Призначення парафіяльного духовенства

Ігор Лиман

Регулюючи статус духовної верстви, імперська влада враховувала, що склад останньої не був однорідним. Крім парафіяльного та чорного духовенства, у Російській імперії виділились ще три групи — духовенство військове, придворне та закордонне [331]. Всі ці групи дещо відрізнялись між собою порядком формування, управлінням, матеріальним забезпеченням, соціальним статусом. Відрізнялись вони і чисельністю представників, що обумовлювалось, зокрема, функціями, які покладались на кожну групу. Ці ж функції обумовили і нерівномірність територіального розподілу представників груп. В силу своєї специфічності придворне та закордонне духовенство в південноукраїнському краї було представлене лише окремими особами, які опинялись тут у той чи інший історичний момент; у той же час духовенство парафіяльне, військове і чорне відігравало помітну роль у житті цієї частини імперії.

Кожна із зазначених груп не була однорідною за складом. Зокрема парафіяльне духовенство традиційно поділялось на священно- та церковнослужителів (причетників). Опрацьовані масиви джерел останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. зафіксували розуміння на півдні України під першими протоієреїв, ієреїв (священиків) та дияконів, а під другими — дячків і паламарів (з часом дячки і паламарі стали записуватись як псаломщики). Лише у небагатьох документах зустрічається згадка про іподияконів (осіб, що виконували відповідні обов’язки без посвяти в дияконський сан), які належали до церковнослужителів. Стосовно північної частини Слов’янської та Херсонської єпархії другої половини 70 – початку 80-х рр. XVIIІ ст. документами зафіксована наявність вікаріїв (вікарних священиків), які призначались для допомоги в служінні самим парафіяльним священиком або вдовою священика до досягнення її сином повноліття. Зауважимо, що стосовно поділу священно- та церковнослужителів в історичній літературі побутують суперечливі твердження, що пояснюється як базуванням дослідників на матеріалах різних частин імперії і різного датування, так і елементарною неуважністю при використанні термінів. Прикладами першого можуть служити розподіл І. Смоличем причетників на псаломщиків і дячків [332], а О. Крижанівським — на псаломщиків і паламарів [333]; прикладом другого — теза В. Познанського про належність дячків до священнослужителів [334].

Парафіяльне духовенство в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. залишалось найчисельнішою групою духовних осіб на півдні України, у багато разів перевищуючи кількість як військового, так і чорного духовенства.

При створенні Слов’янської та Херсонської єпархії до її складу з єпархій Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської був перепідпорядкований 1381 священно- та церковнослужитель [335]. Перед розділенням Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії на дві частини її архієрею підпорядковувалось уже 25 протоієреїв, 949 священиків, 325 дияконів та 1432 причетника [336]. У подальшому зміни чисельності священно- та церковнослужителів у південноукраїнських єпархіях виглядали таким чином [337]:

Порядок призначення парафіяльного духовенства залишався більш демократичним у порівнянні з порядком призначення єпархіальних архієреїв. Але і він зазнав впливу бюрократичного апарату, який удосконалювався впродовж останньої чверті ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

У перші десятиліття після ліквідації запорозького козацтва на півдні України існувала описана далі процедура. Як і за часів Нової Січі, самі парафіяни мали висловити бажання прийняти нову духовну особу до своєї церкви. Згідно з пунктами 2 і 8 другої частини “Духовного регламенту” парафіяни були зобов’язані при обранні священиків подавати єпархіальним архієреям “Доношеніє” [338]. Коли релігійні споруди розміщувались у приватних маєтностях, початок справам клали донесення, складені власниками населених пунктів. Але і тут маємо факти подання поміщиками, разом із іншими документами, підписок громад про бажання мати в себе ту чи іншу духовну особу.

“Доношеніє” починалось із пояснення причини, із якої виникла потреба у новому священно- чи церковнослужителі. Далі повідомлялось про вибір парафіян, давались короткі біографічні відомості про кандидата, після яких містилась стандартна характеристика: стану доброго, не пияк, не вбивця, у домоустрої своєму справний і дбайливий, не наклепник, не сварливий і ні в яких худих справах не викритий, ні в якій худій справі також і розколі не підозрювався, у військову службу ніде не записаний, а зі світського звання, також, і з подушного й карбованцевого окладу виключений [339]. Крім того, наводились відомості про кількість дворів і парафіян, що знаходились при храмі, а також про землю у відводі для причту (у “Доношеніях” по справах церковнослужителів така інформація могла не наводитись). Повідомлялось, що кандидат підписався в тому, що буде задовольнятись парафіяльними прибутками, добровільними пожертвами і відведеною землею. У деяких документах зустрічалася також обіцянка, що він “від тієї церкви до смерті своєї до іншої проситися не буде” [340]. Утім, така обіцянка досить часто порушувалась, і клопотання священиків про переміщення з одного причту до іншого було досить поширеним явищем. Наприкінці “Доношенія” писалось, що крім обраного кандидата нікого з священно- та церковнослужителів більш гідного до заняття місця при церкві не було, і з цього приводу ніяких спорів не відбувалось і не відбуватиметься, тому парафіяни і зверталися до архієпископа з проханням висвятити кандидата і видати йому грамоту. “Доношеніє” підписувалось не всіма парафіянами, а лише 9 – 20-а з них. Це були так звані “найпочесніші парафіяни”, серед яких першими підписувались представники привілейованих верств.

Але самого бажання парафіян було замало. Кандидат повинен був отримати звільнення з підданства світської особи, яка мала письмово підтвердити, що ні до самого майбутнього члена причту, ні до його дітей не буде мати ніяких претензій [341].

Обов’язковим було і надання виписки з метричної книги [342].

З переліченими паперами кандидат звертався до духовного правління “Доношенієм”, яким просив передати подальший розгляд справи єпархіальному архієрею. Правління, у свою чергу, надсилало своє “Доношеніє” до керівника єпархії. У цьому документі підтверджувалось, що кандидат перебував у тому самому званні, що було зазначеним у підписаному парафіянами документі. Після наведення біографічних відомостей, в яких зверталась увага на те, чи був аколіт одруженим “безперешкодним для отримання священицького чину шлюбом”, містилось стандартне формулювання: “пошкоджень у членах немає…, читати справно з розумом може, статут церковний знає, катехізис вивчив, справ до нього як тих, що зараз ведуться, так і тих, що раніше були, не виявилось, і оштрафований ніколи не був” [343]. Наприкінці “Доношенія” наводилась інформація про стан церкви й парафії, робився висновок про необхідність призначення нової духовної особи.

Заручившись цим документом, аколіт з’являвся до архієпископа і рукопокладався у священика, а по вивченні богослужіння направлявся зі ставленою грамотою до парафії, про що повідомлялось указом духовному правлінню або незалежному від нього благочинному. Останні повідомляли про таке рішення парафіянам.

Існувала практика призначення указних священно- та церковнослужителів, яка не давала права на довічне перебування в причті. Духовні особи призначались указом, який діяв “до розгляду”. Таким чином, по проходженні певного часу процедура повторювалась, і указний священно- чи церковнослужитель із проханням парафіян звертався через духовне правління до єпархіального керівництва для продовження терміну служіння при храмі [344].

На відміну від центральноросійських єпархій на півдні України роль парафіян у обранні собі священно- та церковнослужителів була більш важливою, хоча і тут простежувалась тенденція її обмеження. Мала місце ситуація, коли законодавство залишало за місцевою владою певну свободу дій, і вже від єпархіальних архієреїв залежало, як враховувати бажання парафіян при заміщенні вакантних посад.

Деяке обмеження виборності священно- та церковнослужителів передбачалось синодським указом від 7 травня 1797 р., складеним на виконання волі Павла І. Цей указ змінював характер участі парафіян у процедурі призначення кандидатів на вакантні посади в тому плані, що відтепер уже мали подаватись не прохання про посвяту, а ухвали про чесну поведінку. Імператор, стурбований участю духовних осіб у селянських заворушеннях, наказав посилити нагляд за законослухняністю підлеглих духовного відомства. Одним із способів такого нагляду було закріплення жорсткіших умов перевірки духовним правлінням або благочинним порядної поведінки кандидата. Крім того, обумовлювалось, що архієреї мають віддавати перевагу випускникам семінарій навіть перед тими особами, про призначення яких проситимуть парафіяни [345].

Тенденція обмеження “виборного начала” стосовно прав парафіян і за Олександра І, і за Миколи І мала місце і знайшла втілення, зокрема, в іменному указі від 11 липня 1816 р. [346], височайше затвердженій 22 грудня 1823 р. доповіді Синоду [347], іменному указі від 17 червня 1826 р. [348], синодському указі від 31 липня 1833 р. [349] Втім, ці документи не передбачали ліквідації виборності, і вона на Півдні зберігалась.

Паралельно з обмеженням виборності священно- та церковнослужителів простежувалась тенденція посилення спадковості при зайнятті церковних місць. Спадковості, яка, за формулюванням П. Знаменського, мала як широке значення (спадковість права на духовне служіння), так і значення вузьке (спадковість прав служіння при певній родовій церкві і на певному місці) [350]. Такий порядок заміщення місць розвився ще в XVII ст., а низкою документів вищих органів влади, прийнятих до 1775 р., він набув підкріплення. Як у цей період, так і в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. при регулюванні можливостей поповнення складу підлеглих духовного відомства вихідцями з інших верств центральна влада була змушена враховувати фінансовий (фіскальний) аспект, рівень наповненості парафій, цілий ряд інших обставин. Вимоги до кандидатів на зайняття посад при парафіях, які підтверджувались і доповнювались, були основним засобом обмеження можливостей поповнення духовного відомства ззовні. І все ж ці вимоги в деяких випадках були дещо розпливчатими, що давало можливість єпархіальним архієреям на власний розсуд вирішувати питання про допуск тієї чи іншої особи до служіння при парафії [351].

При тому, що тенденція посилення спадковості простежувалась і на півдні України, для цього регіону не була справедливою висловлена П. Знаменським і повторена І. Смоличем по відношенню до Російської імперії в цілому теза про те, що XVIII ст. застало спадковість у широкому значенні “достатньо розвиненою та міцною, так що подальший її розвиток прямо вів уже до усунення від церковного служіння всіх сторонніх кандидатів недуховного походження і до повної замкненості самого духовного звання” [352]. Не підтверджується на матеріалах південноукраїнських парафій і висновок Г. Фріза про те, що вже в останніх десятиріччях XVIII ст. зникла навіть потенційна можливість мобільності в духовний стан [353]. Так, серед документів ДАДонО за 1801 р. зберігається “Список про моральний стан священно- та церковнослужителів, які знаходяться у відомстві Маріупольського духовного правління”. У ньому позначено соціальне походження кожного підлеглого духовного відомства на підконтрольних правлінню землях. Як випливає із “Списку”, серед цих осіб лише 20 були синами священиків і 1 — дячка. Стосовно 29 осіб позначено “з поселян”, 4 — “з малоросіян”, 3 — “з міщан”, 2 — “із звільнених поміщицьких селян”. Крім того, було по одному запису “звільнений з казенних поселян”, “син купецький”, “з козацького звання”, “з губернських реєстраторів”, “польський виходець з малоросіян”, “з грузинів”, “з дворян”. Отже, з 66 священно- та церковнослужителів менше третини походило з духовної верстви. Ні про яке надходження всього поповнення кліру з духовного відомства мова не може і йти. Не підтверджується і тенденція, помічена Г. Фрізом стосовно центральноросійських єпархій — поповнення лав священиків майже виключно за рахунок дітей священнослужителів, із всіляким обмеженням можливостей зайняття цих посад дітьми не тільки світських осіб, але і церковнослужителів. Як свідчать матеріали того ж “Списку”, із всіх 45 осіб, які мали походження не з духовної верстви, лише 5 були церковнослужителями, решта ж 40 — священиками та дияконами. Переважна ж більшість священницьких дітей займали посади дячків та паламарів, тобто церковнослужителів [354].

Показники церков Маріупольського духовного правління не були винятковими для Південної України. Як випливає з формулярних відомостей перших двох десятиліть ХІХ ст., великим був відсоток вихідців із інших верств і серед священно- та церковнослужителів багатьох інших південноукраїнських парафій. Серед головних причин такої ситуації — більш пізнє поширення на південний край загальноімперської системи формування духовного відомства, відчутний брак тут священно- і особливо церковнослужителів, викликаний швидким зростанням мережі релігійних споруд, брак у останній чверті XVIII ст. в регіоні світських закладів освіти, і, як наслідок, значний відсоток вихідців не з духовної верстви серед вихованців семінарії. З роками, разом з тим, як ішли з життя ті священно- та церковнослужителі, що зайняли свої посади при парафіях у XVIII ст., відсоток вихідців із духовного відомства серед південноукраїнського духовенства збільшувався, і край у цьому плані немов би “наздоганяв” центральноросійські єпархії, у яких відповідні показники були досягнуті набагато раніше.

У Південній Україні, як і в імперії в цілому, спадковість церковних місць була зруйнована лише законодавчими документами 1860-х рр.

Посилання

331. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 382.

332. Там само. — С. 655.

333. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. Кн. 3. Кінець XVI – середина ХІХ століття. — К.: Либідь, 1994. — С. 109.

334. Познанский В. Очерк формирования русской национальной культуры. Первая половина ХІХ века. — М.: Мысль, 1975. — С. 32.

335. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 368.

336. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 108 – 109.

337. Таблиця укладена на підставі: Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 14 – 15;

Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 18 – 19.

338. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 307. — Арк. 3.

339. Там само. — Спр. 37. — Арк. 5 – 5 зв.

340. Там само. — Арк. 5 зв.

341. Там само. — Спр. 37. — Арк. 18 зв.; Спр. 963. — Арк. 4.

342. Там само. — Спр. 37. — Арк. 18 – 18 зв.

343. Там само. — Арк. 4 – 4 зв.

344. Там само. — Спр. 178. — Арк. 1 – 2; Спр. 206. — Арк. 1.

345. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 606 – 608, 635 – 636.

346. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXХІІІ. — С. 930.

347. Там само. — Т. XXХVІІІ. — С. 1337 – 1341.

348. Там само. — Собр. ІІ. — Т. І. — С. 590 – 591.

349. Там само. — Т. VIII. — Отд. І. — С. 447 – 448.

350. Знаменский П. Приходское духовенство… — С. 81.

351. Лиман І. Призначення священно- і церковнослужителів до храмів півдня України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 7. — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 2003. — С. 223 – 229.

352. Знаменский П. Приходское духовенство… — С. 81; Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 322.

353. Freeze G.L. The Russian Levites. Parish Clergy in the Eighteenth Century. — Cambridge — London: Harvard University Press, 1977. — P. 204.

354. ДАДонО. — Ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 80 – 102.