Призначення чорного духовенства

Ігор Лиман

Незначним був і відсоток у складі підлеглих духовного відомства духовенства чорного. Так, під час формування Слов’янської та Херсонської єпархії під керівництво Євгенія (Булгаріса) було переведено 77 “монастирських настоятелів, монашествуючих з більцями” і стільки ж “ігумень, казначей і черниць” [515]. Таким чином, вони складали тоді лише 9,4% духовних осіб, перепідпорядкованих з Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій Слов’янській і Херсонській єпархії.

Надалі кількість представників чорного духовенства, які знаходились у монастирях під юрисдикцією південноукраїнських архієреїв, стала ще меншою внаслідок виведення із складу єпархії територій, на яких були розташовані деякі обителі. Зміни, які відбулись із мережею монастирів у подальшому, обумовили те, що станом на 1835 р. Катеринославська, Херсонська й Таврійська єпархія мала лише 38 ченців і 8 послушників у штатних і 29 ченців у заштатних обителях [516] (до цієї кількості не увійшло чорне духовенство Одеси, яке на той час ще знаходилось у підпорядкуванні Кишинівській єпархії). Подальші зміни кількості чорного духовенства південноукраїнського регіону виглядали так [517]:

Таким чином, станом на 1859 р., перед відокремленням Таврійської єпархії, до чорного духовенства відносилось лише 8,9% осіб, підпорядкованих архієпископу Херсонському й Таврійському, і 1,7% осіб, залежних від єпископа Катеринославського й Таганрозького. Причини того, що чорне духовенство залишалось, як і в останній чверті XVIII ст., не чисельним у порівнянні з духовенством білим, слід шукати, між іншим, і в державному регулюванні порядку поповнення лав чернецтва, позбавлення сану, у зміні законодавства щодо майнових прав осіб, які перебували в монастирях.

Як і інші групи, чорне духовенство не було однорідним. Так, законодавство зафіксувало вже традиційний поділ чернецтва на духовне керівництво і рядових. До перших були віднесені митрополити, архієпископи, єпископи, архімандрити, ігумени, ігумені та настоятельниці монастирів. До другої — схимномонахи, ченці та послушники, схимномонахині, черниці та послушниці [518]. Пишучи про склад духовенства, дослідники часто випускають з поля зору наявність специфічних категорій — ієромонахів (ченців у священицькому сані) та ієродияконів (ченців, висвячених у дияконський сан), які, належачи до чорного духовенства, за функціями були близькими до духовенства парафіяльного.

Належність особи до тієї чи іншої із зазначених підгруп духовного керівництва залежала від того, яку посаду мала ця особа. Сан митрополитів, архієпископів і єпископів мали керівники єпархій. Причому клас єпархій впливав на визначення сану їхніх архієреїв, але суворо встановленою ця залежність не була. Так, Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) очолював південноукраїнську кафедру в сані митрополита, хоча підпорядкована йому єпархія не належала до першого класу; деякі особи, які приходили на місце єпархіального архієрея, певний час перебували в єпископському сані, і лише згодом отримували сан архієпископа. Саме як єпископи очолили південноукраїнські кафедри Афанасій (Іванов), Феофіл (Татарський), Онісіфор (Боровик), Гавриїл (Розанов), Димитрій (Муретов).

Те, який сан носитиме керівник монастиря, великою мірою залежало від класу останнього, але і тут безумовної залежності не існувало. Як правило, монастирі першого класу очолювались архімандритами, а другого та третього — ігуменами. Разом з тим, настоятелі другокласних монастирів могли розраховувати на отримання більш почесного сану архімандрита [519].

Послушник (послушниця), чернець (черниця), схимномонах (схимномонахиня) були послідовними щаблями просування особи, яка вирішила жити за монастирським статутом. Належність до кожного з цих щаблів передбачала відповідні права та обов’язки. Умови зміни статусу визначались законодавством.

Документи, які були прийняті в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. щодо статусу чернецтва мали на меті, з одного боку, перешкоджання значному збільшенню кількості чорного духовенства, а з іншого, — обмеження можливостей виходу зі складу останнього. Перший пріоритет пояснювався, зокрема, прагненням уникнути безконтрольного поповнення чернецтва як привілейованої групи за рахунок представників податних верств. Другий пріоритет обумовлювався опікуванням держави про те, аби чернецтво являло собою своєрідну еліту духовної верстви, так само як монастирі були оплотом православ’я. Саме тому законодавчі норми створювали простіші умови для залишення лав чернецтва за проступки та злочини, аніж за власним бажанням.

У цілому ж законодавче регулювання поповнення та залишення складу чорного духовенства здійснювалось у контексті державної політики щодо посилення замкненості духовної верстви.

Хоча норми, які визначали порядок входження до складу чорного духовенства, і передбачали можливість поповнення останнього представниками будь-якої верстви, далеко не кожний бажаючий міг таким способом змінити свій статус. Адже, по-перше, існував віковий ценз, який для чоловіків становив 30, а для жінок — 40 років (тут законодавці мали на меті не лише запобігання прийняттю важливого рішення про залишення мирського життя особами, які не мали достатнього досвіду; брались до уваги і міркування щодо обмеження можливостей відходу в монастирі молодих жінок, які мали народжувати дітей і таким чином поповнювати народонаселення країни). По-друге, захищаючи свої фіскальні інтереси, держава зобов’язувала осіб, які бажали йти до монастирів, отримувати звільнення: ті, хто служив у державних закладах, мали подавати відповідну письмову згоду свого керівництва, державні селяни — громади, кріпосні — відпускні свідоцтва поміщиків тощо. Лише після цього справа передавалась по інстанціях духовній владі. Причому рішення про постриг послушника (послушниці) в ченці (черниці) приймалось самим Синодом.

Коли Петербург давав відповідний дозвіл, особа, яка пішла до монастиря, втрачала як належність до верстви, у якій раніше перебувала, так і майнові права, якими володіла. Замість того вона отримувала привілеї, у тому числі й майнові, якими користувалось чернецтво. На неї відтепер поширювався і порядок судочинства, передбачений для підлеглих духовного відомства. Між іншим, цей порядок передбачав і процедуру виверження з сану за вчинки, несумісні із чернечим статусом. Перелік таких вчинків у цілому відповідав тому, що діяв стосовно білого духовенства.

Що стосується добровільного складення сану, то тут передбачався цілий ряд перешкод, який включав своєрідний випробувальний термін, умовляння духовного керівництва, розгляд справи Синодом, єпитимію та позбавлення низки привілеїв [520].

В останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. побачили світ документи, які підтверджували, конкретизували або коригували загальні положення щодо статусу чорного духовенства, викладені в церковних статутах, “Духовному регламенті” та інших документах, прийнятих до 1775 р.

4 липня 1777 р. синодським указом єпархіальним архієреям було підтверджено обов’язок суворого дотримання положень “Духовного регламенту” та указу Синоду від 2 жовтня 1764 р. стосовно надання центральній духовній владі відомостей про бажаючих піти до монастирів [521]. Іменним указом від 15 липня 1778 р. підтверджувалась заборона постригу дівчат і молодих жінок [522]. Синодським указом від 21 липня 1804 р. єпархіальним архієреям підтверджувалась необхідність стежити за збереженням відмінностей статусу послушників і ченців; підкреслювалось, що постриг послушників у рясофор, який міг здійснюватись місцевою духовною владою, ще не означав набуття статусу ченця, а постриг у ченці не міг відбуватись без згоди Синоду. Тому наголошувалось, що єпархіальна влада повинна робити подання до Петербурга про постриг у ченці із обов’язковим зазначенням світських імен послушників, їх походження і відсутності перешкод для зміни статусу. У цьому ж документі підтверджувалось, що постриг у ченці забороняється без попереднього трирічного перебування в монастирі послушником [523]. 24 червня 1812 р. було підтверджено заборону ченцям успадковувати чи вступати у володіння нерухомістю [524].

Указом Синоду від 14 грудня 1817 р. обумовлювалось збереження низки прав священнослужителями, які переходили до складу чорного духовенства. Цей указ не йшов у розріз із практикою позбавлення ченців майнових прав, якими вони володіли до постригу. Синодом лише роз’яснювалось, що колишні представники білого духовенства зберігають право носити отримані раніше відзнаки — скуфії, камилавки, хрести та митри [525].

Даючи такі права, центральна влада не бажала залишати право на збереження відзнак тими, хто мав намір покинути лави чорного духовенства. Позиція Сенату, Державної Ради та імператора досить чітко проявилась при розгляді справи колишнього настоятеля Катеринославської єпархії архімандрита Іоасафа (Лебединського), який після добровільного складення сану звернувся до губернського правління, де служив до постригу, з проханням поновити його в чині колезького реєстратора, даному свого часу Сенатом. Більшістю голосів Загальні збори Сенату постановили відмовити в цьому проханні, а на майбутнє запровадити правило, аби особи, які порушують обітницю і складають із себе чернече звання, мали б право обрання стану, але без повернення їм попередніх чинів, відзнак і маєтків. Державна Рада з цим погодилась, додавши, що чернець, повертаючись у свою колишню верству, може зберегти лише ті права, які належали йому за народженням. Тільки один голос був поданий проти цього: було запропоновано, за деякими виключеннями, повертати маєтки та чини. Аргументація була красномовною: “оскільки порушення даної… духовної обітниці є предмет, для світського уряду зовсім сторонній”. Але імператор на цей голос не зважав, і 10 квітня 1823 р. наклав резолюцію: “Бути за думкою більшості голосів” [526].

Височайше затвердженою 22 грудня 1823 р. доповіддю Синоду було регламентовано порядок покарання представників чорного духовенства, причому однією з форм покарання називалось позбавлення сану. Обумовлювалось, що у випадку, коли ієромонах чи ієродиякон, засуджений до такого покарання, буде просити про залишення його в монастирі для каяття, якщо монастирське керівництво не заперечуватиме, можна залишити його в чернецтві, але з позбавленням священства [527].

Указом Миколи І від 1 жовтня 1831 р. було підтверджено заборону заповідати майно постриженим у ченці [528].

Обмеження, встановлені для осіб, які приймали постриг, значно звузили коло тих, хто висловлював бажання йти до монастирів. Ситуація ставала загрозливою, оскільки “оплоти православ’я” могли залишитись без достатньої кількості ченців. Не бажаючи допустити “невідповідне потребам церкви зменшення в числі чернецтва”, Микола І 29 травня 1832 р. затвердив нові правила прийняття до монастирів і постригу. Відтепер, при збереженні загальних правил, передбачених церковними статутами, “Духовним регламентом” та іншими узаконеннями, дозволялось робити деякі виключення. Так, віковий ценз для постригу осіб, які завершили курс богослов’я і готувались до зайняття вчительських посад, знижувався до 25 років. Постриг же вдових священнослужителів дозволявся “без особливого розгляду віку”. Для обох категорій ставало необов’язковим і попереднє трирічне перебування в монастирі на послушенстві: вихованцям духовних училищ, які завершили курс богослов’я та мали відмінну поведінку, дозволялось зараховувати замість знаходження в статусі послушника перебування під наглядом училищного керівництва; вдові священнослужителі позбавлялись необхідності трирічного послушенства за наявності відомостей про сумлінне проходження ними служби. Хоча кількість послушників і послушниць у чоловічих та жіночих монастирях і мала відповідати кількості ченців та черниць, для деяких обителей дозволялось робити виключення й збільшувати кількість послушників та послушниць, але з тим, аби це робилось за рахунок інших монастирів, і в цілому в державі баланс зберігався [529]. Статистика свідчить, що для південноукраїнських єпархій цей баланс так і не був досягнутий, і, за невеликими виключеннями, кількість ченців у монастирях перевищувала чисельність послушників.

Затвердженими 29 травня 1832 р. правилами передбачалась і можливість прийняття до монастирів зверх штату старих і немічних священно- та церковнослужителів, дітей і вдів бідних осіб духовного звання, старих дівиць духовного звання для догляду та харчування.

У тому ж році з метою запобігання зменшенню кількості ченців були підтверджені старі та запровадженні деякі нові заходи щодо осіб, які складали з себе сан або позбавлялись його рішенням духовної влади. Миколою І була затверджена думка Державної Ради, якою особа, що просила дозвіл на залишення чернецтва, мала переконуватись у необхідності дотримання обітниці, по-перше, монастирським настоятелем із старшою братією, по-друге, спеціально призначеними для цього єпархіальним керівництвом особами, по-третє, повним присутствієм консисторії. На це відводилось шість місяців. Якщо ж особа залишалась непохитною у своєму бажанні, після звільнення на неї поширювались правила, передбачені затвердженим Олександром І 10 квітня 1823 р. положенням. Крім того, вона піддавалась семирічній єпитимії, під час проходження якої не могла мешкати чи приписуватись до громад у тій губернії, де жила в чернецтві, а також у Петербурзі та Москві. Такі ж обмеження поширювались на осіб, які просили про зняття сану після того, як скоїли проступки або несхвально характеризувались монастирським керівництвом [530].

Проблеми, пов’язані з переобтяженням штатів монастирів старими та немічними ченцями, було покликане зняти або принаймні пом’якшити затверджене імператором 28 лютого 1834 р. положення, згідно з яким старими ченцями мали вважатись особи, які досягли 60 років. Вони, а також хворі ченці після відповідного обстеження мали виключатись із штату з правом залишення в монастирі для нагляду. Їхні місця в штаті повинні були зайняти інші особи [531].

Отже, політика центральної влади в питанні зміни статусу насельників монастирів впродовж 1775 – 1861 рр. не зазнала кардинальних змін, хоча деяке її коригування мало місце.

Дотримання Петербургом лінії на запобігання значному збільшенню чисельності чорного духовенства, так само як і прагнення центру тримати під своїм контролем усі зміни в складі останнього проявились і в питанні прийняття до Російської імперії закордонних ченців.

Допуск до меж держави представників іноземного чорного духовенства і до 1775 р. тримався під особливим контролем Петербурга. Крім релігійних факторів, тут велике значення мав і фактор політичний: регулюючи в’їзд до імперії православних ченців, російська влада не тільки реагувала на зміни внутрішніх потреб у ченцях, але й використовувала це в політиці по відношенню до земель з православним населенням, які були під владою не православних урядів. Розгляд справи кожного іноземного ченця, який мав намір перебратися до Російської імперії, мав і військове значення: використовуючи представників православного духовенства як розвідників за кордоном, російська влада прагнула запобігти таким же діям іноземних ченців на території імперії. В’їзд до держави іноземних ченців обмежувався і з міркувань економічних: метою багатьох візитерів було збирання пожертв на свої монастирі, і Петербург не міг допустити неконтрольованого вивозу грошей з країни.

Тому і в законодавчих документах, що приймались в останній чверті XVIII ст., підтверджувалась чинність іменного указу 1718 р., синодських указів 1723, 1733, 1768 рр., якими визначались обмеження прав іноземних ченців щодо перебування в імперії [532].

Звернемо увагу, що не тільки закордонне, але й місцеве чорне духовенство обмежувалось у праві задовольняти духовні потреби в парафіях, тобто виконувати функції духовенства білого. Але брак священно- та церковнослужителів міг служити підставою для відходу від цього правила. Невдовзі після прибуття до Слов’янської та Херсонської єпархії Євгеній (Булгаріс) звернувся до Синоду з доповіддю, якою, між іншим, просив дозволити приймати до регіону для задоволення релігійних потреб його населення представників не лише іноземного білого, але і чорного духовенства. Роблячи ставку на колишніх закордонних ченців, Євгеній (який і сам належав до них) пояснював, що їм зручніше задовольняти потреби іноземних переселенців до регіону, оскільки вони знайомі з мовою та звичаями останніх [533]. Причому ставка робилась саме на іноземне, а не просто на чернецтво.

Роблячи поступки по відношенню до південноукраїнського краю, Петербург не відійшов від основної лінії — контроль Синоду за переміщенням іноземних ченців був збережений і тут. А 7 грудня 1785 р., згідно з волею Катерини ІІ, указом Синоду, надісланим до всіх єпархій, наказувалось: архієреям не допускати до просування вглиб імперії іноземних православних ченців, а затримувати їх, направляючи докладні відомості світській владі та Синоду, й очікувати вирішення справи кожного з них Петербургом. Виключення дозволялось робити лише для тих ченців, які приїжджали для збирання милостині, маючи на руках жалувані грамоти, свідоцтва, видані Константинопольським патріархом, і паспорти [534]. 20 ж січня 1802 р. керівникам прикордонних єпархій, у тому числі й Новоросійської, було підтверджено заборону приймати до монастирів пострижених за кордоном ченців без попередніх зносин із Синодом [535].

Лише іменним указом від 30 грудня 1825 р. було зроблене деяке послаблення: дозвіл на переміщення допущеного до імперії іноземного духовенства (у першу чергу народжених у Бессарабії та “Південному краї”) у межах прикордонних єпархій відтепер міг даватись місцевою владою без попереднього узгодження з Петербургом, але з подальшим обов’язковим доведенням цього до відома центру. Цей же указ передбачав, що іноземні архієреї могли допускатись до переселення в Російську імперію лише після узгодження цього з імператором. Інші ж іноземні духовні особи могли в’їжджати до країни та пересуватись тут за попереднім узгодженням із Синодом та доведенням рішень останнього до відома монарха [536].

За Миколи І побачила світ і низка указів, якими підтверджувалась заборона іноземцям збирати в Російській імперії пожертви на користь закордонних монастирів без отримання від Синоду документів про дозвіл на це [537].

Посилання

515. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 368.

516. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 96.

517. Таблиця укладена на підставі: Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год… — С. 2, 6;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год… — С. 2, 6; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год… — С. 2, 6;

Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 2, 6;

Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 2, 6.

518. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 71.

519. Прошин Г.Г. Черное воинство: (Русский православный монастырь. Легенда и быль). — 2-е изд., доп. — М.: Политиздат, 1988. — С. 12.

520. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 71 – 74.

521. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 535 – 536.

522. Там само. — С. 728.

523. Там само. — Т. ХХVІІІ. — С. 463 – 464.

524. Там само. — Т. ХХХІІ. — С. 373.

525. Там само. — Т. ХХХІV. — С. 916.

526. Там само. — Т. ХХХVІІІ. — С. 902 – 903.

527. Там само. — С. 1341.

528. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІ. — Отд. ІІ. — С. 98 – 102.

529. Там само. — Т. VІІ. — С. 339 – 341.

530. Там само. — С. 802 – 803.

531. Там само. — Т. ІХ. — Отд. І. — С. 293 – 294.

532. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 199. — Арк. 11 – 12 зв.

533. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 5 – 6.

534. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 199. — Арк. 12.

535. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVII. — С. 22 – 23.

536. Там само. — Собр. ІІ. — Т. I. — С. 35 – 36.

537. Там само. — Т. ХVІІІ. — Отд. І. — С. 539; Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 530; Т. ХХІ. — Отд. І. — С. 668.