Повітові та парафіяльні училища

І.І.Лиман

Мережа навчальних закладів краю стала розширюватись лише після того, як у вересні 1816 р. до відома Комісії духовних училищ було доведено, що імператор висловив бажання розпочати перетворення в третьому, після Петербурзького і Московського, окрузі — Київському [924]. Першою була реформована сама Катеринославська семінарія. Від неї були відділені нижні класи, які стали функціонувати вже у форматі парафіяльного та повітового училищ [925]. 1 вересня наступного року відкрились подібні училища в Херсоні [926]. У 1820 р. почали функціонувати Єлизаветградські духовні училища [927]. Через 5 років було відкрите парафіяльне училище в Сартані [928].

Показово, що Комісія духовних училищ виступила ініціатором влаштування, крім катеринославських, лише херсонських училищ та ще навчальних закладів у Катеринодарі. Справу ж організації училищ у Єлизаветграді розпочав архієпископ Іов, а ініціатива влаштування духовного училища в Маріупольському повіті виходила від парафіяльного священика села Сартани отця Мурафу. Оскільки Петербургом не планувалось створення училищ в Єлизаветградському та Маріупольському повітах, кошти на них мало збирати саме місцеве духовенство. При самому збиранні коштів виявилось досить неоднозначне ставлення священно- та церковнослужителів до ідеї заснування навчальних закладів. Хоча протоієрей К. Павловський, якого планувалось призначити керівником Єлизаветградського повітового училища і який виступав головною рушійною силою у його створенні, і доповів у 1818 р. архієпископу Іову, що духовенство повіту готове пожертвувати суму, необхідну для купівлі училищного будинку, справа зі збиранням коштів затягнулась на багато років. Довелося залучити до жертвування духовенство не лише Єлизаветградського, але й Ольвіопольського, а пізніше — Олександрійського повітів. Причому дуже низьку активність в організації збирання пожертв проявили і деякі благочинні, і присутні духовних правлінь [929]. Справа зі збиранням грошей затягнулась і в Маріупольському повіті: 7 років, поки тривав цей процес, училище діяло у власному будинку священика Мурафу. Як і в ситуації зі створенням училища в Єлизаветграді, хвиля ентузіазму місцевого духовенства схлинула досить швидко, і особам, які опікувались матеріальним станом закладу, довелось неодноразово скаржитись духовному керівництву на ігнорування священно- та церковнослужителями звернень із проханнями про пожертви [930].

Незважаючи на те, що Катеринославські та Херсонські училища фінансувались із казни, через недостатній розмір утримання в питанні невлаштованості будівель, у яких вони перебували, ці заклади мало відрізнялись від єлизаветградських та сартанських (пізніше — маріупольських) [931].

Функціонування повітових і парафіяльних училищ Півдня організовувалось згідно зі статутами 1814 р., хоча мали місце і деякі відходження від цих документів.

Управління повітовими училищами мало здійснюватись за допомогою інспекторів ректорами, яких повинно було призначати академічне правління за поданням правління семінарського і за згодою єпархіального архієрея. Причому на ректорській посаді міг перебувати лише представник духовенства, тоді як викладацький склад включав і світських осіб (щоправда, відсоток таких в училищах регіону був невеликим). Діяло правило, згідно з яким у разі наявності кількох кандидатів на посаду ректор, при їх рівному званні і здібностях, віддавав перевагу саме духовним особам.

Згідно зі статутом, парафіяльні училища, якщо розташовувались окремо від повітових, управлялись наглядачами, в іншому ж випадку керівництво ними доручалось ректорам відповідних повітових закладів, що і мало місце на Півдні. Наглядачі повинні були, як і ректори, належати до духовного звання; призначення мало здійснюватись семінарським правлінням за поданням єпархіального архієрея. Втім, у Маріупольському повіті було допущено недотримання цієї норми: перших за хронологією двох наглядачів тут обирало саме духовенство. У цьому, напевно, зіграла роль та обставина, що навчальні заклади влаштовувались за ініціативи і силами самих місцевих священно- та церковнослужителів — недарма першим наглядачем став отець Мурафу. Як бачимо, можна казати про своєрідну збереженість виборного начала серед грецького духовенства, яке продовжувало становити значну частину священно- та церковнослужителів повіту. Звернемо увагу на ще одну, більш формальну, відмінність від норм статутів 1814 р.: Херсонським і Сартанським (Маріупольським) повітовими училищами керували не ректори, а наглядачі.

Згідно з тими ж статутами, управління училищами регіону здійснювалось за участю Катеринославської семінарії, яка залишалась на Півдні єдиним навчальним закладом цього щабля. Семінарське правління, до якого входили ректор, інспектор і економ, знаходилось у подвійному підпорядкуванні: воно залежало від Київської академії і Комісії духовних училищ, але в той же час зберігалась певна ступінь підпорядкування єпархіальному архієрею. Зокрема саме за його поданням академічним правлінням призначався ректор. І все ж тепер справа освіти духовенства перестала бути турботою самих єпархіальних архієреїв, зайнявши одне з перших місць серед пріоритетів церкви. Щоправда, сама церква не мала достатніх можливостей для фінансування цього пріоритету.

Утримання південноукраїнських навчальних закладів здійснювалось згідно із штатами, складеними ще в 1808 р. Ними передбачалось, що розмір фінансування семінарій, повітових і парафіяльних училищ залежить від розряду, до якого віднесена єпархія. Катеринославська, як і всі інші українські, єпархія належала до останнього, третього, розряду, і таким чином отримувала менше коштів ніж кожна з 20 єпархій 1-го і 2-го розрядів. Сума, що виділялась на рік, для семінарії становила 12850 крб., повітового училища — 950 крб., парафіяльного училища — лише 400 крб. [932]

При оцінці матеріального стану керівництва навчальними закладами слід враховувати, що ректори та інспектори, крім посадового жалування відповідно в 1100 і 800 крб., отримували ще і 250 – 350 крб. за вчений ступінь. Ректорами Катеринославської семінарії були архімандрити, які, таким чином, одержували платню ще й за зайняття цієї посади. Мало місце і суміщення обов’язків у навчальних закладах різних рівнів. Зокрема інспектор семінарії Р. Кутузов був одночасно і ректором повітового та парафіяльного училищ, отримуючи додатково 200 крб., до того ж, не доводилось платити за квартиру, опалення та освітлення.

Гіршим було положення інших семінарських викладачів: у більшості випадків вони заробляли 750 – 800 крб. на рік, не маючи можливостей підробітку. Проведені у 1820 і 1836 рр. підвищення окладів мало покращили матеріальний стан викладачів, зважаючи на інфляцію і запровадження обов’язку самостійно утримувати житло [933]. З 1837 до 1867 р. жалування викладачам духовних навчальних закладів уже не підвищувалось. Як наслідок, мала місце велика плинність кадрів.

Ще скрутнішим був матеріальний стан викладачів училищ, яким штатами 1808 р. передбачалось жалування в розмірі 75 – 150 крб.

На утримання вихованців цих навчальних закладів кошти не передбачались взагалі, тоді як на 100 семінаристів виділялось по 70 крб. [934] Тож єпархіальне керівництво було змушене ініціювати збирання пожертв у карнавки на користь вихованців училищ, а згодом, зважаючи на ліквідації карнавок на користь семінарії у зв’язку із запровадженням статутів 1814 р., організувати збирання натуральних пожертв для утримання семінаристів [935]. І все ж головним „джерелом” утримання вихованців залишались їхні батьки. На державний же кошт утримувались переважно семінаристи-сироти. Випадки, коли такий спосіб фінансування застосовувався щодо дітей діючих священно- та церковнослужителів, були виключеннями: кожну таку справу розглядав особисто єпархіальний архієрей.

Зважаючи на матеріальний стан парафіяльного духовенства і на те, що в родинах духовних осіб, як правило, було по кілька синів, зрозуміло, чому керівництво навчальних закладів і після реформування освітньої системи зіштовхнулось із старою проблемою ненаправлення батьками дітей на навчання. Так, очікувалось, що до нововлаштованих Єлизаветградських училищ прийде 226 вихованців, але при тому, що заняття мали розпочатись у вересні, до листопада з’явилось лише 112. Після погроз і нагадувань на навчання прибуло ще 48 дітей, але 66 осіб все ж залишились при батьках [936]. У 1828 р. ректор Катеринославських училищ доповідав правлінню семінарії: станом на 11 вересня на навчання після канікул не з’явилось 180 осіб [937].

Єпархіальному керівництву доводилось маневрувати, чергуючи в різні роки суворі зобов’язання віддавати дітей по досягненні 8-річного віку на навчання із дозволом залишатись при батьках до 10-ти років при дорученні самим священно- та церковнослужителям навчати дітей читанню, співу, писанню і початком арифметики, готуючи їх до вступу безпосередньо в повітове училище [938].

І все ж розширення мережі духовних навчальних закладів поступово стало давати свої плоди. У 1824 р. серед священиків Олександрівського повіту 2% мали академічну освіту, 3% закінчили семінарію, 18% мали незакінчену семінарську освіту. Вчились, але не мали повної семінарської освіти 42% дияконів, 26% дячків і 15% паламарів [939].

Наявність серед вихованців вихідців не з духовної верстви було вже рідким явищем. Так, є відомості про перебування лише одного міщанського сина у складі учнів Єлизаветградських училищ у 1820 р. [940]

Спільними для південноукраїнських навчальних закладів, як і в цілому для семінарій і училищ імперії, залишались проблеми невлаштованості побуту вихованців. І тих, які мешкали в приміщеннях самих навчальних закладів, і тих, хто винаймав квартири. Спільним було і широке використання в педагогічній практиці фізичних покарань. Навіть ті автори, які із беззаперечною симпатією описували порядки, які панували в період запровадження олександрівських реформ, або ж дії окремих педагогів, не заперечували цього факту. Вони лише намагались пояснити та виправдати його. Показовими є розмірковування автора біографічних відомостей про викладача Єлизаветградських училищ священика А. Белецького, складених у 1874 р. Він писав, що покарання, з точки зору педагогічної науки другої половини ХІХ ст., можуть здатись занадто суворими, але був час, коли дисциплінарна суворість панувала у всіх школах, і тому не можна засуджувати людину, яка виконувала свій обов’язок згідно із духом часу. Якщо кожен із тих, хто навчався в першій половині ХІХ ст. згадає своє шкільне виховання, основою якого була сувора дисципліна, і порівняє його з пізнішим, гуманним напрямом, то побачить, що колишня суворість краще гуманізму і скоріше досягала мети [941].

Щодо програм навчання, то в порівнянні з програмами останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст. вони стали краще впорядкованими та узгодженими між собою. Разом із тим, зберігались латинізація освіти, акцент на класичних дисциплінах. Нові предмети додалися, але на них відводилось не так багато часу, їм приділяли менше уваги і викладачі, і вихованці [942].

Система, сформована в результаті олександрівських реформ у галузі освіти, зберегла свої базові елементи за правління і Миколи І, і його наступників. Разом із тим, при Миколі І вона зазнала низку змін, які йшли в фарватері загальної політики цього імператора. Влучно передав специфіку миколаївської епохи І. Смолич, коли писав, що погляди Миколи І на завдання освіти визначались практичними міркуваннями державної користі. У всі галузі управління і в життя народу в цілому він волів внести військовий порядок, дисципліну, одноманітність. Це означало, що метою школи було лише повідомити учням знання, достатні для виконання ними пізніше свого службового обов’язку. Духовна школа повинна була формувати в майбутніх священиках одноманітну шаблонну свідомість, оскільки, крім вчення церкви і канонічних правил, у духовній сфері не допускалось ніяких інших точок зору або власних думок [943].

Микола не прагнув докорінно змінити систему, запроваджену за Олександра І, втім, він поставив на меті трансформувати її і прилаштувати до виконання більш утилітарних завдань. Таке ставлення до освітньої системи знайшло відображення в іменному указі від 6 грудня 1829 р., у якому, зокрема, наказувалось прийнявши за основу правила для духовних училищ 1808 і 1814 рр. переглянути статути цих закладів, доповнити і виправити їх [944]. 1 березня 1839 р. було височайше затверджено „Положення про духовно-навчальне управління при Святішому Синоді”, яким справи Комісії духовних училищ передавались під юрисдикцію синодального обер-прокурора [945]. З цього часу саме йому належав беззаперечний пріоритет у сфері духовної освіти.

Зміни, проведені Протасовим, мали одним із лейтмотивів спро-щення навчальних програм і підручників з метою забезпечення учнів мінімумом необхідних знань (цей мінімум визначався залежно від типу навчального закладу). Зрозуміло, що такий курс відштовхував деяких „вчених ченців” і мав цілу низку недоліків, за що справедливо критикувався в 60 – 70-х рр. ХІХ ст. Але в той же час у ньому було і раціональне зерно, оскільки він мав скоротити прірву між абстрактними знаннями, які давались духовною школою, і утилітарними потребами учнів, майбутніх пастирів. Інша справа, що втілення в життя цього протасівського плану з огляду на загальний контекст державної політики мало результати, які важко розцінювати як позитивні.

На час проведення реформ мережа південноукраїнських закладів духовної освіти розширилась. У зв’язку з влаштуванням у регіоні нової, Херсонської і Таврійської, єпархії в 1838 р. в її центрі, Одесі, було відкрито бажані для церковно-територіальної одиниці такого рівня заклади — семінарію, повітове і парафіяльне училища [946]. У результаті в но-восформованій єпархії виявилось духовних освітніх закладів більше, ніж в єпархії Катеринославській і Таганрозькій (див. додаток Л). Співвідношення урівнялось у 1841 р., коли повітове і парафіяльне училища були влаштовані в Бахмуті [947] (раніше духовенство Бахмутського повіту віддавало своїх дітей до училищ Маріуполя) [948].

Через 3 роки (укладачі „Військово-статистичного огляду Російської імперії” помилково відносять цю подію до 1841 р.) [949] в Одесі було відкрито заклад, який не готував священно- та церковнослужителів, але все ж займався освітою та вихованням саме підлеглих духовного відомства. Йдеться про дівоче училище при Архангело-Михайлівському монастирі, яке стало улюбленим дітищем архієпископа Гавриїла (Розанова). Ідея запровадження єпархіальних жіночих училищ у загальнодержавному масштабі почала втілюватись лише в 60-і рр. ХІХ ст. Тож Синод визнав, що заклад був „цілковито новим для Росії” [950]. Втім, є відомості про кілька закладів подібного роду, влаштованих при монастирях ще в 30-і рр. [951]

Завдання училища було подвійне: по-перше, надати черницям можливість виконувати обов’язки духовних матерів, а по-друге, забезпечити догляд за близько 60-ма дівчатами духовного звання, переважно сиротами, виховуючи їх як майбутніх дружин тих семінаристів, що мали право на отримання священства. Відповідною до цього була навчальна програма, яка включала закон Божий, тлумачення літургії, церковний спів, російську граматику, загальну і російську історію, географію, арифметику, рукоділля, домашнє господарство і малювання (останнє відмінено в 1848 р.).

Важливо, що на утримання училища не передбачалось статті в державному бюджеті і воно мало здійснюватись переважно за рахунок пожертв, прибутків монастиря, плати за „своєкоштних” вихованок, допомоги Херсонського попечительства про бідних духовного звання. Відповідно і викладачі, наставниці і наглядачі, які працювали з дівчатами, робили це безкоштовно. Завдяки особливій опіці з боку єпархіального керівництва і одеських мешканців у побутовому відношенні дівчата були забезпечені краще, аніж хлопці, які навчались у більшості духовних училищ та семінаріях краю [952].

У першій половині 50-х рр. ХІХ ст. чисельність духовних училищ на півдні України зменшилась, що було обумовлене реалізацією протасівських заходів щодо реорганізації нижньої ланки вертикалі духовних навчальних закладів. Річ у тім, що через цілий комплекс причин у 40-х рр. і на Півдні, і в цілому в Російській імперії кількість випускників духовних навчальних закладів уже перевищувала кількість вакантних місць при церквах. Важливою складовою цього комплексу була політика поповнення лав вихованців училищ і семінарій, що проводилась з часів реформ Олександра І. Вагомий вплив мало і підвищення зацікавленості духовних осіб у направленні синів на навчання у зв’язку з посиленням вимог щодо освітнього рівня членів причтів. У цілому ж зазначена наявність надлишку вихованців була часткою більш широкої проблеми перенасиченості духовної верстви в державі. Не допоміг суттєво виправити ситуацію даний імператором у 1842 р. дозвіл приймати випускників семінарій на державну службу, яким скасовувались існуючі раніше правила, що дозволяли таким випускникам розраховувати на чиновницькі місця лише в самому духовному відомстві.

За таких умов у 1850 р. за ініціативи уряду від єпархіальних архієреїв були надіслані до Петербурга відомості про співвідношення числа священно- та церковнослужительських вакансій і кількості невлаштованих вихованців духовно-навчальних закладів. Аналіз єпархіальних звітів показав, що проблема в більшості єпархій дійсно стоїть досить гостро. Тому Микола І дав Синоду розпорядження вжити заходів для виправлення ситуації, тобто зменшення кількості підлеглих духовного відомства.

За рішенням Синоду був сформований дорадчий комітет, очолений архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. До комплексу запропонованих цим комітетом заходів, крім традиційного розбору, увійшло і звільнення духовенства від підтвердженого статутами олександрівської доби обов’язку направляти дітей підлеглих духовного відомства до училищ. Крім того, передбачалось запровадження так званої „нормальної кількості” вихованців духовних училищ і семінарій, із влаштуванням причетницьких класів і ліквідацією зайвих парафіяльних училищ.

Уже в тому ж 1850 р. проект комітету Інокентія почав втілюватись у життя [953]. Запровадження „нормальної кількості” вихованців на першому етапі було вжите по відношенню до найбільш „переповнених” особами духовного відомства регіонів, до числа яких південноукраїнські єпархії не належали. Разом з тим, уже в 1851 р. правлінню Херсонської духовної семінарії було запропоновано подати пропозиції щодо застосування нових правил і по відношенню до духовних парафіяльних училищ Херсонської єпархії [954]. Південноукраїнський регіон не потрапив ні до першої, ні до другої хвилі запровадження „нормальної кількості” учнів. Але в 1853 р. до числа чергової групи єпархій, на які поширилась реформа, увійшли і єпархії Катеринославська та Херсонська.

У результаті у звіті по відомству православного сповідання за 1855 р. вже була відмічена відсутність парафіяльних училищ у південноукраїнських, як і в більшості інших, єпархіях [955]. Відмічено і скорочення числа повітових училищ у Катеринославській єпархії. Тут причиною стали події Кримської війни: через загрозу Маріуполю з боку ворожої ескадри тамтешнє училище було переведене до Карані, де близько року існувало лише номінально, поки за розпорядженням обер-прокурора Синоду не було закрите [956]. Учнів тимчасово перевели до Катеринослава [957].

Коли йдеться про ліквідацію парафіяльних училищ, мається на увазі їх приєднання до училищ повітових. Відтепер останні мали три відділення з дворічним курсом кожне. Оскільки і раніше було поширеним розташування обох училищ в одній будівлі і під керівництвом одного наглядача (ректора), така реорганізація здебільше носила формальний характер.

Запроваджені заходи не виправдали в повному обсязі сподівань, які на них покладались. Зокрема духовні навчальні заклади продовжували готувати набагато більше осіб, ніж було вакансій (див. додатки М, Н). Тож за Олександра ІІ, на початку 1860 р. за пропозицією обер-прокурора Синоду в Петербурзі був сформований спеціальний комітет, який мав розглянути звіти єпархіальних архієреїв та семінарських ректорів про стан духовної освіти на місцях. Головою комітету став архієпископ Херсонський Димитрій, який на той час був присутнім Синоду. Крім південноукраїнського архієрея, до комітету входили представники ректорського корпусу, архімандрити, протоієреї, а також світські чиновники. Вони мали колективно випрацювати проект реформи. Втім, як зауважив митрополит Московський Філарет, дізнавшись про призначення архієпископа Херсонського головою комітету, „у преосвященного Димитрія є деякі особливі ідеї, які він, як президент, і буде проводити”. Отже, на формування поглядів Димитрія щодо напряму змін справив вплив не зміст звітів, які мав розглянути його комітет, але власний досвід, зокрема з керівництва Херсонською єпархією.

До суттєвих недоліків сучасної йому духовної школи Димитрій відносив недостатню спрямованість освіти на посилення ревності духовенства до виконання своїх обов’язків, невирішеність проблеми влаштування випускників, централізацію фінансування навчальних закладів. Стосовно необхідності підвищення рівня виховання учнів архієпископ Херсонський зауважував, що воно тим більше стоїть наразі, чим складнішими стають часи: парафіяльний священик може виявитись непідготовленим перед лицем посилення впливу інших конфесій (таке побоювання Димитрія виявилось небезпідставним і невдовзі в його ж єпархії проблема протистояння поширенню сектантства стала дуже гостро).

Для виправлення ситуації Димитрієм був запропонований комітету проект, згідно з яким повний курс семінарського навчання мав охоплювати 12 років, 8 з яких вихованці навчались у духовній гімназії (трансформованій з повітового училища), а 4 — власне в семінарії (причому і семінарія, і гімназія складали єдиний навчальний заклад). Першу ступінь освіти Димитрій пропонував зробити досить демократичною, даючи можливість вихованцям отримувати знання переважно із загальних дисциплін і після завершення 8-го року навчання користуватись правами осіб, які закінчили світські середні навчальні заклади. Після цього випускники могли б ставати викладачами народних училищ, виходити з духовного відомства або ж вступити до семінарії. Причому, якщо в гімназії могли навчатись усі бажаючі діти духовних осіб, то кількість місць у семінарії залежала від потреб єпархії в парафіяльному духовенстві, підготовка якого і була безпосереднім завданням останніх чотирьох років навчання.

Таким чином, мав бути ліквідований дисбаланс між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. Для більш ефективного впливу на „еліту”, яка продовжувала навчання, Димитрій пропонував обмежити спілкування майбутніх священиків із мирянами, перетворивши семінарії на закриті навчальні заклади, у яких вихованці перебуватимуть весь час під контролем спеціальних наглядачів, духівників, відвідуючи власну церкву.

Фінансування духовної освіти архієпископ Херсонський пропонував передати самим єпархіям, дозволивши спрямувати на ці цілі прибутки від продажу свічок. Таку пропозицію Димитрій аргументував тим, що тепер духовенство приховувало реальні суми свічних прибутків (напевно таке твердження було небезпідставним), але коли побачить, що ці кошти будуть витрачені безпосередньо на виховання дітей, гроші приховуватись перестануть. Втім, за таким доволі наївним аргументом вірогідно приховувалось більш прагматичне прагнення — вивести одне з головних джерел церковного прибутку з-під повного контролю і розпорядження центральної влади і її бюрократії, надавши більшу фінансову самостійність самій єпархії.

Далеко не всі пропозиції Димитрія були сприйняті членами комітету із розумінням. Пізніше був затверджений компромісний варіант, який, втім, так і не набрав сили закону. Пропозиції залишились на папері [958].

За перші роки правління Олександра ІІ кількість духовних навчальних закладів у південноукраїнському регіоні дещо змінилась. На 1860 р. Катеринославська єпархія мала одне парафіяльне училище і відновила склад училищ повітових, що діяли до 1855 р. Кількість же духовних навчальних закладів Херсонської єпархії, як і раніше, становила 4 [959]. Таврійська єпархія не мала жодної семінарії, повітового чи парафіяльного училища.

У 1859 р. архієпископ Димитрій звернувся до Синоду з клопотанням про влаштування в Криму першого повітового училища, причому запропонував, аби в ньому крім предметів, які є традиційними для подібних навчальних закладів, було запроваджене викладання татарської і поглиблений курс грецької мови (напевно, це робилось, зважаючи на приклад Херсонської духовної семінарії, яка, згідно зі звітом по відомству православного сповідання за 1859 р., була єдиним в державі закладом цього щабля, де викладались новогрецька та кримсько-татарська мови) [960]. До того ж, пропонувалось, аби в училищі могли навчатись, крім дітей духовних осіб, і діти хрещених татар. Цими заходами єпархіальний архієрей сподівався підготувати пастирів, які б мали можливість більшого впливу на неросійське населення півострова.

Сам Синод не поспішав розширювати мережу духовних навчальних закладів. І причиною тому був не лише брак коштів. Давалася взнаки все та ж загальноросійська проблема перенасиченості випускниками, не забезпеченими місцями. Не випадково в самому поданні Олександру ІІ про відкриття Таврійської єпархії Синод передбачав, щоб запровадження в Сімферополі семінарії було відкладено до того часу, коли відкриється нагальніша в ній потреба і будуть у наявності достатні для її влаштування й утримання кошти; щоб священнослужительські вакансії в Таврійській єпархії заступались до того часу вихованцями Одеської семінарії, а в разі нестачі і вихованцями інших семінарій [961]. За таких умов було цілком вірогідним, що якби не ініціатива Димитрія, питання про влаштування в Криму духовного навчального закладу було б відкладене на невизначений термін.

Після відокремлення Таврійської єпархії справа з училищем на деякий час призупинилась, що було пов’язано із відсутністю в єпархії новопризначеного архієпископа Єлпідіфора. Енергійно взявся за справу лише наступник Єлпідіфора, Олексій, за розпорядженням якого були зібрані відомості, які підтверджували потребу єпархії в навчальному закладі. Цікаво, що в питанні фінансування Олексій запропонував ту саму схему, яку виклав членам очолюваного ним комітету Димитрій: у доповіді Синоду Таврійський архієрей писав, що на влаштування училища можуть бути направлені свічні прибутки єпархії. Показово, що така пропозиція, як і проект Димитрія, не знайшла схвалення в Петербурзі. Коли синодальний обер-прокурор Толстой повідомив Олексія про затвердження імператором 10 червня 1861 р. штату Сімферопольського училища, він зазначив, що кошти на утримання закладу будуть виділятись із духовно-навчальних капіталів, тобто централізовано, за повним контролем Петербурга [962].

Від уваги, яка приділялась єпархіальними архієреями конкретним духовним навчальним закладам, великою мірою продовжувала залежати ситуація в останніх. При всіх фінансових проблемах Катеринославська семінарія за архієпископа Гавриїла, який по кілька разів на місяць відвідував її і робив залежне від нього для покращення рівня та умов навчання [963], знаходилась у кращому стані, аніж за на-ступників цього архієрея [964]. Після переїзду до нового єпархіального центру Розанов переніс свою турботу на Одеську семінарію. У дусі протасовських реформ саме він ініціював влаштування тут „практичного класу” новогрецької мови, враховуючи специфіку етнічного складу населення регіону. З цих же міркувань практичності і користі було організоване вивчення німецької та французької мов, для викладання яких були призначені іноземці [965]. Близько сприймав проблеми Одеської семінарії і Інокентій (Борисов), який використовував свій вплив для привернення до закладу уваги світських можновладців. Значною мірою саме Інокентію семінарія завдячує за послаблення формалізму у викладанні [966]. На рівень турботи архієреїв про навчальні заклади впливали і попередній досвід цих осіб по управлінню академіями чи семінаріями, і коло наукових інтересів „вчених ченців” [967].

Отже, станом на початок 60-х рр. ХІХ ст. на півдні України діяла мережа навчальних установ, сформована в контексті загальноросійської політики у сфері освіти, яка, у свою чергу, не може розглядатись як незалежна від державного регулювання інших сфер життя імперії. Заклади духовної освіти продовжували потерпати від тих самих негараздів, які мали місце і десятки років раніше — браку фінансування, недосконалості навчальних програм, переповненості учнями тощо. Тож зміна системи стояла на часі.

Разом з тим, при всій своїй недосконалості ця система впродовж останньої чверті ХVІІІ – середині ХІХ століття багато в чому доволі успішно виконувала функцію нівелювання рис окремішності як Південної, так і України в цілому по відношенню до рис загальноімперських. При всій різноманітності напрямів, які приймали реформи освітньої системи в той чи інший історичний момент, пріоритетним завданням для закладів духовної освіти залишалось виховання осіб, якими дії в інтересах пастви вважались би і обов’язком і в той же час чеснотою лише тоді, коли така активність не суперечила інтересам держави.

Посилання

924. Титлинов Б.В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. І (Время Комиссии Духовных Училищ). К столетию духовно-учебной реформы 1808-го года. — Вильна: тип. „Русский Почин”, 1908. — С. 91.

925. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд на успехи умственного образования в Новороссийском крае // ЗООИД. — Одесса, 1848. — Т. ІІ. — Отд. І. — С. 337.

926. Карвовский М. Краткая история Херсонского духовного училища. По поводу столетнего юбилея 1818 – 1918 гг. — Херсон: тип. Губернского Правления, 1918.— С. 1.

927. Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1889. — № 20. — С. 597 – 616.

928. Мариуполь и его окрестности… — С. 205.

929. Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ… — 1889. — № 20. — С. 607 – 616; 1890. — № 1. — С. 13 – 26; 1890. — № 2. — С. 45 – 49.

930. Мариуполь и его окрестности… — С. 205 – 206.

931. Карвовский М. Краткая история Херсонского духовного училища… — С. 1 – 2; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава… — С. 75 – 76.

932. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 77 – 78.

933. Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава… — С. 95 – 102.

934. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 77 – 78.

935. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1289. — Арк. 1; Машуков В. Из архива Николаевской церкви села Беленького, Екатеринославской губ., того же уезда // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1913. — Вып. 9. — С. 151.

936. Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ… — 1890. — № 19. — С. 534.

937. НКМ. — КП – 24933 / Арх – 8143.

938. Лиман І.І. Іов (Потьомкін)… — С. 20 – 22; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 123.

939. Новицкий Я.П. Личный состав и аттестация духовенства Александровского уезда… — С. 725 – 726.

940. Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ… — 1890. — № 11. — С. 350.

941. Е-й Ф. Несколько слов в память протоиерея Елисаветградского Успенского собора о. Андрея Белецкого // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1874. — № 9. — С. 207 – 208.

942. Там само. — С. 203 – 204; Полницкий А. Историческая записка об открытии Елисаветградских духовных училищ… — 1890. — № 11. — С. 348 – 350; Карвовский М. Краткая история Херсонского духовного училища… — С. 14; Freeze G.L. The Parish Clergy… — P. 120 – 121.

943. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 426 – 427.

944. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІV. — С. 834.

945. Там само. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 179 – 183.

946. Серафимов С. Воспоминание о преосвященном Гаврииле, первом (в Одессе) Архиепископе Херсонском и Таврическом, а потом Тверским и Кашинском. — Одесса: в тип. Л. Нитче, 1859. — С. 42; Серафимов С. Одесская Единоверческая Покровская церковь… — № 18. — С. 846 – 849; Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 338; Фащевский С. Историческия заметки об Одесской духовной семинарии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1894. — № 10. — С. 202 – 208.

947. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 337.

948. ДАДонО. — Ф. Ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 1 – 2; Спр. 71. — Арк. 19 — 19 зв.

949. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба… — С. 178.

950. Серафима. Молитвенные лампады. История Одесских монастырей. — Одесса: Свято-Архангело-Михайловский монастырь, 1996. — С. 102 – 103.

951. Преображенский И. Отечественная церковь по статистическим данным с 1840 – 41 по 1890 – 91 гг. — СПб.: тип. Э. Арнгольда, 1897. — С. 211.

952. Извлечение из исторической записки о девичьем училище, находящемся при Одесском женском Архангело-Михайловском монастыре, читанной на публичном акте, бывшем в сем училище 21 июня 1860 г., учителем священником Ф. Пискуновым… — С. 41 – 49.

953. Титлинов Б.В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. второй (Протасовская эпоха и реформы 60-х годов). — Вильна: тип. „Артель Печатного Дела”, 1909. — С. 36 – 37.

954. ДАМО. — Ф. 410. — Оп. 1. — Спр. 246. — Арк. 4 зв.

955. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 54 – 55.

956. Мариуполь и его окрестности… — С. 206 – 207.

957. Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава… — С. 81.

958. Титлинов Б.В. Духовная школа… Вып. второй.. — С. 234 – 245; Freeze G.L. The Parish Clergy… — P. 220 – 224.

959. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 70.

960. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1859 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1860. — С. 84.

961. Викторовский П. Симферопольское духовное училище. Исторические материалы… — 1901. — № 3. — С. 145.

962. Там само. — № 3. — С. 138 – 147; № 4. — С. 205 – 214.

963. Серафимов С. Гавриил архиепископ Екатеринославский, Херсонский и Таврический… — С. 928 – 930.

964. Столетие Екатеринославской епархии… — 1876. — № 18. — С. 287.

965. Серафимов С. Гавриил архиепископ Екатеринославский, Херсонский и Таврический… — С. 937 – 939; Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 16 – 17; Серафимов С. Воспоминание о преосвященном Гаврииле… — С. 42 – 45.

966. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 118 – 125.

967. Флоровский Г. Пути русского богословия. — К.: Христианско-благотворительная ассоциация „Путь к истине”, 1991. — С. 196 – 199, 219 – 220.