Кишинівська і Хотинська єпархія

І.І.Лиман

Після приєднання до Російської імперії Бессарабії змінились південно-західні кордони Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Складовою російської політики щодо новопридбаних земель було їхнє цілковите включення в правове поле імперії, в тому числі і в церковній сфері. Треба було створити церковно-адміністративні структури, які давали б можливість повністю контролювати ці території і знаходились би в прямому підпорядкуванні Петербургу. Тут уже вкотре центральній владі прислужився Гавриїл (Бонулеску-Бодоні), член Синоду. Він представив пропозиції, які невдовзі були втілені у височайше затвердженій 21 серпня 1813 р. доповіді Синоду. Згідно з цим документом, влаштовувалась нова єпархія — Кишинівська й Хотинська із титулом митрополії та екзархії. В її адміністративному центрі — Кишиневі — мали діяти архієрейський будинок, дикастерія (консисторія), семінарія. На чолі єпархії ставився митрополит. Отже, єпархія отримувала всі центральні структурні підрозділи, які повинні були мати відповідні церковно-адміністративні одиниці. У єпархії мало діяти і вікаріатство.

Для Південної України значення утворення цієї єпархії полягало в першу чергу в тому, що під керівництвом митрополита Кишинівського та Хотинського, за пропозицією самого Бонулеску-Бодоні, були передані церкви, які знаходились між Бугом і Дністром на просторах Очаківського степу, що належали до Херсонської губернії [666]. Так із складу Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії було виведено до 100 церков, у тому числі одеські, тираспольські та ананьївські, які відтепер мали отримувати розпорядження не з Катеринославської, а з Кишинівської духовної консисторії [667]. Це був черговий крок на шляху розукрупнення єпархій, і в синодальній доповіді зазначалось, що зменшити територіальні межі компетенції Катеринославського архієрея можливо тому, що його єпархія простяглась більш ніж на 1000 верст і включає 789 церков [668].

Напевно, Бонулеску-Бодоні, будучи добре знайомим, що називається, „із середини” з пріоритетами петербурзької політики, зміг використати їх і для задоволення власних інтересів — адже ще після того, як він залишив Київську кафедру, митрополит кілька років мешкав в Одесі [669], і тепер бажав мати це місто під своєю зверхністю.

У самій новоствореній єпархії релігійних споруд стало навіть більше, ніж у сусідній. Згідно із відомостями, зібраними у 1815 – 1816 рр. чиновником відомства Колегії іноземних справ Свін’їним, у Бессарабській області нараховувалось 935 церков. Крім того, тут діяло 11 монастирів [670].

Впродовж перебування Одеського повіту в релігійній залежності від Кишинівського архієрея в регіоні почали діяти і нові обителі. Зокрема височайше затвердженою 1 липня 1824 р. доповіддю Синоду мала бути реалізована пропозиція вже покійного митрополита Кишинівського про реорганізацію тимчасового архієрейського подвір’я біля Одеси в штатний Успенський чоловічий монастир. Обгрунтуванням такого рішення стало те, що частина Кишинівської єпархії, яка прилягала до Чорного моря і простяглася від Бугу до Дунаю, не мала жодного монастиря [671].

Під час перебування частини церков Херсонської губернії в складі Кишинівської та Хотинської єпархії деяких змін зазнала структура духовних правлінь єпархії Катеринославської, Херсонської й Таврійської. Зокрема, оскільки в підпорядкуванні Ольвіопольского духовного правління залишалось мало церков, архієпископ Іов звернувся до Синоду з пропозицією ліквідувати цю установу із перепідпорядкуванням підлеглих їй церков Єлизаветградському духовному правлінню. Пропозиція архієрея пройшла лише частково: члени Синоду вирішили не ліквідовувати правління, а лише тимчасово його закрити [672]. Станом на 1828 р. на території Катеринославської губернії діяли 7 духовних правлінь, Херсонської — 4, Таврійської — 2 [673].

Розбудова мережі релігійних споруд у кількісному відношенні мала для Кишинівської та Хотинської єпархії такі показники: згідно із звітом по відомству духовних справ православного сповідання, в 1835 р. тут уже діяли: 1 кафедральний собор, 1033 церкви і 12 молитовних буди-нків; єпархія мала 16 чоловічих і 6 жіночих монастирів і пустиней [674]. У цей же час у Катеринославській єпархії налічувалось 22 собори, 662 парафіяльні церкви, 14 церков при цвинтарях, 1 при казенних заводах, 7 єдиновірських церков і 1 молитовний будинок, 4 чоловічих монастирі. Жодного жіночого монастиря тут не діяло [675].

Між іншим, ці дані дають можливість зробити деякі висновки стосовно темпів церковного будівництва на Півдні. Враховуючи церкви Херсонської губернії в складі Кишинівської єпархії, чисельність релігійних споруд в регіоні по відношенню до 1799 р. збільшилась майже на чверть. Для порівняння, у Російській імперії в цілому за цей проміжок часу кількість храмів зросла лише на 7%, а в деяких українських єпархіях навіть зменшилась. Разом із тим, темпи збільшення людності Півдня (у 1835 р. в самій Катеринославській єпархії вже нараховувалось 1329260 православних парафіян) суттєво перевищували темпи збільшення кількості храмів [676].

З огляду на чисельність населення Кишинівська та Хотинська і Катеринославська, Херсонська і Таврійська єпархії потрапили до складеного Синодом у 1836 р. списку церковно-адміністративних одиниць, у межах яких мали бути влаштовані вікаріатства.

Петербург зажадав від єпархіальних архієреїв відомостей про кількість підпорядкованих церков і пропозицій щодо місця влаштування вікаріатств. Отримавши з місць відповіді, Синод змінив свої наміри. Було вирішено, що для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії вікаріатство створювати не слід, оскільки в разі розміщення вікарія в Катеринославі, разом з єпархіальним архієреєм, духовним особам із віддалених місцевостей, зокрема з південної частини Таврійської губернії, все одно довелось би їздити у справах до адміністративного центру Катеринославської губернії. Якщо ж розмістити вікарія поза межами Катеринослава, то він не зміг би допомогти архієпископу у веденні поточних справ, а необхідність підлеглим духовного відомства їздити до консисторії все одно залишилась би. Щодо Кишинівської й Хотинської єпархії, то влаштування вікаріатства було визнано за недостатню міру через те, що хоча вона і не мала таку велику площу, як сусідня, але налічувала набагато більше монастирів і церков. До того ж, на думку Синоду, Північне Причорномор’я та Кримський півострів потребували більшої уваги з боку православного духовенства, оскільки у зв’язку з розвитком міст і торгівлі тут оселилось чимало представників інших конфесій, а кримські татари, за деякими даними, вже не так як раніше сторонились християнства і багато з них навіть були готові змінити віру.

Результатом врахування всіх цих аргументів стала сформована в Синоді думка про влаштування на півдні України замість двох вікаріатств нової єпархії.

Центр її мав бути розміщений в Одесі; згідно з підрахунками, із складу двох сусідніх єпархій до неї мали відійти 512 церков, 4 монастирі, 6 духовних правлінь. Із Катеринославської єпархії мали бути виключені Таврійська і частина Херсонської губернії з військовими поселеннями, а з Кишинівської — друга частина Херсонської губернії з повітовими містами Тирасполем, Ананьївим і Одесою. Нова єпархія мала отримати статус вищий, ніж Катеринославська: остання замість другокласної ставала трьохкласною, тоді як нововлаштована одиниця возводилась у другий клас.

Перед тим, як передати перелічені вище пропозиції імператору, обер-прокурор Синоду звернувся з ними до Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова. Останній зауважив, що він вважає більш доречним частину Херсонської губернії, яка лежала на правому березі Бугу, залишити в складі Кишинівської єпархії, а центром Херсонської й Таврійської єпархії зробити не Одесу, а Херсон. Якщо ж, писав Воронцов, Синод все ж таки вирішить призначити місцем перебування єпархіального архієрея саме Одесу, то витрати на облаштування й утримання єпархіальних установ слід було б покривати не за рахунок міських прибутків [677].

У цьому випадку думка місцевої світської влади була врахована Петербургом не в повному обсязі. Височайше затвердженою 9 травня 1837 р. доповіддю Синоду частина Херсонської губернії виводилась із Кишинівської єпархії, а центром нової єпархії призначалась саме Одеса, „через населеність і значимість цього міста, через зручність зносин з ньо-го зі всіма містами нововлаштованої єпархії, і нарешті, через те, що через це місто проходять і всі зносини православного духовенства Росії та Греції”. Витрати на облаштування й утримання єпархіального керівництва були все ж віднесені, як і пропонував М. Воронцов, на рахунок не міської, а державної казни [678].

Уже самою височайше затвердженою доповіддю Синоду дві південноукраїнські єпархії були поставлені в нерівні умови: третьокласність Катеринославської й Таганрозької єпархії відкидала її назад у порівнянні із єпархією Херсонською й Таврійською. Відтепер 2 найбільші церковно-адміністративні одиниці регіону розвивались паралельно, і одним із показників цього розвитку стала зміна кількості релігійних споруд (див. додаток Ж). Мало місце відставання Катеринославської й Таганрозької єпархії не лише за абсолютними показниками кількості храмів, але і за темпами збільшення цієї кількості. Лише в 50-х рр. Херсонська й Таврійська єпархія відстала за цими темпами і навіть спостерігалось зменшення кількості церков, що було зумовлено подіями Кримської війни.

Щодо змін кількості монастирів, то тут різниця між двома єпархіями помітна ще більше: за 20 років у Катеринославській і Таганрозькій єпархії з’явився 1, а в Херсонській і Таврійській — 8 монастирів.

Зусиллями Гавриїла (Розанова) було влаштовано лише один монастир, але цей заклад мав неабияке значення через те, що він був єдиним у цьому регіоні, призначеним для черниць. У травні 1839 р. Гавриїл повідомив Синоду про необхідність заснувати в Одесі жіночу обитель. 26 квітня 1841 р. імператором була затверджена доповідь Синоду з цього питання, і при Одеській Архангело-Михайлівській церкві почав влаштовуватись монастир у те ж ім’я [679].

Посилання

666. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІІ. — С. 613 – 619.

667. Юрневич М. К истории Одесской Архангело-Михайловской монастырской церкви // ЗООИД. — Одесса, 1898. — Т. ХХІ. — С. 8 – 10.

668. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІІ. — С. 618.

669. Логинов Е. Из истории церковной иерархии и духовного просвещения в Новороссийском крае и Одессе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1894. — № 18. — С. 409.

670. А.Н. Очерк гражданского устройства с 1812 – 1828 г. // ЗООИД. — Одесса, 1900. — Т. ХХІІ. — Отд. І. — 1900. — С. 143.

671. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІХ. — С. 431 – 433.

672. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 270 – 270 зв.

673. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІІІ. — С. 30 – 31.

674. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год. — СПб.: в тип. Святейшего Правительствующего Синода, 1837. — С. 96, 100, 110.

675. Там само. — С. 96, 100, 104 – 105.

676. Материалы для статистики Российской империи, издаваемые с Высочайшего соизволения, при статистическом отделении Совета Министерства внутренних дел. — СПб.: в типографии Министерства внутренних дел, 1841. — С. 206; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХV. — С. 819 – 820.

677. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… – Ч. І. — С. 301 – 304.

678. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІІ. — Отд. І. — С. 306 – 307.

679. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 59 – 65; ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 341.