Статус військового духовенства
Ігор Лиман
На відміну від цивільних, переважна більшість військових знаходилась на утриманні держави, причому це утримання передбачало й оплату праці священно- та церковнослужителів. Як і в інших сферах, у питанні визначення утримання військового духовенства у XVIII – середині ХІХ ст. простежувалась тенденція уніфікації. Разом із тим, неоднорідний характер як самого складу збройних сил, так і духовенства, яке служило треби військовим, обумовили те, що повної уніфікації так і не відбулося.
Найменш уніфікованою система утримання була до призначення обер-священиком армії та флоту П. Озерецьковського. Загальнодержавні положення, якими б визначалось матеріальне забезпечення військового духовенства та його родин, ще не сформувалось. Тому не те що для кожного роду військ, але і для кожного бойового з’єднання, а то й для кожної духовної особи, яка в ньому працювала, утримання призначалось диференційовано. Типовою для того часу була формула, яка застосовувалась в Азовській флотилії: “Для компанії в мореплавстві передбачено мати священиків вісім, їм кожному жалування видавати, дивлячись на їхню поведінку і послуги, від шістдесяти до ста двадцяти карбованців на рік, і крім того видається їм за весь час перебування їх у морі кожному порціонів не менше чотирьох карбованців п’ятидесяти копійок, а іноді й більше на місяць” [482].
Із створенням інституту обер-священика армії та флоту з’явилась людина, яка за своєю посадою мала опікуватись визначенням сум матеріального забезпечення військового духовенства та форм їхнього соціального захисту на загальнодержавному рівні. Вже 28 лютого 1801 р. імператором була конфірмована доповідь Озерецьковського, якою на військове духовенство та їхні родини поширювались запроваджені раніше для настоятелів та настоятельниць монастирів, на біле духовенство штатних соборів і церков правила визначення розмірів пенсіонів [483]. У 1806 р. ця доповідь була доповнена положенням про видачу одноразової допомоги сім’ям священиків, які не вислужили пенсійного строку [484].
Визначене штатами військових одиниць жалування священикам не могло задовольнити матеріальних потреб військового духовенства, і тому в 1806 р. П. Озерецьковський запропонував дозволити видавати додаткове жалування за рахунок церковних сум. Імператор з цим погодився [485].
У 1808 р., за обер-священика армії та флоту І. Державіна (1807 – 1826 рр.) було прийнято рішення про виплату священнослужителям, які направлялись на службу, крім прогонних, ще й кормових грошей [486]. Війна 1812 р. примусила владу зробити чергові кроки в напрямку покращення становища військового духовенства. За пропозицією І. Державіна, було дозволено видавати священикам, які виступали в похід, підйомні в розмірі 400 крб. Після завершення війни обер-священик виклопотав грошову допомогу священикам і їхнім родинам, а також право на виплату їм пенсій за скороченою процедурою. Для розширення можливостей дітей військового духовенства в отриманні освіти, за пропозицією І. Державіна, таким особам було дозволено навчатись у єпархіальних семінаріях, які знаходились найближче до місць розташування полків [487].
Підкреслимо, що заходи, які згадуються, були додатковими до тих, які запроваджувались стосовно духовенства імперії в цілому.
З воцарінням Миколи І увага до військового духовенства зросла ще більше, що було логічним наслідком посилення уваги до самих збройних сил. За обер-священика Г. Мансветова (1827 – 1832 рр.) було вирішено в інтересах військового духовенства питання про виховання дітей за державний кошт; іменним указом від 6 грудня 1829 р. було збільшене жалування не тільки самого обер-священика армії та флотів, а й обер-священиків армії та окремих корпусів, полкових священиків і священиків, які знаходились з військами у закордонних походах (при цьому всі інші види утримання, передбачені окремими законодавчими документами, зберігалися). У цьому указі, між іншим, зазначалась причина його прийняття — невідповідність обмеженості розмірів утримання важливості функцій військового духовенства. Тут же містилась формула, яка при всій своїй тривіальності досить точно визначила роль, яка відводилась цій групі духовних осіб: “Забезпечивши таким чином стан військового духовенства…, я залишаюсь цілком впевненим, що воно вірним служінням церкві і престолу, і палкою старанністю у виконанні священних своїх обов’язків потурбується виправдати моє про нього піклування” [488].
Але і цей захід щодо покращення стану військового духовенства був далеко не останнім. Невдовзі було вирішене питання про порядок забезпечення квартирами священнослужителів, які перебували в поході [489]; встановлено розмір жалування священиків, які знаходились при військових шпиталях [490]; переглянуто умови пенсійного забезпечення та отримання одноразової допомоги військовими священиками і членами їхніх родин [491].
За наступника Г. Мансветова, В. Кутневіча (1832 – 1865 рр.) було запроваджено цілу низку нових заходів, які мали покращити матеріальний стан військового духовенства в умовах поступового “збільшення дорожнечі життя”. І в цей період указів, які запроваджували нові розміри жалування та нові правила утримання всіх священно- та церковнослужителів, що задовольняли релігійні потреби військових, було прийнято лише декілька. Переважна ж більшість документів, які визначали матеріальне забезпечення, стосувалась або священно- та церковнослужителів конкретних релігійних споруд чи військових одиниць, або ж передбачала поширення вже існуючих стосовно деяких груп військового духовенства правил на інші групи.
Між іншими, у цей період були прийняті і укази стосовно безпосередньо Південної України. Було визначене жалування священику Балаклавського грецького батальйону [492], ієромонахам, які перебували в Балаклавському Георгіївському монастирі [493], священно- та церковнослужителям церков селищ Дунайського козачого війська [494], священнослужителю, приписаному до миколаївського Адміралтейського собору, який мав викладати у Чорноморській штурманській роті [495], іншим священно- та церковнослужителям цього собору [496], очаківським священно- та церковнослужителям [497], духовним особам севастопольського Адміралтейського собору [498] тощо.
Імперською владою була приділена увага і забезпеченню духовенства військових поселень. Причому спостерігалась тенденція поступового зрівняння цих осіб із військовим духовенством. Уже сам перелік законодавчих документів дозволяє простежити процес пошуку владою оптимальної моделі. Сенатським указом від 2 листопада 1839 р. на духовенство округів військового поселення та ролейних солдатів була поширена дія положення від 27 квітня 1832 р. про пенсії та матеріальну допомогу військовому духовенству [499]; 21 жовтня 1840 р. запроваджено безоплатне лікування священиків округів військового поселення та ролейних солдатів у військових шпиталях [500]; штатами 1840 р. було визначено розмір жалування священно- та церковнослужителів Новоросійського військового поселення [501]; іменним указом від 11 червня 1841 р. розписувались суми платні за виконання священиками округів військового поселення треб [502]; іменним указом від 30 листопада 1842 р. обумовлювалось утримання причетників [503] (указом від 28 серпня 1844 р. порядок одержання такого утримання був уточнений [504]); 6 вересня 1845 р. із капіталу військових поселень на утримання священиків були виділені додаткові кошти [505]; синодським указом від 19 березня 1846 р. обумовлювалось, що всі священнослужителі військових поселень, які не отримували жалування, мали право на пенсію та одноразову допомогу нарівні з військовим духовенством [506]; іменним указом від 23 лютого 1847 р. передбачалось, що причетники єдиновірських церков Новоросійського військового поселення мали отримувати таке ж жалування, що й православні причетники [507]; височайше затвердженим 8 липня 1847 р. положенням про кондукторські школи в округах військового поселення було визначено жалування священикам, які викладали Закон Божий [508]; іменним указом від 16 жовтня 1852 р. було змінено, а 9 лютого 1854 р. уточнено регламентацію способів утримання священно- та церковнослужителів округів військового поселення кавалерії [509].
За часів обер-священства Кутневіча було більш детально регламентовано й оплату праці парафіяльного духовенства, яке додатково до виконання своїх основних обов’язків обслуговувало військових: побачили світ укази, якими визначався розмір плати таким священикам за роботу у військових шпиталях і військово-навчальних закладах, за виконання треб під час тимчасових відряджень до військ.
Отже, відбувалось не лише поступове виокремлення групи військового духовенства, але і деталізація порядку матеріального забезпечення духовних осіб, які задовольняли релігійні потреби військових. Найбільш широких обсягів ця деталізація набула за Миколи І, що стало одним із проявів неусипної уваги імператора до збройних сил. Адже, за влучним висловом М. Геллера, Микола І хотів усе знати і все контролювати, а армія була ідеальною моделлю чітко контрольованого, а тому слухняного і точно працюючого механізму [510].
Звернемо увагу, що в Повному Зібранні законів Російської імперії кількість указів, що стосувались статусу духовних осіб, які працювали з військовими, є не набагато меншою, ніж кількість законодавчих документів стосовно парафіяльного духовенства. Чисельність же самого військового духовенства, підпорядкованого обер-священику армії і флотів, у порівнянні з кількістю парафіяльних священно- та церковнослужителів залишалась вкрай незначною. Зокрема, у 1839 р. під його керівництвом на всій території Російської імперії перебувало лише 9 протоієреїв, 330 священиків, 17 дияконів і 74 причетника [511]. Станом на 1849 р. ці показники суттєво не змінились і становили 9, 347, 19 і 73 відповідно [512]. Через 5 років обер-священику армії та флотів підпорядковувалось 8 протоієреїв, 373 священиків, 18 дияконів і 69 причетників [513], а в 1859 р. цих осіб налічувалось відповідно 9, 281, 20 і 60 [514]. Отже, загальноімперська кількість підлеглих обер-священику армії та флотів була набагато меншою, ніж кількість підлеглих кожного з архієреїв південноукраїнських єпархій.
Посилання
482. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1.
483. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІ. — С. 589 – 590.
484. Желобовский А.А. Управление церквами… — С. 23.
485. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІХ. — С. 687 – 689.
486. Там само. — Т. ХХХ. — С. 425.
487. Желобовский А.А. Управление церквами… — С. 24 – 25.
488. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. IV. — С. 838 – 839.
489. Там само. — Т. V. — Отд. І. — С. 214 – 215.
490. Там само. — Т. VІ. — Отд. І. — С. 357.
491. Желобовский А.А. Управление церквами… — С. 27 – 28; ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. VІІ. — С. 219 – 222.
492. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. VІІІ. — Отд. І. — С. 514.
493. Там само. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 686.
494. Там само. — Т. ХV. — Отд. І. — С. 495 – 496.
495. Там само. — С. 843.
496. Там само. — Т. ХХХІ. — Отд. І. — С. 345 – 346.
497. Там само. — Т. ХVІІ. — Отд. І. — С. 357; Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 310.
498. Там само. — Т. ХХХІV. — Отд. І. — С. 782 – 783.
499. Там само. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 826 – 827.
500. Там само. — Т. ХV. — Отд. І. — С. 657.
501. Там само. — Отд. ІІІ. — С. 1402 – 1411.
502. Там само. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 510; Отд. ІІ. — С. 119.
503. Там само. — Т. ХVІІ. — Отд. ІІ. — С. 168.
504. Там само. — Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 532.
505. Там само. — Т. ХХ. — Отд. ІІ. — С. 8.
506. Там само. — Т. ХХІ. — Отд. І. — С. 369.
507. Там само. — Т. ХХІІ. — Отд. І. — С. 159 – 160.
508. Там само. — С. 601 – 605.
509. Там само. — Т. ХХХ. — Отд. ІІ. — С. 5 – 9; Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 177 – 178; Отд. ІІ. — С. 31 – 33.
510. Геллер М. История Российской империи: в 2 т. — М.: изд. “МИК”, 2001. — Т. 2. — С. 343.
511. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год… — С. 16 – 17.
512. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год… — С. 18 – 19.
513. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 18 – 19.
514. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 22 – 23.