Призначення військового духовенства

Ігор Лиман

У складних стосунках з парафіяльним духовенством перебувало духовенство військове. Воно виділилось у окрему групу поступово, і хоча спостерігалась загальна тенденція зниження ролі єпархіальної влади в керівництві ним, архієреї все ж не втратили деяких важелів впливу.

Духовних осіб, які мали задовольняти духовні потреби військових, умовно можна віднести до кількох категорій за ознакою форми їхньої залежності від духовних правлінь, єпархіальної влади, військового керівництва та обер-священика. Недоречно розцінювати їх як монолітну групу. Слід розрізняти статус духовенства, яке служило на суднах, при військових шпиталях, в полках, фортецях, адміралтейських селищах, військових поселеннях, при військових навчальних закладах, у козацьких військах тощо.

Хоча виокремлення військового духовенства розпочалося ще на початку XVIII ст., до правління Павла І представники цієї групи лише у військовий час не знаходились у підпорядкуванні місцевим архієреям. Це стосується і призначення та переміщення духовних осіб, парафії яких складались із військових. У 1784 р. Слов’янська духовна консисторія отримала клопотання Катеринославської кінноти Маріупольського полку, розташованого в слободі Луганській, про звільнення через стан здоров’я з посади полкового священика Дмитра Руденка і призначення на його місце Дмитра Бофталовського, який сам висловив відповідне бажання. З цього приводу консисторія наказала зробити таке призначення, видавши Д. Бофталовському інструкцію полковим священикам і паспорт для проїзду; колишнього ж полкового священика було наказано направити до протопопа І. Богдановича для поміщення до парафії, де є священицька вакансія [442]. У 1794 р. консисторія наказала призначеному до миколаївської купецької Різдвобогородицької церкви К. Павловському тимчасово, до завершення зведення цієї релігійної споруди, відправляти служби в миколаївській адміралтейській Георгіївській церкві [443].

Єпархіальним архієреєм призначалось і флотське духовенство. Звертаючись 18 січня 1778 р. до архієпископа Євгенія (Булгаріса) виконуючий обов’язки головного командира Азовської флотилії й Таганрозького порту писав, що коли порт знаходився в складі Воронезької єпархії, саме звідти присилались ієромонахи та біле духовенство для заповнення вакансій; тепер же військова влада просила зробити відповідні призначення архієпископа Слов’янського та Херсонського. Архієпископ, у свою чергу, доручив Бахмутському духовному правлінню зробити вибір священика “стану доброго, від таких церков, де є два або три священика” [444]. У консисторському указі херсонському протопопу І. Богдановичу від 12 лютого 1793 р. зазначалось, що імператриця запропонувала обер-прокурору Синоду направити на Чорноморський флот 13 ієромонахів. З приводу цього Синод наказав: “Послати в Катеринославську консисторію указ, і наказати невдовзі після його отримання, обравши з-поміж таких, які перебувають в Катеринославській єпархії поза штатним положенням, або з штатних ієромонахів здібних і гідних для виконання на кораблях та інших суднах богослужіння тринадцять осіб, і видати їм… прогонні…” На виконання синодського указу Катеринославською духовною консисторією було наказано херсонському протопопу представити командуючому Чорноморським флотом контр-адміралу М. Мордвінову ієромонаха Ліверія, а обов’язки останнього при шпиталі доручити виконувати священикам херсонської соборної церкви [445].

Духовна влада брала в цей період участь і в переміщенні осіб, які служили на флоті, хоча в цьому питанні вирішальною була роль влади військової. Типовою була справа священика Д. Родзянського, який, перебуваючи на флоті, звернувся до віце-адмірала Клокачова з проханням звільнити його до парафії через стан здоров’я. Військове командування виключило священика із списків флотського духовенства і направило в розпорядження Херсонського духовного правління [446].

З приходом до влади Павла І характер субординації військового духовенства та єпархіальної влади змінився. Були підписані “Інструкція польовому обер-священику” [447], синодські укази про порядок звільнення полкових священиків [448], про заборону парафіяльним священикам вінчати військових [449], про порядок нагородження військових священиків [450], іменний указ про перебування армійських священиків у підпорядкуванні обер-священику [451], указ про зносини всіх військових чинів по справах, що стосуються духовного відомства, не з консисторіями, а з обер-священиком [452]. Наступним кроком у цьому ж напрямку була височайше затверджена 1 червня 1800 р. доповідь Синоду, якою створювались умови для закріплення спадкового принципу комплектування військового духовенства, оскільки передбачалось, що діти армійського та флотського духовенства, які навчатимуться в армійській семінарії, мають поступати лише на священицькі місця в збройні сили [453].

Продовженням цієї ж політики став указ від 23 червня того ж року, яким обумовлювалось, що в армійській семінарії могли навчатись лише діти діючого або звільненого за старістю чи за станом здоров’я військового духовенства, а також діти церковнослужителів, які поступили та будуть поступати на військову службу [454]. Але і такі особи, згідно з синодським указом від 25 грудня 1802 р., не могли направлятись єпархіальними архієреями до армійської семінарії інакше, як за умови отримання попередньої згоди обер-священика армії та флоту [455].

Іменним указом від 8 квітня 1804 р. було внесено зміну в процедуру призначення полкового духовенства: якщо раніше полкове керівництво зносилось із питання заповнення священицьких вакансій із Військовою колегією, то відтепер такі зносини мали відбуватись безпосередньо з обер-священиком, який був повинен негайно робити подання з цього питання Синоду [456].

У 1806 р. умови щодо підлеглих духовного відомства, які мали право служити в полках, дещо змінились: затвердженою Олександром І 10 серпня доповіддю Синоду передбачалось, що причетники можуть призначатись не лише із здібних нижніх військових чинів, але і з єпархіальних церковнослужителів, вихованців армійської семінарії та з дітей полкових священнослужителів [457].

Втім, після початку заходів щодо зменшення залежності військового духовенства від єпархіальної влади продовжував залишатись майже без змін порядок призначення духовенства на флот. У червні 1801 р. у відповідь на синодський указ, яким єпископ Афанасій зобов’язувався обрати у своїй єпархії одинадцять священиків або ієромонахів для перебування на кораблях Чорноморського флоту, архієрей розпорядився, зокрема, вислати до консисторії для відправки на флот благочинного і священика селища Медерівка І. Аврамова. Згоди самого священика ніхто не питав, більше того, в консисторському указі наголошувалось, що ніякі відмовки Аврамова взяті до уваги не будуть. По завершенні кампанії священик повернувся до Медерівки і рішенням консисторії був поновлений на посаді благочинного [458].

Для того, щоб безперебійно постачати флот духовенством, височайше затвердженою 23 березня 1806 р. доповіддю Синоду було наказано мати в штаті Балаклавського Георгіївського монастиря 13 ієромонахів, які мали служити на кораблях [459]. Оскільки ж сам монастир знаходився в підпорядкуванні єпархіальному керівництву, то останнє і опікувалось тим, аби відповідну кількість ієромонахів обитель мала. Для цього, зокрема, використовувалась практика звернення до духовенства південного краю з пропозицією погодитись на переведення до Балаклави. При цьому обумовлювалось, що ієродиякони можуть бути рукопокладені в ієромонашество [460]. Коли ж духовні особи вже поступили під керівництво настоятеля Балаклавського Георгіївського монастиря, то саме до нього флотська влада зверталась у міру виникнення потреби в призначенні ієромонаха на той чи інший корабель [461]. Після повернення останніх до портів духовні особи відсилались назад до монастиря [462].

Сказане вище стосувалось не тільки ієромонахів, а й вдових священиків, які добровільно йшли для служіння на флоті, підпорядковуючись монастирському статуту, але не були пострижені в ченці. Вдові священики з’явились у Георгіївському монастирі в 1822 р., у зв’язку з нестачею ієромонахів [463].

Як свідчать документи Херсонського духовного правління, єпархіальна влада продовжувала зберігати за собою право призначення духовенства до релігійних споруд адміралтейських селищ. Зокрема в травні 1800 – лютому 1801 р. розглядалась справа про вибори священика в адміралтейське селище Воскресенське, до Богоявленської церкви. Два кандидати на цю посаду, вибрані самими поселянами, були направлені до єпископа Новоросійського та Дніпровського Афанасія для рукопокладення одного з них у священики [464].

Що стосується призначення полкового духовенства, то при формальній безумовній зверхності в цьому питанні обер-священика та Синоду єпархіальні архієреї зберігали реальну можливість не направляти на ці посади тих чи інших осіб.

Про те, що Синод своїм рішенням міг вимагати направлення конкретних священиків до полків, свідчить указ консисторії від 24 серпня 1806 р., в якому передається синодське розпорядження на місце священика Севського мушкетерського полку призначити священика села Улянівки Херсонського повіту Ф. Шульженкова [465]. Але оскільки парафіяльні священики звертались із клопотаннями про направлення в полки не лише до Синоду, а й до єпархіальної влади, остання могла відмовляти в таких клопотаннях. Саме таке рішення було прийняте в 1807 р. стосовно священика села Березняговатого В. Світайлова, який просив про призначення до одного з піхотних полків [466]. Через 3 роки той самий єпархіальний архієрей Платон знову відмовив в аналогічному проханні, тепер уже переданому через обер-священика І. Державіна. Останній звертався до єпархіальної влади з повідомленням про звільнення в полк на священицьке місце дячка селища Юріївки А. Косовського. Резолюція Платона була більш ніж красномовною і прозоро висвітлила ставлення архієрея до поповнення лав полкових священиків за рахунок його підлеглих: “Дячка цього як і віку неправильного і малописьменного, але безумно того священства побажавшого, не тільки не звільняти, але і покарати на три місяці в Самарському монастирі роботою! А для припинення подібних безпутності і зухвальств, послати в єпархію укази, щоб такими проханнями як обер-священика обтяжувати, так і нас турбувати провадженням не наважувались під загрозою… покарання. Та й взагалі причетникам до полкового священства проситись через значну в тутешній єпархії нестачу заборонити!” [467]

До компетенції єпархіального керівництва в перше десятиліття ХІХ ст., як і раніше, входило призначення до шпитальних церков. У 1801 р. архієрей Новоросійський і Дніпровський Афанасій задовольнив прохання священика Покровської церкви селища Іванопетровського С. Камінського про переведення його до морського шпиталю при адміралтейському селищі Богоявленське [468]. А в 1810 р. архієпископ Платон відмовив у подібному клопотанні стихарному паламарю миколаївської купецької Різдвобогородицької церкви В. Залузькому, який просив з огляду на дорожнечу хліба в Миколаєві перевести його до церкви морського миколаївського шпиталю чи до парафіяльної церкви станиці Красносельської. У резолюції Платона зазначалось: “Цьому прохачу непостійному і парафіянам невдячному відмовити” [469].

Справа, яка велась наступного, 1811, року стосовно звернення до архієпископа Платона звільненого з армійського духовенства в Катеринославську єпархію священика Я. Грушецького, містить інформацію про духовенство військових шпиталів регіону на початку ХІХ ст. і характер його реальної залежності від єпархіальної влади. У довідці, складеній у консисторії, позначалось: “При перебуваючих у тутешній єпархії шпитальних церквах: херсонській, богоявленській, таганрозькій і севастопольській місця священицькі зайняті. Іменним же височайшим 1801-го року лютого 28-го дня указом наказано: “На священицькі місця, при шпиталях у фортецях та інших подібних цим місцях перебуваючі, при яких знаходяться військові, і при яких священики одержують платню з військової суми, нікого не призначати, крім армійських священиків, які кілька років в армії служать, а тому і заслуговують ці спокійні місця”. Святіший же Синод від 15-го березня того ж року наказав: “Священиків, які призначені єпархіальними архієреями до шпиталів, та інших в згаданому іменному указі написаних місць, з таких, які не служили в полках, переводити в інші місця, а на ті поміщати звільнених із армійського духовенства”. Як зазначалось у консисторському рішенні з цього приводу, перебуваючі при згаданих чотирьох шпиталях священики Іоаким Кохановський, Сава Камінський, Федір Друзякін та Іоанн Курковський в армійському духовенстві службу не проходили, а були призначені на згадані місця відповідно в 1807, 1801, 1793 та 1806 рр. Оскільки ж Херсонське духовне правління скаржилось на І. Кохановського, що він незаконно відправляв треби для не своїх парафіян, чим утискав парафіяльних священиків і ускладнював ведення метричних записів, архієпископ Платон наказав перевести цю духовну особу із шпитальної церкви до іншої парафії, а його місце передати Я. Грушецькому [470].

Проте, у тому ж 1811 р. всі шпитальні церкви були виведені з-під влади не лише духовного правління, але і консисторії. За відношенням І. Державіна, в якому згадувались положення імператорського указу 1811 р., всі церкви єпархії, які знаходились при шпиталях і в парафії яких перебували виключно військові, а священики одержували платню з армійської суми, були виключені з єпархіального відомства і передані під зверхність обер-священика. Через це з-під юрисдикції архієрея вийшли питання призначення священно-та церковнослужителів севастопольської, миколаївської, херсонської, одеської, таганрозької та тираспольської шпитальних церков [471].

На початку 20-х років питання про підпорядкування церков фортець, шпиталів, батальйонів а також їхніх священно- та церковнослужителів знову було поставлене на порядок денний. Думки членів Синоду з цього приводу розійшлися. Як випливає з аргументів, що наводились, перебування стаціонарних церков під зверхністю обер-священика чітко визначено законодавством не було. Це дало членам Синоду підстави запропонувати повернути релігійні споруди в єпархіальне відомство. Втім, іменним указом від 14 квітня 1826 р. був покладений край таким намаганням: Микола І наказав залишити церкви в підпорядкуванні обер-священику [472].

У 1852 р. це розпорядження було знову підтверджене імператором, який наказав “до місцевих військових і морських соборів і церков завжди призначати заслужених полкових священиків”. Цим завершився діалог єпархіального та військового духовенства з приводу підпорядкування стаціонарних церков, у яких військові задовольняли свої релігійні потреби [473].

Стосовно ж порядку призначення духовенства до цих церков, то вже наступного, 1853, року в контексті загальної кампанії із скорочення листування при розгляді справ по духовному відомству обер-священики отримали право призначати, переміщати та звільняти священнослужителів військового відомства не питаючи, як раніше, кожного разу згоди на це Синоду. Але і тепер обер-священики мали призначати та звільняти священиків не інакше, як після попередніх зносин з єпархіальним керівництвом [474].

Створення та ліквідація штатних місць при церквах, які знаходились у військовому відомстві, залишалось поза компетенцією єпархіальних архієреїв і залежало від Петербурга. Коли приймалось рішення про влаштування релігійної споруди для задоволення релігійних потреб військових або про зміни штатів уже існуючих таких церков, вступав у силу порядок заміщення вакантних посад, передбачений для відповідних духовних закладів військового відомства. Але при переведенні таких споруд із військового до єпархіального підпорядкування єпархіальні архієреї поширювали свою компетенцію і на кадрові питання щодо них.

Як і у випадку з духовними особами, які перебували в штаті Балаклавського монастиря і направлялись на флот, призначення священно- та церковнослужителів, які задовольняли духовні потреби контингенту військових поселень, не було виключено з юрисдикції єпархіального керівництва. Згідно з інструкцією дивізіонного благочинного в округах військового поселення кавалерії ця особа в разі виникнення вакансії мала доповідати єпархіальному архієрею, чи потрібне призначення на це місце іншого. Причому подання стосовно кандидатів мав робити саме дивізіонний благочинний, узгодивши це з місцевим військовим керівництвом [475]. У 1840-х рр. побачили світ два іменні укази, які стосувались церковнослужителів Новоросійського військового поселення. Указами від 30 листопада 1842 р. і 28 серпня 1844 р. обумовлювалось, що при кожному священику має знаходитись, крім диякона, по два церковнослужителі, які повинні бути призначені зі складу місцевих дячків і паламарів [476].

Представники парафіяльного духовенства призначались і на посади законовчителів військово-навчальних закладів. Іменними указами визначались критерії, яким мали відповідати такі особи. Зокрема, 19 квітня 1844 р. було обумовлено, що ці посади могли зайняти лише священики й диякони, які мали вчений ступінь і працювали в парафії у відповідному сані 3 – 4 роки [477]. 31 березня 1850 р. імператор дещо послабив ці вимоги, скасувавши обов’язкову наявність стажу [478].

Священно- та церковнослужителі кадетських корпусів також не були виключені з залежності від єпархіальної влади. Височайше затвердженим положенням про обов’язки церковного причту кадетських корпусів обумовлювалось, що такі особи, крім залежності від керівництва військово-навчальних закладів, перебували в підпорядкуванні благочинним, а через них — єпархіальній владі [479].

Під зверхність обер-священика армії і флотів попервах поступило духовенство Окремого Запорозького війська, сформованого з поверненням задунайських козаків до території Російської імперії. Але коли після кількарічних скитань по військових квартирах бойова одиниця була переформована в Азовське козацьке військо і осіла на землях Катеринославської губернії, місцеве єпархіальне керівництво почало клопотатись перед Синодом про перепідпорядкування церковних справ азовців саме Катеринославу. З огляду на те, що духовенство всіх козачих, як і інших поселених військ, знаходилось у залежності саме від єпархіальних керівників, Синод у 1833 р. дав такий дозвіл [480]. Дослідниця історії Азовського козачого війська Л. Маленко вбачає в прагненні консисторії одержати під управління духовенство цього військового формування піклування про отримання церквою більших прибутків, оскільки щедрість козаків до храмів була добре відома [481]. Але була принаймні ще одна причина — помітне небажання місцевого духовного керівництва мати на території єпархії духовенство і парафіян, не підпорядкованих саме йому.

Отже, обсяг повноважень Синоду, обер-священиків і єпархіального керівництва у питаннях призначення, переміщення та звільнення духовенства, яке задовольняло духовні потреби військових, змінювався, причому ці зміни відбувались у напрямку звуження компетенції єпархіальних архієреїв. Разом із тим, у руках останніх залишалось чимало важелів впливу на ротацію кадрів. Ще раз підкреслимо, що сам склад осіб, які працювали з військовими, не був однорідним за статусом. Військове відомство не було обмежене в спілкуванні з відомством духовним отриманням послуг лише від осіб, підпорядкованих обер-священику. Військовий характер держави став причиною того, що і єпархіальні священно- та церковнослужителі залучались до цієї справи.

Посилання

442. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 1 – 1 зв.

443. Там само. — Спр. 213. — Арк. 1.

444. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1, 10 зв.

445. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 162. — Арк. 1 – 2.

446. Там само. — Спр. 27. — Арк. 2.

447. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 700 – 702.

448. Там само. — Т. ХХV. — С. 90 – 91.

449. Там само. — С. 246 – 247.

450. Там само. — С. 611 – 612.

451. Там само. — Т. ХХVІ. — С. 114.

452. Там само. — С. 155.

453. Там само. — С. 167 – 168.

454. Там само. — С. 181 – 182.

455. Там само. — Т. XXVІI. — С. 411.

456. Там само. — Т. XXVІIІ. — С. 241.

457. Там само. — Т. ХХІХ. — С. 687 – 688.

458. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 432. — Арк. 1 – 1 зв., 12.

459. ДамС. — Ф. 20. —Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 37.

460. НКМ. — КП – 24933 / Арх – 8143.

461. ДамС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 132.

462. Там само. — Арк. 219 – 219 зв.

463. Крестьянников В.В. Участие иеромонахов и священников Балаклавского Георгиевского монастыря в боевых действиях Черноморского флота в первой половине ХІХ века // Проблемы религий стран Черноморско-Средиземноморского региона. Сборник научных трудов. — Севастополь — Краков, 2001. — С. 116.

464. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 407. — Арк. 5 – 5 зв.

465. Там само. — Спр. 653. — Арк. 1 – 2.

466. Там само. — Спр. 577. — Арк. 1.

467. Там само. — Спр. 853. — Арк. 1 – 1 зв.

468. Там само. — Спр. 452. — Арк. 1 – 1 зв.

469. Там само. — Спр. 829. — Арк. 1 – 1 зв.

470. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 931. — Арк. 1 – 1 зв., 8.

471. Там само. — Спр. 943. — Арк. 1, 7 – 7 зв.

472. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. І. — С. 358 – 364.

473. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800 – 1917 гг. — СПб.: Нестор, 1999. — С. 59.

474. Желобовский А.А. Управление церквами… — С. 8 – 9.

475. Патенко С. Город Новомиргород, его храмы и духовное управление // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1880. — № 21. — С. 748 – 749.

476. ПСЗРИ.— Собр. ІІ. — Т. ХVII. — Отд. ІІ. — С. 168; Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 532.

477. Там само. — Т. ХIХ. — Отд. І. — С. 263.

478. Там само. — Т. ХХV. — Отд. І. — С. 204.

479. Там само. — Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 335 – 336.

480. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 77 – 81; Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866). — Запоріжжя, 2000. — С. 405 – 406.

481. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIIІ – ХХ століття… — С. 78 – 79.