Готфійська і Кафійська єпархія
І.І.Лиман
На час перебування на архієрейській кафедрі Никифора припало відновлення на півдні України Готфійської та Кафійської єпархії, із поширенням її влади на приазовських і кримських православних.
Плани стосовно виведення кримського населення з-під юрисдикції Константинопольського патріарха із передачею під відання Синоду виношувались уже давно. Ще в 1771 р. під час російсько-турецької війни Катерина ІІ передала на розгляд Синоду і Комісії про церковні маєтки питання, чи слід влаштовувати самостійну єпархію із центром в Азові і приписати до неї Таганрог, фортеці Нової Дніпровської лінії і кримські православні церкви, або ж приписати все це до складу однієї з уже існуючих єпархій [618]. Зовнішньополітичні обставини невдовзі змінили плани Петербурга стосовно способу підпорядкування кримських церков і використання карти православних кримських греків у великій міжнародній політиці.
Зусилля тепер були сконцентровані на переміщенні греків із Криму до Російської держави. Цей план підтримав архієпископ Євгеній (він не міг його не підтримати з огляду на ті обставини, які привели його на місце єпархіального архієрея). Втім, з російського боку провідну роль у переселенні відігравала не духовна, а світська влада [619]. Грекам було обіцяно цілу низку привілеїв, важливою складовою яких була незалежність від влади керівництва Слов’янської та Херсонської єпархії і підпорядкування грецькому ж митрополиту Ігнатію.
У „Жалуваній Грамоті Християнам Грецького закону, які вийшли з Криму в Азовську губернію на поселення” від 21 травня 1779 р. було зафіксовано, що Ігнатій ставився в безпосереднє підпорядкування Синоду з правом висвячувати духовних осіб до церков [620]. Резиденцією митрополита став Маріуполь.
Слід звернути увагу на територіальні межі компетенції єпархіальної влади. Згідно з Г. Тимошевським, єпархію Ігнатія склали всі християни, як такі, що переселились із Криму до Росії, так і ті, що залишились у Криму — спочатку в Єнікале і Керчі, а після 1783 р. і у всьому Криму. Йому також нібито підпорядковувались і ті греки, які оселились поза Маріупольським повітом, наприклад у Таганрозі, Катеринославі та інших місцях [621]. Це формулювання було повторено і А. Гедьо [622]. Але таке твердження не відповідає фактам. Йдеться навіть не про те, що в підпорядкуванні Ігнатію знаходились не „всі християни”, а лише православні. Як свідчать консисторські документи Слов’янської та Херсонської єпархії, церкви Керчі та Єнікале разом із грецькими священиками у 1780 – 1781 рр. залежали не від Готфійського та Кафійського, а саме від Слов’янського та Херсонського архієрея [623]. Досить чіткою була відповідь про склад пастви митрополита Ігнатія, дана в 1781 р. у повідомленні Азовського губернатора В. Черткова: на території його губернії від митрополита залежали лише ті греки, які вийшли з Ігнатієм із Криму й оселились у Маріуполі та слободах Маріупольського повіту, греки Катеринослава, а також ті, хто відпущений тимчасово по паспортах та білетах в інші місця [624].
Церкви у північному Приазов’ї були влаштовані греками досить швидко. Згідно з реєстром, поданим при рапорті митрополита Ігнатія Синоду від 12 червня 1781 р., таких храмів нараховувалось 21 [625]. Щоправда, на момент складання документа ці дані були вже застарілими, і в грудні того ж року вже повідомлялось про підпорядковані Ігнатію 23 церкви [626].
Будівнича діяльність греків викликала незадоволення з боку архієпископа Никифора, який не бажав допустити, аби в межах його єпархії діяли незалежні від нього храми. У серпні того ж 1781 р. Никифор скаржився Синоду на те, що греки, які вийшли з Ігнатієм із Криму й осіли в Катеринославі, будували там церкву. Обгрунтовуючи своє незадоволення, архієпископ писав: „Якщо та церква буде залежати від преосвященного Ігнатія, то в одному місці два архієреї і дві православні церкви рівнозалежні знаходитись будуть”, що, на думку Никифора, не відповідало існуючим правилам. Але Синод розсудив, що підстав для припинення будівництва немає [627]. Зіштовхнулись інтереси двох грецьких архієреїв — Никифора та Ігнатія — і в питанні підпорядкування кальміуської похідної Миколаївської церкви. Владнати суперечку допоміг губернатор В. Чертков [628].
Приводи для подібних конфліктів зникли зі смертю Ігнатія і передачею підпорядкованих йому раніше церков під владу архієпископа Никифора. Останній тимчасово призначив благочинним над грецькими церквами протопопа маріупольської Харлампієвської церкви Трифілія. Так була ліквідована найменша з підпорядкованих Синоду єпархій.
Підкреслимо, що маніпуляції кримськими православними греками, які здійснювались російською владою, мають розглядатись як такі, що були спрямовані на досягнення в першу чергу політичних, а не релігійних цілей. Внаслідок виселення греків православ’я в Криму зазнало втрат, які давали ознаки ще десятки років. У приєднаному до Росії Криму станом на 28 грудня 1783 р. було нараховано лише 58 церков, 25 з яких виявились зруйнованими [629]. Протоієрей Лебединцев пізніше так охарактеризував цю ситуацію: „В якому стані знаходилось у Криму християнство під час приєднання цього краю до Росії? Правильніше буде сказати, що 1783 р. ми знайшли тут тільки сумні сліди його” [630].
І все ж православне населення в Криму залишилося. До того ж, сюди прибували православні греки із-за кордону, спокусившись щедрими обіцянками Росії, яка ще проявляла велику зацікавленість у такому шляху поповнення населення. І знову одним із стимулів для переселення стало підпорядкування грецькому архієрею. 7 березня 1787 р. іменним указом про створення в складі Катеринославської єпархії вікаріатства, очолюваного єпископом Феодосійським і Маріупольським, передбачалось, що до пастви останнього мають відноситись усі греки, які оселяються в Маріуполі й Таврійській області [631]. Вікаріатству були підпорядковані і церкви Керчі та Єнікале. З 1794 р. до території, яка знаходилася під юрисдикцією єпископа Феодосійського і Маріупольського, були причислені землі Чорноморського Козачого війська. Таким чином, вікаріатство мало територію чималої протяжності. Логічно, що її структури управління були складнішими, ніж структури єпархії, очолюваної митрополитом Ігнатієм. І це при тому, що митрополиту підпорядковувалась самостійна єпархія, а єпископам Феодосійським і Маріупольським — лише єпархія вікарна. У Феодосії, а пізніше — Старому Криму вікарії мали архієрейський будинок та консисторію [632]. У безпосередньому підпорядкуванні консисторії перебували лише кримські релігійні споруди. Управління ж двома іншими складовими вікаріатства здійснювалось за посередництвом маріупольського і чорноморського протопопів [633].
Релігійних споруд у складі вікаріатства було небагато. Серед них — два монастирі: Балаклавський Георгіївський у Криму і Катерино-Лебяжська пустинь на землях Чорноморського війська. Згідно з відомістю, складеною для Синоду, у 1794 р. на Кримському півострові було 16 церков, у Маріуполі та його повіті — 24, Катеринодарі та його окрузі — 4. Отже, вікаріатству тоді підпорядковувалось лише 44 церкви [634]. Як випливає з височайше затвердженої доповіді Синоду, на момент ліквідації вікарної єпархії в ній налічувалось не більше 66 церков [635].
За часів функціонування вікаріатства єпархія, на території якої воно було сформоване, продовжувала змінюватись у кордонах. І ці зміни, як і більшість попередніх, відбувались у контексті політики, що проводилась світською владою. Під час російсько-турецької війни Катеринославський архієпископ Амвросій (Серебреников), який з 1789 р. мав до того ж титул місцеблюстителя Молдовлахійської екзархії, перебував за наказом імператриці при головнокомандуючому військами Г. Потьомкіні і згідно з його волею віддавав розпорядження стосовно Очаківської області ще до її приєднання до Росії. Коли ж війна закінчилась, архієпископ звернувся до Синоду із запитом, хто має керувати релігійними спорудами, розташованими між Бугом і Дністром. Синод, з огляду на те, що ці землі були приєднані до Катеринославської губернії, наказав, аби на цю територію поширювалась і влада Катеринославського і Херсонеса-Таврійського архієпископа [636]. За розпорядженням Синоду тут було влаштовано два протопопські правління. Наказом від 21 жовтня 1793 р. всю область було розподілено між 4 благочиннями [637].
Посилання
618. Покровский И.М. Русские епархии… — С. 501 – 502.
619. Колоеров С.А. Роль Г.А. Потемкина в переселении греков из Крыма и в обустройстве их в Приазовье // Греция и славянский мир. Сборник научных статей. — Симферополь: „Крымский Архив”, 2002. — С. 63 – 69; Гедьо А.В. Джерела з історії греків Північного Приазов’я (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) — К., 2001. — С. 43 – 48, 72 – 81.
620. МКМ. — Д. – 3471.
621. Мариуполь и его окрестности… — С. 96.
622. Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків… — С. 80.
623. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5038. — Арк. 6 – 31.
624. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 20.
625. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 60. — Спр. 98. — Арк. 160 – 160 зв.
626. Там само. — Арк. 170.
627. Там само. — Арк. 176 – 177.
628. Покровский И.М. Русские епархии… — С. 512 – 513.
629. Лашков Ф. Статистические сведения о Крыме, сообщенные каймаканами в 1783 году // ЗООИД. — Одесса, 1886. — Т. ХІV. — С. 119.
630. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783 – 1883… — С. 204.
631. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІ. — С. 816.
632. РДАДА. — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 317. — Арк. 1 – 1 зв.
633. Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии… — С. 47.
634. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5388. — Арк. 30 – 32.
635. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХV. — С. 815.
636. Покровский И.М. Русские епархии… — С. 522 – 524.
637. Мільчев В. Болгарські переселенці на півдні України. 1724 – 1800 рр. — Київ — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2001. — С. 148; Покровский И.М. Русские епархии… — С. 523 – 524.