Післямова

І.І.Лиман

У процесі вивчення православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. були зроблені такі висновки та узагальнення.

Більшість праць, основна увага в яких приділена різноманітним аспектам безпосередньо історії православ’я в південноукраїнському регіоні, у ХІХ – в перші десятиліття ХХ ст. з’явилась як результат діяльності членів ОТІС, ТУАК, КУАК, кореспондентів Херсонських, Катеринославських, Таврійських єпархіальних відомостей. Саме друковані органи південноукраїнських наукових установ, духовної влади трьох єпархій краю стали часописами, навколо яких гуртувались професійні дослідники та аматори, що звертались до вивчення церковного минулого краю. Їхні роботи мають неабияку цінність у першу чергу для реконструкції церковної історії на мікрорівні, зважаючи на зо-середження уваги на біографіях церковних діячів, минулому конкретних храмів, парафій, монастирів, навчальних закладів. Як панування релігійного світосприймання, так і переважання серед авторів представників духовенства відбилось на підходах до викладення та інтерпретації фактів; спостерігалось дотримання більшістю офіційної концепції стосовно однозначно позитивної ролі Російської держави в розвитку церкви на території Південної України.

Великі масиви фактологічного матеріалу були опрацьовані дослідниками, які звертались у ХІХ – в перші десятиліття ХХ ст. до вивчення різних аспектів церковної історії Російської імперії в цілому. Втім, у їхніх працях про події, які відбувались у південному краї, як правило, не велося, а якщо і згадувалось, то побіжно; висновки та узагальнення робились на матеріалах інших, у першу чергу центральноросійських, регіонів. Крім того, суттєві лакуни спостерігались і у викладенні процесів у церковному житті на загальноімперському рівні.

Широку і різноманітну історіографію має група створених до кінця 1920 рр. робіт, основним предметом яких релігійне минуле не було, але в яких міститься й інформація про факти, що стосуються безпосередньо історії церкви на Півдні. Фактично, в дослідженнях чи не з будь-якої тематики, яка мала відношення до Південної України 1775 – 1861 рр., знаходимо принаймні згадки про храми, підлеглих духовного відомства, духовне життя парафіян.

Із закріпленням на теренах Радянського Союзу панування марксистської теорії розпочався якісно новий етап у дослідженні церковної історії, який характеризується не лише відчутним зниженням інтересу до відповідної проблематики, але і витісненням пануючого раніше апологетично-православного підходу до висвітлення проблем, засиллям нетипового для попередніх часів атеїстичного підходу, абсолютним переважанням серед дослідників світських осіб. Упродовж шести десятиліть майже не маємо праць, предмет яких був би прямо пов’язаний з історією православ’я на Півдні. Ініціативу в дослідженні історії церкви імперії в цей період багато в чому перебирають на себе західні вчені. Стосовно ж групи робіт, які присвячувались світській проблематиці, то посилений же інтерес дослідників Радянського Союзу до соціально-економічної історії краю зумовив звернення до вивчення церковного минулого Півдня переважно саме в цьому контексті.

Відродження студій з історії церкви південного регіону розпочинається з кінця 1980-х рр. У кожній із трьох груп досліджень більшою чи меншою мірою спостерігається пошук нових (для вітчизняної історичної науки) методологічних підходів, і в той же час не завжди виправдане намагання повернутись до призабутих традицій історіописання часів, які передували періоду панування марксистської методології.

Джерела з історії православної церкви на півдні України виявлені у фондах державних архівів Автономної Республіки Крим, Одеської, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Донецької областей, міста Севастополя, Дніпропетровського історичного музею, Нікопольського, Бердянського, Маріупольського, Херсонського, Мелітопольського, Запорізького, Донецького, Токмацького краєзнавчих музеїв, Національного заповідника „Хортиця”, рукописного відділу Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, відділу рідкісних і цінних видань Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гончара, краєзнавчого відділу Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Горького. За межами південноукраїнського регіону неопубліковані джерела з його релігійної історії виявлені в ДАПО, ІР НБУ, ЦДІАК України, РДІА, РДА ВМФ, ВР РНБ, РВ ІРЛІ РАН, АСПбІІ РАН, РДАДА, РДВІА, AGAD.

Важливою складовою джерельної бази дослідження стали опубліковані джерела, видання яких було результатом як систематизації законодавчих документів Російської імперії, реалізації намірів щодо інформування про сучасні упорядникам і кореспондентам події та факти, так і безпосередньо вивчення історичного минулого.

При цьому навіть ті опубліковані комплекси законодавчих документів, які претендують на повноту, реально є далекими від неї. Зокрема 1265 документів, які стосуються регламентації церковного життя на Півдні України, виявлено в ПЗЗРІ; разом із тим, у вітчизняних архівних і музейних установах виявлено інформацію про ще 451 законодавчий документ, який не увійшов до Повного зібрання. З огляду на пропуски серій, присвячених часам правління кількох імператорів, а також на вибірковий підхід до матеріалів, які були в наявності в архіві Синоду і могли бути включені до видання, не стало вичерпним ПЗПіР. Певні вади щодо повноти та коректності наведеної інформації мають матеріали витягів із всепідданих річних звітів обер-прокурора Синоду, переліки установ вертикалі управління південноукраїнських єпархій, іменні списки складу посадовців цих установ, що друкувались „Новоросійським календарем”. З огляду на специфіку видань і хронологію їхнього виходу є далекими від повноти повідомлення про події церковного життя, опубліковані до 1862 р. на сторінках місцевої періодики.

Едиційна робота була складовою діяльності багатьох авторів, які звертались у ХІХ – в перші десятиліття ХХ ст. до історії православ’я на Півдні; набула поширення практика наведення розлогих цитат або цілих документів у текстах дослідницьких праць, публікації документів у додатках. Разом із тим, загальний інтерес до релігійної проблематики, декларування науковими установами та редакціями часописів виявлення та публікації документів, як важливої складової своєї діяльності, обумовило появу і суто археографічних публікацій, у яких найбільш широко представлені наративні матеріали: приватне листування окремих єпархіальних архієреїв, спогади, а також актові і справочинні документи, які мають відношення до біографій деяких духовних осіб та історії храмів і монастирів.

Після певного затишшя в опрацюванні і публікації документів з релігійної історії південної України, яке спостерігалось у 1930 – 1980-х рр. і було прямо пов’язане з відчутним послабленням загального інтересу до церковної тематики, із відходом від практики широкого цитування, із обмеженістю доступу західних дослідників до фондів, які залишились на території Радянського Союзу, на сучасному етапі розвитку археографії спостерігається відновлення традицій едиційної роботи.

Принципово важливий вплив на характер розвитку церкви на півдні України мали процеси, які відбувались поза суто релігійною сферою. Адже православна церква по відношенню до держави відігравала підпорядковану роль, не будучи самостійною в регулюванні навіть багатьох з тих питань, які стосувались здавалось би виключно релігійних проблем. Серед складного комплексу факторів такого „зовнішнього” впливу помітне місце відігравало втілення у життя зовнішньополітичних планів Петербурга, у яких неабияка роль відводилась південному краю. Важливе значення мали трансформації адміністративно-територіального устрою Півдня, які, як правило, йшли на крок попереду змін устрою церковно-адміністративного. Неодноразових коригувань зазнавала політика щодо влаштування міст, містечок, посадів, сіл, селищ, слобід, хуторів, колоній, станиць. А саме від типу населеного пункту значною мірою залежало положення і духовенства, і парафіян, які в ньому перебували. Фактично на кожному аспекті церковної історії більшою чи меншою мірою відбились колонізаційні процеси і пов’язане з ними господарське освоєння регіону. Відчутний вплив на становище духовенства, і в цілому на церковне життя, мав соціальний склад парафіян, стосовно якого на півдні України спостерігалась певна специфіка, яка знаходила вияв у більшому, ніж у цілому по імперії, відсотку купецтва, військових і колоністів, у характері співвідношення категорій селянства, у місці, яке посідало козацтво. Вагомий вплив на розвиток православної церкви на Півдні мали зміни світської системи управління краєм, які, зокрема, вносили корективи в коло чиновників, що повинні були взаємодіяти з духовенством з релігійних питань. Причому в ставленні представників світських установ до такого обов’язку помічені два, здавалось би, протилежні підходи. Перший — далеко не завжди пунктуальне і своєчасне реагування на звернення духовних осіб і установ та повідомлення їм про свої дії, а то й просто ігнорування своїх функцій у цій сфері. Другий підхід — намагання розширити своє втручання у справи духовенства, навіть виходячи за межі своїх повноважень. Втім, в основі обох підходів лежали ті ж самі причини: секуляризаційні тенденції в державі обумовили те, що церква вже не мала авторитету, який створював бар’єр від втручання сторонніх у її справи. Розбудова ж бюрократичного апарату в умовах недостатньо чіткого визначення компетенції окремих установ мала наслідком можливість порушення відповідних меж повноважень задля виконання тих чи інших завдань, які знаходились поза площиною релігійних інтересів.

Значною мірою на православну церкву на Півдні впливали як ставлення монархів та Синоду до регіону, так і бачення ними пріоритетних напрямів і конкретних кроків розбудови церкви в імперії. Дослідження документів вищих органів державної влади 1775 – 1861 рр., які стосуються південного краю, дозволяє стверджувати, що увага Петербурга до церкви на півдні України не була сталою ні хронологічно, ні тематично, ні територіально. Змінювались і акценти державної політики щодо церкви в державі в цілому, характер участі у визначенні цієї політики монархів, Синоду, синодальних обер-прокурорів, що відбилось і в документах, які стосувались південного краю.

Реалізація державної політики в духовній сфері на місцевому рівні покладалась на єпархіальну владу, ключовою фігурою в якій виступали єпархіальні архієреї. Збереженню контролю центру за цими особами сприяла система призначення та звільнення архієреїв з посади. Ключовим методом дії цієї системи стала ротація кадрів, за якої з кінця XVIII ст. досягнення чи прорахунки архієреїв стали переважно лише приводом для переміщення. Така система, між іншим, мала на меті упередження розвитку окремих єпархій шляхом, відмінним від загальноросійського. У кадровій політиці щодо єпархіальних архієреїв досить чітко відбились зміни ставлення Петербурга до Південної України, а згодом — більша зацікавленість у розвитку Херсонської і Таврійської, а не Катеринославської і Таганрозької, єпархії. Петербург міг дозволити собі зберігати ситуацію, за якої єпархіальні архієреї виступали в ролі, що була набагато значущою за роль такої собі проміжної ланки між Синодом і місцевим духовенством.

У період 1775 – 1861 рр. на території Південної України загалом лише два десятиліття діяли вікарні єпископи. В порядку їх призначення, переміщення та звільнення певною мірою простежуються ті ж тенденції, що й у відповідній практиці стосовно єпархіальних архієреїв. Вікарії Феодосійського та Маріупольського і Херсонського вікаріатств суттєво відрізнялись між собою територіальними межами юрисдикції, повноваженнями, структурами, які знаходились у їхньому підпорядкуванні.

Роль колегіальних помічників архієреїв виконували консисторії. Діяльність консисторії знаходилась під контролем консисторського секретаря, зростаюча залежність якого від обер-прокурора Синоду змушувала кожного керівника єпархії шукати порозуміння із цим представником єпархіального чиновництва.

Установами, завдяки яким єпархіальні архієреї мали можливість порядкувати в умовах розпорошеності парафій на великій відстані від єпархіального центру, недостатньої заселеності регіону і нерозвиненості системи комунікацій, стали для півдня України духовні правління — своєрідні спадкоємці протопопій. Аналіз персонального складу цих присутніх місць краю дозволяє помітити тенденцію витіснення з них представників чорного духовенства. Останнім, нижчим, ланцюгом між парафіяльними церквами і єпархіальною владою виступали благочинні, які деякий час діяли паралельно із духовними закажчиками, а в 1788 р. витіснили їх.

Обмеженість духовного відомства в коштах, яка спостерігалась упродовж усього періоду останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., спричинила ситуацію, коли більшість представників єпархіального управління мала утримуватись не з одного, а з кількох джерел. При всіх уніфікаторських заходах розмір утримання осіб, які працювали в єпархіальних органах влади одного рівня, в багатьох випадках не був однаковим. У цілому впродовж 1775 – 1861 рр. оклади чиновників духовних установ були нижчими ніж у рівних їм за рангом чиновників установ світських. Логічним наслідком як недостатнього фінансування, так і бюрократизації стало звернення представників єпархіальної влади до неофіційних шляхів покращення свого матеріального стану.

Розбудова південноукраїнських єпархій у цілому відбувалась у контексті загальнодержавних тенденцій, але разом із тим мало місце врахування специфіки Південної України. Інтереси великої політики зумовили збереження деякий час після підписання іменного указу від 9 вересня 1775 р. про створення Слов’янської та Херсонської єпархії низки рис церковного устрою Запорозьких Вольностей, влаштування найменшої в імперії Готфійської і Кафійської єпархії, Феодосійського і Маріупольського вікаріатства з досить широкими повноваженнями. У подальшому етапи в становленні єпархій краю були знаменовані іменними указами від 14 і 21 грудня 1797 р., височайше затвердженими 4 грудня 1803 р., 21 серпня 1813 р., 9 травня 1837 р., 16 листопада 1859 р. доповідями Синоду.

Важливим показником розвитку південноукраїнських єпархій є динаміка храмового будівництва в краї. При тому, що на початок 1780-х рр. Слов’янська та Херсонська єпархія займала передостаннє місце серед 5 єпархій, до яких на той час входили українські землі, за співвідношенням кількості храмів і парафіян, станом на кінець XVIII ст. попри надзвичайно високі темпи зростання чисельності населення Південна Україна змогла покращити цей показник. Втім, уже в останні роки існування Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії регіон знову суттєво відставав від сусідів за кількістю храмів на тисячу парафіян. На самий кінець 50-х рр. ХІХ ст. ситуація не покращилась: серед 9 українських єпархій Херсонська посідала 6-е, Таврійська — 8-е, Катеринославська — 9-е місце. Поряд з іншими факторами великий вплив на зниження темпів храмового будівництва в порівнянні із темпами зростання чисельності населення справили зміни процедури і умов отримання дозволу на зведення релігійних споруд: з кінця XVIII ст. простежується ускладнення цього порядку, посилення вимог до храмових будівель. Правління Олександра І та Миколи І стали періодом посиленого контролю за благоліпністю вигляду релігійних споруд, що, поряд з необхідністю зноситись із Синодом, відновленою для Південної України за царювання Павла І, збільшувало термін між поданням клопотання про влаштування храму і його освяченням. До того ж дотримання благоліпності вимагало більших матеріальних витрат, що також негативно позначилось на темпах розбудови церковної мережі. Спостерігається тенденція зниження ентузіазму мирян у питанні церковного будівництва. Особливо не поспішали завершувати розпочате влаштування храмів у місцевостях Півдня, де щільність мережі релігійних споруд була вже відносно високою. Заходи початку правління Олександра ІІ не змогли докорінно змінити ситуацію.

В останній чверті XVIII ст. сприятливою для розбудови храмової мережі на Півдні була політика щодо забезпечення релігійних споруд землею: великий відсоток храмів краю отримував наділи, що значно перевищували норми, існуючі по імперії в цілому. Згодом, із зростанням чисельності населення краю і суттєвим скороченням площ вільних зручних земель, проблеми церковного землеволодіння почали набирати все більшої гостроти, знаходячи вираз, зокрема, у чисельних конфліктах між парафіянами та причтами. Владі доводилось неодноразово коригувати свою політику в умовах зростаючого браку земельних фондів і в той же час збереження матеріального забезпечення духовенства великою мірою саме за рахунок дозволу користування підцерковними ділянками. Станом на початок 1860-х рр. проблема наділення церков південного краю землею вирішена так і не була, хоча її і вдалося послабити переведенням сільських священно- та церковнослужителів на жалування.

Незважаючи на прийняття цілої низки законодавчих документів щодо регламентації закріплення угідь за архієрейськими будинками і монастирями, визначення їх розмірів та розташування залишалось справою, що в кожному випадку вирішувалась диференційовано. Разом із тим, визначаючи розміри угідь, які мають надаватись державою, центральна влада не випускала з-під контролю і отримання землі як пожертви.

Складовою розбудови єпархій Південної України було становлення мережі їх духовних навчальних закладів. Формування цієї мережі в краї відбувалось у загальному контексті змін, які відбувались із духовними навчальними закладами імперії: коливання політики центру у сфері духовної освіти великою мірою визначали і етапи, і напрями трансформацій у регіоні. Разом із тим, характер цієї політики, яка, зокрема, не передбачала переведення системи на повне державне фінансування, влаштування духовних парафіяльних і повітових училищ у кожному повіті, зумовив залежність змін, які відбувались із мережею духовних освітніх установ, і від ступеня бажання та можливостей органів єпархіальної влади, місцевого духовенства. Представники південноукраїнської духовної ієрархії мали можливість вплинути і на стан мережі духовних навчальних закладів імперії в цілому: реформувати цю мережу були покликані створені при Синоді комітети, очолювані архієпископами Інокентієм (Борисовим) і Димитрієм (Муретовим).

Процес обмеження „виборного начала” у формуванні найчисельнішої групи духовних осіб краю — парафіяльного духовенства — був досить тривалим, і його темпи визначались не тільки рішеннями вищих органів влади, але і місцевими традиціями, характером взаємин архієреїв зі світськими особами, рівнем потреби в поповненні лав священно- та церковнослужителів. Паралельно з обмеженням виборності відбувалось посилення спадковості при зайнятті місць. У першій половині ХІХ ст. разом з тим, як йшли з життя ті священно- та церковнослужителі, що зайняли свої посади при парафіях у XVIII ст., відсоток вихідців із духовного відомства серед південноукраїнського духовенства збільшувався, і південний край у цьому плані немов би „наздоганяв” центральноросійські єпархії, у яких відповідні показники були досягнуті набагато раніше. І все ж лави священно- та церковнослужителів так і не стали остаточно закритими для вихідців із інших верств, хоча кількість осіб, які приймались до духовного відомства, і була дуже невеликою.

На час заснування Слов’янської та Херсонської єпархії джерела прибутків парафіяльного духовенства використовувались ті ж самі, що і до XVIII ст.: плата за треби; добровільні пожертви парафіян; руга; прибутки від церковних земель. Такі джерела збереглися і впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., хоча система фінансування і зазнала низки змін. Ці зміни посилювали залежність духовенства від держави і в той же час зменшили залежність від парафіян, що впливало на характер взаємин священно- та церковнослужителів з останніми.

Розташування на Півдні чисельних збройних формувань, військовий характер імперії зумовили високий рівень уваги з боку Петербурга до групи духовенства, яке задовольняло духовні потреби особового складу збройних сил у краї: священно- та церковнослужителів, ієромонахів та ієродияконів, які служили на суднах, при військових шпиталях, у полках, фортецях, адміралтейських, військових поселеннях, у військових навчальних закладах, козацьких військах тощо. Причому статус складових цієї групи був диференційованим. Упродовж 1775 – 1861 рр. відбувались поступове виокремлення групи військового духовенства зі складу духовенства парафіяльного та чорного, деталізація порядку матеріального забезпечення духовних осіб, які до неї входили. Найбільш широких обсягів ця деталізація набула за Миколи І. В силу специфіки свого статусу військове духовенство знаходилось у досить напружених стосунках із духовенством парафіяльним.

На відміну від військового духовенства, чисельність чернецтва на Півдні була меншою, ніж у більшості інших регіонів. При формуванні Слов’янської та Херсонської єпархії чорне духовенство склало лише 9,4% духовних осіб, які опинились на її території. А станом на 1859 р. до чорного духовенства відносилось лише 8,9% осіб, залежних від Херсонського і Таврійського архієпископа, і 1,7% осіб, підпорядкованих Катеринославському і Таганрозькому єпископу. Відсоток чернецтва в складі населення краю був набагато нижчим, аніж у середньому по Росій-ській імперії. При облаштуванні нових обителей переважна більшість насельників до них прибувала з-поза меж південного краю. Як і дозволяло правове поле, до монастирів Півдня йшли вихідці фактично із усіх верств. Обителям не вдалося повністю ізолюватись від хвороб, якими страждало суспільство; не стали надійним заслоном від цього ані проходження послушенства як випробувального терміну, ані суворість монастирських статутів.

Тенденції посилення бюрократизації, централізації, уніфікації, русифікації, закріплення за церквою ролі інституції, яка першочерговим завданням мала обслуговування потреб центральної російської влади, чітко простежуються в регламентації функцій духовенства. Будучи найбільш впливовою ідеологічною інституцією, церква ви-користовувалась для насадження серед населення вірнопідданських почуттів, що досить рельєфно виявилось, між іншим, у регламентації проведення церковних служб. Важливим засобом впливу на парафіян було проведення вдячних молебнів з нагоди перемог російської зброї. Світська влада зберігала за собою і широко використовувала право давати „пропозиції” щодо проведення південноукраїнським духовенством молитов про припинення неврожаю, посухи і викликаного цим голоду, епідемій, про знищення шкідників. Духовні особи залучались до заходів, що проводились світською владою. При тому, що у релігійно-моральному вихованні населення важливе місце відводилось проповідям і повчанням, з огляду на формалізацію і контроль вони часто не мали належного впливу. Духовне відомство виступало як канал доведення до населення повідомлень. Канал, який своїм авторитетом мав освячувати дії світських можновладців. Попри заходи держави щодо регламентації проведення релігійних таїнств і обрядів, практика дій південноукраїнського духовенства в цій сфері нерідко виходила за межі правового поля. Певною проблемою залишалась участь церкви і, зокрема, місцевого духовенства в боротьбі проти пияцтва мирян.

Важливою сферою взаємин духовного відомства та парафіян був духовний суд за справами про проступки та злочини, за які передбачалось накладення церковної єпитимії. Тісний зв’язок держави і церкви виявлявся не лише в тому, що духовному суду підлягала низка діянь, які прямо не стосувались релігійної сфери, але і в праві держави переслідувати за злочини проти віри.

У період активної колонізації південного краю збереження релігійної належності було важливою умовою, яка сприяла переселенню до регіону адептів різних сповідань. Це створювало незручності для офіційної церкви, гальмувало заповзяття її представників на ниві місіонерської діяльності. Значно сприятливішою державна політика у цій сфері стала за правління Миколи І. При цьому держава у 1775 – 1861 рр. не відходила від традиційного курсу упередження відпадіння від православ’я.

Рівень впливу на мирян Південної України релігійного виховання у світських навчальних закладах залежав як від чисельності таких освітніх установ у регіоні, так і від змісту навчальних програм і якості викладання. Щодо першого чинника, то система освітніх установ залишалась далекою від охоплення значної частини населення. Остання чверть XVIII ст. за деякими показниками стала навіть кроком назад у порівнянні з попередніми часами. На середину ХІХ ст. лише кілька десятих відсотка православних мешканців південноукраїнських губерній навчались у світських освітніх установах. Попри неодноразові зміни навчальних програм, які супроводжували трансформації державної політики в освітній сфері, релігійне виховання залишалось важливою складовою навчального процесу. Причому, як випливає з програм навчальних закладів нижніх щаблів, ця складова була чи не більш важливою за отримання знань з інших, аніж Закон Божий, базових дисциплін. Втім, для адекватної оцінки ситуації із релігійним вихованням не достатньо обмежитись аналізом самих навчальних програм: на реалії освітньої діяльності впливав складний комплекс факторів, в якому важливу роль відігравали, зокрема, рівень фінансування навчальних закладів, професійної підготовки викладачів, популярності ідеї навчання серед населення.

Релігійне життя парафій краю не було тотожним із тим, яким його хотіли бачити петербурзькі можновладці, єпархіальна влада і, в певному сенсі, місцеве духовенство. Форми виявлення релігійності не обмежувались тими, які регламентувались церквою, так само як і рівень цієї релігійності далеко не у всьому відповідав шаблонам, у які його намагались втиснути духовна та світська влада. Причому і характер, і рівень народної релігійності не був тотожним для сегментів суспільства краю, які виділялись за етнічною, соціальною, професійною, територіальною, іншими ознаками.

З кінця XVIII ст. на півдні України чітко простежується акцентованість дій духовної влади на викоріненні тих рис народної релігійності, які не відповідали ортодоксальній візантійсько-московській формі православ’я. Причому уніфікація велася одразу з багатьох напрямківам. Певні зміни в бік толерантності намітились лише в 40 – 50-х рр. ХІХ ст., що обумовлювалось намаганням упередити поширення негативних тенденцій у взаєминах мирян і офіційної церкви.