Заснування семінарії

І.І.Лиман

Станом на 1775 р. система духовної освіти в Російській імперії, яка почала формуватись за часів петровських реформ, все ще залишалась досить нерозгалуженою. Не в кожній єпархії діяла семінарія. Тож не дивно, що при влаштуванні архієрейської кафедри в Полтаві не йшла мова про необхідність наявності такої установи в структурі єпархіальної влади. Втім, Євгеній (Булгаріс), „учений чернець”, не міг бути задоволеним тим рівнем підготовки, який виявляли кандидати на отримання місць при церквах під час розгляду їхніх справ у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Лише мізерна частина духовенства з’являлась до парафій, маючи за плечима спеціальну освіту. Слід було шукати способи вирішення проблеми незадовільної підготовки осіб, які служили при церквах. Шлях, до якого підштовхувала центральна влада, наголошуючи на необхідності при призначенні до парафій віддавати перевагу особам із духовною освітою, був важко здійсненим в умовах і нестачі самих священно- та церковнослужителів, і відсутності в єпархії семінарії.

Малоефективною виявилась і зроблена спроба примусити підлеглих духовного відомства отримати хоча б мінімум знань, необхідних для служіння. Наприкінці 1777 р. за указом Синоду до консисторії був надісланий катехізис. Консисторія розпорядилась: усім виписати його і вчити впродовж чотирьох місяців. По завершенні терміну, що відводився, всі священики, диякони та причетники мали скласти своєрідний іспит у протопопіях чи духовних правліннях. Як зазначив Феодосій (Макаревський), це спричинило „жахливійшу тривогу” [881]. Але призначення екзамену не дало бажаних результатів. На початку 1781 р., вже за Никифора (Феотокі), духовні правління отримали черговий указ стосовно екзаменування. Зазначалось, що правління повинні „ще раз” роз’яснити недбалим підлеглим необхідність вчити катехізис. Якщо б ті не вивчили його впродовж чотирьох місяців, інформація про них мала бути передана єпархіальному керівництву. Причому іспит у правліннях мали складати і священики з дияконами, і рукопокладені дячки та паламарі [882]. Про малоефективність такого іспиту свідчить те, що при об’їзді єпархії в 1788 р. вже архієпископ Амвросій відмітив все те ж незнання священиками катехізису [883].

Паралельно з такою перевіркою знань єпархіальна влада взялася за значно масштабнішу справу — влаштування духовної семінарії. Початок проекту був скромним. Булгаріс наказав влаштувати при Хрестовоздвиженському монастирі з архієрейських півчих школу з десятком учнів, які вже володіли читанням та письмом. У школі мали викладатись латина, короткий катехізис, арифметика, географія та історія. Майже одночасно Євгеній зробив ще два важливі кроки — направив до Синоду подання щодо дозволу на влаштування в єпархії семінарії і умовив колишнього гетьмана К. Розумовського передати його будинок навчальному закладу. Для добудови споруди, крім позики в монастиря, коштів, отриманих від штрафування підлеглих Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея, були використані гроші, спеціально зібрані як пожертви від дворянства, купецтва та духовенства.

З листопада 1778 р. запроваджена раніше школа діяла вже як єпархіальне училище (Ю. Катунін помилково приписує справу заснування училища митрополиту Гавриїлу (Бонулеску-Бодоні), який прибув до єпархії значно пізніше) [884]. Через консисторію всім духовним правлінням було наказано скласти списки дітей священнослужителів віком від 8 до 14 років, які не мали хвороб і вміли писати і читати. Списки складались на перспективу: поки що училище не могло вмістити всіх, хто відповідав зазначеним критеріям. Передбачалось, що ці діти будуть викликані піз-ніше. Поки ж наказувалось негайно з’явитись лише тим з них, які мали добрі високі голоси і не були старшими за 10 років.

Важливо, що Євгеній не передбачав обмеження контингенту уч-нів лише підлеглими духовного відомства. Звертаючись до дворянства та купецтва за матеріальною допомогою, архієпископ запропонував представникам цих верств віддавати своїх дітей на навчання до училища. Тут проглядає не лише бажання Євгенія зацікавити світських осіб у пожертвах на духовний заклад. Тісно спілкуючись із місцевим світським керівництвом, архієпископ добре знав про нестачу в освічених кадрах у губернських установах. Євгеній діяв згідно з традицією, притаманною Російській імперії в цілому — традиції, згідно з якою духовні заклади освіти готували поповнення контингенту світської бюрократії [885].

Дозвіл на відкриття в Слов’янській та Херсонській єпархії семінарії був отриманий уже наступником архієпископа Євгенія. 22 вересня 1779 р. з’явився іменний указ Колегії економії, яким передбачалось виділення на утримання закладу 2000 крб. на рік [886]. Прийняття такого рішення не було чимось екстраординарним для імперії. Слід сказати, що коли дослідники, які звертаються до історії семінарії в Полтаві, пишуть про указ від 22 вересня 1779 р., вони не згадують важливу деталь: такі ж суми цим же документом виділялись на утримання семінарій в Іркутській, Тамбовській і Олонецькій єпархіях, а низкою указів 1778 – 1780 рр. по 2000 крб. на рік було призначено для виплати іншим семінаріям. Тому не досить коректним є акцент, зроблений П. Знаменським, коли він писав, що гроші виділені завдяки Никифору (Феотокі), який скористався своїм перебуванням у Петербурзі при посвяті в архієреї [887]. Указ Синоду від 27 вересня 1779 р., складений на виконання волі Катерини ІІ, теж стосувався одразу чотирьох семінарій. Обумовлювалось, що єпархіальні архієреї мають на власний розсуд підібрати пристойні місця для влаштування закладів. Для Слов’янської єпархії було зроблене виключення в тому плані, що тоді як Іркутська, Тамбовська та Олонецька семінарії через нестачу „вчених людей” мали постачатись кадрами з інших єпархій, семінарія в Полтаві доручалась віданню місцевого єпархіального архієрея [888].

При формуванні керівного та викладацького складу семінарії були дотримані принципи, які мали місце і в кадровій політиці інших навчальних закладів імперії відповідного рівня: ректором призначався присутній консисторії (або навпаки, ректор ставав таким присутнім), а викладачі були представлені як духовними, так і світськими особами. Причому останні не обов’язково мали сповідувати православ’я. Так, до викладацького складу, сформованого під керівництвом новопризначеного ректора І. Яновського, увійшли кафедральний ключар І. Світайло, священик Г. Богуновський, француз П. Атон, німецький професор Шаль, відставний поручик фон Роткірх [889]. Відповідна кадрова політика проводилась і пізніше [890].

Змішаним був і склад вихованців. До нього увійшли як особи, переведені з Київської академії, Харківського колегіуму та Переяславської семінарії, так і направлені сюди на навчання діти священно- та церковнослужителів Слов’янської і Херсонської єпархії, а також сини дворян і купців Новоросійської та Азовської губерній. У 1788 р. з 259 учнів навчального закладу 59 мали походження не з духовного відомства, а в 1792 р. це співвідношення становило 327 і 81 [891].

При врахуванні, що загалом на початок 1790-х рр. в імперії одержувало освіту 13312 семінаристів, у Катеринославській і Херсонеса-Таврійського єпархії навчалось більше осіб, ніж у середньому припадало на кожну єпархію імперії. Разом із тим, чисельність семінаристів тут була меншою, ніж у більшості семінарій центральноросійських єпархій. Для порівняння, у 1790 р. у Ростовській семінарії навчалось 694, Коломенській — 645, Суздальській — 622, Рязанській — 532 особи [892].

Контингент вихованців поповнювався не так безпроблемно, як було бажано. Хоча, доводячи до духовенства єпархії звістку про дозвіл на влаштування семінарії, архієпископ Никифор і наказав негайно направити дітей священнослужителів до цього навчального закладу [893], не всі особи, яких стосувалось це розпорядження, поспішали його виконувати. Проблема не була знята і в наступні роки. Зокрема І. Яновський звернувся до Феотокі наприкінці вересня 1781 р. повідомляючи, що в єпархії діти священно- та церковнослужителів перебувають при батьках бездіяльно і не готують себе до отримання священства. Тому ректор просив архієпископа в черговий раз розпорядитись про направлення дітей на навчання [894]. Єпархіальне та се-мінарське керівництво і не підозрювало, що розпочало боротьбу, яка ще десятки років не приносила в повному обсязі потрібних результатів. Боротьбу за те, аби священно- та церковнослужителі не залишали дітей вдома, прагнучи якомога скоріше влаштувати їх до парафії, але йшли на витрати і віддавали їх у навчання [895].

Зобов’язуючи підлеглих духовного відомства вчитись, єпархіальна влада мала на увазі навчання саме в семінарії: діти священно- та церковнослужителів не були такими вільними в обранні закладу, як представники дворянства чи купецтва. У 1787 р. указом Катеринославської духовної консисторії священик І. Єлчинський був підданий штрафуванню за те, що віддав сина у навчання не до семінарії, а купцю, який обіцяв вивчити його ремесла годинникаря [896]. За правління Павла І можливість підлеглих духовного відомства отримувати освіту не в духовних установах була ще більш обмежена: синодальним указом від 31 жовтня 1798 р. заборонялось направляти учнів семінарії в інші навчальні заклади та у світське відомство без згоди Синоду [897]. Вже 7 березня 1799 р. були внесені зміни в порядок отримання відповідного дозволу. Відтепер без згоди Синоду не могли звільнятись у світське відомство лише студенти богослов’я і філософії [898]. Втім, Павлу І здалося, що поступка зроблена занадто велика, і 27 травня 1800 р. ним було заборонено звільняти семінаристів з духовного відомства без попередньої передачі кожної справи на особистий розгляд імператора [899]. У тому ж 1800 р. Синодом було підготовлено указ про перебування учнів у семінаріях до тих пір, доки вони не знайдуть місця при церкві [900].

Створення семінарії далеко не одразу суттєво вплинуло на стан освіченості священно- та церковнослужителів регіону. Феодосій (Макаревський), вивчивши формулярні списки 143 священиків за 1789 р., підрахував, що 122 особи відмічені такими, які не навчались взагалі, 17 довчились до риторики, філософії або просто „небагато”, і лише декілька були випускниками Київської академії та Харківського колегіуму [901]. Отже, лише 2 – 3% священиків були випускниками, а 12% пройшли неповний курс навчання. Жоден із синів священно- та церковнослужителів Феодосійської і Маріу-польської вікарної єпархії не був семінаристом ні на час проведення 4-ї ревізії, ані в 1795 р. [902]

Низький відсоток осіб, які завершили повний курс навчання, як і небажання багатьох духовних осіб віддавати дітей до семінарії значною мірою обумовлювався фінансовими проблемами, які спіткали і навчальний заклад, і самих священно- та церковнослужителів. Єпархіальному керівництву доводилось шукати шляхи покриття різниці між фінансуванням з казни і реальними потребами навчального закладу. Адже вже іменним указом від 22 вересня 1779 р. передбачалось, що утримання самої семінарії, вчителів і бідних учнів повинно здійснюватись із казенної суми, тоді як інші учні мали вчитись на батьківський кошт. Але і на декларовані потреби суми в 2000 крб. не вистачало. Тож одним із перевірених методів поповнення семінарського бюджету залишалось збирання пожертв у карнавки. Воно було запроваджене Никифором (Феотокі), стосовно розпорядження якого в указі консисторії зазначалось: хоча для фінансування семінарії і призначена сума, але оскільки на неї вже утримується 50 учнів-сиріт, виплачується жалування десятьом вчителям, купуються книжки та інші речі, керівництво не має можливості приймати тих багатьох сиріт, які висловлюють бажання вчитись [903]. Продовжували направлятись на користь семінарії штрафні гроші. Ще одним засобом, який застосовувався, було приписування семінарських вихованців до парафій на дияконські та церковнослужительські місця із виплатою певної частки відповідного утримання. З одного боку, це давало можливість фінансувати перебування учня в навчальному закладі, а з іншого, — вже під час навчання закріплювало за ним вакансію при церкві. У той же час вадами такої системи було недоукомплектування причту до моменту випуску учня із перекладанням його обов’язків на осіб, які реально знаходились при парафії.

Утримання в 2000 крб. на рік було збільшене на 1500 крб. згідно з іменним указом від 18 грудня 1797 р. Цим не робилось виключення для південноукраїнської єпархії — таку ж надбавку отримали ще 10 семінарій; 7 навчальних закладів стали отримувати на 2000 крб. більше ніж раніше, а 4 — на 1000 крб. [904] Сама надбавка не вирішила проблеми — вона лише частково покрила різницю між реальними потребами навчальних закладів і сумою, яка не змінювалась, незважаючи на інфляцію, впродовж більше 30 років.

До нестачі коштів додались і проблеми, пов’язані з переїздом семінарії слідом за єпархіальною владою до Новомиргорода [905].

Серйозним недоліком південноукраїнської, як й інших семінарій імперії, залишалась недосконалість програм навчання. А ці програми в Полтавській (Новомиргородській) семінарії оригінальними не були. Як не була оригінальною і методика викладання. Зокрема відомо, що в 1787 р. архієпископ Амвросій (Серебреников) передав префекту семінарії „порядок навчання” з рекомендаціями щодо читання базових дисциплін. Ці рекомендації були подібними до тих, що діяли в Московській академії, а також у семінарії Новгородської єпархії, де Амвросій раніше був ректором і вчителем богослов’я [906]. Не вдаючись у деталі, зазначимо, що головною вадою виступала відірваність семінарського курсу від вимог, що висувало служіння при парафіях, до якого, врешті-решт, і мало готувати навчання. Латина, до спілкування якою вчителям рекомендувалось схиляти семінаристів, мало допомагала духовним особам у взаєминах із парафіянами. Читанню ж і складанню проповідей, вмінню вести диспути навчали переважно у класах богослов’я та філософії, до яких „добирався” далеко не кожен з тих, хто вступав до семінарії.

Як відмічає Г. Фріз, певною проблемою була велика залежність семінарій імперії від персон єпархіальних архієреїв: більшість таких осіб були занадто перевантажені справами, щоб виконувати функцію, більшу за формальний нагляд, а тому фактично залишали навчальні заклади на-одинці з їхніми проблемами; деякі ж архієреї просто не підходили до керівництва семінаріями [907]. Для семінарії південноукраїнської єпархії останньої чверті XVIII ст. така проблема актуальною не була: перші архієреї краю були тісно пов’язані з семінарією, вважаючи її своїм дітищем, до того ж, як „вчені ченці” вони досить близько сприймали освітні проблеми.

Посилання

881. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 1021.

882. НКМ. — КП – 25092 / Арх – 8302.

883. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 224.

884. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму… — С. 14.

885. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… — С. 106 – 111; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава… — С. 42 – 43; Неводчиков Н. Евгений Булгарис… — 1875. — № 12. — С. 401 – 403; Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава… — С. 141 – 142.

886. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XX. — С. 868.

887. Знаменский П. Духовные школы в России до реформы 1808 года. — Казань: тип. Императорского Университета, 1881. — С. 513.

888. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 242.

889. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… — С. 120; Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава… — С. 142.

890. Столетие Екатеринославской епархии… — 1876. — № 19. — С. 290 – 292; М.П. Профессор философии в Новороссийской семинарии поручик Яков Артемов… — С. 129 – 131; Беднов В.А. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии. Выпуск І (до 1813 года). — Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1912. — С. 7 – 10, 82 – 83.

891. Беднов В.А. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии… — С. 1.

892. Freeze G.L. The Russian Levites… — P. 88.

893. НКМ. — КП – 25116 / Арх – 8326.

894. Новицкий Я. Из церковной летописи // Екатеринославские губернские ведомости. — 1888. — № 21. — С. 3.

895. Лиман І.І. Проблеми освіти дітей священно- та церковнослужителів на півдні України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Історико-філософська серія. — Випуск 1. — Мелітополь, 2001. — С. 69 – 75; Лиман І.І. Іов (Потьомкін), архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський, як організатор духовної освіти // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. Випуск 1. — Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. — С. 17 – 23.

896. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 119. — Арк. 1 – 1 зв.

897. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXV. — С. 426 – 431.

898. Там само. — С. 579.

899. Там само. — Т. XXVІ. — С. 165.

900. Там само. — С. 277 – 278.

901. Столетие Екатеринославской епархии… — 1876. — № 18. — С. 294.

902. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5387. — Арк. 85 зв. – 86 зв.

903. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Стр. 83. — Арк. 1.

904. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 821 – 823; T. XLIV. — Ч. ІІ. — С. 59.

905. Столетие Екатеринославской епархии… — 1876. — № 18. — С. 285.

906. Беднов В.А. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии… — С. 18 – 30.

907. Freeze G.L. The Parish Clergy… — P. 105.