Статус парафіяльного духовенства

Ігор Лиман

За умов, коли держава прагнула стримувати можливості священно- та церковнослужителів виходити із своєї верстви, важливим фактором, який регулював це стримування, була система пільг і привілеїв, які надавались духовенству.

Довіра до священиків з боку мирян, підірвана радикальними заходами Петра І та Анни Іоаннівни, була дещо відновлена за Катерини ІІ, політика якої була більш гнучкою. Покарання священиків за недостатньо ревне виконання деяких обов’язків по відношенню до держави вже не були, як правило, такими жорстокими, як раніше. Світські суди отримали наказ не втручатися в справи, які підлягали духовній юрисдикції. Сенатським указом від 26 вересня 1791 р. було визначено порядок, згідно з яким при розгляді в світських судах справ, до яких причетні підлеглі духовного відомства, мали бути присутні постійні депутати від духовенства [407].

Дещо покращив соціальний статус духовенства Павло І, який уже невдовзі після входження на престол затвердив доповідь Синоду про заміну тілесного покарання священиків і дияконів за кримінальні злочини позбавленням сану і направленням на примусові роботи. Самим документом декларувалось, що такий захід був запроваджений з метою запобігання поширенню серед населення зневаги до духовних осіб [408]. Застосування тілесного покарання ще раніше було заборонене по відношенню до дворянства та купецтва. Але вже сенатським указом від 13 квітня 1797 р. передбачалось, що такому покаранню можуть піддаватись священнослужителі, дворяни та гільдійські громадяни в разі вчинення ними тяжких злочинів [409]. Павло І вбачав у цьому заході один із методів запобігання участі духовенства в селянських заворушеннях. Покращенню статусу священно- та церковнослужителів мали сприяти іменний указ від 3 грудня 1798 р., який звільняв їхні будинки від несення поліцейських повинностей [410], зміна порядку нагородження духовних осіб [411].

Як і його попередник, Олександр І уже невдовзі після вступу на престол підписав указ про звільнення священиків і дияконів від тілесного покарання, тим самим відновивши дію височайше конфірмованої 9 грудня 1796 р. доповіді Синоду [412]. Іменним указом від 17 травня 1808 р. від тілесного покарання були звільнені і дружини та вдови священнослужителів [413].

У 1804 р. особам духовного звання було дозволено купувати незаселені землі [414], а указом від 12 жовтня 1821 р. духовним особам, яким внаслідок нагородження орденами були надані дворянські грамоти, дозволялось купувати і заселені маєтки [415]. Іменним указом від 17 квітня того ж року будинки священно- та церковнослужителів були звільнені від постою, поземельного збору та деяких інших міських і поліцейських повинностей [416].

У першій чверті ХІХ ст. було внесено і ряд змін у порядок судочинства над підлеглими духовного відомства [417].

Кодифікація законодавства, проведена за Миколи І, впорядкувала і норми, які визначали статус парафіяльного духовенства. Звід законів 1832 р. і “Статут духовних консисторій” 1841 р. закріпили за білим духовенством такі права: 1) звільнення від подушного податку; 2) звільнення від військової служби; 3) звільнення від тілесних покарань; 4) придбання земель у містах та селах; 5) придбання заселених земель (у разі належності до дворянства); 6) звільнення від військових постоїв. На підлеглих духовного відомства в той же час накладались заборони: 1) брати на себе судові зобов’язання і поручительства при розміщенні підрядів і по аналогічних торговельних справах; 2) виступати від імені інших осіб по цивільних справах; 3) займатись гуральництвом на власних землях; 4) займатись торговельною діяльністю [418].

Лише незначні зміни статусу духовних осіб були запроваджені у 1842 – 1861 рр.

Звернемо увагу, що порядку поводження з парафіяльним духовенством, який передбачався законодавством, далеко не завжди відповідали реалії, які мали місце в регіоні. Тут на втілення в життя положень документів вищих органів влади великою мірою впливали традиції, а також бачення єпархіальною владою та світською бюрократією місця парафіяльного духовенства. У цьому плані мав рацію П. Знаменський, коли писав: “Уряд милостиво підтверджував і розширяв права духовенства, бажаючи поліпшити його стан; але чи дотримувались ці права на ділі — питання інше. Серед нещасного ладу держави, в основі якого лежало кріпосне право і необмежене свавілля дворянства і чисельних грубих начальств усілякого роду, духовенству ще важче було вибратись з його приниження, ніж іншим класам населення, крім хіба що кріпосного селянства, тому що воно не мало матеріальної самостійності…” [419].

Що стосується рівня матеріальної самостійності парафіяльного духовенства, то в плани центральної влади така самостійність і не входила. Держава не поспішала брати на себе все утримання духовної верстви, значно дозуючи відповідні витрати. Замість цього, основний тягар утримання священно- та церковнослужителів довгий час несли самі парафіяни. Як уже зазначалось, для того, щоб цей тягар не був занадто важким, центральна влада пішла не шляхом перебирання на себе всього фінансування, але шляхом обмеження кількості парафіяльного духовенства.

На 1775 р. джерела прибутків залишались традиційними. Їхні види значно не відрізнялись від тих, які мали місце до XVIII ст.: 1) плата за треби; 2) добровільні пожертви парафіян; 3) руга, тобто субсидія натурою або грошима; 4) прибутки від церковних земель. Інша справа, що дещо змінилась регламентація обсягів кожного з зазначених джерел. Впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. система фінансування зазнала змін, але вказані вище джерела прибутків священно- та церковнослужителів збереглися.

До 1801 р. діяли розцінки на треби, встановлені на користь церковного духовенства указом 1765 р.: за молитву породіллі — 2 коп., хрещення немовля — 3 коп., вінчання — 10 коп., поховання дорослого — 10 коп., поховання немовлят — 3 коп. Передбачалось, що за сповідування та причащання плата не повинна була стягуватись взагалі, а за молитви та поминання батьків парафіяни могли сплачувати суму, яку встановлювали самі. Дозволялося, аби парафіяни давали за власним бажанням більше, ніж визначало законодавство, але за умови, що священнослужителі не будуть їх до цього примушувати [420].

Зазначені суми були занадто малі, і тому порушення указу 1765 р. являли ординарне явище. У Слов’янській і Херсонській єпархії і архієпископу Євгенію, і його наступникам довелося підписати не один указ, яким духовенству підтверджувалась заборона примушувати парафіян до надання більшої платні за треби. Втім, незважаючи на погрози покарання, зловживання не припинялись [421]. Мали місце стягнення за треби в розмірі 3, 4, 5 крб. [422] Залишались можливості приховування грошей [423]. До таких заходів парафіяльне духовенство підштовхували як первісно низькі суми платні, передбачені законодавством, так і інфляція, яка мала місце після підписання указу 1765 р.

Покращити ситуацію був покликаний іменний указ від 3 квітня 1801 р., яким плата за треби, встановлена раніше, подвоювалась із підтвердженням, що священно- та церковнослужителі не мали права вимагати гроші [424]. Але зловживання не припинились. Єпархіальна влада була змушена знов і знов доводити до відома підлеглого духовенства зміст указів 1765 і 1801 рр., погрожуючи вжити суворих заходів до порушників [425].

З огляду на розуміння того, що причина такої ситуації полягала не стільки в зіпсованості парафіяльного духовенства, скільки в недосконалості існуючої системи фінансування, у першій половині ХІХ ст. у Петербурзі неодноразово піднімалось питання про заміну плати за треби стягненням з парафіян певної суми щорічно або ж призначенням духовенству державного жалування. Втім, до 1861 р. перша пропозиція не була реалізована взагалі, а друга втілена в життя лише частково.

Важливим джерелом утримання духовних осіб як і за часів Нової Січі залишались пожертви парафіян. Зважаючи на велике значення пожертв для забезпечення діяльності церкви, духовне керівництво тримало під контролем їхнє збирання. Причому простежувалась тенденція посилення такого контролю [426]. Центральна влада не могла регламентувати розмір пожертв, але вона мала можливості маніпулювати кількістю та видами карнавок і гаманців, у які збирались гроші, а також порядком їх зберігання та використання. Як ці можливості впроваджувались у життя, докладніше буде розглянуто в наступному розділі.

Ще одне джерело фінансування, руга, застосовувалось далеко не до кожного церковного причту. Державна руга тривалий час поширювалась лише на міські церкви і кафедральні собори. Сільське духовенство в цьому плані було обійдене. До того ж, і не всі міські священно- та церковнослужителі отримували гроші від держави. Влада диференційовано підходила до питання про призначення руги кожній церкві, не поспішаючи виділяти кошти [427]. Причти лише деяких храмів південноукраїнської єпархії в останній чверті XVIII – на початку ХІХ ст. знаходились на державній рузі. У сенатському указі від 24 жовтня 1786 р., яким передбачалась заміна для ружних церков імперії натуральної допомоги (хлібного жалування) виплатою грошей, згадувався причт лише однієї релігійної споруди, підпорядкованої південноукраїнській єпархіальній владі — бахмутської Троїцької церкви [428].

Указом Павла І від 18 грудня 1797 р. штатні оклади священно- та церковнослужителів були підвищені [429]. Хоча коло церков, причти яких мали право на отримання таких грошей, залишалось вузьким, до нього увійшов ряд нових релігійних споруд, серед яких були храми Одеси, Овідіополя, Очакова, Єнікале, Карасубазара, Бахчисарая [430].

За Олександра І жалування почали отримувати священно- та церковнослужителі й деяких інших храмів краю, хоча і тепер призначення утримання не носило масового характеру.

З початком царювання Миколи І з казни стало виділятись набагато більше коштів на утримання підлеглих духовного відомства. І тут простежувалось прагнення імператора уніфікувати систему. Згідно з затвердженою 7 травня 1827 р. доповіддю Комісії духовних училищ із капіталів останньої щорічно мало виділятись по 25 тис. крб. на допомогу духовенству, яке втратило майно через пожежі [431]. Ці витрати були збільшені вже наступного року [432]. 6 грудня 1829 р. іменним указом передбачалось виділення дотацій причтам бідних парафій [433]. Наступного року і ця сума була збільшена.

З 1842 р. почалося переведення парафій на штати, причому це означало не лише визначення кількості священно- та церковнослужителів, які мали знаходитись при кожній церкві, але і встановлення жалування цим особам. У 1846 р. було призначене жалування сільським причтам Херсонської і 6 повітів Катеринославської єпархії [434]. Іменним указом від 1 березня 1848 р. штати були поширені на решту повітів Катеринославської єпархії — Бахмутський, Слов’яносербський і Маріупольський [435]. Жалування духовним особам Херсона та повітових міст Херсонської губернії було призначено вже за Олександра ІІ, у 1860 р. [436] Станом на той рік з державного казначейства отримували жалування 268 причтів Херсонської єпархії (загальний обсяг — 42340 крб. 20 коп.), 87 причтів Таврійської єпархії (21409 крб. 8 коп.), 325 причтів Катеринославської єпархії (60420 крб. 94 коп.). До того ж, один причт Херсонської єпархії отримував жалування з духовно-навчальних капіталів [437].

За царювання Миколи І і в перші роки правління Олександра ІІ були розширені й інші види фінансування державою парафіяльного духовенства: виплата квартирних грошей, пенсій, одноразової допомоги тощо.

Згадаймо, що з самого початку існування на півдні України окремої єпархії ще до освячення церкви парафіяни чи власник населеного пункту мали давати зобов’язання утримувати її та причт [438].

Важливим джерелом прибутків парафіяльного духовенства була підцерковна земля. Вище вже розглядались проблеми, пов’язані з визначенням її розмірів та відмежуванням. Зараз лише варто зауважити, що сільське духовенство здавало в оренду, наймало робітників або ж саме обробляло цю землю, що відволікало його від виконання основних службових обов’язків. Невдала спроба змінити ситуацію була зроблена лише Павлом І, який 11 січня 1798 р. затвердив доповідь Синоду та Сенату про зобов’язання парафіян обробляти церковні землі із щорічним наданням священно- та церковнослужителям врожаю з цих ділянок або ж еквівалентної грошової суми [439]. Реалізація цього документу наштовхнулась на такі складності [440], що іменним указом від 3 квітня 1801 р. було відновлено старий порядок, згідно з яким парафіяни були звільнені від обов’язку обробки церковних земель [441]. Священно- та церковнослужителі і надалі займались землеробством.

Таким чином, в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. порядок утримання парафіяльного духовенства зазнав низки трансформацій, і до початку 60-х рр. ХІХ ст. матеріальний стан священно- та церковнослужителів покращився, але все ж таки залишався далеким від бажаного, що викликало хвилю критики в друкованих виданнях початку періоду так званих “великих реформ”.

Зміни порядку фінансування посилювали залежність духовенства від держави і в той же час зменшили залежність від парафіян, що значною мірою впливало на характер взаємин священно- та церковнослужителів з останніми.

Посилання

407. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІІI. — С. 251 – 255, 341.

408. Там само. — Т. XXІV. — С. 225.

409. Там само. — С. 590 – 591.

410. Там само. — Т. XXV. — С. 463 – 464.

411. Там само. — С. 503 – 504, 569.

412. Там само. — Т. XXVІ. — С. 655.

413. Там само. — Т. XXХ. — С. 262.

414. Там само. — Т. XXVІІІ. — С. 312.

415. Там само. — Т. XXХVІІ. — С. 885 – 887.

416. Там само. — С. 694 – 695.

417. Там само. — Т. XXХІ. — С. 193 – 195; Т. XXХІІ. — С. 5 – 6, 435 – 436; Т. XXХІІІ. — С. 474 – 475; Т. XXХІV. — С. 398, 447 – 448; Т. XXХV. — С. 442 – 443; Т. XXХVІІ. — С. 630 – 631, 763, 793; Т. XXХVІІІ. — С. 1007 – 1008, 1337 – 1341; Т. XXХІХ. — С. 478.

418. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 346 – 347.

419. Знаменский П. Чтения из истории Русской церкви… — С. 98.

420. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XVІI. — С. 117.

421. НКМ. — КП – 25057 / Арх – 8267.

422. Там само.

423. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 69. — Арк. 37 – 38 зв.

424. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXVI. — С. 605 – 606.

425. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 91 – 91 зв.

426. Лиман І.І. Організація збирання пожертв на півдні України у першій третині ХІХ століття // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту. Історія. — Бердянськ, 2000. — С. 182 – 191.

427. Яворницький Д.І. До історії Степової України. — Дніпропетровське: друкарня пам’яті “Перекопу”, 1929. —С. 198 – 199; К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска, Александрийского уезда // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1894. — № 19. — С. 432 – 433; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXІІI. — С. 719 – 724.

428. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXІI. — С. 691 – 701.

429. Там само. — Т. ХXІV. — С. 821 – 823.

430. Там само. — Т. ХXV. — С. 750 – 754.

431. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ІI. — С. 421 – 422.

432. Там само. — Т. ІІI. — С. 554 – 555.

433. Там само. — Т. ІV. — С. 833 – 838.

434. Григорович Н. Обзор общих законоположений о содержании православного приходского духовенства в России, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1863 г.). — СПб.: в Синодальной типографии, 1867. — С. 89 – 90.

435. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХXІІI. — Отд. І. — С. 154.

436. Там само. — Т. ХXXV. — Отд. ІІ. — С. 114.

437. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 118 – 119.

438. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 41 зв. – 42.

439. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXV. — С. 24 – 26.

440. ДАДонО. — Ф. ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 26 – 26 зв.; Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины II и Павла I… — С. 140 – 143.

441. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXVІ. — С. 605 – 606.