Слов’янська і Херсонська єпархія

І.І.Лиман

Упродовж 1775 – 1861 рр. Південна Україна пройшла шлях від знаходження її земель у складі шістьох єпархій, з керівників яких четверо знаходились за межами регіону, а двоє — за кордоном держави, до структурування трьох єпархій уже майже суто в межах Півдня. Кроки на цьому шляху відбивали співвідношення сил між центральною і місцевою, світською і духовною владами і стали індикатором того, якою мірою загальнодержавні тенденції та процеси знаходили вияв на південноукраїнському грунті.

Те, що після ліквідації Запорозьких Вольностей територія краю, яка належала до Російської імперії, увійшла під зверхність одного світського можновладця — Г. Потьомкіна — але в той же час не становила єдиного церковно-адміністративного утворення, будучи поділеною між Київською, Переяславською, Білгородською і Воронезькою єпархіями, створювало низку незручностей для світської влади. Місце регіону, територіально розширеного в результаті підписання Кючук-Кайнарджийського договору, в геополітичних планах Петербурга вимагало створення тут окремої церковно-територіальної одиниці, яка могла б ефективно допомагати інтеграції краю в загальноімперський простір. На заваді цьому до червня 1775 р. стояло підпорядкування значної частини краю Кошу.

Незважаючи на намагання центральної влади нівелювати риси окремішності церковного устрою, які чітко простежувались за часів Нової Січі, до самого моменту ліквідації Вольностей Війська Запорозького Кошу вдавалось зберігати свій пріоритет у регулюванні церковних справ. Контроль центру за цією територією багато в чому був суто номінальним [586].

Тепер Петербург міг діяти рішучіше. Не встигли в багатьох єпархіях оприлюднити маніфест від 3 серпня 1775 р. [587], а імператриця вже підписала указ про влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії [588].

Втім, реальні заходи по її облаштуванню розпочались не одразу [589]. Можна припустити, що активна розбудова церковного устрою негайно після проголошення створення нової єпархії і не входила до планів Катерини ІІ. В умовах ламки структури, що склалась тут за часів Нової Січі, і поширення загальноімперського устрою збереження деякий час церковної організації могло стати заспокійливим фактором для незадоволених вчорашніх запорозьких козаків, створивши ілюзію збереження певних традицій.

Переведення релігійних споруд краю під юрисдикцію нового архієпископа стало готуватись лише після підписання іменного указу від 12 липня 1776 р. Ним, зокрема, обумовлювалось, що до складу південноукраїнської єпархії входить не вся територія Новоросійської та Азовської губерній: землі донських козаків, як і раніше, залишались у складі Воронезької єпархії [590]. У вересні 1776 р. за указом Синоду стали складати списки священно- та церковнослужителів, релігійних споруд, які мали увійти до Слов’янської та Херсонської єпархії [591]. Згідно з відомостями, які були узагальнені Синодом на підставі звітів із єпархій і пізніше передані до відома Г. Потьомкіна, з Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій мало бути передано загалом 344 соборних і парафіяльних церков [592] (див. додаток Е). Співставлення цих відомостей із іншими джерелами дозволяє стверджувати, що цифра 344 є близькою до реальної кількості храмів, переданих до складу єпархії на Півдні [593]. Отже, помиляються дослідники, які пишуть, що новостворена єпархія мала 232 церкви [594]. Напевно, ними неуважно прочитаний Гавриїл (Розанов), яким дійсно наводиться ця цифра, але стосовно неї зазначено, що це — кількість церков у Новоросійській губернії [595]. Таким чином, у цей показник не увійшли дані по губернії Азовській. Причиною ж помилки стало те, що Гавриїл подав ці дані під заголовком „Число церков у Слов’янській єпархії…” Не відповідає офіційним підрахункам Синоду і подана в ювілейній статті з нагоди сторіччя заснування єпархії і повторена деякими дослідниками (із посиланнями на Феодосія (Макарієвського)) теза, згідно з якою в перший рік своєї історії єпархія включала 245 церков [596]. Помилковим є і твердження про наявність у Слов’янській та Херсонській єпархії 682 церков [597].

За кількістю храмів новостворена на Півдні єпархія не була серед перших. У самій Москві на початок 80-х рр. XVIII ст. нараховувалось 324 церкви [598]. Згідно із відомістю, складеною в 1779 р. в канцелярії Синоду за наказом обер-прокурора Акчуріна, Слов’янська та Херсонська єпархія із 356 церквами посідала за цим показником 25 місце серед 33 єпархій імперії, залишивши позаду єпархії Переяславську, Устюжську, Псковську, Архангельську, Астраханську, Санкт-Петербурзьку, Могильовську, Іркутську [599]. Втім, не лише кількість релігійних споруд визначала значення єпархії.

Крім церков, у „спадок” від сусідніх єпархій південноукраїнський архієрей отримав і правління. У відомостях, надісланих до Синоду, зазначалось, що Київським митрополитом передавались Полтавське, Кобеляцьке, Решетилівське протопопські і Старокодацьке намісне правління; Переяславським архієреєм — Єлизаветградське протопопське правління; Воронезьким преосвященним — Бахмутське протопопське правління; із складу ж Білгородської єпархії не відходило жодного подібного присутнього місця [600]. Але ця інформація цілком коректною не була, що зумовлювалось неодночасністю складання довідок у різних консисторіях. Із складу Білгородської єпархії під зверхність Євгенія було-таки передане одне правління — Катерининське [601].

Із жовтня 1776 р. почалось облаштування нових єпархіальних структур. Євгеній (Булгаріс) прибув до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. На початку грудня сформована там консисторія видала указ про проголошення імені Слов’янського та Херсонського архієпископа у всіх церквах єпархії [602]. Згодом планувалось перенести кафедру до міста Слов’янська, яке мало бути збудоване на місці Запорозької Січі. Втім, зроблено це не було.

Перші кроки недосвідченого адміністратора архієпископа Євгенія були обережними: далеко не всі зміни церковного устрою регіону ініціювались ним; нововведення у всіх сумнівних випадках не запроваджувались без докладного узгодження із Синодом.

Для налагодження механізму взаємодії з парафіянами необхідно було визначитись із конфігурацією мережі підпорядкованих консисторії правлінь. Ініціатором тут виступало керівництво Новоросійської губернії, яке промеморією надіслало до консисторії свої пропозиції. Вже через кілька днів Євгеній наказав вчинити так, як пропонувалось. Втім, проект губернської влади викликав незадоволення присутнього консисторії полтавського протопопа І. Яновського, з-під юрисдикції якого мали вийти деякі церкви. Тому Євгеній призупинив дію свого розпорядження і звернувся до Синоду із запитом, чи слід запроваджувати нововведення, або залишити стару структуру духовних правлінь [603]. Указом Синоду від 25 січня 1777 р. Слов’янському та Херсонському архієпископу було наказано вчинити згідно з пропозицією губернської влади і перерозподілити відповідну територію між шістьма духовними правліннями [604]. Певний час, до сформування духовного правління в Слов’янському та Херсонському повітах Новоросійської губернії, їхні землі, заселені колишніми запорожцями, як і в період Нової Січі залишались в управлінні старокодацького намісника Григорія Порохні.

Невдовзі за узгодженням зі світською владою правління було сформовано і на землях Азовської губернії, причому вже з самого почат-ку 1777 р. діяло правління Самарське [605]. Загалом 1777 р. став для єпархії часом пріоритетної уваги до розбудови мережі духовних правлінь. Згідно з довідкою, складеною в консисторії у 1787 р., були запроваджені Кременчуцьке, Новомиргородське, Катеринославське, Новоростовське, Павлівське, Крюківське правління. І це додатково до тих шістьох, які діяли раніше [606]. Для коректного сприйняття цих даних зазначимо, що за пропозицією Новоросійського губернського керівництва Решетилівська протопопія була приєднана до Полтавської (тому і називається не 7, а 6 „старих” правлінь); Катеринославське ж правління було нічим іншим як Самар-ським правлінням, що існувало до 1778 р. [607]. Результати аналізу документів не підтверджують тези В. Климова про те, що Старокодацьке правління проіснувало до 1773 р., а після 1776 р. в єпархії діяло шість духовних правлінь: Полтавське, Кременчуцьке, Кобеляцьке, Єлизаветградське, Новомиргородське та Слов’янське [608]; укладачів путівника ДАХО і О. Тригуба, згідно з якими у 1775 р. були засновані Херсонська духовна консисторія і Херсонське та Слов’янське духовне правління [609]; Н. Буланової, яка пише, що у січні 1777 р. „були скасовані створені за козацьких часів духовні намісні правління, серед яких і Старокодацьке” [610] (ліквідувалась лише одна наміснія).

Обережність Євгенія (Булгаріса) в питанні трансформації мережі духовних правлінь не означала, що архієрей не мав власних поглядів на напрями розбудови єпархії. У діях Євгенія простежувались намагання, притаманні і більшості інших єпархіальних архієреїв: сконцентрувати у своїх руках стільки влади, скільки це було можливо в рамках, визначених світськими та центральними духовними установами і можновладцями. Як чернець, він у першу чергу звернув увагу саме на монастирі. Вже у перших документах, складених Євгенієм у Полтаві, помітне незадово-лення перебуванням на території його єпархії духовенства Києво-Межигірського монастиря і знаходженням під юрисдикцією останнього Самарської Пустинно-Миколаївської обителі. Скаржачись на те, що в його підпорядкуванні знаходяться лише Полтавський Хрестовоздвиженський, Нефорощанський Успенський і Сокольський Преображенський монастирі (мались на увазі лише чоловічі обителі, оскільки в єпархії знаходились ще Святобудиський Преображенський та Пушкарьовський Вознесенський жіночі монастирі), Євгеній просив Синод передати йому або Самарський, або Святогорський монастир, який знаходився на кордоні зі Слов’янською та Херсонською і входив до складу Білгородської єпархії [611].

Кількість монастирів, підпорядкованих Булгарісу, дійсно була найменшою у порівнянні з єпархіями, до яких входили раніше землі Південної України: після влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії під зверхністю Київського митрополита залишилось 30 монастирів, Білгородського — 16, Воронезького — 12, Переяславського архієрея — 7 [612]. Втім, Євгенію було відмовлено в його проханні: Синод не наважився порушити іменний указ і включити до Слов’янської та Херсонської єпархії Святогорський монастир, який не знаходився в кордонах Новоросійської чи Азовської губернії. Не була дана згода і на перепідпорядкування з-під зверхності Межигір’я Самарської обителі [613]. Між іншим, це листування, так само як і матеріали межування [614], спростовують поширену в історіографії під впливом Д. Яворницького тезу про те, що Самарський монастир втратив свою самостійність і став приписним до Межигірської обителі лише в 1780 р. [615]

Структура установ єпархіального управління, сформована за Булгаріса, зазнала трансформацій за Никифора (Феотокі). Це було прямо пов’язано зі змінами, які відбувались у територіальному устрої краю. Тепер, як і при Євгенії, і при наступних єпархіальних архієреях, простежувалась чітка тенденція слідування церковно-адміністративних перетворень у фарватері перетворень територіально-адміністративних. Розміщення органів церковної влади пристосовувалось до світської адміністративної структури, а не навпаки. А те, що розташування світських і церковних структур мало бути приведено у відповідність, випливало з ролі, яку відігравало світське відомство в діяльності церкви. Після приєднання до Російської імперії Криму і влаштування Катеринославського намісництва й Таврійської області змінилась система духовних правлінь: у відповідності з новим поділом на повіти з листопада 1784 р. у Катеринославському намісництві діяли Полтавське, Кременчуцьке, Новомиргородське, Єлизаветградське, Бахмутське, Катеринославське, Новомосковське, Константиноградське, Марієнпольське (Маріупольське), Павлоградське, Олександрійське, Олексопольське духовні правління. У довідці консисторії про це повідомлялось, що переведення частини із названих правлінь у повітові міста і приведення назв правлінь у відповідність із назвами цих міст зроблене з метою створення сприятливих умов для скоріших зносин духовної та світської влади [616].

У зв’язку із територіальними придбаннями держави і зміною губернського устрою регіону, невдовзі змінила назву і сама єпархія. В іменному указі від 28 листопада 1786 р. йшлося про переміщення Никифора, архієпископа Слов’янського та Херсонського, і прихід Амвросія на місце архієпископа Катеринославського і Херсонеса-Таврійського [617].

Посилання

586. Лиман І. Церковний устрій… — С. 41 – 97; Лиман І.І. Стосунки Коша Війська Запорозького і київських митрополитів з церковних питань в період Нової Січі // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — Дніпропетровськ: МП „Промінь”, 1997. — Вип. II. — С. 50 – 61; Лиман І.І. Старокодацьке духовне намісне правління // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ. —Запоріжжя, 1997. — Вип. ІІ. — С. 6 – 8; Лиман І.І. Постать начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в історіографії та джерелах // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. — Випуск 7. — Херсон: Видавництво ХДПУ, 2002. — С. 71 – 75.

587. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 402.

588. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 206 – 207.

589. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 33 – 35.

590. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 161.

591. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 307 – 362.

592. Там само. — Арк. 368.

593. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 56 – 57.

594. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата… — С. 20; Тригуб О.П. Історія заснування Катеринославської та Херсонської єпархії (1775 – 1837) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. VІІ. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1999. — С. 108.

595. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… — С. 104.

596. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. — 1876. — № 16. — С. 256; Буланова Н.М. Церковно-релігійні процеси на Катеринославщині в останній чверті ХVІІІ ст. // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. — Вип. 10. — 2002. — С. 29; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава 9-го мая 1787 г. – 1887. — Екатеринослав: тип. Н. Я. Павловского. — С. 27.

597. Никифоров В. Описание прихода, принадлежащего соборной Успенской церкви уездного города Александрии Херсонской губернии… — № 18. — С. 520.

598. Церковь в истории России (ІХ в. – 1917 г.). Критические очерки. — М.: Наука, 1967. — С. 190.

599. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 60. — Спр. 162. — Арк. 1 – 4.

600. Там само. — Оп. 56. — Спр. 436. —. Арк. 307, 334 – 334 зв., 352, 361 зв.

601. ДАДО. — Ф. 104. — Оп. 1. — Спр. 21, 22, 23; Покровский И.М. Русские епархии… — С. 508.

602. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 443.

603. РДІА. — Оп. 57. — Спр. 472. — Арк. 1 – 7.

604. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 177.

605. ІР НБУ. — Ф. V. — Спр. 497. — Арк. 175; Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 41 – 42; Лиман І.І. Система управління церковною справою на півдні України 1750 – 1787 рр. // // Мови і культура народів Приазов’я. Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту ім. П.Д. Осипенко. (Філологічні науки). — Випуск 2. — Ч. ІІ. — Бердянськ, 2000. — С. 87.

606. ІР НБУ. — Ф. V. — Оп. 1. — Спр. 497. — Арк. 175.

607. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 7; Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… — С. 115.

608. Історія релігії в Україні… — С. 98, 117.

609. Херсонський обласний державний архів. Путівник. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 33 – 34; Тригуб О.П. Головні напрями діяльності Херсонської єпархії (1775 – 1918) // Наукові праці. Т. ІІ, ІІІ. — Миколаїв: МФ НаУКМА, 1999. — С. 11; Тригуб А.П. Создание и деятельность Херсонской епархии (1775 – 1860 гг.) // Матеріали ІІ-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції „Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. — Т. ІІ. Історія і культура. — Миколаїв, 1997. — С. 100; Тригуб О.П. Історія заснування Катеринославської та Херсонської єпархії (1775 – 1837) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. VІІ. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1999. — С. 112.

610. Буланова Н. Земні силуети віри. Історія церков Кам’янського (Дніпродзержинська). — Дніпропетровськ: Січ, 2000. — С. 25.

611. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 59. — Спр. 153. — Арк. 1.

612. Там само. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 365 – 367.

613. Там само. — Оп. 59. — Спр. 153. — Арк. 35 – 36, 43 – 43 зв.

614. ІР НБУ. — Ф. 160. — Спр. 250. Арк. 3, 11, 17.

615. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… — С. 306; Эварницкий Д. Церковные памятники Запорожья. — Исторический вестник. — 1893. — Т. 52. — С. 776; Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. — С. 18; Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі. — Дніпропетровськ: вид. ДДУ, 1994. — С. 49.

616. ІР НБУ. — Ф. V. — Спр. 497. — Арк. 175 зв. – 176.

617. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 84. — Арк. 1.