Молитви за державну владу

І.І.Лиман

Ліквідація Вольностей Війська Запорозького відкрила нову сторінку у взаєминах офіційної церкви та мирян на півдні України. За часів Нової Січі лише не підпорядковані Кошу частини регіону повною мірою зазнали на собі заходи Петербурга, спрямовані на трансформацію церкви на „централізовану, раціоналізовану і професіоналізовану” організацію [1254]. Церква ж на землях самих Вольностей до 1775 р., знаходячись у значно більшій залежності від місцевої світської влади в особі Коша, аніж від вищих державних органів, зберігала зорієнтованість на інтереси парафіян, а не Російської держави. Руйнування Січі знаменувало для краю початок переходу до якісно нового рівня інтеграції його церкви в загальноімперські структури, а отже, і до орієнтації місцевого духовенства на нові для нього пріоритети.

У регулюванні імперською владою функцій православного духовенства знайшли вияв ті тенденції, які спостерігались у взаєминах держави з церквою: посилення бюрократизації, централізації, уніфікації, русифікації, закріплення за церквою ролі інституції, яка першочерговим завданням мала обслуговування потреб центральної російської влади. Тим самим Петербург прагнув перетворити духовенство всіх частин імперії, у тому числі і Південної України, на пастирів, домінантою в діях яких було чітке слідування розпорядженням центру. Система була спрямована на створення умов, аби підлеглі духовного відомства усвідомлювали: держава в особі вищих органів влади краще розуміє, що саме відповідає інтересам пастви.

Закріпленню такого усвідомлення повинно було сприяти те, що центральна світська влада мала законне право (щоправда, нею самою і взяте) своїми документами коригувати і доповнювати канонічне церковне регулювання обов’язків духовних осіб. Законодавство передбачало широкі можливості для залучення світською владою, у тому числі і місцевою, духовенства до реалізації планів і участі у сферах, прямо не пов’язаними з релігійним життям.

Зазначені тенденції мали місце, з певною специфікою, при регламентації всіх функцій духовенства, які слідом за І. Смоличем можна умовно поділити на внутрішню місію, що включала заходи церкви по відношенню до православного населення, і місію зовнішню [1255], якщо розуміти під останньою взаємини православної церкви не лише з особами, які відпали від „панівної” віри, але і з представниками всіх інших конфесій.

Звернемо увагу, що до виконання більшості функцій, які розглядаються нижче, залучались представники і парафіяльного, і військового духовенства, і чернецтва (останні переважно в особах ієромонахів та ієродияконів).

Будучи найбільш впливовою ідеологічною інституцією, церква використовувалась для насадження серед населення вірнопідданських почуттів, що досить рельєфно проявилось, між іншим, у регламентації проведення церковних служб. При всіх змінах і доповненнях, які були запроваджені в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. стосовно порядку проведення таких служб, неодмінно продовжували діяти положення, згідно з якими в релігійних спорудах мали проводитись служіння з нагоди народження та хрещення, обручення, вінчання, днів тезоіменитства, коронації, смерті не лише російських монархів, але і членів імператорської родини. У так звані „царські” дні богослужіння мало супроводжуватись особливими молитвами, акафістами та канонами.

Кожна зміна в складі династії Романових тягла за собою внесення доповнень у відповідну форму проголошення, обов’язкову для кожного причту. Вже самі форми проголошення імен членів імператорської родини, які систематично слухали парафіяни, служили могутнім засобом впливу на свідомість останніх у дусі виховання переконання, що монархічна влада і влада Бога нерозривні, і тому непокора першій автоматично означатиме непокору другій.

І духовні особи Південної України старанно виконували служби, що вимагались, причому не лише з огляду на ризик бути підданими покаранню за порушення: ідеологічна машина змогла вкорінити й у свідомості самого духовенства ті ж вірнопідданські почуття. Тож серед слідчих справ південноукраїнських консисторій і духовних правлінь знаходимо небагато випадків порушень при вшануванні в церквах імен членів імператорської родини. Причому і в них духовна влада знаходила не ідеологічне підгрунтя, а звичайне недбальство. Варто зважати, що проголошення імен вінценосних осіб не стало абсолютною новиною і для території Запорозьких Вольностей: після повернення козацтва в 1734 р. „під руку” російської імператриці в церквах Запорожжя також практикувалось вшанування православних монархів держави, якій офіційно служило Військо. Але якщо раніше імператорські імена проголошувались поряд з іменами кошового керівництва [1256], то після скасування Січі церква стала вшановувати імена російських світських можновладців. Запорозькі священики, які не бажали пристосовуватись до нових умов, скористались можливістю піти разом із своїми парафіянами за кордон або ж просто залишити служіння. Ті ж, хто зробив вибір на користь російської влади, намагався прислужитись їй, перш за все вбачали можливість робити це саме, вшановуючи керівництво імперії. Одним із таких священиків був Ф. Фомич, колишній запорожець і запорозький ієрей. Після ліквідації Вольностей він отримав кілька документів, які засвідчували його лояльність до нової адміністрації. Тож, проводячи слідство про відсутність Фомича у високоурочистий день на молебні та всенощній, консисторія навряд чи могла запідозрити в діях священнослужителя неповагу до верховної влади. Отож, навіть не маючи достатніх свідчень про правдивість слів духовної особи про те, що він пропустив службу через геморой, єпархіальна влада обмежилась накладенням штрафу в розмірі 10 крб. [1257] Коли ж Ф. Фомич звернувся до архієпископа з проханням звільнити від такого покарання, оскільки його відсутність у церкві не спричинила затримку у відправленні служб, а до того протопоп не штрафувався, Євгеній (Булгаріс) погодився і скасував штраф [1258].

Зрозуміло, що виказуючи повагу до монаршої персони заочно, при відвіданні вінценосними особами південного краю духовні особи були тим більше завзятими. Ми не маємо свідчень про інциденти, пов’язані із цим. Тут розстарались і єпархіальні архієреї, які, перестраховуючись, перед приїздом монархів детально інструктували підлеглих про правила поводження [1259].

Важливим засобом впливу на парафіян було проведення вдячних молебнів з нагоди перемог російської зброї [1260]. За розпорядженням Петербурга такі молебні служились у всіх церквах імперії незалежно від того, наскільки віддалений фронт бойових дій від регіону. Це мало створювати відчуття належності кожного до єдиної Росії, всякий успіх якої неодмінно є благом для всіх її громадян. Зауважимо, що в багатьох випадках до таких перемог були прямо причетні і самі мешканці Південної України, оскільки державна політика комплектації військових з’єднань передбачала участь у бойових діях формувань з різних регіонів. Приблизно таке ж ідеологічне навантаження, як і молитви з нагоди військових перемог, носили й молитви про відвернення небезпеки з боку противника.

Світська влада зберігала за собою і широко використовувала право давати „пропозиції” щодо проведення південноукраїнським духовенством молитов про припинення неврожаю, посухи і викликаного цим голоду, епідемій, про знищення шкідників [1261]. Причому іноді мали місце „пропозиції” із регламентацією суто релігійних аспектів проведення таких молитов, що в принципі мало знаходитись поза юрисдикцією світської адміністрації, але вважалось припустимим з огляду на реальний баланс сил світського і духовного відомств. Тож маємо циркуляр управляючого Катеринославською палатою державного майна, яким передбачалось „запрошення” духовенства та селян на Великдень після богослужіння вийти в поле і відслужити, згідно з „Великим Требником”, молебень про знищення ховрашків. Після молебню, згідно з циркуляром, слід було промовити заклинання святого мученика Трифона і розговітися безпосередньо в полі [1262].

Духовні особи залучались до заходів, що проводились світською владою: відкриття адміністративних установ, спуск на воду кораблів, освячення військових прапорів тощо, демонструючи підтримку небесни-ми силами дій в інтересах держави [1263]. Брало участь духовенство і в процедурах складання присяги у широкому спектрі варіацій останньої — від присяги у в’язницях, у карантинах, при виборах і до присяги на вірність монарху. Причому запрошення на такі процедури приходили до духовних осіб саме зі світських установ. Присяга містила формулювання „перед лицем Господа”, а отже, її порушення мало розглядатись не просто як брехня чи недотримання слова, даного світській владі, але як провини перед Богом.

Посилання

1254. Freeze G.L. Institutionalizing Piety… — Р. 210.

1255. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 5.

1256. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. — Одесса – Киев: „Элтон – 2” – „Гратек”, 2000. — С. 173; Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1908. — Вып. 4. — С. 114 – 118; Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 348.

1257. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 27 – 28.

1258. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… — 1875. — № 12. — С. 414 – 415.

1259. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 126 зв. – 127; Новицкий Я.П. Из церковной летописи // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 117 – 118.

1260. НКМ. — КП – 24970 / Арх – 8180; КП – 25092 / Арх – 8302; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 165. — Арк. 1 – 1 зв. 3; Спр. 218. — Арк. 1 – 1 зв., 6; Спр. 1105. — Арк. 2 – 2 зв.; Спр. 1042. — Арк.1; Спр. 1169. — Арк. 1 – 1 зв.; Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 1. — Арк. 113 – 113 зв.; Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 461 зв. – 462; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 298. — Арк. 32 – 32 зв.; Спр. 294. — Арк. 17 зв., 19; Спр. 302. — Арк. 13, 36 зв.; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 448; Т. ХХХІІ. — С. 486 – 487, 692 – 693, 905 – 906.

1261. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 16; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 301. — Арк. 1 – 29; В.Б. Письмо правителя Екатеринославского наместничества И.М. Синельникова к архиепископу Никифору Феотоки // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1909. — Вып. 5. — С. 113 – 114.

1262. Данилов В. Из дореформенной административной практики в Екатеринославской губернии // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 195 – 196.

1263. Учредение Екатеринославского наместничества. Высочайшие рескрипты // ЗООИД. — Т. IX. — Отд. ІІ. — С. 217; Горностаев Е.В. По страницам истории… — С. 53; Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII – ХІХ ст… — С. 208 – 210; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 1 – 1 зв.