Висновки

І.І.Лиман

Таким чином, реконструкція церковно-територіального устрою Південної України дозволяє виокремити основні віхи в розбудові єпархій краю. Остання чверть XVIII ст. стала якісно новим у порівнянні з часами Запорозьких Вольностей етапом інкорпорації регіону в церковну систему Російської імперії. Зі створенням Слов’янської та Херсонської єпархії під зверхністю одного архієрея на деякий час було об’єднано території, які до того мали різний ступінь фактичної залежності від Синоду і координація розвитку яких була ускладнена через підпорядкування різним єпархіальним архієреям. Відтепер церковно-територіальний устрій Півдня був набагато краще пристосований до забезпечення реалізації пов’язаних із краєм геополітичних планів Петербурга. Інтереси великої політики обумовили збереження впродовж перших років існування Слов’янської та Херсонської єпархії деяких елементів церков-ного устрою Запорозьких Вольностей. Ці ж інтереси зумовили і влаштування в Північному Приазов’ї Готфійської і Кафійської єпархії, безпрецедентної для Російської імперії за малими розмірами, кількістю релігійних споруд і парафіян. Продовженням відповідної політики стало створення Феодосійської та Маріупольської вікарної єпархії зі складнішою, ніж у Готфійської і Кафійської, структурою управління і з великим ступенем залежності безпосередньо від Петербурга.

Прихід до влади Павла І і пов’язана з цим зміна пріоритетів державної політики обумовили низку трансформацій церковно-територіального устрою Півдня, призвели не лише до змін територіальних меж компетенції південноукраїнської єпархіальної влади, але і стали наступним кроком нівелювання специфіки краю.

Продовженням наміченої раніше тенденції слідування церковно-територіальних змін за змінами адміністративно-територіальними стало створення на початку ХІХ ст. Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії з поширенням її влади на території трьох відповідних новосформованих губерній. Невдовзі зміни кордонів держави призвели до розподілу земель Південної України між двома єпархіями: із приєднанням Бессарабії і творенням Кишинівської кафедри частина церков краю увійшла до складу Кишинівської і Хотинської єпархії.

Черговим кроком на шляху розукрупнення єпархій імперії стало прийняття рішення про виведення з-під юрисдикції кафедри в Катеринославі земель Херсонської і Таврійської губерній. Відтепер територія Півдня знову була поділена між двома єпархіями, але тепер уже Катеринославською і Таганрозькою та Херсонською і Таврійською. Порівняння ситуації з розбудовою їхніх структур упродовж 1837 – 1859 рр. дозволяє зробити висновок про більш динамічний розвиток єпархії з центром в Одесі. В обох єпархіях дещо змінюється структура вертикалі влади: в рамках загальнодержавної політики з неї виключається ланка духовних правлінь, місце якої заступають благочинні. У цей період майже втричі збільшилась мережа монастирів південноукраїнського регіону. Таке збільшення стало не тільки проявом загальноімперської тенденції, яка прийшла на зміну дуже обережному ставленню до створення нових обителей після проведення секуляризаційної реформи катерининських часів, але і віддзеркалювало повернення частини південноукраїнського краю в сферу пріоритетів Петербурга. Адже більшість нових монастирів була влаштована в Криму, який повернувся в орбіту великої державної політики у зв’язку з ситуацією на міжнародній арені. Першочергова увага до Таврійської губернії знайшла вияв і в створенні вікаріатства, і в прийнятті в 1859 р. рішення про влаштування окремої єпархії з кафедрою в Сімферополі.

Як і в розбудові єпархій, в історії будівництва храмів, які виступали базовою складовою церковно-територіального устрою, можна виділити кілька віхових моментів. В останній чверті XVIII ст. простежується своєрідний бум церковного будівництва в регіоні. Петербург за ініціативи світських можновладців зробив для Півдня низку виключень і спростив процедуру та умови отримання дозволу на зведення храмів, скасувавши необхідність попередніх зносин із Синодом і передавши право дозволу на будівництво єпархіальній владі, дозволивши зводити храми в малолюдних населених пунктах. Єпархіальні ж архієреї з готовністю йшли назустріч парафіянам, не зупиняючись перед порушеннями і без того спрощеного порядку. В результаті темпи збільшення кількості храмів навіть суттєво перевищили надзвичайно високі темпи приросту населення.

Але, починаючи з 1798 р., ця тенденція поступово спадає. Регіон втратив привілеї, які отримав за Катерини ІІ. Невдовзі, як і в інших частинах імперії, тут забороняється зведення дерев’яних церков. Єпархіальна влада стала більш прискіпливою при розгляді обставин кожної справи. Незважаючи на те, що в 1806 р. було поновлено дозвіл влаштування храмів з деревини і можливість зведення релігійних споруд у малолюдних парафіях посилення бюрократизації не дало можливості відновити попередні темпи будівництва. У 10 – 20-х рр. ХІХ ст. стали суворішими вимоги Петербурга до архітектурних характеристик храмів. До цього додались заходи єпархіальної влади щодо витіснення тимчасових молитовних будинків. Все це значною мірою зумовило ситуацію, коли парафіяни вже не проявляли високого рівня ініціативи в храмовому будівництві, більше задовольняючись мережею вже існуючих релігійних споруд. Темпи збільшення кількості храмів уже набагато відстали від зростання чисельності мешканців краю.

Заходи, вжиті в 30-50-х рр. єпархіальною владою, обмеженої в можливостях впливу на парафіян, не могли переломити цієї тенденції. На загальнодержавному рівні звернули увагу на проблему і вжили заходи для її розв’язання лише з приходом до влади Олександра ІІ, коли були прийняті рішення, спрямовані на створення умов для розширення мережі релігійних споруд.

Значною мірою вплинула на церковне будівництво ситуація із забезпеченням храмів земельними наділами. Зважаючи на розміри вільних земельних фондів в останній чверті XVIII ст., світська влада змогла в цілому безболісно для парафіян гарантувати відведення під церкви по 120, а не по 33, десятин, як в інших регіонах. Це стало своєрідною компенсацією за спрощення умов і процедури храмового будівництва. В контексті політики уніфікації останніх років XVIII ст. була відновлена практика відмежування 33-десятинної пропорції, що ставило причти нових і старих храмів у нерівні умови, так само як і створило проблеми для храмів, які не змогли отримати ділянки до 1798 р. лише в 1820 р. проблеми, що виникали при генеральному межуванні, змусили уряд повернутись до відмежування в Катеринославській і Херсонській губерніях по 120 десятин на церкву.

Якщо раніше головними причинами конфліктів навколо підцерковної землі були неузгодженість у діях осіб і установ, причетних до межування, і низькі темпи роботи межовиків, то поступово на перший план виходять суперечки духовних осіб та мирян стосовно якості та розташування землі.

За Миколи І владі доводилось маневрувати в умовах скорочення кількості десятин, що припадала на ревізьку душу, і необхідності проводити курс на покращення матеріального стану духовенства. Одним із механізмів такого маневрування стала низка змін стосовно розмірів підцерковних ділянок. Втім, проблема вирішена так і не була. Дефіцит зручних земельних площ став не лише причиною конфліктів стосовно землеволодіння вже діючих церков, але й утримував багатьох парафіян від влаштування нових храмів.

Мали місце і конфлікти з приводу землеволодіння земельних будинків і монастирів. Втім, сам загальний розмір наділів цих закладів не складав помітного відсотку в земельних фондах краю: після секуляризаційних заходів 80-х рр. XVIII ст. центральна влада вже дуже дозовано допускала збільшення площ ділянок, прибутки з яких ішли на потреби служителів архієрейських будинків і ченців. Як результат, на початок 1860-х рр. ділянки ряду південноукраїнських монастирів і архієрейських будинків ненабагато перевищували наділи більшості церков краю, а в деяких випадках були і меншими за них.

Етапи становлення мережі духовно-навчальних закладів як складової церковно-територіального устрою Південної України визначались переважно змінами політики Петербурга у сфері духовної освіти і трансформаціями в системі південноукраїнських єпархій. Тривалий час єдиним навчальним закладом єпархії, в якому духовенство могло отримувати спеціальну освіту, залишалась семінарія, розташована в Полтаві, потім — у Новомиргороді, а з 1804 р. — у Катеринославі. Її ректорам та єпархіальному керівництву доводилось мати справу з браком фінансування, недосконалістю навчальних програм, небажанням багатьох батьків віддавати синів у навчання, іншими проблемами, які спіткали й інші навчальні заклади держави цього рівня. Мало покращили ситуацію заходи зі збільшення витрат на освіту і створення зв’язки „семінарія – духовна академія”.

Реформа духовної школи, проведена за Олександра І, почала впроваджуватись на Півдні лише в 1816 р. В її ході регіон на додачу до Катеринославської семінарії отримав по 4 повітових і парафіяльних училищ. Причому створення половини з них було ініційоване не Петербургом, але місцевим духовенством. Це дало підстави для до-пущення, як виключення, застосування виборного принципу формування керівництва Сартанських (Маріупольських) училищ. У результаті впровадження реформ навчальні заклади краю були підпорядковані Київській духовній академії, хоча зберігся і значний рівень їхньої залежності від єпархіального архієрея.

Мережа духовних навчальних закладів краю була розширена в результаті влаштування Херсонської і Таврійської єпархії. Відтепер на Півдні діяло вже 2 семінарії, по 5 повітових і парафіяльних училищ, до яких у 1841 р. додались ще й Бахмутські навчальні заклади. Таке розширення припало на час запровадження протасівських реформ, спрямованих на пристосування освітньої системи до виконання більш унітарних, ніж раніше, завдань. Одним із наступних кроків цієї реформи стало запровадження в межах імперії розробленої під керівництвом Херсонського архієпископа Інокентія програми скорочення мережі духовних училищ, що мало на меті вирішення проблеми дисбалансу між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. У результаті в середині 50-х рр. у всьому південноукраїнському краї залишилось тільки 7 духовних навчальних закладів. Пізніше в Катеринославській єпархії до них додалося по одному повітовому і парафіяльному училищу. Після створення Таврійської єпархії повітове училище стало діяти і в Сімферополі. Запроваджені у 50-х рр. заходи не вирішили проблеми „зайвих” випускників. Для її розв’язання в 1860 р. у Петербурзі був сформований спеціальний комітет під головуванням Херсонського архієпископа Димитрія, який звернув увагу і на цілу низку інших вад, які мала духовна школа. Втім, ліквідувати ці вади комітету не вдалося.