Катеринославська епархія

І.І.Лиман

Не залишалась сталою мережа монастирів. Напрям її зміни багато в чому визначався все тим же Г. Потьомкіним. За підтримки цього можновладця було влаштовано Корсунську єдиновірську обитель [638]. Як продовження секуляризаційної політики Катерини ІІ 10 квітня 1786 р. „згідно з видами і розрахунками князя Потьомкіна” з’явився іменний указ, яким, між іншим, ставропійний Києво-Межигірський монастир передбачалось перенести до Таврійської області. Оскільки Самарський монастир був приписаний до Києво-Межигірського, то над ним нависла реальна загроза закриття. Настоятель обителі добре розумів, від кого залежить її доля — він звершувався до Потьомкіна, і той вислав згоду на існування монастиря і в подальшому. Паралельно з цим архієпископ Амвросій отримав від Синоду згоду на те, щоб Пустинно-Миколаївський монастир разом з усіма своїми угіддями залишився в складі Катеринославської єпархії. Втім, бюрократичний механізм уже був запущений, і Катеринославська казенна палата у серпні 1787 р. конфіскувала монастирські угіддя все на тій же підставі залежності Самарського від Києво-Межигірського монастиря. І знову вирішальним виявилось слово Потьомкіна, який наказав казенній палаті залишити майно за обителлю [639].

Продовженням заходів, передбачених стосовно монастирів іменним указом від 10 квітня 1786 р., став іменний же указ, який з’явився через 2 роки, 25 квітня 1788 р. Згідно з ним, на території Катеринославського намісництва в штаті мали залишитись лише Полтавська Хрестовоздвиженська обитель, новий монастир поблизу Катеринослава для влаштування архієрейського будинку, а також жіночий Великобудиський Преображенський монастир. Всі інші обителі мали бути перетворені на парафіяльні церкви [640]. І тут Потьомкін залишив за собою можливість коригувати порядок виконання монаршої волі. Коли Катеринославська казенна палата приступила до опису майна монастирів, їй було наказано „відбором його призупинитись… до наказу його світлості” [641]. Оскільки в іменному указі від 25 квітня 1788 р. передбачалось влаштування нового монастиря для архієрейського будинку, це створювало для єпархіальної влади незручності, пов’язані з необхідністю докласти чимало зусиль для будівництва. Тому Амвросій звернувся до Г. Потьомкіна з проханням сприяння в наданні дозволу на використання як архієрейського будинку Самарського монастиря. І Потьомкін отримав від Синоду потрібний дозвіл [642].

За ініціативи Потьомкіна була розпочата діяльність зі влаштування Спасо-Миколаївського монастиря при гирлі Інгулу [643].

Враховуючи той вплив, який мав правитель намісництва на церковні справи регіону, зрозуміло, що після смерті Г. Потьомкіна і приходу на цю посаду особи, яка мала відмінний погляд на концепцію територіального устрою підконтрольної йому території, змін мало чекати і духовне відомство. Захоплений ідеєю облаштувати місто, яке б затьмарило Катеринослав, П. Зубов запропонував імператриці план Вознесенська, який і був затверджений іменним указом від 2 жовтня 1795 р [644]. У „Розписі, які будівлі у Вознесенську потрібно зводити…”, складеному наступного року, передбачалось, зокрема, будівництво впродовж двох років архієрейського будинку, консисторії й типографії [645]. Отже, перекреслювались старі плани стосовно розміщення єпархіального керівництва в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі. Не було завершене облаштування Спасо-Миколаївської обителі [646]. Зміна пріоритетів вдарила і по Катеринославу. Місто, яким пишався Потьомкін, було різко обмежене у фінансуванні, чим були поховані, зокрема, плани зведення грандіозних розмірів кафедрального собору, закладеного Катериною ІІ.

Втім, не реалізувались плани і самого П. Зубова. Прихід до влади в імперії Павла І знаменував для церковно-адміністративного устрою Південної України не тільки відмову від плану перенесення єпархіальних структур до Вознесенська, але і більш глобальні зміни. Перекроєння адміністративної карти краю потягло за собою зміни церковно-адміністративного устрою. Іменними указами від 14 і 21 грудня 1797 р. назва єпархії була змінена на „Новоросійська та Дніпровська”, відповідний титул отримав і митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) [647]. Територіальні межі влади архієрея скоротились, оскільки в Новоросійській і Дніпровській єпархії залишились лише релігійні споруди, які знаходились у кордонах Новоросійської губернії. В межах єпархії не залишилось церков земель, приєднаних від Польщі. Єпархіальна влада переїхала до Новомиргорода, оскільки попереднє місце її перебування, Полтава, відійшло до складу Малоросійської губернії. Трансформації, які відбулись згідно з волею Павла І на півдні України, невдовзі поширились на всі єпархії імперії: 16 жовтня 1799 р. височайше затвердженою доповіддю Синоду передбачалось привести єпархіальні та губернські кордони і назви у відповідність [648]. Згідно з розписом, доданим до цієї доповіді, у Новоросійській і Дніпровській єпархії мало знаходитись 655 церков (з них за межами Південної України: навколо Катеринодара — 25, в Ростовському повіті — 18, Таганрозі — 3, Дубосарах — 1, а також частина церков Тираспольського повіту) [649]. За цим показником єпархія посідала 22 місце серед 36. Отож, результати активного храмового будівництва останньої чверті XVIII ст. були більш ніж переконливими: у 1799 р. кількість церков, підпорядкованих південноукраїнській єпархії, становила 190% від кількості в 1776 р. Звичайно, не слід забувати про поповнення списку релігійних споруд за рахунок храмів приєднаних Криму і Очаківської області. Але необхідно враховувати і той факт, що у 1799 р. південноукраїнській єпархіальній владі вже не підпорядковувалась значна частина храмів, залежних від неї в 1776 р.: споруди перейшли до складу інших єпархій у результаті змін кордонів губерній.

Саме згідно з доповіддю від 16 жовтня 1799 р. у руслі політики Павла І по закриттю вікаріатств, які не мали великої кількості церков, релігійні споруди, підпорядковані Феодосійському та Маріупольському вікаріатству, що ліквідувалось, опинились безпосередньо в складі Новоросійської і Дніпровської єпархії. Так що помилився В. Біднов, коли писав, що вікаріатство існувало з 1787 по 1797 р. [650]

Грецька громада втратила низку рис своєї окремішності. Але не всі. За зверненням Маріупольського міського голови і повіреного двадцяти грецьких селищ Новоросійська духовна консисторія фактично дозволила приазовським грекам зберегти деякі риси самоврядування у релігійній сфері. Зокрема був збережений порядок висування особи на посаду благочинного самою громадою, що давало грекам можливість мати на цьому місці людину, яка б діяла в їх інтересах. Роль благочинного ставала значно вагомішою завдяки тому, що ця особа рішенням консисторії була виведена із прямого підпорядкування місцевому духовному правлінню і ставилась у залежність від самої консисторії [651].

Мережа самих духовних правлінь після їхнього перенесення в 1784 р. зазнала змін. Було влаштоване Богопольське правління [652]; у 1791 р. Олексопольське правління було наказано перенести до Царичанки [653]; у 1794 р. влашто-ване духовне правління в Слов’янську [654]. У 1787 р. ліквідоване Новомосковське правління з передачею його функцій правлінню Павлоградському; останнє в 1790 р. перенесене до Самарського монастиря, а в 1793 р. — у Новоселицю. У Павлограді ж нове правління влаштоване в 1798 р. У 1796 р. була відновлена діяльність Ростовського правління, після чого Маріупольське правління переміщене до Токмака, а звідти у 1799 р. — до Оріхова. Роком раніше були закриті Донецьке правління [655] і правління в Новомиргороді [656]. Станом на 1798 р. у єпархії нараховувалось 12, а на 1799 р. — 11 духовних правлінь [657].

Прихід на російський престол Олександра І, який відкрив нову сторінку в історії адміністративно-територіального устрою Південної України, вплинув і на устрій церковний. Згідно з височайше затвердженою 4 грудня 1803 р. доповіддю Синоду [658], кордони єпархій мали бути приведені у відповідність із кордонами новостворених за Олександра губерній. Втім, більш ніж для двох десятків губерній, у тому числі і для південноукраїнських, було зроблене виключення з огляду на невелику кількість церков у кожній з них та враховуючи особливості їхнього розташування. Тому на території Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній мав порядкувати один архієрей, який відтепер носив титул не „Новоросійський і Дніпровський”, а „Катеринославський, Херсонський і Таврійський”.

Цією ж доповіддю Синоду передбачалось, що архієрейська кафедра мала бути перенесена із Новомиргорода до Катеринослава. Річ у тім, що із заснуванням Вознесенського намісництва в умовах необхідності переселення з Полтави Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) клопотав про переведення кафедри до Новомиргорода через те, що місто тимчасово, до побудови Вознесенська, стало адміністративним центром намісництва, і там були розташовані світські губернські установи. Отже, і на цей раз духовна влада рухалась слідом за світською. Клопотання єпархіального архієрея було задоволене, але з перенесенням адміністративного центру губернії в Новоросійськ (Катеринослав) архієрейська кафедра залишилась у Новомиргороді, який мав статус „приписаного міста” [659]. До того ж, це місто розташовувалось на окраїні єпархії і не було з’єднано з іншими її частинами зручними шляхами сполучення, що створювало неабиякі складності для функціонування вертикалі єпархіальної влади. Тому наступник Гавриїла, архієпископ Афанасій, і звернувся до Синоду з проханням про переміщення кафедри. І ось тепер, 4 грудня 1803 р., це прохання було задоволене. Зрозуміло, що центральною владою відповідне рішення було прийнято не через якісь особливі симпатії до південноукраїнського єпар-хіального архієрея, а з причини зацікавленості в тому, щоб єпархіальна бюрократія могла діяти більш ефективно, знаходячись поруч із органами губернської влади.

У цьому ж документі зазначалось, що оскільки в Катеринославській єпархії немає жодного чоловічого монастиря, Синодом прийнято рішення про надання статусу штатного другокласного монастиря розташованій у Херсонському повіті Новогригоріївській пустині, яка за іменним указом від 29 вересня 1792 р. була приписаною до Софроніївської пустині Курської єпархії. У Смоленській єпархії, де діяло аж 6 штатних монастирів, наказувалось ліквідувати Бізюков монастир із передачею його назви і штатних сум колишній Новогригоріївській пустині.

Це положення указу спричинило деякі неточності в історіографії. Зокрема К. Корольков писав, що в Катеринославській єпархії на час перенесення архієрейської кафедри не було жодного монастиря. Втім, у нього ж уже через кілька сторінок читаємо, що „у перші часи по влаштуванню Катеринославської єпархії існував у ній лише Самарський монастир” [660]. Річ у тім, що в доповіді Синоду малась на увазі відсутність штатних монастирів. Не забуваймо про існування не лише Самарського монастиря, який свого часу отримав статус приписного до архієрейського будинку, але і Балаклавської Георгіївської і Корсунської єдиновірської обителей. Звернемо увагу і на наявне в синодальній доповіді формулювання „жодного чоловічого монастиря”: є відомості, що саме на початку ХІХ ст. на розгляді в Синоді перебувала справа про влаштування жіночої обителі в Новому Кодаку [661].

На початку ХІХ ст. деяких трансформацій зазнали духовні правління, які залишились у межах Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Інформацію стосовно переліку правлінь, підпорядкованих на початку 1804 р. Катеринославській духовній консисторії, можемо отримати зі списку адресатів указів про зміну титулу архієпископа Афанасія. До нього входили Катеринославське, Новомосковське, Павлоградське, Бахмутське, Маріупольське, Ростовське, Катеринодарське, Перекопське, Херсонське, Ольвіопольське, Єлизаветградське, Тираспольське духовні правління [662]. Зміни мережі відбувались під контролем Петербурга. Коли протопоп Ф. Романов звернувся до архієпископа Платона з проханням перевести Маріупольське духовне правління, розташоване в Оріхові, в Олександрівськ і призначити його протопопом цього правління, указом консисторії від 22 березня 1807 р. було об’явлено, що влаштування духовних правлінь без розпорядження Синоду відбутись не може [663]. На початку ж 1809 р. консисторія повідомила, що Петербург дав згоду на перенесення духовних правлінь із Оріхова до Олександрівська, з Перекопу — до Сімферополя, а також на влаштування духовних правлінь у Маріуполі та Олександрії з перенесенням в останнє штату ліквідованого Катеринославського правління [664].

Збільшувалась кількість незалежних від духовних правлінь благочинних. Зокрема у березні 1812 р. за зверненням Херсонського військового губернатора Е. Рішельє до обер-прокурора Голіцина Синод наказав вилучити з залежності від Тираспольського правління й Одеського благочинного церкви болгарських колоній, передавши їх спеціально призначеному благочинному І. Радеусу. Показово, що таких церков було лише 5: у справі ясно проглядає зацікавленість влади у створенні сприятливих умов для переселенців [665].

Посилання

638. Столетие Екатеринославской епархии… — 1876. — № 16. — С. 253 – 254; Корсунский первоклассный мужской монастырь Таврической епархии // Таврические епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1897. — № 35. — С. 957 – 962; Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. Полный список всех 1105 ныне существующих в 75 губерниях и областях России (42 иностранных государствах) мужских и женских монастырей, архиерейских домов и женских общин. — М.: изд. А.Д. Ступина, 1908. — С. 789 – 790.

639. Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. — Екатеринослав: тип. Екатеринославского губернского правления, 1873. — С. 62 – 67.

640. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІ. — С. 1070.

641. РДАДА. — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 317. — Арк. 2.

642. Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь… — С. 70 – 74.

643. Релігійні організації Миколаївщини: історія та сучасність: Науково-популярний довідник. — Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. — С. 12, 14; Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1869 г.) — СПб.: в Синодальной типографии, 1869. — С. 5 – 10.

644. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 793 – 804.

645. РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 699. — Ч. 2. — Арк. 379 – 383.

646. Релігійні організації Миколаївщини: історія та сучасність… — С. 12, 14; Тригуб А.П. История церквей Николаева (малоизвестные страницы конца XVIII – начала ХІХ вв.) // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція „Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. — Миколаїв: Атол, 2000. — С. 162 – 163.

647. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІV. — С. 869.

648. Там само. — Т. ХХV. — С. 813 – 821.

649. Покровский И.М. Русские епархии… — С. 847.

650. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии… — С. 63.

651. Лиман І. Церква приазовських греків на зламі ХVІІІ – ХІХ ст. // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць. — Запоріжжя, 2003. — С. 142 – 147.

652. Черный П. Село Ак-Мечеть, Ананьевского уезда (Опыт историко-статистического описания). 1798 – 1898 г. К столетию Иоанно-Богословской церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1903. — № 12. — С. 372.

653. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 141. — Арк. 1.

654. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 52.

655. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 127 – 132.

656. Серафимов С. Историческое описание Херсонского Успенского собора // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1881. — № 16. — С. 427.

657. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 467, 499.

658. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 140 – 143.

659. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии… — С. 5 – 9.

660. Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава… — С. 29, 35.

661. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 284.

662. Машуков В. Несколько документов, относящихся к епархиям Полтавской и Херсонской // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 161 – 162.

663. ІР НБУ. — Ф. ІІ. — Спр. 24899. — Арк. 2471.

664. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 767. — Арк. 1 – 2.

665. Там само. — Спр. 1104.