Регламентація розлучення

І.І.Лиман

Складність регулювання умов, за яких могло відбутись вінчання, великою мірою визначила значну кількість документів, якими мало керуватись духовенство в питанні розірвання шлюбів.

Розлучення могло відбутись або в разі наявності відомостей про те, що шлюб був незаконним, або ж за ініціативи одного з подружжя.

Сама процедура розлучення зазнала деяких змін. До 1805 р. залежно від характеру справи єпархіальні архієреї в одних випадках могли самі приймати рішення про розлучення із подальшим інформуванням Синоду, а в інших були зобов’язані передавати вирішення питання Петербургу. Але указом Олександра І від 1 січня 1805 р. було зазначено, що влада архієреїв розлучати самостійно навіть у невідкладних випадках із ясними доказами незаконності шлюбів є „шкідливою”, оскільки тягне за собою зловживання. Тому відтепер заборонялось будь-яке рішення про розлучення виконувати на місці без попереднього розгляду справи Синодом [1341]. Указами наступних років заборона була підтверджена, хоча деякі доповнення до процедури і вносились [1342].

Порядок було змінено за Миколи І у рамках кампанії загального скорочення справочинства в установах імперії. Згідно з указом Синоду від 31 серпня 1832 р. про скорочення обсягів справочинства в синодальних конторах і консисторіях, єпархіальним архієреям було дозволено приймати остаточні рішення по справах про розірвання шлюбів у разі відсутності відомостей про одного з подружжя, якщо вони належали до селян або міщан. У разі незадоволення особи, яка подавала на розлучення, за останньою зберігалось право апелювати до Синоду [1343]. Синодальним указом від 24 лютого 1834 р. ці правила були поширені на шлюби осіб, підлеглих відомству військового поселення [1344]. Разом з тим, інші справи про розлучення мали продовжувати передаватись на розгляд Петербурга [1345]. І „Статутом духовних консисторій” було підтверджено, що в разі з’ясування незаконності шлюбу єпархіальне керівництво мало зноситись із світською владою для припинення спільного проживання подружжя, з обов’язковим поданням справи на вирішення Синоду [1346].

Звернемо увагу, що як згаданим положенням „Статуту духовних консисторій”, так і низкою документів, прийнятих раніше, обумовлювалась участь світських установ у питанні упередження та припинення незаконних подружніх стосунків. Одночасно законодавчо розмежовувались повноваження світської та духовної влади у відпові-дних питаннях.

Згідно з порядком, підтвердженим „Статутом духовних консисторій”, розірвання шлюбу відрізнялось від його припинення. Підставою для останнього була смерть одного з подружжя, у той час як розірвання могло відбуватись, крім випадків незаконності самих шлюбів, у разі заслання одного з подружжя на каторгу чи поселення, при наявності клопотання у випадку безвісної відсутності чоловіка або дружини, а також за позовом про розлучення. Основними підставами для самих таких позовів визнавались фізична нездатність чоловіка або дружини до подружнього життя та перелюб [1347].

Церква та держава апріорно були налаштовані проти розірвання шлюбів. Саме в цьому і полягала головна причина тих складностей, які встановлювались церковним і цивільним правом. У разі підозри в незаконності шлюбу така налаштованість проявлялась переважно в дотриманні великої обережності, аби випадково не розірвати стосунки, які насправді укладені з дотриманням усіх правил, а в інших випадках із міркувань відновлення попереднього, законного, шлюбу, якщо один з подружжя вступив у шлюб вдруге або втретє при наявності іншого чоловіка або дружини.

У випадках із розірванням подружніх зв’язків за позовом рішення приймалось ще обачніше, і тут існувало чимало застережень.

Стосовно фізичної нездатності подружжя обумовлювалось, що відповідний позов можна було подавати лише через три роки після вінчання, причому право на позов втрачалось, якщо така нездатність „не є природна” або виникла вже під час перебування особи в чинному шлюбі. Довести, що це не так, було важко. Звичайно, мало бути проведене і медичне обстеження. Дослідження консисторських документів Південної України свідчить, що на практиці такі справи далеко не завжди завершувались прийняттям рішення про розлучення.

Не набагато більшими були і шанси отримати розлучення, подавши позов із обвинуваченням у перелюбі [1348]. Зараз ми не ведемо мову про трактування як перелюбу подружнього життя в новому шлюбі при наявності іншого, законного, чоловіка або дружини.

Спеціально обумовлювалось, що для позитивного вирішення справи повинні бути серйозні докази, головними з яких визнавались лише два: свідчення двох або трьох очевидних [!] свідків перелюбу та народження дитини поза законним шлюбом. Інші докази, у тому числі наявність зізнання самого відповідача, не вважались достатніми, якщо тільки вони не доповнювали головні докази або своєю сукупністю не „виявляли злочин”.

Обумовимось, що загалом справ про перелюб, якщо під цим не трактувалось наявність в однієї особи двох чоловіків чи дружин, з якими вона була вінчана, південноукраїнською єпархіальною владою в період останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. розглядалось відносно небагато. Втім, ознайомлення з цими справами не дає підстав стверджувати, що така невелика кількість є свідченням того, що духовенство краю успішно виконувало функцію виховання парафіян щодо дотримання цнотливості і подружньої вірності. Значну частину повідомлень про перелюб духовна влада отримувала лише тоді, коли приховувати факти було вже неможливо, коли з’являвся на світ „плід гріха”. Траплялись, хоча і нечасто, звернення до духовної та світської влади сторонніх осіб, які піклувались про моральність оточуючих (щоправда, в багатьох випадках під таким піклуванням приховувався корисний намір, що і з’ясовувалось під час слідства). Найчастіше ж розслідування починалось за скаргою чоловіка або дружини, які бажали взяти новий шлюб. А на такий крок ішов далеко не кожен. Більше того, мало місце намагання „спустити на гальмах” справи, які вже почали розглядатись. Якщо для парафіян тут відігравало роль небажання розголосу і накладення єпитимії, то для родин духовних осіб, крім того, існували й інші резони. Адже церковне право передбачало, що у випадках, коли в перелюбі викривався священно-чи церковнослужитель, він підлягав виверженню. Зрозуміло, що від цього страждала і дружина. З іншого боку, коли винною виявлялась дружина духовної особи, то остання поставала перед альтернативою: продовжувати подружні стосунки і бути позбавленою священно- чи церковнослужительства або ж розлучитися. Отож, коли зраджений чоловік не бажав іти ні першим, ні другим шляхом, він не те що не наполягав на доказах щодо справи, але й робив усе від нього залежне, аби його дружина була виправдана. Показовою в цьому плані є справа стосовно дружини диякона І. Рокитянського, яка зізналась у перелюбі з двоюрідним братом чоловіка [1349]. Отож кількість слідчих справ не відповідала ступеню поширеності явища в південному краї.

Навіть при наявності очевидних доказів перелюбу єпархіальна влада, за якою низкою указів зберігалось право відмовляти в позовах про розлучення не передаючи справу до Петербурга (це повноваження центральна влада могла делегувати безболісно для себе), пріоритетом вважала збереження родини, створеної в результаті законного вінчання. Яскраве підтвердження цієї тези знаходимо в матеріалах слідства, яке розпочалось внаслідок прохання хорунжого Лазебнікова розлучити його з дружиною Меланією. Їй закидалось у вину пияцтво та перелюб, у яких вона погрузла в той час, як Лазебніков брав участь у війні 1812 р. і закордонних походах. У ході розслідування з’ясувалось, що і сам хорунжий перебував у незаконних зв’язках із двома своїми служницями, одна з яких, Терезія, була привезена ним у 1814 р. з походу і народила йому дитину. Рішення Катеринославської духовної консисторії, схвалене архієреєм, було категоричним: „Немає ніяких підстав для знищення цього шлюбу: оскільки, при всьому тому, якщо і дійсно вона, Григорієва, була відкрита в розпусті, то і сам чоловік її в рівному з нею злочині перебуває; для того йому, Лазебнікову, в проханні його… про розрив шлюбу його з тією дружиною його Меланією Григорієвою донькою відмовити, а привити їм обом правила подружніх обов’язків, важливість і святість їх, передати схиляти і поклонятися їх духовним отцям, щоб вони, забувши ті, що відбулись між ними, незадоволення і ворожнечу, жили спільно в мирі, любові і злагоді” [1350].

Не дивно, що при відсутності очевидних доказів отримати розлучення було майже неможливо. Щоправда, не для всіх. У разі втручання монарха справа вирішувалась так, як воліла вінценосна особа. Драматичне сімейне життя О. Суворова — приклад тому. Видатний полководець виявився безпорадним у стосунках із дружиною. Перебуваючи в другій половині 70-х рр. XVIII ст. на півдні України і повністю віддавшись справам служби, він пережив крах сімейного життя — дружина, яку Олександр Васильович залишив у Полтаві, зрадила йому, причому у Суворова були підстави вважати, що зрадила з його власним племінником. У 1779 р. Олександр Васильович подав позов про розлучення, і поки справа знаходилась у Слов’янській духовній консисторії, зробив спробу заручитись підтримкою Г. Потьомкіна, сподіваючись, що останній доведе справу до відома Катерини ІІ так, щоб та допомогла йому звільнитись від шлюбних уз. Після цього Суворов прибув до Петербурга, але там сама імператриця, Потьомкін і кронштадський протоієрей Григорій доклали зусиль, щоб примирити подружжя. У результаті Олександр Васильович попросив архієпископа Никифора (Феотокі) тимчасово зупинити справу про розлучення [1351]. Але затишного сімейного життя в подружжя вже не було. Після проживання певний час окремо від чоловіка Варвара Іванівна Суворова тепер уже сама прагнула розлучення. Причому не просто отримання свободи, а ще й одержання від чоловіка чималої грошової суми. У 1797 р. жінка скористалась холодним ставленням до Суворова Павла І, і останній розпорядився „повідомити графині Суворовій, що вона може вимагати від чоловіка за законом”. За такої високої підтримки Варвара Іванівна подала позов, у якому воліла розлучення, сплати чоловіком її 22-тисячного боргу, передачі їй будинку а також майна, яке мало приносити прибутку не менше 8000 крб. на рік. Павло І наклав резолюцію, згідно з якою Суворову мало бути об’явлено, що він повинен виконати бажання дружини. Ці події тоді штовхнули Олександра Васильовича на крайній крок: він звернувся до Павла з проханням дозволити піти в монастир [1352].

Статистика свідчить, що позитивне вирішення справ про розлучення було винятком, а не правилом. Так, у Катеринославській, Херсонській і Таврійській єпархії в 1836 р. було розірвано лише 5 шлюбів (4 — з причини наявності в одного з подружжя іншого чоловіка чи дружини, і 1 — через спорідненість [1353]. І в наступних роках кількість розлучень залишалась мізерною в порівнянні з чисельністю населення краю (див. додаток С).

Південноукраїнські єпархії не були в цьому плані якимсь виключенням: і в сусідніх українських єпархіях, і в цілому по державі кількість розлучень була незначною. Так, у 1840 р. по імперії було розірвано 198, у 1845 — 82, 1850 і 1855 — по 68, 1860 — 80 шлюбів [1354]. Але специфіка Півдня все ж давалась взнаки: тут, на відміну від ситуації в імперії в цілому, переважна більшість шлюбів розривалась з причини наявності у одного з подружжя іншого, законного, чоловіка або дружини.

Невелика кількість розлучень не означала непоширеність явища вінчання священиками Півдня таких пар. Зважаючи на всі складності, які зустрічали на своєму шляху позивачі про розлучення, цілком зрозуміло, чому і деякі з таких осіб, й інші мешканці південного краю, які розуміли невеликий шанс бути задоволеними в позові і тому не подавали його, обирали набагато ефективніший спосіб позбавлення небажаних зв’язків — утечу. Оскільки ж нове вінчання відбувалось не в тому населеному пункті, де мешкали законні чоловік або дружина, регіон значно ускладнював пошук втікачів і в той же час давав досить великий шанс довго жити в незаконних подружніх стосунках: сприяло цьому і заснування нових населених пунктів, і переселення сюди із-за кордону та інших частин імперії, і внутрішня міграція, деякий час не обмежена кріпосним правом, знаходження в краї великої кількості військових команд, які змінювали місце постійної дислокації. Особливо сприятливими такі умови були в останній чверті XVIII ст. З початку ж ХІХ ст. маємо вже тенденції зростання кількості викриття незаконних шлюбів світськими установами, передусім поліцією, оскільки саме в її компетенції знаходився розшук втікачів від поміщиків, а незаконні шлюби випливали на поверхню в ході розслідування випадків переховування збіглих.

У багатьох випадках священнослужителі, які проводили вінчання, і не підозрювали, що в одного із молодих уже є законна пара. Але деякі з духовних осіб, розуміючи, що великою є вірогідність залишитись непокараними, ризикували, навіть не маючи достатніх доказів відсутності перешкод для вінчання, зробивши укладення незаконних шлюбів чи не одним із головних джерел своїх прибутків, поставивши справу, що називається, „на потік”. Чутки про таких священиків поширювались досить швидко, і до них тягнулись миряни з інших парафій, які бажали залагодити свої справи в обхід закону. Коли ж порушення викривалось і починалось слідство, з’ясовувалось, що священики встигали незаконно обвінчати вже чимало пар [1355].

Посилання

1341. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVІІI. — С. 774.

1342. Там само. — Т. XXІX. — С. 106 – 108; Т. XXXІ. — С. 362 – 364, 759 – 760; Т. XXXІІ. — С. 4 – 5; Т. XXXІІІ. — С. 1113 – 1115; Собр. ІІ. — Т. ІІ. — С. 376 – 377.

1343. Там само. — Т. VІІ. — С. 591 – 592.

1344. Там само. — Т. ІX. — Отд. І. — С. 159.

1345. Там само. — Т. XI. — Отд. ІІ. — С. 207 – 208.

1346. Там само. — Т. XVI. — Отд. І. — С. 249.

1347. Там само. — С. 248 – 254.

1348. Лиман І.І. Духовний суд у справах про перелюб (кінець XVIII – перша пол. ХІХ ст.) // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 5. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2000. — С. 242 – 248.

1349. ДАДО. — Ф. 104. — Оп. 1. — Спр. 38. — Арк. 24 – 28 зв.

1350. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1218. — Арк. 30 зв. – 36.

1351. Лопатин В.С. Суворов и Потемкин. — М.: Наука, 1992. — С. 51 – 53.

1352. Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства (XVIII – начало ХІХ века). — СПб.: „Искусство–СПБ”, 1994. — С. 121 – 122.

1353. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 134.

1354. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год… — С. 45; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год… — С. 51; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год… — С. 51; Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 51; Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 67.

1355. ДАДО. — Ф. 104. — Оп. 1. — Спр. 24. — Арк. 50 – 51; Спр. 29, 30; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 174. — Арк. 1 – 8; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1201. — Арк. 16 – 19.