Штати парафій

Ігор Лиман

Обмежуючи доступ до складу підлеглих духовного відомства представників інших верств, розширюючи права архієреїв і одночасно звужуючи права парафіян в обранні собі священно- та церковнослужителів центральна влада розглядала ці заходи, між іншим, як засоби контролю за чисельністю “духовної верстви”. На це ж були направлені і встановлення штатів, проведення розборів — виключення невлаштованих церковнослужителів і дітей духовенства в армію та податні верстви.

Початок відповідним заходам був покладений ще реформами Петра І, продовження ж цієї політики знайшло втілення в цілій низці указів наступних монархів. Для контролю за чисельністю духовного відомства імперська влада мала кілька аргументів. Запобігання збільшенню кількості священно- та церковнослужителів при церквах мало підняти життєвий рівень самих осіб, які залишились при парафіях, оскільки парафіяни часто не мали можливостей утримувати багато духовних осіб. Виключені з духовного відомства поповнювали інші верстви, і таким чином мали частково задовольняти потреби держави в поповнені складу збройних сил і податного населення. Скорочення кількості “безмісних” осіб було спрямоване проти існування небажаного для держави маргінального елементу, який знаходився поза суворим контролем центру і тому міг сіяти небезпечні для влади погляди і збільшувати статистику злочинів.

Визначенням штатів окремих церков і встановленням параметрів, яким мала відповідати парафія, центральна влада прагнула привести кількість священно- та церковнослужителів у систему. Черговим етапом на шляху реалізації цього прагнення став синодський указ від 8 жовтня 1778 р., яким обумовлювалось: 1) при однопарафіяльних церквах, при яких знаходиться до 150 дворів, має бути один священик; 2) один священик має залишатись і у випадку, якщо при церкві є до 200 дворів, але вони розташовані поблизу релігійної споруди і парафіяни не просять про посвяту другого священика; 3) другий священик у церкву, при якій знаходиться 200 дворів, може призначатись лише в разі нагальної необхідності; 4) по два священики повинні знаходитись у парафіях, які налічують від 250 до 300 дворів; 5) по три священики мають знаходитись при церквах, причти яких і раніше налічували таку кількість священнослужителів і при яких є не менше 300 дворів [355]. Кількість дияконів, як і раніше, мала визначатись згідно з указами від 10 серпня 1722 і 4 червня 1768 р. [356]: при трьох священиках могло знаходитись 2 диякони, при двох — по одному, а при одному священику диякон мав знаходитись лише в “знатних місцях”.

Таким чином, за Катерини ІІ були значно скорочені штати, запроваджені Петром І.

Особи, які залишились поза штатом, згідно із затвердженою імператрицею 29 березня 1784 р. доповіддю загального присутствія Сенату та Синоду були піддані розбору [357]. Проводячи “чистку” духовного відомства, Катерина ІІ не випускала з поля зору і південноукраїнський регіон, до заселення якого докладалось чимало зусиль: іменним указом від 1 вересня 1785 р. генерал-губернаторам імперії було наказано знестись із Г. Потьомкіним з питання переселення до Таврійської області осіб духовного відомства, які залишились поза штатом [358]. Ці заходи не вирішили проблему, пов’язану з наявністю бездіяльних церковнослужителів, і 19 квітня 1788 р. було підписано новий іменний указ, яким генерал-губернатори зобов’язувались переписати заштатних церковнослужителів віком від 16 до 50 років для поповнення ними польових полків і прикордонних гарнізонів [359].

За Павла І був проведений черговий розбір. Іменним указом від 22 грудня 1796 р. обумовлювалось, що мають бути направлені на військову службу ті діти підлеглих духовного відомства, які залишаться зайвими після заповнення всіх вакантних місць при церквах, духовних училищах і міських школах [360].

Напевно, рішення імператора щодо розбору на місцях почали виконувати занадто ревно, що називається “з перегинами”, і тому сенатським указом від 24 серпня 1797 р. було заборонено брати на військову службу церковнослужителів, стосовно яких єпархіальними архієреями не зроблено відповідних розпоряджень, а також малолітніх [361], а указом Синоду від 4 квітня 1799 р. внаслідок такого, що виникло через занадто ретельний розбір, браку в складі причтів, сторожам і приставам духовного звання було дозволено займати місця церковнослужителів [362].

Ці документи свідчать, між іншим, що І. Смолич був некоректним, коли писав, що одночасно з проведенням павлівського розбору були видані укази, які ускладнювали вихід із духовної верстви, що невдовзі призвело до її перенасиченості [363]. Адже висловлюючи таку тезу, дослідник посилається на укази 1802 – 1816 рр., тобто документи, що відносяться до правління не Павла І, а його наступника. Щоправда, Павлом були запроваджені обмеження щодо звільнення семінаристів у світське відомство, але разом з тим робились і виключення в разі браку в останньому канцелярських служителів [364]. У той же час справедливою є теза І. Знаменського про те, що Павло І не намагався відкрити духовну верству, зробити зручним вихід з неї, а тому і розбори досягали своєї цілі лише на деякий час і не попереджували можливість накопичення в клірі зайвих елементів [365]. Ця теза є справедливою і стосовно правління Катерини ІІ, яка лише в кількох випадках ініціювала переведення осіб духовного походження у світські команди [366].

Низка заходів, які об’єктивно ускладнювали вихід із духовного відомства, була запроваджена за Олександра І. Синодським указом від 30 травня 1801 р. єпархіальним архієреям наказувалось проявляти обачність при розгляді кожної справи про звільнення семінаристів у світське звання з тим, аби не спричинити недоукомплектованість причтів, і заборонено звільняти без відома Синоду студентів богослов’я та філософії [367]; синодським указом від 31 травня 1804 р. семінаристам заборонялось звертатись із клопотаннями про звільнення з духовного звання безпосередньо до Синоду, через голову єпархіального керівництва [368]; синодським указом від 30 вересня 1804 р. було заборонено без згоди Синоду приймати вчителів і учнів, підлеглих духовному відомству, у заклади Міністерства народної освіти [369]; 8 грудня того ж року єпархіальним архієреям було заборонено звертатись до Синоду з клопотаннями про звільнення з духовного відомства студентів-дворян без подання необхідних підтверджень дворянства [370]; заборона без узгодження з духовними установами приймати в обласні міліції підлеглих духовного відомства була підписана 21 березня 1807 р. [371]; синодським указом від 24 жовтня 1807 р. запроваджувались подібні ж обмеження стосовно поповнення складу кавалерійських полків [372]; сенатським указом від 23 грудня 1813 р. дозволялось призначати на військову службу лише тих звільнених з духовного звання, які завершили повний курс навчання в семінарії [373]; іменним указом від 27 серпня 1818 р. підтверджувалась обов’язковість при прийнятті на службу дітей священно- та церковнослужителів із дворян попередніх зносин із духовним керівництвом та перевірки свідоцтв, виданих з Герольдії [374]; сенатським указом від 24 січня 1823 р. наказувалось кожну справу про прийняття у світську службу осіб духовного звання передавати на розгляд Сенату з представленням атестату про успіхи та поведінку [375].

Але за Олександра І було складено і чимало законодавчих документів, які передбачали можливості виходу зі складу підлеглих духовного відомства. Мова йде про сенатський указ від 31 жовтня 1802 р. стосовно проведення чергового розбору [376]; сенатський указ від 17 серпня 1803 р., який розширив можливості звільнених обирати верству, до якої вони будуть записані [377]; указ Сенату від 28 червня 1805 р., яким підтверджувалось, що на церковнослужительських дітей, які бажали бути записаними до купецтва чи міщанства, не поширювався обов’язок брати поручительство в сплаті податків і згоду тих місць, куди вони планували бути приписаними [378]; височайше затверджену 20 листопада 1806 р. доповідь Синоду про проведення розбору [379]; сенатський указ від 30 листопада того ж року про порядок відсилки священно- та церковнослужителів, позбавлених духовного сану [380]; сенатський указ від 27 лютого 1808 р. про розподіл позбавлених духовного звання осіб, нездатних до військової служби та роботи на казенних заводах і фабриках [381]; синодський указ від 25 липня 1812 р. про звільнення причетників, дітей священно- та церковнослужителів і семінаристів за їх бажанням для поповнення складу ополчення [382]; положення Комітету Міністрів від 17 жовтня 1814 р. про дозвіл направлення семінаристів у всі установи світського відомства [383]; іменний указ від 9 вересня 1815 р., що дозволяв розподіляти звільнених на посади вчителів та до складу вихованців вищих навчальних закладів без попередніх зносин з Сенатом [384]; синодський указ від 20 березня 1816 р., яким учні повітових і парафіяльних училищ зрівнювались із семінаристами в праві бути звільненими в цивільну службу [385]; указ Сенату від 29 грудня того ж року щодо влаштування осіб, звільнених з духовного звання [386]; синодський указ від 21 грудня 1820 р. про розподіл церковнослужительських дітей, які залишились від попередніх розборів [387]; указ Синоду від 10 серпня 1824 р. про підтвердження порядку направлення колишніх церковнослужителів на військову службу чи в майстрові казенних заводів і фабрик [388].

Отже, у першій чверті ХІХ ст. влада шукала найбільш оптимальний варіант коригування чисельності підлеглих духовного відомства. І шукала не лише в напрямку зменшення можливостей священно- та церковнослужителів і їхніх дітей переходити до інших верств. Причому робилось це не тільки з міркувань інтересів духовної верстви.

Ці пошуки були продовжені за Миколи І. І знову заходи по обмеженню виходу з верстви чергувались із нововведеннями, які давали деякі можливості соціальної мобільності, визначали права осіб, які вийшли з духовного звання [389].

За Миколи І були внесені зміни і до штатів. Згідно зі “Статутом духовних консисторій” при церквах, штат яких не визначався окремими розпорядженнями, мав продовжувати діяти такий же склад священно- та церковнослужителів, що і раніше, але за умови, що при сільських церквах із парафією меншою за 800 душ чоловічої статі мало діяти не більше одного священика, а при церквах, при яких знаходилось не більше 400 душ, причт мав включати одного священика та двох церковнослужителів [390].

У 1842 р. були затверджені нові штати, запровадження яких почалось із так званих “західних єпархій”. Тепер парафії були поділені на 6 класів, належність до яких обумовлювала необхідну кількість священно- та церковнослужителів [391]:

Ці штати поступово були поширені на інші єпархії Російської імперії і протримались до 1869 р.

Не були занадто радикальними заходи з регулювання чисельності підлеглих духовного відомства, запроваджені у 1856 – 1861 рр. Олександром ІІ. Пошуки центральною владою оптимального варіанту йшли головним чином у тій же площині, у якій вони велися і за попередників царя-реформатора [392].

Таким чином, духовне відомство не було і не могло бути таким закритим, яким його вважає Г. Фріз, у монографіях якого кастовість духовної верстви проходить червоною стрічкою [393]. У той час як поповнення лав священно- та церковнослужителів представниками інших верств дійсно мало тенденцію обмеження (хоча і це обмеження не було абсолютним), з духовного відомства впродовж усього періоду 1775 – 1861 рр. вийшла велика кількість осіб. Адже при традиційній багатодітності родин священно- та церковнослужителів темпи зростання чисельності духовних осіб аж ніяк не відповідали темпам приросту населення.

Під час влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії при її церквах знаходився 39221 парафіяльний двір [394], тобто 156884 парафіянина чоловічої статі (із розрахунку 4 парафіянина на 1 двір). За даними ж на 1859 р. у Херсонській і Катеринославській єпархіях мешкало 1027099 чоловіків православного сповідання [395]. Отже, впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. православне чоловіче населення єпархій, підлеглих південноукраїнським архієреям, збільшилось у 6,5 разів. За цей же час чисельність чорного духовенства, послушників, священно- та церковнослужителів тут збільшилась з 1535 [396] до 3808 [397], тобто лише в 2,5 рази. Така різниця не може бути пояснена збільшенням загальної чисельності духовної верстви за рахунок членів родин діючих священно- та церковнослужителів. За підрахунками Б. Міронова, з 1783 по 1858 р. чисельність штатного духовенства зросла на 33%, а чисельність усієї православної духовної верстви за 1795 – 1858 рр. по 38 губерніях Європейської Росії, що співставлялись, зросла на 30%. Отже, обтяженість діючого духовенства утриманцями залишалась приблизно на тому ж рівні [398]. Кардинально не змінилось і співвідношення між чоловічим і жіночим населенням краю. Не лише для Південної України (населення якої зростало не тільки, а до 1820-х рр. і не стільки, завдяки природному приросту, а й через переселення сюди вихідців із інших регіонів та з-за кордону), але і для Російської імперії в цілому темпи збільшення кількості підлеглих духовного відомства значно відставали від змін чисельності православних парафіян [399]. Отже, духовенство в умовах стримування державою розширення церковних штатів продукувало для себе менше поповнення, ніж для інших верств.

Для православної церкви на півдні України збереження можливостей залишення духовної верстви становило проблему через те, що в регіоні хронічно не вистачало церковнослужителів навіть для заповнення обмежених штатів.

Такий брак підкреслювався місцевою владою наприкінці XVIII ст. [400]; документи четвертої ревізії показали, що при 24 церквах Маріуполя та його повіту не було жодного з передбачених штатами 7 дияконів [401]. Нестача церковнослужителів обумовлювалась не тільки зростанням кількості парафій, але й суб’єктивними факторами, у тому числі і пов’язаними зі своєрідним баченням деякими єпархіальними архієреями пріоритетів політики заповнення вакансій при церквах. Ті межі свободи дій, які були визначені духом і буквою законів для єпархіальної влади, дали змогу архієпископу Платону впродовж 1807 – 1811 рр. власними резолюціями звести до мінімуму можливості заповнення дияконських місць навіть при двох- та трьохпарафіяльних храмах. Лише наступник Платона, архієпископ Іов, відновив реальну дію на території південноукраїнської єпархії загальнодержавних правил щодо заповнення вакансій священно- та церковнослужителів [402].

Але і після цього для самого парафіяльного духовенства поняття про відповідність чисельності причетників штатам залишалось розпливчатим. У 1836 р. архієпископ Гавриїл (Розанов) у результаті об’їзду церков єпархії зробив зауваження, що багато священнослужителів не могли дати відповідь на питання, чи наповнені штати їхніх релігійних споруд [403]. Не дивно, що згідно із підрахунками, зробленими на основі матеріалів “Витягу зі звіту по відомству духовних справ православного сповідання за 1836 р.” у підлеглій Гавриїлу єпархії було в наявності лише 72,6% священиків, 49% дияконів, 54,2% церковнослужителів від передбачених штатами [404].

Після відокремлення Херсонської єпархії ці показники дещо покращились і в 1839 р. для єпархії Катеринославської становили відповідно 91,7%, 60,3% і 73,2%, а для Херсонської єпархії — 86,6%, 52,1% і 68,3% [405].

У подальшому наповненість штатів двох південноукраїнських єпархій виглядала таким чином [406]:

Звернемо увагу, що різке покращення наповненості штатів, яке зафіксоване статистикою, відбулось не завдяки заповненню всіх вакантних місць священно- та церковнослужителями, а через перегляд самих штатів.

Посилання

355. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XX. — С. 752.

356. Там само. — С. 752 – 753.

357. Там само. — Т. ХХІІ. — С. 95 – 97.

358. Там само. — С. 446 – 447.

359. Там само. — С. 1069.

360. Там само. — Т. ХХІV. — С. 249.

361. Там само. — Т. ХХІV. — С. 691 – 693.

362. Там само. — Т. ХХV. — С. 605; Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины II и Павла I… — С. 78.

363. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 333.

364. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины II и Павла I… — С. 80.

365. Там само.

366. Там само. — С. 79.

367. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVI. — С. 664 – 665.

368. Там само.— Т. XXVIІІ. — С. 361 – 362.

369. Там само. — С. 541.

370. Там само. — С. 730 – 731.

371. Там само.— Т. XXІХ. — С. 1160.

372. Там само.— С. 1310.

373. Там само.— Т. XXХІІ. — С. 702 – 703.

374. Там само.— Т. XXХV. — С. 553.

375. Там само.— Т. XXХVIІІ. — С. 716 – 717.

376. Там само.— Т. XXVIІ. — С. 336 – 339.

377. Там само.— С. 835 – 836.

378. Там само.— Т. XXVIІІ. — С. 1094 – 1095.

379. Там само.— Т. XXІХ. — С. 870 – 872.

380. Там само.— С. 899 – 900.

381. Там само.— Т. XXХ. — С. 93 – 95.

382. Там само.— Т. XXХІІ — С. 398 – 399.

383. Там само. — С. 1030 – 1031.

384. Там само.— Т. XXХIІІ. — С. 278.

385. Там само.— С. 562.

386. Там само.— С. 1163 – 1164.

387. Там само.— Т. XXХVIІ. — С. 540 – 543.

388. Там само.— Т. XXХІХ. — С. 478.

389. Там само.— Собр. ІІ — Т. І. — С. 210 – 212, 898; Т. ІІ. — С. 629 – 630; Т. ІІІ. — С. 221 – 222; Т. IV. — С. 847 – 848; Т. V. — Отд. І. — С. 161, 288; Т. VІ. — Отд. І. — С. 359 – 363, 403 – 408, 769 – 770; Т. VІІІ. — Отд. І. — С. 379 – 381; Т. ІХ. — Отд. І. — С. 656 – 665; Т. Х. — Отд. І. — С. 364 – 365, 424 – 425; Т. ХІ. — Отд. ІІ. — С. 90 – 91; Т. ХІІ. — Отд. І. — С. 527 – 528; Т. ХІV. — Отд. І. — С. 266, 373, 747 – 749; Т. ХV. — Отд. І. — С. 154 – 155, 835; Т. ХVІІ. — Отд. І. — С. 429 – 430; Т. ХVІІ. — Отд. ІІ. — С. 6, 268 – 277; Т. ХХІ. — Отд. І. — С. 631 – 633; Т. ХХІ. — Отд. ІІ. — С. 352, 730; Т. ХХІІ. — Отд. І. — С. 737; Т. ХХІІІ. — Отд. ІІ. — С. 51, 148; Т. ХХVІ. — Отд. І. — С. 365; Т. ХХVІІ. — Отд. І. — С. 373; Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 317; Т. ХХVІІІ. — Отд. ІІ. Дополнение к Т. ХXVIII. — С. 14 – 15; Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 514; Т. ХХХ. — Отд. І. — С. 507 – 509.

390. Там само. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 231.

391. Таблиця укладена на підставі: Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 334.

392. ПСЗРИ.— Собр. ІІ. — Т. ХХХІ. — Отд. І. — С. 257 – 258, 329 – 330, 378, 974 – 975; Т. ХХХІІ. — Отд. І. — С. 958; Т. ХХХІV. — Отд. І. — С. 690 – 691.

393. Freeze G.L. The Russian Levites…; Freeze G.L. The Parish Clergy…

394. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 368.

395. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 44.

396. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 368.

397. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 2, 6, 18 – 19.

398. Миронов Б.Н. Американский историк о русском духовном сословии // Вопросы истории. — 1987. — № 1. — С. 154.

399. Там само. — С. 154 – 155.

400. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5387. — Арк. 35 зв.

401. Там само. — Арк. 85 зв. – 87.

402. ДАДО. — Ф. 193. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 143 – 146.

403. ДАДонО. — Ф. ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 55.

404. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 108 – 109.

405. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год… — С. 14 – 15.

406. Таблиця укладена на підставі: Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 18 – 19.