Становлення мережі духовних навчальних закладів і проблеми освіти священно- та церковнослужителів і їхніх дітей

І.І.Лиман

Складовими системи установ, підпорядкованих духовній владі, закладами, які були покликані підвищувати освітній рівень духовенства, виховувати духовних осіб, краще підготованих до виконання своїх функцій, постачати кадрами органи єпархіальної влади і до певної міри — світські структури, виступали семінарії, повітові і парафіяльні училища. Формування їхньої мережі на півдні України слід розглядати в загальному контексті змін, які відбувались із духовними навчальними закладами Російської імперії: коливання політики Петербурга в освітній сфері значною мірою визначали етапи і напрями трансформацій у краї. Разом із тим, характер цієї ж політики зумовив залежність змін, які відбувались із мережею духовних освітніх установ, і від ступеня бажання та можливостей органів єпархіальної влади, місцевого духовенства. Тож важливо простежити основні тенденції в розвитку духовних навчальних закладів Півдня, ступінь обумовленості цих тенденцій загальноімперськими процесами і ситуацією в самому регіоні.

На жаль, цьому аспекту дослідниками не приділено належної уваги. Річ у тім, що історіографія питання представлена переважно працями, що розглядають духовну освіту на одному з двох рівнів узагальнення: загальноімперському і рівні окремих навчальних закладів. І дослідники, які вивчали проблему в масштабах держави, спирались переважно на дані по російських єпархіях, не зосереджуючись на ситуації в південному краї. Автори ж робіт з історії конкретних семінарій та училищ (а такі роботи, хоча і дуже різного ступеня повноти, у ХІХ ст. з’явились стосовно більшої половини навчальних закладів регіону) розглядали явище на мікрорівні, часто як унікальне, або ж роблячи узагальнення лише на основі даних по одній установі.