Хрещення, сповідь, причастя
Ігор Лиман
Держава брала участь у регламентації і такої церковної справи, як здійснення таїнств. Світська влада, крім того, забезпечувала умови для прийняття таїнств парафіянами, законодавчо розписуючи такі з них: 1) хрещення; 2) причастя; 3) сповідь; 4) шлюб [581].
Суто стосовно порядку хрещення немовлят в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. узаконень з’явилось небагато. При здійсненні цього таїнства священнослужителі мали продовжувати керуватись Святим Писанням, канонами і правилами Святих Апостолів, Вселенських і Помісних соборів [582]. Деякі доповнення та роз’яснення до процедури були внесені указом Олександра І від 23 березня 1805 р., що називав як підстави для дозволу хрещення немовлят не в церкві слабкість здоров’я цих дітей і холод у храмі [583]; указом Миколи І від 9 жовтня 1832 р., який забороняв приймати прохання про хрещення дітей від шлюбів іновірців і православних не за обрядом “панівної” церкви [584]; синодським указом від 18 червня 1834 р., який регламентував, що дійсними хресними батьком і матір’ю слід вважати лише одну з пар, присутніх при хрещенні [585]; синодськими ж указами від 23 травня 1836 р. і 27 серпня 1837 р., що уточнювали мінімально допустимий вік осіб, які могли бути хресними батьком і матір’ю [586]. Деякі уточнення були внесені і “Статутом духовних консисторій”, у якому обумовлювалось, що священик, який через недбальство допустить смерть немовляти без хрещення, має усуватись від місця і переводитись у причетники до каяття та виправлення, а також передбачалось, що в разі загрози життю немовляти хрещення має здійснити будь-який священик, що знаходиться поруч, але з обов’язковим наданням про це письмового свідоцтва, якщо новонароджений належить до іншої парафії [587].
Центральна влада і її ставленики на півдні України в питанні хрещення намагались викорінити традиції, які склались в українського населення. Як зазначав І. Огієнко, “в хрещенні Москва вимагала від нас тільки погруження (занурення), тоді як у нашій [українській] церкві широко знане й обливання” [588]. Втім, у 1839 р. архієпископ Гавриїл (Розанов) затвердив указ про боротьбу з тим, що в його єпархії одні священики при хрещенні немовлят занурювали у воду, а інші обливали. В указі зазначалось, що оскільки занурення є давній православний звичай, і більшість священиків саме таким способом здійснюють таїнство, всі особи, які будуть хрестити обливанням, мають штрафуватись [589]. І це при тому, що джерелами церковного права хрещення обливанням визнавалось дійсним [590].
Заплутанішою була регламентація хрещення представників інших конфесій, і центральна влада, у тому числі і світська, приділяла цьому значно більше уваги.
З кінця XVII ст. держава поставила під свій контроль прийняття таїнств каяття (сповіді) та причастя. Слідом за новгородським митрополитом Корнилієм Петро І видав перші укази про облік осіб, які не були на сповіді зі штрафуванням тих, хто недбало ставився до прийняття таїнства. Священики зобов’язувались щорічно складати повний список парафіян і представляти його копії архієрею та в присутні місця. До 1775 р. у порядок такого обліку були внесені деякі зміни [591]. Сама регламентація таїнства центральною владою мала на меті не тільки примус до щорічної сповіді, але і контроль за рухом населення.
Піклування про те, аби парафіяни періодично були присутні на сповіді, покладалось не лише на духовних осіб, але і на світську владу: в Петербурзі чудово розуміли, що священики самостійно не впораються з цим завданням, не маючи достатніх важелів впливу. Тому, зокрема, нагляд за проходженням сповіді нижніми військовими чинами покладався на військове ж керівництво [592], а за сповідуванням та причащанням мешканців казенних поселень — на волосних голів і сільських виборних [593].
Запроваджені Петром І штрафи за пропуск сповіді діяли до 1801 р., хоча в порядок та умови їхнього стягнення вносились певні зміни [594]. Січневим 1801 р. синодським указом, який з’явився внаслідок затвердження Павлом І відповідної доповіді, практика накладення штрафів на осіб, які не були у сповіді та причастя, припинялась, і замість неї передбачалось осудження парафіяльними священиками та накладення церковної єпитимії [595].
За Миколи І були підписані укази, якими запроваджувались заходи для уникнення причащання православних за обрядами інших християнських церков і, навпаки, проти допуску до сповіді та причастя осіб, які не приєднались до православ’я [596]. Виключення було зроблене тільки стосовно уніатів. 14 серпня 1836 р., під час активних дій щодо переходу представників цієї конфесії в “панівну” віру, з’явився секретний синодський указ, яким священикам наказувалось допускати до сповіді та причастя уніатів з тим, аби після цього останнім заборонялось залишатись в уніатстві [597].
10 лютого 1833 р. з приводу того, що світською владою подавалось багато справ, які передбачали накладення єпитимії за непроходження сповіді та причастя, а зі сповідних відомостей випливало, що велика кількість населення ухилялась від прийняття цих таїнств, Синод видав указ, що зобов’язував єпархіальне керівництво вжити додаткових заходів для виправлення ситуації. Між іншим, до цих заходів мало входити і читання в церквах повчань, “які виховують поняття народу”. Причому для священиків, які не мали достатньо здібностей, щоб скласти такі повчання, єпархіальні архієреї зобов’язувались написати їх самі, а після перевірки текстів Синодом надрукувати і роздати по церквах своїх єпархій [598]. Напевно, указ не дав бажаних результатів, і 8 грудня 1835 р. вийшов новий указ Синоду, яким передбачались нові заходи щодо контролю за проходженням парафіянами сповідування та причастя [599].
Не були обійдені увагою обов’язки щодо причастя та сповіді і в “Статуті духовних консисторій”. Обумовлювалось, що єпархіальна влада повинна мати “особливе” піклування, аби парафіяни щорічно приймали ці таїнства. Передбачалось, що відомості про тих, хто два або три роки пропустив сповідь та причастя, мали подаватись архієрею, а той повинен особисто або через підлеглих переконувати порушників виконати християнський обов’язок. При цьому єпархіальний архієрей мав право у разі потреби накладати єпитимію. Якщо ж такі заходи виявлялись неефективними, духовна влада повинна була звертатись за допомогою до влади світської [600].
Певною мірою недбале дотримання деякими парафіянами обов’язку сповідуватись було викликане недбалістю самих священиків при здійснені цього таїнства. Наприкінці XVIII ст. Гавриїл, митрополит Новоросійський і Дніпровський, в ухвалі консисторії писав, що до його відома доходила інформація про багатьох священиків, які при сповіді парафіян “вчиняють необачно”: перед всім присутнім у церкві народом дуже швидко і без належного випробування гріхів та наставляння сповідують, чим викликають справедливі нарікання парафіян. Тому було наказано суворо підтвердити всім священикам єпархії заборону проводити сповідь таким чином і необхідність дотримуватись правил, згідно з якими після підготовчої до сповіді молитви парафіяни повинні виводитись із церкви, і вже по одному сповідуватись [601]. Втім, подібні порушення і надалі мали місце як на півдні України, так і в інших регіонах. У четвертому видані “Практичного викладення церковно-цивільних постанов у керівництво священику на випадки здійснення важливіших треб церковних”, яке побачило світ у 1870 р., наводились подібні ж приклади, і священики знову застерігались проти таких дій [602].
Була ще одна сторона таїнства сповіді, важлива для світської влади і в той же час небезпечна для самих парафіян, що могло відштовхувати деяких із них від прийняття цього таїнства. Хоча згідно зі 147 правилом Карфагенського Помісного собору духівник був зобов’язаний зберігати таємницю сповіді, у 1722 р. Синод від імені Петра І видав указ, яким священики під загрозою суворого покарання зобов’язувались доводити зміст сповіді владі в разі, якщо той, хто сповідувався, задумав дії проти держави або монарха. Це було відвертим втручанням у сферу церковних канонів, але відповідний порядок діяв і був підтверджений, зокрема, Зводом законів 1832 р. [603] Обумовлювалось, що духівник повинен негайно доповідати про того, хто мав “злий намір проти царя та держави”, не пояснюючи одразу, у чому саме цей намір полягав. А вже після того, як підозрюваний буде взятий під варту, духівник зобов’язаний докладно переказати все почуте на сповіді стосовно протиправного наміру [604].
Посилання
581. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 62.
582. Практическое изложение церковно-гражданских постановлений в руководство священнику на случаи совершения важнейших треб церковных. Изд. 4-е. — СПб.: тип. А. Траншеля, 1870. — С. 5 – 23.
583. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 912 – 913.
584. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІІ. — С. 691 – 692.
585. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 1. — Арк. 187 зв. – 188.
586. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІ. — Отд. І. — С. 551 – 552; Т. ХІІ. — Отд. І. — С. 728 – 729.
587. Там само. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 234, 246.
588. Огієнко І.І. Українська церква. Нариси з історії української православної церкви. — К., 1993. — С. 206.
589. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 2. — Арк. 18 зв. – 19.
590. Практическое изложение… — С. 9.
591. Миронов Б.Н. Исповедные ведомости — источник о численности и социальной структуре православного населения России XVIII – первой половины ХІХ в. // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. ХХ. — Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1989. — С. 102 – 106.
592. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 871.
593. Там само. — Т. ХХІV. — С. 672 – 677.
594. Там само. — Т. ХХ. — С. 20 – 21, 1022 – 1023.
595. Там само. — Т. ХХVІ. — С. 521 – 523.
596. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІ. — Отд. І. — С. 145 – 146; Т. ІХ. — Отд. І. — С. 54 – 55; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 299. — Арк. 16; ДАХО. — Ф. 259. — Оп. 17. — Спр. 21. — Арк. 40 зв., 46 – 46 зв.
597. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 9. — Арк. 8 зв. – 9.
598. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. VІІІ. — Отд. І. — С. 90 – 91.
599. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 299. — Арк. 3.
600. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 223.
601. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 361. — Арк. 1.
602. Практическое изложение… — С. 91 – 93.
603. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 61 – 62.
604. Практическое изложение… — С. 110.