Поховання. Метрики. Пожертви
Ігор Лиман
Ще одним важливим обов’язком духовенства, необхідною церковною требою, крім здійснення таїнств, було проведення обряду поховання. Причому центральна влада і цей аспект регламентувала досить докладно. Розписувались не лише правила здійснення треби, обумовлені необхідністю дотримання церковного благочестя, але і деталі, важливі з міркувань, які виходили за релігійну площину [638]. Враховувалась необхідність дотримання заходів, які б запобігали поширенню епідемій, забезпечували можливість з’ясувати причини смерті тощо.
Стосовно дотримання правил, передбачених документами вищих органів влади і церковними правилами щодо регламентації поховання, звернемо увагу на те, що і тут священики дозволяли собі порушення. І знову причиною виступала матеріальна залежність духовенства від світських осіб. Наведемо лише два приклади. Незважаючи на застереження щодо ховання померлих у межах церковної огорожі, у 1810 р. криворізький священик В. Соколовський саме там поховав генерала М. Христофоровича. Коли ж духовна влада зажадала від священнослужителя пояснень, той повідомив, що зробив це, оскільки генерал так побажав у заповіті і, до того ж, дав церкві 100 крб. і деякі речі [639]. А в 1820 р. до відома Синоду дійшло, що поміщик Бахмутського повіту І. Смольянінов наказав поховати дружину в самій церкві свого селища, внаслідок чого в релігійній споруді кілька тижнів стояв сморід, який унеможливлював її відвідання парафіянами [640].
При похованні, так само як і при хрещенні та вінчанні, духовні особи мали дотримуватись вимог стосовно ведення записів у метричних книгах, регламентації чого центральна влада приділяла неабияку увагу.
Метричні книги в деяких українських церквах велися ще з середини XVII ст., а за петровських часів розпочалося їх масове запровадження. Маючи на меті контроль за громадянським станом підлеглих, світська влада логічно саме духовенству доручила функцію фіксації народжень, шлюбів і смертей, таким чином знову використовуючи духовне відомство для своїх потреб. Метричні книги були визнані основними документами, які містили відомості про осіб. Тому влада тримала під постійним контролем їх ведення, шукала оптимальніших форм обліку, запроваджувала заходи для упередження внесення до метрик неточної інформації [641].
І на самі формуляри метрик, і на регламентацію ведення духовенством записів визначальний вплив мали все ті ж уніфікаційні, русифікаторські, бюрократичні тенденції, які мали місце в політиці централізованої Російської імперії. І все ж досягти зразкового порядку при виконанні духовними особами функції ведення метрик так і не вдалося. Заповнення книг парафіяльним духовенством не те що різних частин імперії, але і в межах самого південноукраїнського краю мало ряд розбіжностей, і ніякі заходи центру не змогли змусити парафіяльне духовенство не відступати від існуючих форм [642].
Порушення, у тому числі свідомі, були дуже поширеними, на що неодноразово звертала увагу єпархіальна влада. Так що переоцінював об’єктивність метричних записів Р. Петров, коли стверджував, що “тут не може бути місця особистій фантазії, а повідомляються голі і правдиві факти місцевого соціального життя” [643]. Анекдотичним і в той же час симптоматичним є випадок із внесенням до метричної книги запису про смерть у 1811 р. 200-річного старця в станиці Новогригорівці Ольвіопольського повіту. Насправді померлому було 90 років, і саме таку цифру наказав внести до метричної книги парафіяльний священик, який здійснював требу. Але стихарний дячок, не знаючи твердо правил написання цифр, помилково записав “200” замість “90”. Парафіяльний священик підписав метрику не читаючи і передав до Ольвіопольського духовного правління, чий колезький реєстратор вніс відповідну цифру в екстракт, який разом із книгою передав до консисторії. Відомість про кількість народжень, шлюбів і смертей у Катеринославській єпархії була доставлена Синоду, і лише тут обер-прокурор О. Голіцин звернув увагу на запис про довголіття і надіслав архієпископу Іову прохання зібрати інформацію про “це чудне явище в загальному ході Природи”. Дані про кількість довгожителів у Катеринославській єпархії були надруковані в “Московських відомостях”, після чого Е. Рішельє також надіслав архієпископу Іову прохання дізнатись про подробиці життя 200-річного “феномена”. Після цього і були наведені довідки, які викрили помилку стихарного дячка і недбалість духовних осіб та чиновників єпархії [644].
Регламентувалось Петербургом виконання духовенством ще однієї функції — організації збирання пожертв. Останнє мало неабияку важливість, оскільки саме добровільні подаяння населення були одним із джерел фінансування багатьох сфер і проектів, у тому числі і таких, які прямо церкви не стосувались. Держава розраховувала на такі гроші, а тому поступово ставила їх збирання під неусипний контроль. Причому контролювалось збирання пожертв як поза стінами храмів Божих, так і в самих релігійних спорудах.
Ще з попередніх часів діяла, а впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. вдосконалювалась система заходів для упередження зловживань при нестаціонарному збиранні грошей і внесенні записів про них у так звані “зашнурні книги”. Зазнавав змін і порядок збирання пожертв у самих храмах — у карнавки, гаманці тощо: тоді як у період Нової Січі запорозьке духовенство не звітувало центру про такі пожертви, тепер надходження останніх зазнавало все більшого контролю.
Сам спектр призначення пожертв, які запроваджувались і регламентувались, був досить широким. Крім зведення та підтримання установ духовного відомства, релігійних споруд, утримання духовенства було визначено цілий ряд інших адресатів допомоги. Як список цих адресатів, так і порядок збирання грошей не залишались сталими. Так, стосовно карнавкового збору з’явився синодський указ від 30 березня 1812 р. про влаштування його на користь людей, які вийшли з окупованих територій [645]. Положенням Комітету Міністрів від 14 грудня 1818 р. карнавки для збирання пожертв на користь розорених Війною 1812 р. були ліквідовані [646]. Але вже 14 січня 1819 р., згідно з волею Олександра І, попереднє положення Комітету Міністрів було скасоване, а збирання грошей у відповідні карнавки відновлене [647]. У 1824 р. було внесено зміни до порядку збирання пожертв у карнавки на користь розорених від нещасних випадків осіб [648]. Через 5 років цей порядок був у черговий раз змінений [649]. Височайше затвердженим 30 березня 1834 р. положенням про управління будинку нагляду за бідними в Одесі було передбачене влаштування карнавки для збору пожертв на користь цієї установи [650]. Затвердженим Миколою І 27 серпня 1846 р. положенням Комітету Міністрів наказувалось влаштувати карнавки на користь осіб, які перебували в закладах Приказів громадського нагляду [651], а 10 січня 1847 р. були височайше затверджені правила збору грошей у ці карнавки [652]. Наступного року було роз’яснено порядок запечатування останніх [653]. 30 червня 1853 р. Микола І затвердив положення про церковного старосту й церковні суми по військово-навчальних закладах. Було визначено, що в церквах таких закладів дозволялося мати 3 карнавки: 1) на прикрашання самих цих церков; 2) на користь бідних, влаштовані Імператорським людинолюбним товариством або Приказом громадського нагляду; 3) від попечительства про бідних духовного звання [654]. У 1858 р., згідно з волею Олександра ІІ, був запроваджений карнавковий збір на влаштування богоугодних закладів у Палестині [655]. Через два роки в церквах Херсонської, Катеринославської й Таврійської єпархій, так само як і в релігійних спорудах інших регіонів, збирались гроші на користь самих церков, гроба Господня, на допомогу духовенству, допомогу розореним тощо [656].
Для контролю за дотриманням правил збирання коштів центром залучались представники різних щаблів єпархіальної ієрархії, починаючи з архієреїв і закінчуючи благочинними.
Збирання пожертв розглядалось центральною владою переважно в одному контексті із загальним контролем за церковними коштами. Важливою складовою цього контролю було залучення до нього не лише підлеглих духовного відомства, але і світських осіб, у першу чергу церковних старост (титарів). Їхня діяльність обмежувала компетенцію духовенства в господарських питаннях, але і самі старости знаходились у деякій залежності від причту.
28 лютого 1721 р. іменним указом у Російській державі було проголошено створення цього інституту. Наслідком такого нововведення стала не тільки допомога світських осіб священно- та церковнослужителям, але і посилення контролю за господарською діяльністю причтів. Причому, якщо згідно із згаданим указом функція церковних старост полягала лише у продажу свічок (“при церквах для продажу свічок запровадити церковних старост, довіри гідних”), то указами Синоду від 1723 і 1747 рр. вона була доповнена збиранням пожертв під час богослужіння, купівлею речей, необхідних церкві, веденням обліку надходжень і витрат, зберіганням церковних грошей.
Запровадження церковних старост не було для населення України чимось абсолютно надуманим і неприродним. Вже та обставина, що старости не призначались, а обирались самими парафіянами, відповідала українській традиції (в тому числі і в релігійній сфері — згадаймо процедуру обрання парафіяльних священиків). Крім того, традиційно парафіяни брали активну участь як у будівництві, так і в утриманні релігійних споруд. Інша справа, що відтепер світські особи, обрані на посади церковних старост, повинні були підпорядковуватись і звітувати духовному керівництву.
Поступово діяльність титарів усе більше регламентувалась. У 1791 р. іменним указом був уточнений порядок їхнього обрання [657]. Етапними стали затвердження 17 квітня 1808 р. імператором Олександром І доповіді Синоду “Про збереження і прирощення церковної суми, та про переваги церковним старостам”, а також складання “Інструкції церковним старостам”, підписаної Синодом 11 червня того ж року [658].
Згідно з цими документами староста визначався як “повірений парафіян церкви, обрана із числа їх, довіри гідна людина, для зберігання і використання церковних грошей, і взагалі для збереження всього церковного майна” [659].
Строк повноважень церковних старост визначався в три роки. Кількість термінів, які могла займати цю посаду одна особа, не обмежувалась. Але обов’язковою умовою для продовження повноважень було не лише повторне обрання парафіянами і згода духовенства, але і проходження перевірки на предмет піклування старости про користь церкви, особливо ж приріст церковних прибутків у порівнянні із попереднім терміном. Отже, головним критерієм оцінки діяльності старости проголошувалось збільшення надходжень до церковної казни. При цьому заслугою старости вважались не кошти, отримані від жертвувачів, а лише “примноження прибутків, зроблене… господарськими засобами, турботливістю… і діяльністю”.
Коло обов’язків титарів було досить широким. Зокрема до нього продовжував входити продаж свічок. У цьому старостам надавалась своєрідна монополія, оскільки заборонялось будь-яким іншим особам, навіть із причту, продавати воскові церковні свічки як у самих церквах, так і поруч з ними, за виключенням розташованих на ринках крамниць для оптового продажу. Якщо ж через хворобу чи відрядження титар тимчасово не міг виконувати своїх обов’язків, з метою запобігання збиткам церкви він мав передавати право продажу іншій особі, яка мала прийняти свічки “по записці”, а пізніше подати церковному старості звіт. Зважаючи на матеріальну відповідальність, такі особи обирались старостою, по-перше, з причетників або церковних сторожів, по-друге, за згодою священно- та церковнослужителів.
Старости мали наглядати за запалюванням свічок під час богослужіння, а також за їх гасінням згідно з церковним статутом.
Важливим і відповідальним обов’язком церковних старост було збирання під час богослужіння грошей від жертвувачів, у гаманці та карнавки, а також прийняття речей, “що служать для церковного використання”.
Збирання ще одного виду надходжень — прибутків від розташованих на церковній землі крамниць, будинків, льохів, що здавались в оренду, теж було функцією церковних старост. Сама здача в оренду таких споруд також частково знаходилась в їхній компетенції. Але і тут діяльність старост перебувала під постійним і пильним контролем духовної влади, яка і приймала остаточні рішення. Коли московський міщанин С. Растрепьєв звернувся до Херсонського духовного правління з проханням підписати на два роки контракт про оренду розташованої на землі херсонської купецької церкви крамниці бакалійних виробів, з правління надійшов указ священнослужителям і старості згаданої церкви, згідно з яким останні мали терміново розглянути цю справу і подати матеріали для затвердження [660].
Титарі відповідали за економність витрат церковних грошей. Зокрема на них покладалось завдання купівлі потрібних церкві речей і продуктів — воску, червоного вина, борошна для проскур тощо. Для заощадження коштів рекомендувалось робити оптові закупки з таким розрахунком, щоб запасів вистачило принаймні на півроку.
Старости мали укладати підряди на ремонт церков. У цьому вони також самостійними не були і зобов’язувались питати згоди священнослужителів і почесніших парафіян. Коли ж планувались чималі витрати або виправлення вівтаря, згідно з іменним указом від 21 березня 1799 р. поставала необхідність отримання благословення архієрея. Старости ж мали контролювати дотримання строків і якості проведення ремонту або виготовлення вівтаря.
Під контролем єпархіальних архієреїв знаходилось влаштування церковними старостами будинків для священно- та церковнослужителів. Ці споруди, згідно з іменними указами від 28 лютого 1718 р. і 29 жовтня 1722 р., зводились за рахунок церковних грошей. Наглядати за вже існуючими будинками також були покликані старости.
Якщо на церковних землях знаходились лісові угіддя, старости мали контролювати використання деревини. Останню священно- та церковнослужителям дозволялось використовувати лише на власні потреби, і староста повинен був не допустити її продажу.
Титарі зобов’язувались “дивитись за збереженням церковної суми, також і за чистотою церкви; піклуватись про цілість церковного майна” [661].
Зважаючи на це, була запроваджена система заходів, що мали запобігти можливості зловживань церковних старост і забезпечити постійний контроль за станом церковної казни.
Вступаючи на посаду, староста мав прийняти все церковне майно за описом, який був скріплений шнуром та печаткою консисторії або духовного правління, підписаний благочинним, парафіяльними священиками і попереднім старостою. Тоді ж староста отримував книгу для записів надходжень та витрат церковних грошей. Такі книги видавались консисторіями або духовними правліннями і також скріплювались шнуром та печаткою.
З часу вступу на посаду церковний староста разом із священно- та церковнослужителями ставав матеріально відповідальною особою. Він мав право брати собі в помічники інших осіб, але останні, на відміну від нього, вже не несли майнової відповідальності.
Щоб не допустити можливості приховування коштів, усі гроші від продажу свічок, від жертвувачів мали негайно опускатись в спеціально влаштовані скриньки. Ключі від них знаходились у самого старости, він же при бажанні міг їх запечатувати. Щоб контролювати старосту скриньки обов’язково запечатувались і священнослужителями.
По завершенні кожного місяця ці гроші титар, у присутності причту і почесніших парафіян, мав виймати і перераховувати. Отримані суми записувались у згадані книги, причому надходження від продажу свічок, гаманцевого збору і різних внесків записувались окремо. Після підрахунку гроші передавались на зберігання до кладової або ризниці. І тут доступ до них взаємно контролювався церковним старостою та священиками. При цьому будь-кому з них заборонялось брати церковні гроші на збереження до своїх осель, а також використовувати на власні потреби. Заборонялось також без дозволу духовного керівництва віддавати церковні речі до іншої релігійної споруди та давати гроші в позику.
На відміну від прибутків, усі витрати мали записуватись титарем негайно, з позначенням дати, мети використання і одержувача грошей. По завершенні кожного місяця в присутності священно- та церковнослужителів, почесніших парафіян підбивалася сума витрат.
Всі особи, присутні при підрахунку надходжень та витрат за місяць, мали поставити свої підписи. Якщо церковний староста виявлявся неписьменним, записи за нього могли робити інші люди, яких він для цього запрошував. У таких випадках обов’язково мали бути присутні священно- та церковнослужителі, які відповідали за правильність записів.
Для запобігання зловживань була встановлена необхідність записів сум у книги надходжень та витрат не лише цифрами, але і прописом, причому треба було уникати будь-яких виправлень.
По завершенні кожного року староста та причетники підраховували всі записані надходження та витрати, складали за наданою консисторією формою відомість, і разом із книгами передавали благочинному, який, після відповідної перевірки, книги повертав до церкви, а відомість передавав через духовне правління до консисторії. Там складалась загальна відомість для подання архієрею.
Така детальна регламентація всіх дій, пов’язаних із рухом грошей, була не випадковою і далеко не зайвою з огляду на інтереси державної влади. Мова йде не тільки про попередження зловживань, але і про усунення звичайної неуважності при веденні обліку, яка викликала плутанину у звітах, а іноді і тривалі розслідування. Кілька років тривала справа по скарзі титаря кам’янської Успенської церкви Ф. Терещенка на священика тієї ж церкви А. Ясинського. Як випливає із указу Новоросійської духовної консисторії Херсонському духовному правлінню, титар скаржився, що “хоч і виконував цю посаду з крайнім сумлінням, але той священик Ясинський не допустив його до рахування церковних сум і відібравши у нього ключ сказав: “Не твоя справа”, в книзі ж рахунковій, при надсиланні в Херсонське духовне правління писав що йому було завгодно, а записи, що були у нього, Терещенка, видані через сільського писаря, про надходження і витрати… і без відома його і громади написав книгу, в якій надходження і витрати встановив такі, яких зовсім не було, а крім того нарахував на нього більше восьмидесяти карбованців дарма; лає його, називає плутом, шахраєм та іншими словами…” [662]. При розгляді ж справи Катеринославська духовна консисторія дійшла висновку, що корисних зловживань не було у жодної зі сторін конфлікту. Підставою ж грубого поводження Ясинського було названо невнесення титарем у книгу сум, отриманих від кількох парафіян. За свідченням сільської громади Кам’янки, “ці гроші він [Терещенко] отримав, але тоді ж у іншу витрату на церковні справи використав, не записав же в зашнурні книги через свою простоту” [663].
Контроль за діяльністю старост покладався, зокрема, на благочинних. Титарі на вимогу останніх повинні були надавати книги надходжень та витрат, свічки, які ще не були продані, а також церковну суму. Після кожної перевірки благочинні мали робити відповідні записи про її результати, де, зокрема, позначались усі помічені порушення з боку титарів. Оскільки благочинні могли перевіряти церковних старост лише час від часу, постійний контроль за цими особами покладався на священно- та церковнослужителів. Вони були зобов’язані у випадках порушення старостами встановлених правил, недостатнього піклування про користь церкви доповідати благочинним. Якщо ж останні належним чином не реагували на такі доповіді, священно- та церковнослужителі отримували право звертатись безпосередньо до єпархіального архієрея.
Положення, які обумовлювали характер взаємин духовних осіб і церковних старост, визначали їхні повноваження щодо розпорядження церковним майном, зберігали чинність до 1890 р., коли було прийнято нову “Інструкцію для церковних старост”.
Документами вищих органів влади, прийнятими до 1861 р., лише дещо змінювались і уточнювались питання обрання та нагородження титарів, але не їхні функції. Лише вже згаданим височайше затвердженим 27 серпня 1846 р. положенням було обумовлено, що духовенство та церковні старости звільняються від обов’язку контролю за грошима, зібраними в карнавки, які планувалось влаштувати для фінансування утримання осіб у закладах Приказів громадського нагляду [664], але вже самими правилами про влаштування цих карнавок, затвердженими 10 січня 1847 р., участь священнослужителів і титарів у нагляді була передбачена [665].
Посилання
638. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІ. — С. 1065 – 1066; Т. XXVI. — С. 870 – 871; Т. XL. Общие приложения к томам Полного Собрания Законов. — С. 53; Т. ХХХ. — С. 450 – 451; Т. XL. — С. 598 – 602; Собр. ІІ. — Т. VІІ. — С. 718 – 788; Т. XVI. — Отд. І. — С. 435 – 495; Т. XVIII. — Отд. І. — С. 596; Т. XXVIII. — Отд. І. — С. 268; Т. XХХІІI. — Отд. ІІ. — С. 268; ДАДО. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 128; Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 299. — Арк. 43 – 44 зв.; Спр. 302. — Арк. 38 зв. – 39; ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 34; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 2. — Арк. 49 зв. – 50.
639. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 877. — Арк. 9 – 16.
640. Библиография // Киевская Старина. — 1889. — Т. 24. — № 1. — С. 286.
641. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 883 – 884; Т. XXІI. — С. 358 – 369; Т. XXІІI. — С. 504 – 505; Т. XL. Общие приложения к томам Полного Собрания Законов. — С. 13 – 16; Т. XXVII. — С. 491 – 492; Т. ХХVIII. — С. 539, 1136 – 1137; Т. XXІХ. — С. 254 – 255; Т. XXХ. — С. 162 – 163; Т. ХХХІІ. — С. 197 – 198; Т. XXXVIІI. — С. 208, 1347 – 1349; Т. XXХІХ. — С. 319 – 320; Собр. ІІ. — Т. ІІ. — С. 1073 – 1074; Т. ІІІ. — С. 156; Т. VI. — Отд. І. — С. 116, 203 – 204, 317 – 318, 501 – 657, 662 – 663, 816 – 818; Т. VII. — С. 107 – 108; Т. ІX. — Отд. І. — С. 735 – 737; Т. ІX. — Отд. ІІ. — С. 199 – 200; Т. X. — Отд. ІІ. — С. 961 – 962, 1003 – 1004, 1024 – 1025; Т. XI. — Отд. І. — С. 246; Т. XІI. — Отд. І. — С. 439 – 463; Т. XІІI. — Отд. І. — С. 91 – 92; Т. XIII. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 21 – 23; Т. XV. — Отд. І. — С. 675 – 679; Т. XVІІI. — Отд. І. — С. 841 – 842; Т. XІХ. — Отд. І. — С. 847 – 868; Т. XХ. — Отд. І. — С. 518; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 294. — Арк. 18; Спр. 297. — Арк. 35 – 36; Спр. 302. — Арк. 6; ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 9. — Арк. 126 – 126 зв.; Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 82. — Арк. 25, 165.
642. Лиман І. Метричні книги як джерело з церковного устрою Південної України другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Т. 7. — К., 2001. — С.197 – 211;
Лиман І.І. Регламентація діяльності парафіяльного духовенства Південної України в 30-і роки ХІХ ст. // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико–культурній спадщині Нікопольського району”. Нікополь, 10 – 11 жовтня 2002 року. — Нікополь — Запоріжжя — Херсон: РА “Тандем–У”, 2002. — С. 98 – 105;
Бастрыга И., Лыман И. Начала истории Бердянска. — Запорожье, 2002. — С. 31 – 38;
AGAD. — Ksiegi Metrikalne i akta parafii prawoslawnych z Wolynia i Polesia. — № 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9,10, 11, 12, 14, 17; ДАЗО. — Ф. 19. — Оп. 1. — Спр. 1 – 5; Ф. 123. — Оп. 1. — Спр. 1; Ф. 246. — Оп. 1. — Спр. 42, 51; ЗКМ. — КВ – 25719 / Д – 6794 та ін.
643. Петров Р. К истории прошлого века (Из церковного архива с. Полог, Александровского уезда, за 1799 г.) // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1901. — № 4. — С. 75.
644. В.Б. Из архивных материалов // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 206 – 209.
645. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХL. Общие приложения к томам Полного Собрания Законов. — С. 87 – 89.
646. Там само. — Т. ХХХV. — С. 638 – 639.
647. Там само. — Т. ХХХVІ. — С. 24 – 25.
648. Там само. — Т. ХХХІХ. — С. 115.
649. Там само. — Собр. ІІ. — Т. IV. — С. 93 – 96.
650. Там само. — Т. ІХ. — Отд. І. — С. 245 – 250.
651. Там само. — Т. ХХІ. — Отд. ІІ. — С. 231 – 233.
652. Там само. — Т. ХХІІ. — Отд. І. — С. 21 – 22.
653. Там само. — Т. ХХІІІ. — Отд. І. — С. 475.
654. Там само. — Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 332.
655. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 18. — Арк. 33 – 33 зв., 36 – 37.
656. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 128 – 131.
657. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 370 зв.
658. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 729.
659. Там само. — Арк. 4.
660. Там само. — Спр. 1261. — Арк. 1 – 2 зв.
661. Там само. — Спр. 729. — Арк. 4.
662. Там само. — Спр. 501. — Арк. 1.
663. Там само. — Арк. 17 зв.
664. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XXI. — Отд. ІІ. — С. 231 – 233.
665. Там само. — Т. XXІI. — Отд. І. — С. 21 – 22.