Регламентація богослужіння

І.І.Лиман

Під контролем знаходились не лише зміст, але і форма проведення богослужінь. Єпархіальній владі довелось докласти чимало зусиль, добиваючись уніфікації відповідних дій своїх підлеглих. Особливо помітними були розходження в практиці богослужіння в останній чверті XVIII ст., коли контингент південноукраїнських духовних осіб був своєрідною збірною колишніх підлеглих різних єпархій, у тому числі і закордонних, із неоднаковим ступенем уніфікації богослужебної практики. Тож не дивно, що архієпископом Амвросієм було відмічено поширення таких порушень передбачених „Служебниками” правил, як входження в церкву в супроводі дзвоніння в усі дзвони, не зачиняючи царських воріт до причастя, служіння на килимах, сходження з вівтаря з посохом із поданням священикам руки для цілування, вихід після відправлення літургії через царські ворота тощо. Архієпископ заборонив відправляти служби не за Служебником і привносити в них щось зайве, за власним розсудом [1277].

І все ж порушення фіксувались і надалі. Сама форма проведення богослужінь значною мірою залежала від того, якою її воліли бачити єпархіальні архієреї. Показовими є відмінності вимог, які висувались Іовом (Потьомкіним) та Інокентієм (Борисовим). За спогадами сучасників, при архієпископі Іові богослужіння здійснювались найтривалішим способом, без скорочень і яких-небудь послаблень, причому саме читання виконувалось дуже голосно і повільно [1278]. Натомість звичайне напучення, яке давав при об’їзді єпархії архієпископ Інокентій, формулювалось так: „Пам’ятайте, парафіяльна церква не монастир; тут і вагітна жінка стоїть, в іншої на руках грудне немовля, а цей цілий тиждень не розгинав спини, ходячи за плугом. А тому я не вимагаю, щоб ви все читали, передбачене Уставом, але вимагаю суворо, в ім’я Бога і користі пасомих вами, щоб ви читали врозумливо і з душею” [1279]. Сам Інокентій промовляв молитви розмовною інтонацією, і завдяки йому подібний стиль читання за богослужебними книгами поширився по всій Херсонській і Таврійській єпархії [1280].

Уніфікаторські заходи у сфері богослужіння мали сприяти насадженню російської мови. Читання проповідей, повчань, надісланих із Петербурга законодавчих документів, контроль за змістом промов служили засобами денаціоналізації православної церкви. Разом із тим, процес не був миттєвим і всеохоплюючим. Інтереси колонізації вимагали більш гнучкої мовної політики по відношенню до іноземних переселенців. Зокрема зберігалось право відправляти богослужіння рідною мовою для греків, що обумовилось, зокрема, і особливою роллю, яка відводилась цьому етносу в заселенні південного краю, і прагненням російської влади демонструвати спадкоємність візантійської моделі православ’я (згадаймо тут і велику роль, яка відводилась грецькій мові в програмах духовних навчальних закладів). Тож у грецьких поселеннях, влаштованих у Північному Приазов’ї, і в останній чверті XVIII, і на початку ХІХ ст. служби продовжували відправлятись грецькою мовою і за грецькими богослужебними книгами [1281]. Причому навіть у тих населених пунктах, чиї мешканці у побуті традиційно продовжували користуватись татарською чи турецькою: селяни, не розуміючи змісту, заявляли, що їм „приємний тон” богослужінь [1282]. Як зазначив священик Ф. Васильєв, у селі Карані турецькою, більш зрозумілою для парафіян, мовою священики промовляли лише іноді, „відповідно до випадку й обставин” [1283]. З великою долею вірогідності можна припустити, що такі „випадок і обставини” виникали тоді, коли до відома парафіян треба було донести важливу інформацію, упередити їх від небажаних для влади дій.

Грецькою мовою проводились богослужіння і за межами Маріупольського повіту, в храмах, парафії яких складались із греків [1284]. Втім, згодом російська мова поступово посилила свої позиції. Ще за часів існування Феодосійського та Маріупольського вікаріатства грецька Магдалинівська церква в Маріуполі вікарним єпископом Дорофеєм була передана росіянам [1285]. Хоча в самому Криму більшість православних парафіян становили греки, було поширене перебування при тамтешніх церквах російських священиків (переважна частина грецького духовенства залишили півострів разом із митрополитом Ігнатієм). Зокрема в Сімферополі, де не було жодної грецької церкви, греки були приписані до російського храму, чий причт не володів їхньою мовою [1286]. Із влаштуванням у Маріуполі духовного правління у підпорядковані йому церкви грецькі і російські священики призначались уже по черзі, причому другі проводили служби російською мовою [1287]. У 30-х рр. ХІХ ст. припинилось служіння грецькою в ряді храмів за межами Маріупольського повіту [1288].

Відповідна мовна політика в повному обсязі поширювалась і на таку сферу взаємин духовенства з парафіянами, як участь у таїнствах. Ця церковна справа також піддавалась регламентації державою. Світська влада, крім того, забезпечувала умови для прийняття таїнств парафіянами, законодавчо розписуючи прийняття таких із них: 1) хрещення; 2) причастя; 3) сповіді; 4) шлюбу [1289].

Суто стосовно порядку хрещення немовлят упродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. узаконень з’явилось небагато. При здійсненні цього таїнства священнослужителі мали продовжувати керуватись Святим Писанням, канонами і правилами Святих Апостолів, Вселенських і Помісних соборів [1290]. Деякі доповнення та роз’яснення до проце-дури були внесені указом Олександра І від 23 березня 1805 р., що називав як підстави для дозволу хрещення немовлят не в церкві слабкість здоров’я цих дітей і холод у храмі [1291]; указом Миколи І від 9 жовтня 1832 р., який забороняв приймати прохання про хрещення дітей від шлюбів іновірців і православних не за обрядом „панівної” церкви [1292]; синодальним указом від 18 червня 1834 р., який регламентував, що дійсними хресними батьком і матір’ю слід вважати лише одну з пар, присутніх при хрещенні [1293]; синодальними указами від 23 травня 1836 і 27 серпня 1837 р., що уточнювали мінімально допустимий вік осіб, які могли бути хресними батьком і матір’ю [1294]. Деякі уточнення були внесені і „Статутом духовних консисторій”, у якому обумовлювалось, що священик, який через недбальство допустить смерть немовляти без хрещення, має усуватись від місця і переводитись у причетники до каяття та виправлення, а також передбачалось, що в разі загрози життю немовляти хрещення має здійснити будь-який священик, що знаходиться поруч, але з обов’язковим наданням про це письмового свідоцтва, якщо новонароджений належить до іншої парафії [1295].

На півдні України, особливо в місцевостях, які лише нещодавно почали активно колонізуватись, здійснення контролю за дотриманням усіх правил хрещення було досить проблематичним. Так само, як і самé їхнє точне дотримання в умовах нестачі релігійних споруд. Для самих же парафіян було набагато важливіше аби їхні новонароджені діти найшвидше охрестились і тим самим сприйняли Божу благодать, аніж щоб це відбулось точно згідно з літерою законів, про які більшість з них мала досить приблизне уявлення. Характер цього уявлення певною мірою визначався традиціями тієї місцевості, звідки прибули такі парафіяни, а у випадку з автохтомним населенням — традиціями самого Півдня, зокрема, тими, що склались за запорожців. Духовенство ж, зацікавлене в отриманні платні за требу і в підтриманні добрих стосунків з парафіянами, а в той же час у витраті меншої кількості часу на відповідну процедуру, часто свідомо йшло на порушення, тим більше в умовах, коли через ті ж далекі відстані і ще не чітку налагодженість контролю існувала велика вірогідність, що про таке порушення не дізнається духовне керівництво. Це ж керівництво, коли й отримувало відповідні відомості, в умовах поширеності таких „неподобств”, як головний засіб їх упередження, могло використовувати лише чергове підтвердження духовенству неприпустимості робити подібне в подальшому. Серед найбільш поширених порушень в єпархії архієпископом Никифором (Феотокі) називались присутність при хрещенні великої кількості восприємників (хрещених батьків і матерів), проведення таїнства не в церквах, а в хатах, хрещення не зануренням у воду, а обливанням. Тому в 1780 р. до церков єпархії був розісланий консисторський указ про необхідність припинити таку практику. Але вже на початку 1782 р. архієпископу довелось через духовні правління та закажчиків зобов’язати духовенство, яке знаходилось при парафіях, розшукати в себе указ 1780 р., перечитувати його і неодмінно діяти саме згідно з цим документом, а не так, як вони продовжували вчиняти [1296]. Звернемо увагу, що заборона хрестити обливанням, на якій наполягав Никифор, не була сприйнята багатьма духовними особами через те, що вони звикли вважати за правильний саме цей спосіб. Як зазначав І. Огієнко, „в хрещенні Москва вимагала від нас тільки погруження (занурення), тоді як у нашій [українській] церкві широко знане й обливання” [1297]. Традиція була дуже живучою, і в 1839 р. архієпископ Херсонський і Таврійський Гавриїл (Розанов) затвердив указ по боротьбі з тим, що в його єпархії одні священики при хрещенні немовлят занурювали в воду, а інші обливали. В указі зазначалось, що оскільки занурення є давній православний звичай, і більшість священиків саме таким способом здійснюють таїнство, всі особи, які будуть хрестити обливанням, мають штрафуватись [1298]. І це при тому, що джерелами церковного права хрещення обливанням визнавалось дійсним [1299].

Заплутанішою була регламентація хрещення представників інших конфесій, і центральна влада, у тому числі і світська, приділяла цьому значно більше уваги. Докладніше це буде розглянуто в параграфі про місіонерську діяльність парафіяльного духовенства.

Посилання

1277. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 1 – 1 зв.

1278. Миляновский Ф. Памятная книжка… — С. ХХХІХ.

1279. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 197.

1280. Миляновский Ф. Памятная книжка… — С. LXI.

1281. ДКМ. — КБ – 102; КБ – 122; КБ – 123; КБ – 124; КБ – 127; КБ – 128.

1282. Джуха И.Г. Одиссея Мариупольских греков: очерки истории. — Вологда: „ЛИС”, 1993. — С. 127.

1283. Васильев Ф. Историко-статистическое описание Константино-Еленинской церкви и прихода при ней // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1873. — № 3. — С. 38.

1284. Греческая церковь Троицы в Одессе, 1808 – 1809… — С. 62; Абдуллаева М.А. Греческие храмы и монастыри Крыма в конце XVIII – начале ХХ века // Греция и славянский мир. Сборник научных статей. — Симферополь: „Крымский Архив”, 2002. — С. 29; Сапожников И.В., Белоусова Л.Г. Греки под Одессой… — С. 120.

1285. Мариуполь и его окрестности… — С. 104 – 105.

1286. ДААРК. — Ф. 343. — Оп. 1. — Спр. 35. — Арк. 18.

1287. Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків… — С. 83; Мариуполь и его окрестности… — С. 105.

1288. Абдуллаева М.А. Греческие храмы и монастыри Крыма в конце XVIII – начале ХХ века… — С. 29; Сапожников И.В., Белоусова Л.Г. Греки под Одессой… — С. 121.

1289. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 62.

1290. Практическое изложение церковно-гражданских постановлений в руководство священнику на случаи совершения важнейших треб церковных. Изд. 4-е. — СПб.: тип. А. Траншеля, 1870. — С. 5 – 23.

1291. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 912 – 913.

1292. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІІ. — С. 691 – 692.

1293. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 1. — Арк. 187 зв. – 188.

1294. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІ. — Отд. І. — С. 551 – 552; Т. ХІІ. — Отд. І. — С. 728 – 729.

1295. Там само. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 234, 246.

1296. НКМ. — КП – 25111 / Арх – 8321.

1297. Огієнко І.І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 Т.: Т.1 – 2. — К.: Україна, 1993. — С. 206.

1298. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 2. — Арк. 18 зв. – 19.

1299. Практическое изложение… — С. 9.