Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Реформа духовної освіти

І.І.Лиман

Не можна сказати, що Петербург не усвідомлював вад, які мала структура духовних навчальних закладів імперії. Іменним указом від 18 грудня 1797 р. передбачалось збільшити вдвічі (з 2 до 4) кількість духовних академій в імперії [908]. На початку наступного, 1798, року указом Синоду єпархіальні архієреї були зобов’язані надіслати до Петербурга докладні відомості про кожну семінарію [909]. Базуючись на отриманих з єпархій даних 31 жовтня 1798 р. вийшов синодальний указ про порядок навчання в духовних академіях і семінаріях. Згідно з ним, кожна єпархія при-кріплялась до однієї з чотирьох академій, і єпархіальний архієрей мав кожні два роки направляти двох кращих учнів із місцевої семінарії до відповідної академії (обумовлювалось, що Новоросійський архієрей повинен був у цьому питанні взаємодіяти з Києвом). Кожна семінарія зобов’язувалась „мати відомості про порядок навчання” в тій академії, куди направлялись її вихованці, а на ректора цієї академії покладався обов’язок у разі потреби допомагати семінаріям своїми порадами. Як бачимо, ці вимоги передбачали певне узгодження програм духовних навчальних закладів двох рівнів. Разом з тим, цим указом посилювався контроль за системою освіти з боку центральної влади, і єпархіальні архієреї зобов’язувались давати Синодові докладний звіт про навчальні заклади [910]. У 1800 р. указом Синоду обумовлювалась обов’язковість наявності при кожній семінарії так званої „російської школи”, де мали навчатись ті особи, які за браком здібностей не могли проходити курс навчання в семінарії і чекали призначення [911]. У певному сенсі „російські школи” стали прототипом духовних училищ, заснованих у ході реформ 1808 – 1814 рр. [912]

Олександр І пішов у реформуванні системи духовної освіти набагато далі, ніж його попередник. Слідом за реорганізацією світських навчальних закладів було розпочате трансформування духовної школи. Його аналіз дає підстави погодитись із точкою зору І. Смолича, згідно з якою кожна окрема реформа не стільки мала на меті вдосконалення духовної освіти, скільки віддзеркалювала наявні на той чи інший момент політичні погляди, що мало наслідком недостатній рівень врахування потреб самої духовної школи. Ці реформи не ініціювались Синодом; він їх лише впроваджував, діючи під тиском панівного напряму політичної думки або державної влади, представленої синодальним обер-прокурором [913].

У 1808 р. створений роком раніше Комітет із вдосконалення духовних училищ подав імператору проект реформування системи духовної освіти. На цей проект значний вплив справили реформи освіти світської, розпочаті кількома роками раніше. З іншого боку, у деяких питаннях він став продовженням нововведень павлівських часів. На чолі системи духовних закладів стала Комісія духовних училищ, підпорядкована Синоду (пізніше це підпорядкування зберегло лише номінальний характер). Мережа залежних від Комісії закладів мала створити систему „парафіяльне училище – повітове училище – семінарія – академія”. Систему з великою долею централізації та уніфікації [914].

Наступним важливим кроком реформи стало складення проектів статутів кожної з чотирьох ланок системи. 27 серпня 1814 р. імператором було затверджено доповідь Комісії духовних училищ про додаткові правила до статуту духовних училищ, а 30 серпня проекти 4-х статутів: духовних академій, духовних семінарій, духовних повітових училищ і духовних парафіяльних училищ [915]. Вони стали логічним продовженням документів, підписаних імператором у 1808 р., і мали бути створені і конфірмовані кількома роками раніше, але цьому стали на заваді події, пов’язані із наполеонівською навалою.

Крім цих базових документів, до 1814 р. з’явилась ще ціла низка рішень вищих органів влади, які стосувались системи духовної освіти. Зокрема, впродовж 1801 – 1813 рр. було підготовлено 7 указів, які обмежували соціальну мобільність у першу чергу освічених представників духовної верстви, що обумовлювалось, зокрема, нестачею кваліфікованих парафіяльних священиків у державі.

Попри зміни в законодавстві, стан духовної освіти на півдні України на початку ХІХ ст. суттєво не поліпшився. Відсоток освічених священно- та церковнослужителів залишався низьким. Зокрема у 1814 р. по Олександрівському повіту маємо такі показники: серед священиків завершили повний курс лише 4%, пройшли неповний курс навчання 17%, решта в семінарії ніколи не навчалась. Не навчався там і жоден із дияконів. Серед дячків не завершили навчання 7%, а 93% ніколи і не відвідували духовних навчальних закладів. Серед паламарів відповідні показники становили 10% і 90% [916]. Серед 81 священно- та церковнослужителя, підлеглого Херсонському духовному правлінню, стосовно яких у формулярних відомостях 1815 р. є записи про рівень освіти, свого часу навчались у семінарії лише 6 [917]. Тож для півдня України не є справедливим висновок Г. Фриза про те, що до 1800 р. наявність освіти стала передумовою для отримання священства [918].

Єдина в краї семінарія продовжувала потерпати від тих же негараздів, що і в останній чверті XVIII ст.

Єпархіальні архієреї продовжували вести малоефективну боротьбу за направлення дітей духовних осіб на навчання [919].

Проблемним залишалось фінансування. Була продовжена практика закріплення семінарських учнів за парафіями з передачею на семінарію частини прибутків осіб, які реально діяли при церкві. Зрозуміло, що такі заходи не завжди знаходили підтримку серед останніх, і архієпископ Платон був змушений зобов’язати консисторію взяти під особливий контроль священно- та церковнослужителів, які висловлювали незадоволення і незгоду з такою системою [920]. У 1808 – 1810 рр. на державному рівні було запроваджене нововведення, яке мало позитивно вплинути на покращення фінансування духовних навчальних заходів, але відчутно вдарило по матеріальному забезпеченню церков і правах причтів використовувати наявні кошти. Йдеться про направлення в розпорядження Комісії духовних училищ грошей від продажу свічок [921].

Наприкінці 1815 р. єпархіальній владі довелось поновити таку, що існувала до 1799 р., практику збирання коштів на користь семінарських вихованців у спеціально влаштовані карнавки: інфляція вже давно „з’їла” додаткове державне фінансування, яке отримувалось навчальним закладом після 1798 р., тепер архієпископ наполягав, щоб священно- та церковнослужителі не лише переконували своїх парафіян до пожертв, але і самі вносили гроші в карнавки [922]. Таким чином, виникала ситуація, коли духовна особа не лише оплачувала навчання сина в семінарії, але і мала жертвувати на користь цього ж навчального закладу.

Єпархіальній владі не вдалось захистити семінарію і від проблем, пов’язаних із тривалою невизначеністю з місцем її постійного перебування. Після переїзду разом із єпархіальним керівництвом до Катеринослава семінарія зазнала поневірянь у зв’язку з неодноразовими переміщеннями з одного малопристосованого приміщення до іншого [923].

Посилання

908. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 821 – 823.

909. Там само. — Т. XXV. — С. 61 – 62.

910. Там само. — С. 426 – 431.

911. Там само. — Т. XXVІ. — С. 277 – 278.

912. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 397.

913. Там само. — С. 418 – 419.

914. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХ. — С. 368 – 395.

915. Там само. — Т. ХХХІІ. — С. 910 – 1002.

916. Новицкий Я.П. Личный состав и аттестация духовенства Александровского уезда… — С. 725 – 726.

917. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 812, 1156 – 1158.

918. Freeze G.L. Institutionalizing Piety. The Church and Popular Religion, 1750-1850// Imperial Russia. New histories for the Empire. — Bloomington-Indianapolis: Indiana University Press, 1998. — P. 213.

919. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 648. — Арк. 8; Спр. 672. — Арк. 1 – 24 зв.; Спр. 856. — Арк. 1; Спр. 1135. — Арк. 1; Спр. 1166. — Арк. 1 – 1 зв.

920. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 438.

921. Содержание духовно-учебных заведений и духовенства // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — № 19. — С. 172 – 177; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХ. — С. 552 – 554, 1273 – 1275.

922. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 84 – 84 зв.; ДАДонО. — Ф. ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 41. — Арк. 3 – 3 зв.

923. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии. — Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1907. — С. 17 – 21; Столетие Екатеринославской епархии… — 1876. — № 18. — С. 285 – 286.