Таврійська єпархія
І.І.Лиман
Але зроблене у цьому напрямі було дуже скромним у порівнянні з тим, що відбулось з мережею монастирів Херсонської й Таврійської єпархії завдяки зусиллям Інокентія (Борисова).
Уже невдовзі після переведення до Одеси архієпископ ознайомився із середньовічними пам’ятками християнства Криму і розробив проект їх відновлення. Згідно з ним, таке відновлення забезпечило б досягнення одразу кількох цілей: підтримання честі православ’я і російського уряду в очах іновірців; збереження від руйнування пам’яток культури; створення сприятливих умов для переходу татар у православ’я; справлення приємного враження на мандрівників [680].
Інокентій розгорнув активну діяльність зі впровадження в життя плану на всіх рівнях. Архієпископ переконував парафіян у необхідності відновлення монастирів; у 1849 р. він звернувся до Синоду з пропозицією заснувати Бахчисарайський Успенський скит, а потім — кіновії в Криму. Записка з обгрунтуванням необхідності відновлення в Кримських горах православних святинь і обителей була передана Інокентієм і світським структурам, без підтримки яких реалізація планів ставилась під великий сумнів. Зокрема таку записку отримав начальник головного морського штабу, який і передав її на розгляд головного командира Чорноморського флоту і портів. Крім того, відповідний лист був надісланий архієписко-пом М. Воронцову. Між іншим, у цьому листі Інокентій зазначив, що перед тим, як передати справу на розгляд імператора, він хоче знати думку Воронцова з цього приводу, аби уникнути марнування часу [681]. Інокентій тримав у курсі своїх дій щодо влаштування монастирів й інших високопоставлених осіб, з якими підтримував контакти. Зокрема велику зацікавленість планами південноукраїнського архієпископа висловлював Великий князь Костянтин Костянтинович [682].
При такій активності й підтримці Інокентію вдалося заснувати, крім Бахчисарайського Успенського скиту, Херсонеську Володимирську, Інкерманську, Катерлезьку, Кизилташську, Космодем’янівську кіновії. Причому кіновії рішенням Синоду мали бути підпорядковані керівництву саме Успенського скиту. Інокентій розпочав підготовку до заснування й інших обителей, але ці плани були реалізовані вже після смерті архієпископа [683].
Зрозуміло, що яким би авторитетним не був Інокентій, але якби його плани йшли врозріз з інтересами центральної російської влади, вони навряд чи були б реалізовані. Архієпископ, який не один рік працював у Синоді, добре знав пріоритети влади. Та і його особисті погляди в питанні освоєння Кримського півострова багато в чому перегукувались із поглядами петербурзьких можновладців. Отже, в особі архієпископа Інокентія центральна влада знайшла людину, яка не просто була змушена діяти у відповідності з інтересами Петербурга, але сама проявляла неабияку активність на цьому полі діяльності, у деяких моментах навіть випереджаючи думки центральних фігур російської політики.
Що ж стосується зміни інтересів Петербурга у відношенні до розбудови мережі монастирів Криму, то тут можна погодитись із В. Туром, згідно з яким, після приєднання Криму і припинення війн із Османською імперією, російська влада почувала себе досить вільно на півострові, не побоюючись його відторгнення. Тому не було необхідності значно посилювати такий важіль впливу, як християнізація місцевого населення, переважну більшість якого становили мусульмани. З іншого боку, економічні інтереси, а також пріоритети зовнішньої політики по відношенню до Балканських країн вимагали обережного ставлення до питань віри. Але в середині ХІХ ст. ситуація була вже іншою. Етнічний склад населення півострова суттєво змінився, і питома вага православних тут збільшилась. На міжнародній арені Російській імперії знову протистояла Туреччина, але не сама, а підтримувана могутніми Англією і Францією. Виникла загроза втрати регіону. Тепер уже не можна було зволікати таким інструментом влади, як церква. Необхідно було підтвердити історичне право християнської держави на володіння півостровом. Тому плани архієпископа Херсонського й Таврійського щодо відновлення християнських святинь у Криму були ой як доречні [684].
Під час існування на території Південної України двох єпархій із центрами в Одесі та Катеринославі кардинальні зміни відбулися з мережею духовних правлінь. Простежується тенденція зменшення їхньої кількості. У 1838 – 1841 рр. у Катеринославській єпархії діяли Олександрівське, Новомосковське, Павлоградське, Бахмутське, Ростовське, Маріупольське правління. В 1844 р. із них залишились лише 3 останні. У даних за 1848 р. зустрічаємо лише Бахмутське духовне правління, а в 1852 р. в єпархії функції всіх правлінь уже виконували благочинні [685].
Інша динаміка змін чисельності духовних правлінь простежується в Херсонській і Таврійській єпархії. У 1838 – 1848 рр. в складі цієї церковно-адміністративної одиниці діяли Херсонське, Єлизаветградське, Олександрійське, Тираспольське, Сімферопольське правління [686]. Але в 1852 і наступних роках згадується про існування лише одного — Херсонського духовного правління, яке проіснувало до 60-х рр. ХІХ ст. Як уже зазначалось, вирішальне значення тут справив прихід до єпархії Інокентія (Борисова), який волів спиратись не на правління, але на благочинних. Самих благочинних наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. в єпархії нараховувалось 23: 5 в Одеському повіті, 4 — Херсонському, 3 — Бобринецькому, 3 — Тираспольському, 3 — Ананьївському, 1 — Олександрійському повіті, 4 — в Херсонському південному поселенні [687].
Ще одним напрямом активності Інокентія у сфері розбудови церковно-адміністративного устрою підлеглої йому єпархії було влаштування Херсонського вікаріатства. Якщо однією з цілей Інокентія при зведенні монастирів у Криму було поширення впливу православ’я на мусульман, то основна мета заснування вікаріатства полягала в протистоянні поширенню в регіоні католицизму та розколу. Безпосереднім поштовхом для того, щоб архієпископ заходився отримувати дозвіл на створення Херсонського вікаріатства, стало влаштування тут нової католицької єпархії, із створенням у Херсоні єпископської резиденції. Шукаючи можливостей реалізувати план, Інокентій із свого досвіду єпархіального архієрея і присутнього Синоду знав, що найнадійніший шлях — діяти через світську владу. У листі до протоієрея М. Перепелицина Інокентій писав: „Виникла пропозиція помістити у вас вікарія. Можливо і дати його. Але краще, якщо б його просити. Хто? Де? Як? Вони (мешканці м. Херсона) можуть висловити думку свою начальству губернії через двох, трьох людей. Він, тобто начальник губернії, може довести до відома генерал-губернатора Федорова. Цей у Пітер до Міністра внутрішніх справ. Цей повідомить Святішому Синоду. Шлях природний, проти якого нічого заперечити мені” [688]. Втім, випадок дав можливість скористатись більш прямим шляхом, хоча і через представника все тієї ж світської влади — сенатора фон-Брадке.
Обгрунтовуючи перед Синодом потребу в новому вікаріатстві, Інокентій відмічав необхідність допомоги йому в управлінні найбільш віддаленими частинами єпархії (Мелітопольський, Бердянський, Дніпровський повіти), які, до того ж, були осередками населення, яке не знаходилось у залежності від православного архієрея. Не випускав Інокентій із поля зору і своїх планів щодо монастирів: передбачалось, що вікарій може взяти на себе особистий нагляд за влаштуванням цих споруд у Криму.
І з влаштуванням вікаріатства Інокентій, що називається, „попав у хвилю”. Адже миколаївською владою заохочувалось та ініціювалось створення вікаріатств, і, крім Херсонського, у цей період в імперії виникло ще декілька таких інституцій (загалом у період миколаївського правління було влаштовано 13 єпархій і 12 вікаріатств) [689]. 28 лютого 1853 р. імператор затвердив ухвалу Синоду про створення вікаріатства на півдні України. 23 березня з’явився відповідний синодальний указ [690]. При влаштуванні Херсонського вікаріатства в Одесі вдалося забезпечити зв’язок цієї установи зі справою розвитку кримських монастирів: першим вікарієм Синодом був призначений настоятель Бахчисарайського Успенського скиту [691].
Архієпископом Інокентієм планувалась ще одна, більш масштабна, ніж влаштування Херсонського вікаріатства, трансформація церковно-адміністративного устрою Південної України — створення окремої Таврійської єпархії. У своїх спогадах про Інокентія І. Палімпсестов зазначив з цього приводу: „Думку про відкриття самостійної митрополії на півдні Росії Інокентій не раз повторював; і не можна було не погодитись з доводами, які він наводив на користь її… І якби він був живий, можливо, все це і здійснилось би. Цій справі значно перешкодила Кримська війна, яка передчасно прискорила смерть і государя Миколи Павловича, який так поважав світлий розум Інокентія, і смерть самого Інокентія, чия душа змучилась, глядячи на російську Голгофу” [692].
Втім, жодна із перелічених обставин не стала нездоланною пе-решкодою для реалізації плану архієпископа Інокентія, який стосувався створення нової єпархії. Не стала тому, що питання стояло наразі, і регіон об’єктивно потребував змін. Адже зі створенням вікаріатства проблеми, для вирішення яких воно і передбачалось, розв’язані не були. Вікарій, знаходячись в Одесі, був так само віддалений від дальніх кутків єпархій, як і архієпископ, а тому в плані підвищення оперативності взаємодії щаблів церковної системи в регіоні створення вікаріатства мало що дало. Через нечисленність штату вікаріатство не могло бути достатньо ефективним і в питанні протидії поширенню впливу в регіоні інших конфесій, падінню рівня моральності населення, відміченому ще в доповіді фон-Брадке.
Тому було цілком логічно, що в регіоні з’явилась таки нова єпархія. До Синоду надійшло відповідне клопотання мешканців Криму, підтримане генерал-губернатором О. Строгановим. Синодом була складена відповідна доповідь імператору. Олександр ІІ 16 листопада 1859 р. затвердив її. Згідно з цим документом, із складу Херсонської єпархії виключалась Таврійська губернія, на території якої утворювалась нова єпархія із архієрейською кафедрою в Сімферополі. Відтепер Херсонський єпархіальний архієрей мав носити титул „Херсонський і Одеський”, вікарій Херсонської єпархії — „єпископ Новомиргородський”, а архієрей нової єпархії — „Таврійський і Сімферопольський”. Проголошувалось, що, зважаючи на давність православної церкви в Криму і важливість її як колиски російського християнства, Таврійській єпархії присвоювався другий клас і ступінь після Херсонської єпархії [693]. Як бачимо, Петербург знову підкреслював, що Крим здавна належав до Росії, а його населення — до православ’я. Такий же наголос ми зустрічаємо і в інших документах 50-х років, що стосуються півострова. У світлі недавніх зазіхань ісламської Туреччини на кримські землі тоді це мало неабияку актуальність, і оскільки більшість документів, про які йде мова, мали зачитуватись у всіх церквах, вони служили, між іншим, і засобом ідеологічного впливу на кримське населення.
Важливо, що Таврійська єпархія, так само як і Херсонська, була поставлена в класі вище за єпархію Катеринославську, яка залишилась третьокласною, хоча тепер за кількістю релігійних споруд вона перевищувала Таврійську. Згідно з офіційними підрахунками, між самими двома частинами колись єдиної Херсонської й Таврійської єпархії релігійні споруди були розподілені таким чином: до Таврійської єпархії увійшли Георгіївський монастир, Бахчисарайський Успенський скит і 6 підпорядкованих йому кіновій, 11 соборів, 121 парафіяльна церква; Херсонська ж єпархія мала 3 чоловічі і 1 жіночий монастирі (Бізюків, Корсунський і два Одеських), 1 скит, 12 соборів, 465 церков, 15 молитовних будинків. Крім того, на території Херсонської єпархії розміщувалось 2 собори і 4 церкви, підпорядковані відомству головного священика армії та флотів [694].
Тепер за кількістю монастирів серед 57 єпархій імперії Таврійська єпархія разом із ще 5-ма посідала 26-е місце, Херсонська із ще 2-ма — 44-е, Катеринославська із ще 2-ма — аж 51-е. Серед 9 українських єпархій Таврійська за чисельністю монастирів була п’ятою, Херсонська — восьмою, Катеринославська — дев’ятою. У цей же час за кількістю соборів та церков Таврійська єпархія посідала в імперії 52-у, Херсонська — 37-у, Катеринославська — 44-у позицію. Серед українських єпархій єпархії Півдня за цим показником посідали три останніх місця [695]. Отож, незважаючи на „прорив” останньої чверті XVIII ст. за абсолютними показниками чи-сельності релігійних споруд, південні єпархії продовжували відставати від „старих” українських.
Височайше затверджена 16 листопада 1859 р. доповідь Синоду формально відкрила новий етап в історії православної церкви в Криму, надавши півострову можливість мати власного архієрея. Але, як уже зазначалось, реально початкові кроки по облаштуванню нової єпархії довелось робити все ж архієпископу Херсонському, оскільки кримчани так і не побачили особу, яка перша отримала титул „Таврійський і Сімферопольський”. Уже в грудні 1859 р. Димитрієм (Муретовим) було наказано відділити всі документи й архівні справи, які стосувалися Таврійської єпархії, видати архієрейські шати в Сімферопольський собор, але до відкриття Таврійської духовної консисторії всім благочинним церков і настоятелям монастирів Таврійської губернії зноситись із консисторією Херсонською [696]. 26 лютого 1860 р. синодальним указом був затверджений склад присутніх Таврійської духовної консисторії [697]. Але реальна робота Таврійського єпархіального керівництва по розбудові церковно-адміністративного устрою підлеглої території розпочалась лише в кінці жовтня.
Розрахунок на те, що розукрупнення Херсонської й Таврійської єпархії дасть новий імпульс розвитку православ’я в Криму, виявився вірним. За 1861 – 1871 рр. на території Таврійській єпархії було зведено стільки ж церков, скільки за попередні 80 років [698].
Таким чином, у розбудові південноукраїнських єпархій спостерігалося накладання загальноімперських тенденцій на специфіку Півдня. Рівень врахування особливостей краю змінювався залежно як від ставлення центру до регіону та його складових, так і від ситуації в самому краї. Якщо в перші роки останньої чверті XVIII ст. спостерігалось допущення збереження деяких рис традиційного церковного устрою запорожців, мало місце заснування найменшої в імперії за площею та населенням грецької Готфійської та Кафійської єпархії, а пізніше — Феодосійського та Маріупольського вікаріатства з великим ступенем автономії, то у першій половині ХІХ ст. таких розходжень із загальнодержавною системою вже не маємо.
Посилання
680. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 47.
681. РДА ВМФ. — Ф. 410.— Оп. 2. — Спр. 184. — Арк. 1 – 40; Ф. 243.— Оп. 1. — Спр. 5110. — Арк. 2 – 12.
682. РВ ІРЛІ РАН. — Ф. 265.— Оп. 2. — Спр. 3962. — Арк. 1 – 2.
683. Катунин Ю.А. Монастыри Крыма в ХІХ – ХХ веках (по материалам крымских архивов). — Симферополь: Культура народов Причерноморья, 2000. — С. 19 – 119; Тур В.Г. Крымские православные монастыри…; ВР РНБ. — Ф. 313. — Спр. 27; Протопопов М. Успенский скит в Крыму близ Бахчисарая // Крымский Афон (Бахчисарайский Успенский монастырь в исторических описаниях). — Симферополь, 1995. — С. 38 – 39; Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 86 – 94.
684. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 50 – 51.
685. Округи разных управлений, коих начальники имеют местопребывание в Одессе. Епархиальное управление // Новороссийский календарь на 1839 год… — С. 199 – 200; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1842-й год… — С. 189 – 190; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1845-й год… — С. 201; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1849 год… — С. 227 – 228; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1853 год… — С. 258 – 259.
686. Округи разных управлений, коих начальники имеют местопребывание в Одессе. Епархиальное управление // Новороссийский календарь на 1839 год… — С. 199 – 200; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1842-й год… — С. 186 – 187; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1849 год… — С. 223 – 224.
687. Епархиальное управление… — С. 8; Извлечение из отчета о епархиальном управлении за минувший 1860 год… — С. 101; Извлечения из отчетов по епархиальному управлению за 1861 год… — С. 94.
688. Е.К. Церковно-исторический очерк… — С. 34.
689. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 267.
690. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 127 – 129.
691. Е.К. Церковно-исторический очерк… — С. 45; Серафимов С. Несколько сведений об учреждении викариатства… — С. 557 – 567.
692. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 128.
693. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХХІV. — Отд. ІІ. — С. 251 – 252.
694. Состав епархии Херсонской // Херсонские епархиальные ведомости. — 1860. — № 1. — С. 4.
695. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 2 – 7, 14 – 17.
696. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 109. — Арк. 1, 1 зв., 14.
697. Там само. — Арк. 3.
698. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму… — С. 45 – 46.