Проповіді

І.І.Лиман

У релігійно-моральному вихованні населення важливе місце відводилось проповідям і повчанням. З огляду на недостатній рівень підготовленості духовенства, в першу чергу сільського, хоча більшість південноукраїнських архієреїв останньої чверті XVIII ст. і намагались поширити складання проповідей підлеглими, заохочуючи їх до цього, великих успіхів такі заходи не мали.

Одним із кроків на шляху залучення духовенства до складання проповідей та повчань став указ Катеринославської консисторії від 26 лютого 1787 р., яким передавалось розпорядження Амвросія (Серебреникова), аби всі „вчені” протопопи, священики і диякони єпархії не лише читали повчання, надіслані з Синоду, але і самі їх складали, проголошуючи не менше шести на рік, причому „чим більше скажуть, тим більше доведуть радіння і ревність по посаді своїй”. Тексти проповідей і повчань наказувалось надсилати на розгляд архієрея. Втім, через рік з’ясувалось, що повчання зі всієї єпархії надіслали лише 5 протопопів і 11 священиків. Тож архієпископ наказав духовним особам обирати: або дати підписку про заборону користуватись пільгами, передбаченими для „вчених”, або ж, як і передбачалось раніше, проголошувати не менше шести проповідей на рік [1264]. Але і така погроза не мала бажаних наслідків. Духовенство і надалі обмежувалось переважно читанням того, що надсилалось із Петербурга [1265].

Показово, що ідея складання проповідей в останній чверті XVIII ст. підтримувалась не всіма представниками церковної ієрархії краю. Іов (Потьомкін), очолюючи Феодосійську та Маріупольську вікарну єпархію, суворо наказав усім підлеглим священикам, аби вони проповідей не складали і не промовляли, а натомість читали з богослужебних книг. Як відмітив з цього приводу протоієрей А. Лебединцев, таке розпорядження було викликане низьким освітнім рівнем грецького духовенства [1266]. Ситуація стала змінюватись лише з розвитком системи духовної освіти. Звернемо увагу, що в цьому плані кінець XVIII ст. став навіть деякою мірою кроком назад, оскільки за часів Нової Січі запорозьке козацтво віддавало перевагу таким духовним особам, які промовляли „не по писаному”. Однією з причин такого стану речей було проведення на всіх рівнях курсу на так зване „купночиніє”, тобто приведення церковного життя і практики богослужіння до єдиного чину, в основу якого були покладені московсько–візантійські традиції [1267]. Причому „купночиніє” запроваджувалось при суворому контролі за тим, аби священики не висловлювали думок, які не відповідали інтересам держави. Засобом такого контролю і була попередня цензура проповідей і повчань, яка полягала, зокрема, у вже згадуваній перевірці з боку єпархіальних архієреїв. За Миколи І перевірка була посилена в рамках загальних заходів щодо запровадження більш жорстких правил духовної цензури. „Статутом духовних консисторій” обумовлювалось, що в церквах під час служб священнослужителі зобов’язані читати повчання за спеціально визначеними книгами, а ті, хто отримав належну світу, повинні проголошувати і власні повчання, які відповідають поняттям і потребам місцевих „слухачів”. Такі повчання мали попередньо подаватись благочинному або цензору. Якщо з якихось причин повчання не були передані на розгляд заздалегідь, вони мали бути перевірені після проголошення [1268].

З приходом до влади Олександра ІІ тиск цензури було послаблено, що дало духовним особам можливість висловлюватись вільніше.

Рамки, у які ставились проповіді та повчання законодавством, робили їх переважно безликими та загальними. Виключення становили проповіді та повчання деяких єпархіальних архієреїв, які належали до „вчених ченців”, інтелектуальної еліти духовної верстви і держави в цілому. Серед південноукраїнських єпархіальних архієреїв найбільше визнання на цій ниві заслужили Інокентій (Борисов) і Димитрій (Муретов). Хоча і ці особи мали бути обережними у своїх висловлюваннях. На тому ж Інокентію довго лежало тавро особи, запідозреної в неправильному тлумаченні православ’я через те, що на початку кар’єри він припустився деяких вільних висловлювань своїх поглядів.

Петербург міг визначати залежно від ситуації в державі тематику проповідей і повчань, які мали читатись у всіх частинах імперії. Між іншим, неодноразово давались розпорядження щодо наставляння селян у дусі покори поміщикам, про переконання парафіян не противитись щепленню.

Одним із приводів для складання проповідей і повчань була та чи інша політична подія, і тому проповідники виступали в ролі осіб, які доносять до населення ставлення церкви до конкретних дій світської влади. Не дивно, що остання, з одного боку, була зацікавлена в читанні священиками проповідей і повчань, а з іншого, — прагнула тримати їхній зміст під контролем.

З огляду на формалізацію і контроль за проповідями і повчаннями вони часто не мали належного впливу на парафіян, не підвищували авторитет священиків. Вельми показовим у цьому сенсі є той факт, що парафіяни Покровської церкви селища Возсиятського Єлизаветградського повіту в другій половині 80-х рр. ХІХ ст. з найбільшою теплотою згадували про священика Онуфрія Феодорова, який служив при храмі до 1846 р. Отець Онуфрій ніколи не промовляв, не читав вчених проповідей. Натомість, як згадували старожили, він казав про Бога і віру просто, ясно і голосно, „так що ми його розуміли, слухали, і слово його лягало прямо в душу”. Про тих же трьох священиків, які служили після смерті Феодорова, в народній пам’яті згадок не залишилось [1269].

Посилання

1264. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 38.

1265. Там само. — Спр. 173. — Арк. 24 зв.; Спр. 219. — Арк. 2 – 24.

1266. Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии… — С. 54 – 55.

1267. Історія релігії в Україні… — С. 217.

1268. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 222.

1269. Поручик П. Историческая записка о Свято-Покровской церкви селения Возсиятского и ее приходе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1887. — № 19. — С. 778.