Статус чорного духовенства

Ігор Лиман

Державна політика щодо матеріального забезпечення чорного духовенства мала тенденцію надання дозованих привілеїв із посиленням контролю з боку Петербурга. Оскільки самі представники чернецтва були позбавлені багатьох майнових прав, якими володіли миряни, держава регулювала їхній матеріальний стан переважно маніпулюючи джерелами прибутків монастирів. У цілому можна прийняти типологію Д. Ростиславова, який умовно відніс прибутки монастирів до п’яти основних розрядів: 1) надані урядом угіддя; 2) пожертви та інші форми допомоги від населення; 3) грошова допомога держави; 4) прибутки від здачі в оренду приміщень; 5) відсотки з капіталів у банківських установах. Крім цих, так би мовити, внутрішніх прибутків, були і надходження, які отримувались монастирями поза їхніми стінами: капличні, від збірних книжок та молебнів тощо [538].

Після проведення секуляризаційної реформи державою був прийнятий ряд документів, якими обумовлювались розміри та порядок поводження із земельними угіддями, що могли знаходитись у розпорядженні монастирів. Мова йде, зокрема, про іменний указ від 18 грудня 1797 р., згідно з яким при архієрейських будинках мало знаходитись по 60, а при монастирях — по 30 десятин землі, включаючи те, що вони мали раніше і з наданням, крім того, млинів та рибних ловель [539]; сенатський указ від 5 квітня 1800 р. про заборону міняти вже відведені землі, млини та рибні ловлі [540]; сенатський указ від 8 червня 1805 р., що як виключення дозволив монастирям купувати нерухомість із попереднім отриманням монаршої згоди [541] (за такої ж умови монастирям було дозволене придбання нерухомості за заповітами [542]); сенатський указ від 23 липня 1823 р., що забороняв керівництву губерній і градоначальникам приймати рішення про зайняття монастирських земель без попереднього узгодження з духовною владою, якщо тільки ця земля не передбачалась для влаштування тимчасових карантинів [543]; височайше затверджену 4 червня 1824 р. думку Державної Ради про порядок наділення землями архієрейських будинків і монастирів [544]; височайше затверджене 6 вересня 1838 р. положення про відведення православним монастирям від 50 до 150 десятин лісу [545]; синодський указ від 18 листопада 1842 р. стосовно заборони відмежування лісових ділянок монастирям, які не можуть стежити за їх збереженням [546].

І все ж закріплення угідь за монастирями залишалось індивідуальною справою, яка по відношенню до кожної обителі вирішувалась окремо.

Уже згадувалось, що Самарському Пустинно-Миколаївському монастирю і після виходу указу про секуляризацію малоросійських монастирських земель вдалось зберегти свої угіддя великою мірою завдяки діям Г. Потьомкіна. Але після смерті останнього його наступник, генерал-губернатор П. Зубов, подав Сенату думку, наслідком якої стала передача казні більшої частини нерухомості обителі. Із 18697 десятин 615 кв. сажнів монастирської землі за Самарською обителлю було залишено лише 1632 десятини 1630 кв. сажнів [547]. Такий розмір угідь залишався за обителлю і надалі [548].

Визначення розмірів земельних угідь Григоріївського Бізюкова монастиря було обумовлене іменним указом від 4 грудня 1803 р. про зміну статусу Новогригоріївської пустині. Зазначалось, що при монастирі залишались усі ті землі, що були затверджені за ним у 1792 р. [549] Георгіївська обитель і надалі володіла угіддями, які значно перевищували розміри угідь Самарського монастиря [550]. За повідомленням настоятеля Бізюкова монастиря архімандрита Діонісія, у 1861 р. при його обителі знаходилось 25963 десятини землі [551].

У поданні до Синоду Гавриїла, митрополита Кишинівського, про влаштування Свято-Успенського монастиря пропонувалось закріпити за ним 25 десятин під садом і виноградником та 25 десятин сінокісної та рільної землі, пожертвуваної дворянином Теутулом [552]. Архієпископ Кишинівський Димитрій, який продовжив справу Гавриїла по влаштуванню монастиря, у доповіді Синоду повідомляв, що до пожертвуваної Теутулом землі для майбутньої обителі придбано ще 33 десятини [553]. А в 1837 р. монастирю належало вже 158 десятин 1610 сажнів [554].

Більшими за мінімальні розміри, визначені законодавством, були і угіддя жіночого Архангело-Михайлівського монастиря. Вже при його влаштуванні обумовлювалось, що замість передбачених штатами земель за монастирем мають бути закріплені куплена у чиновника Чижевича та пожертвувана купцем Ростовцевим ділянки [555].

Суттєво різнились між собою розміри угідь кримських монастирів. Землі Балаклавського Георгіївського монастиря складали більше 900 десятин, причому до них включались і ділянки, які надійшли як пожертви [556]. Угіддя Бахчисарайському Успенському скиту та кримським кіновіям були виділені з державних фондів спеціальними імператорськими указами, ініційованими архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. Зокрема скит отримав 32, а Катерлезька кіновія — 21 десятину [557]. Крім того, розміри угідь обителей розширювались за рахунок пожертв. Між іншим, сам Інокентій придбав 150 десятин для Кизилташської кіновії. 50 десятин були пожертвувані Успенському скиту надвірним радником Кашкадамовим і купцем Гущіним, а під час Кримської війни володіння скиту розширились завдяки придбанням від караїма і татарина [558].

Отже, обителі регіону значно відрізнялись між собою розмірами ділянок, які знаходились у їхньому розпорядженні. Це не означало, що Петербург не тримав під контролем питання виділення землі монастирям. Визначаючи розміри угідь, які мають надаватись державою, центральна влада не випускала із поля зору і отримання монастирями землі як пожертви. Між іншим, 8 червня 1805 р. на виконання волі Олександра І з’явився сенатський указ, яким керівництво монастирів зобов’язувалось при купівлі землі попередньо отримувати згоду імператора [559]. Височайше затвердженим 4 січня 1819 р. положенням Комітету Міністрів цей обов’язок був підтверджений і поширений на справи про придбання землі церквами [560]. Згідно з волею Миколи І 13 лютого 1831 р. побачив світ указ Синоду, яким наказувалось додавати до повідомлень про пожертвувану нерухомість відповідні плани для клопотання перед монархом про укріплення угідь у власність обителей і храмів [561]. Після того, як у томі Х Зводу законів не досить чітко було виписано порядок отримання дозволу на заповідання монастирям і церквам нерухомості, згідно з волею імператора з’явився сенатський указ, яким передбачалась зміна статті 648 із зазначенням: “хоча заповідати ненаселене нерухоме майно монастирям і церквам не забороняється, але таке майно затверджується за ними у власність не інакше як після отримання на те через Святіший Синод височайшого дозволу” [562]. Таким чином, свого часу підірвавши економічну могутність монастирів секуляризацією, Петербург уже не випускав з-під контролю кожне земельне придбання обителей.

Чітко регламентувалась грошова допомога монастирям. Право на отримання такої допомоги залежало від того, чи належав монастир до штату. Клас штатного монастиря визначав розмір грошового утримання. Зокрема утримання другокласного Одеського Успенського монастиря при його заснуванні було встановлене в розмірі 2585 крб. 21 ? коп. на рік [563], тоді як при заснуванні Одеського ж третьокласного Архангело-Михайлівського монастиря було призначено утримання в 1610 крб. 2 коп. на рік [564].

Але не лише від класу залежала сума, яку монастирі отримували з казни. Брався до уваги цілий комплекс обставин. Незалежно від класності монастиря виділялось утримання особам, які мали знаходитись в обителях для виконання спеціальних функцій, визначених державою. Уже згадувалось, що спеціально визначалось утримання ієромонахів, які перебували в Балаклавському монастирі для задоволення духовних потреб військових на флоті. Штатами 1842 р. для монастирів так званих “західних єпархій” передбачалась видача з державного казначейства більших сум, ніж були передбачені раніше для інших монастирів імперії. Цим мали бути частково компенсовані втрати, які понесли обителі внаслідок нещодавно проведеної конфіскації їхніх населених маєтностей. Відтепер, якщо якомусь монастирю іншого, ніж західного, регіону, планувалось виділити більше утримання, спеціальним указом обумовлювалось, що він возводиться в той чи інший клас “за окладом західних єпархій”. Саме таке формулювання містилось, між іншим, у іменному указі від 18 березня 1861 р., яким визначався новий статус Херсонеської обителі [565].

У тому ж 1861 р. державне утримання монастирів було значно збільшене на підставі височайше затвердженого 14 квітня положення, яким у вигляді компенсації за монастирських служителів, категорія яких мала бути поступово ліквідована у зв’язку з проведенням селянської реформи, на всі монастирі та архієрейські будинки імперії відтепер мало щорічно відпускатись загалом 307850 крб. [566]

До виходу ж цього документа саме завдяки праці монастирських служителів обителі мали можливості навіть при невеликих штатах і незначній кількості послушників обробляти записані за ними угіддя, утримувати свою нерухомість. Дослідник матеріального стану обителей імперії Д. Ростиславов, чиї праці написані з позицій засудження отримання монастирями надмірних прибутків, про статус монастирських служителів писав, що їх служба в очах уряду була дещо подібна до солдатської, а їх самих можна було назвати денщиками, або тимчасово зобов’язаними монастирськими лакеями та чорноробочими [567]. У деяких випадках кількість монастирських служителів перевищувала чисельність самої братії, хоча її не можна було порівняти з тією, що мали обителі до проведення секуляризаційної реформи. Тому важливим способом регулювання матеріального стану монастирів було визначення і коригування державою статусу монастирських служителів, обсягу їхніх прав і обов’язків, пільг. І Петербург широко використовував цей спосіб. Документів, які з’явились з приводу монастирських служителів впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. і увійшли до Повного Зібрання законів Російської імперії, нараховується більше, ніж законодавчих документів вищих органів влади, що регулювали багато інших аспектів матеріального забезпечення монастирів імперії [568]. Така увага до монастирських служителів з боку держави великою мірою обумовлювалась тим, що ці особи були виключені з числа тих, хто підлягав оподаткуванню. Самe ж це виключення було одним із способів підтримання державою монастирів.

Меншою була кількість документів вищих органів влади, які регламентували дії, пов’язані з отриманням монастирями прибутків з інших, не розглянутих вище, джерел. Тут у ряді випадків на монастирі поширювались правила, запроваджені раніше для інших установ імперії. Деякі ж прибутки, які мали переважно другорядне значення, могли регулюватись не центром, а місцевою духовною владою. Досить докладно такі джерела прибутків монастирів розглянуті в роботі Д. Ростиславова [569].

Ще раз підкреслимо, що значна частина монастирських прибутків лише опосередковано впливала на матеріальний стан чорного духовенства, і кошти та майно обителей не слід ототожнювати з власністю самих ченців. Адже останні, зрікаючись мирського життя, тим самим мали зрікатися і свого майна, а також більшості прав володіти ним у майбутньому.

* * *

Таким чином, при наявності багато в чому єдиних підходів до визначення статусу духовної верстви в цілому, влада разом з тим враховувала специфіку окремих груп духовенства імперії. При регулюванні статусу парафіяльного, військового, чорного духовенства брались до уваги функції, які мали виконуватись кожною з цих груп, місце останніх у планах центральної влади. Причому це місце, так само як і увага з боку Петербурга, не визначалось чисельністю представників тієї чи іншої групи. Хоча кількість військового та чорного духовенства була в багато разів меншою за чисельність духовенства парафіяльного, увага влади до перших двох груп була чималою. Військовий характер Російської імперії обумовив опікування влади армійським і флотським духовенством. Традиційно ж посилена увага до чорного духовенства визначалась ставленням до монастирів як до важливої ланки церковного устрою, а до “вченого чернецтва” — як еліти духовенства.

Ставлення держави до кожної групи відбилось і в політиці щодо формування складу керівництва духовної верстви. І єпархіальні архієреї, і, як наслідок, склад Синоду традиційно формувались із представників чернечої ієрархії. Тому всі південноукраїнські архієреї належали саме до чорного духовенства. Показово також, що двоє з них — Феофіл (Татарський) і Онісіфор (Боровик) прийшли до чернецтва із військового духовенства: перший свого часу був благочинним полкових церков, а другий — полковим священиком.

Посилання

538. Ростиславов Д.И. Опыт исследования об имуществах и доходах наших монастырей. — СПб.: тип. Морского Министерства, 1876. — С. 69 – 70, 142.

539. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІV. — С. 822.

540. Там само. — Т. ХХVI. — С. 114 – 115.

541. Там само. — Т. ХХVІII. — С. 1077 – 1078.

542. Знаменский П. Чтения из истории Русской церкви… — С. 103.

543. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХVІII. — С. 1116 – 1118.

544. Там само. — Т. ХХХІХ. — С. 368.

545. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ХІІІ. — Отд. ІІ. — С. 109 – 111.

546. Там само. — Т. ХVІІІ. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVII. — С. 8.

547. Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно–Николаевский монастырь… — С. 76 – 77.

548. Там само. — С. 92 – 93.

549. Дионисий. Сведения о второклассном Григорьевском Бизюкове монастыре // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1862. — № 8. — С. 506 – 507.

550. ХКМ. — Арх – 343.

551. Дионисий. Сведения о второклассном Григорьевском Бизюкове монастыре… — С. 515.

552. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 33 – 34.

553. Там само. — С. 36.

554. Храмы и монастыри Одессы и Одесской области… — С. 14.

555. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 63.

556. Тур В.Г. Крымские православные монастыри ХІХ – начала ХХ века… — С. 73.

557. Там само. — С. 49, 85; Катунин Ю.А. Монастыри Крыма в ХІХ – ХХ веках (по материалам крымских архивов). — Симферополь: Культура народов Причерноморья, 2000. — С. 57.

558. Тур В.Г. Крымские православные монастыри ХІХ – начала ХХ века… — С. 49, 85.

559. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 1077 – 1078.

560. Там само. — Т. ХХХVІ. — С. 7 – 8.

561. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІ. — Отд. І. — С. 152.

562. Там само. — Т. ХV. — Отд. І. — С. 208 – 209.

563. Там само. — Собр. І. — Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 87 – 88.

564. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 113.

565. Там само. — Т. ХХХVІ. — Отд. І. — С. 469.

566. Там само. — С. 627 – 628.

567. Ростиславов Д.И. Опыт исследования… — С. 89.

568. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХI. — С. 284 – 286, 1041 – 1042; Т. ХХII. — С. 495, 1070; Т. ХХIІІ. — С. 552 – 553, 661 – 663; Т. ХХVII. — С. 335 – 336; Т. ХХVIІI. — С. 145 – 147; Т. ХХХI. — С. 647; Т. ХХXVI. — С. 117 – 122; Т. ХL. — С. 443; Собр. ІІ. — Т. VII. — С. 181 – 182; Т. VІІІ. — Отд. І. — С. 344 – 360; Т. ХІ. — Отд. І. — С. 97; Т. ХІІІ. — Отд. І. — С. 276 – 279; Т. ХІV. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. ХІІІ. — С. 22 – 24; Т. ХІV. — Отд. І. — С. 327 – 328; Т. ХV. — Отд. І. — С. 115 – 116; Т. ХVІІ. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVI. — С. 4 – 6; Т. ХХV. — Отд. І. — С. 13 – 44; Т. ХХV. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 5 – 15; Т. ХХХ. — Отд. І. — С. 645; Т. ХХХІІ. — Отд. І. — С. 435 – 470; Т. ХХХІІ. — Отд. ІІ. — С. 184 – 214; Т. ХХХVІ. — Отд. І. — С. 627 – 628.

569. Ростиславов Д.И. Опыт исследования…