронації, смерті не лише російських монархів, але і членів імператорської родини. Причому, якщо в допетровські часи такі служби проводились лише в московських соборах і тих монастирях, де були поховані царі або члени їхньої родини, то тепер такий обов’язок поширювався на всі монастирі та храми імперії. У так звані “царські” дні богослужіння мало супроводжуватись особливими молитвами, акафістами та канонами.

Кожна зміна в складі династії Романових тягла за собою внесення доповнень у відповідну форму проголошення, обов’язкову для кожного причту. Вже самі форми проголошення імен членів імператорської родини, які систематично слухали парафіяни, служили могутнім засобом впливу на свідомість останніх у дусі виховання переконання, що монархічна влада і влада Бога нерозривні, і тому непокора першій автоматично означатиме непокору другій.

Важливим засобом впливу було і проведення вдячних молебнів з нагоди перемог російської зброї [572]. Такі молебні служились у всіх церквах імперії незалежно від того, наскільки віддалений фронт бойових дій від регіону. Це мало створювати відчуття належності кожного до єдиної Росії, всякий успіх якої неодмінно є благом для всіх її громадян. Зауважимо, що в багатьох випадках до таких перемог були прямо причетні і самі мешканці Південної України, оскільки державна політика комплектації військових з’єднань передбачала участь у бойових діях формувань з різних частин імперії.

Приблизно таке ж ідеологічне навантаження, як і молитви з нагоди військових перемог, носили й молитви про відвернення небезпеки.

У релігійно-моральному вихованні населення важливе місце відводилось проповідям і повчанням. Починаючи з петровських часів, влада приділяла чимало уваги вкоріненню “живої” проповіді, але справа йшла не так уже просто, оскільки перешкодою ставав недостатній рівень підготовленості духовенства, в першу чергу сільського. Хоча південноукраїнські архієреї XVIII ст. і намагались поширити складання проповідей підлеглими, заохочуючи їх до цього, великих успіхів такі заходи не мали. Лише з розвитком системи духовної освіти ситуація стала змінюватись. Звернемо увагу, що в цьому плані кінець XVIII ст. став навіть у деякій мірі кроком назад, оскільки за часів Нової Січі запорозьке козацтво віддавало перевагу таким духовним особам, які промовляли “не по писаному”. Однією з причин такого стану речей було проведення на всіх рівнях курсу на так зване “купночиніє”, тобто приведення церковного життя і практики богослужіння до єдиного чину, у основу якого були покладені московсько-візантійські традиції [573].

Існувала необхідність стежити, аби священики не висловлювали думок, які не відповідали інтересам держави. Тому вже в XVIII ст. практикувалась попередня цензура проповідей і повчань. За Миколи І вона була посилена в рамках загальних заходів щодо запровадження більш жорстких правил духовної цензури. “Статутом духовних консисторій” обумовлювалось, що в церквах під час служб священнослужителі зобов’язані читати повчання за спеціально визначеними книгами, а ті, хто отримав належну освіту, повинні проголошувати і власні повчання, які відповідають поняттям і потребам місцевих “слухачів”. Такі повчання мали попередньо подаватись благочинному або цензору. Якщо з якихось причин повчання не були передані на розгляд заздалегідь, вони мали бути перевірені після проголошення [574].

З приходом до влади Олександра ІІ тиск цензури було послаблено, що дало духовним особам можливість висловлюватись вільніше.

Рамки, у які ставились проповіді та повчання законодавством, робили їх переважно безликими та загальними [575]. Виключення становили проповіді та повчання деяких єпархіальних архієреїв, які належали до “вчених ченців”, інтелектуальної еліти духовної верстви і держави в цілому. Серед південноукраїнських єпархіальних архієреїв найбільше визнання на цій ниві заслужили Інокентій (Борисов) і Димитрій (Муретов). Хоча і ці особи мали бути обережними у своїх висловлюваннях. На тому ж Інокентії довго лежало тавро особи, запідозреної в неправильному тлумаченні православ’я через те, що на початку кар’єри він припустився деяких вільних висловлювань своїх поглядів.

Петербург міг визначати, залежно від ситуації в державі, тематику проповідей і повчань, які мали читатись у всіх частинах імперії. Між іншим, неодноразово давались розпорядження щодо наставляння селян у дусі покори поміщикам, про переконання парафіян не противитись щепленню.

Одним із приводів для складання проповідей і повчань була та чи інша політична подія, і тому проповідники виступали в ролі осіб, які доносять до населення ставлення церкви до конкретних дій світської влади. Не дивно, що остання, з одного боку, була зацікавлена в читанні священиками проповідей і повчань, а з іншого, — прагнула тримати їхній зміст під контролем.

Крім доведення до відома населення інформації в опосередкованій формі проповідей і повчань, духовенство подавало таку інформацію і безпосередньо, оприлюднюючи документи органів влади. Якщо такі документи включали формулювання “об’явити всенародно”, вони обов’язково мали бути зачитані при храмах.

Проголошуючи державні документи, священики могли супроводжувати це поясненнями в тій же формі проповіді або повчання, але знову ж таки під пильним наглядом. Причому послаблення останнього могло спричинити небажані для влади наслідки, навіть якщо священик і не мав “злого” наміру. У 1807 р. в Катеринославській духовній консисторії розглядалась справа священика М. Штеньки, який при обнародуванні маніфесту про формування міліції “внушив” селянам, що імператор дає волю тим, хто висловить бажання ввійти до складу відповідних воєнізованих структур, з приводу чого земському ісправнику довелося заспокоювати парафіян. Як з’ясувалось, священик неправильно розтлумачив зміст маніфесту, оскільки в надісланій йому копії замість “всіх станів здібних [способных] людей” помилково було написано “всіх станів вільних [свободных] людей”. І все ж М. Штенька був суворо попереджений консисторією за те, що приступив до тлумачення маніфесту без потреби і в неправильному розумінні [576].

Особливо ретельною була підготовка світської та духовної влади до оприлюднення в церквах документів, які могли викликати хвилювання населення. Одним із таких документів, безумовно, був маніфест 19 лютого 1861 р. Ще 24 листопада 1860 р. Міністр юстиції В. Панін звернувся спеціальним відношенням до обер-прокурора Синоду Д. Толстого, підкреслюючи необхідність вжити заходів для збереження спокою при оголошенні монаршої волі. Толстой доручив митрополиту Філарету написати для розсилки священикам “коротке і наскільки можливо ясне наставляння”. За два дні до підписання Олександром ІІ маніфесту про скасування кріпацтва синодальний обер-прокурор розіслав циркуляр, яким вимагалось, аби священики надавали “повне і всіляке сприяння владі” у справі упередження заворушень. Священнослужителі мали роз’яснити селянам необхідність виконання ними обов’язків по відношенню до поміщиків, а в разі виникнення непорозумінь чекати розпоряджень керівництва [577]. У Таврійській єпархії разом із текстом маніфесту було розіслано указ консисторії та “Причтам Таврійської єпархії окружне наставляння”, у 8 пунктах якого роз’яснювались положення підписаного імператором документа. Спеціально обумовлювалось, що перший член причту зобов’язаний доповісти єпархіальному архієрею як про отримання цього наставляння, так і про поведінку парафіян після оприлюднення волі імператора, а в разі виникнення в майбутньому якихось “випадків особливої важності” негайно повідомляти про це [578].

З приводу маніфесту духовними особами Південної України був складений ряд “слів” і “промов”, проголошених після оприлюднення документа. Деякі з них невдовзі були надруковані в “Херсонських єпархіальних відомостях” [579]. Через 50 років після ліквідації кріпацтва “Катеринославські єпархіальні відомості” писали, що 13 березня 1861 р. маніфест був прочитаний у всіх церквах Катеринослава після вдячного молебню, з колінопреклонінням, і, згідно із заявою місцевої влади, це не супроводжувалось ніякими інцидентами та випадками порушення громадського спокою [580].

Посилання

570. Смолич И.К. История русской церкви. 1700 – 1917: пер. с нем.— М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. — Часть вторая. — С. 5.

571. ВРіЦВ ХОУНБ. — Проповіді (невпорядковані).

572. НКМ. — КП – 24970 / Арх – 8180; КП – 25092 / Арх – 8302; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 165. — Арк. 1 – 1 зв. 3; Спр. 218. — Арк. 1 – 1 зв., 6; Спр. 1105. — Арк. 2 – 2 зв.; Спр. 1042. — Арк. 1; Спр. 1169. — Арк. 1 – 1 зв.; Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 1. — Арк. 113 – 113 зв.; Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 461 зв. – 462; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 298. — Арк. 32 – 32 зв.; Спр. 294. — Арк. 17 зв., 19; Спр. 302. —Арк. 13, 36 зв.; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 448; Т. ХХХІІ. — С. 486 – 487, 692 – 693, 905 – 906.

573. Історія релігії в Україні… — С. 217.

574. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 222.

575. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 35 – 36.

576. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 593. — Арк. 3 – 4.

577. Самсонов А.М. Антифеодальные народные восстания в России и церковь. — М.: изд. АН СССР, 1955. — С. 170 – 171.

578. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 116. — Арк. 1 – 9.

579. Слово Преосвященнейшего Антония, епископа Новомиргородского, викария Херсонской епархии, сказанное 16 Марта 1861 года, в Одесском Кафедральном соборе, при прочтении Всемилостивейшего Манифеста о даровании крепостным людям прав свободных сельских обывателей // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — Ч. II. — С. 520 – 524;

Речь по прочтении Всемилостивейшего Манифеста о даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей, пред совершением молебствия сказанная, в Симферопольском кафедральном соборе, Алексием, епископом Таврическим и Симферопольским, Марта 16 дня, 1861 года // Там само. — С. 525 – 528;

Речь Протоиерея М. Павловского, сказанная 19-го Марта 1861 года, в церкви Ришельевского лицея, по прочтении Высочайшего Манифеста о даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей и об устройстве их быта // Там само. — С. 529 – 531.

580. 19 февраля 1861 года // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1911. — № 6. — С. 146 – 148.