Регламентація сповіді та причастя

І.І.Лиман

З кінця XVII ст. держава поставила під свій контроль прийняття таїнств каяття (сповіді) та причастя. Сама регламентація центральною владою мала на меті не тільки примус до щорічної сповіді, але й контроль за рухом населення. Піклування про те, аби парафіяни періодично були присутні на сповіді, покладалось не лише на духовних осіб, але й на світську владу: в Петербурзі чудово розуміли, що священики самостійно не впораються з цим завданням, не маючи достатніх важелів впливу. Тому, зокрема, нагляд за проходженням сповіді нижніми військовими чинами покладався на військове ж керівництво [1300], а за сповідуванням та причащанням мешканців казенних поселень — на волосних голів і сільських виборних [1301].

Запроваджені Петром І штрафи за пропуск сповіді діяли до 1801 р., хоча в порядок та умови їхнього стягнення вносились певні зміни [1302]. Січневим 1801 р. синодальним указом, який з’явився внаслідок затвердження Павлом І відповідної доповіді, практика накладення штрафів на осіб, які не були у сповіді та причастя, припинялась, і замість неї передбачалось осудження парафіяльними священиками та накладення церковної єпитимії [1303].

За Миколи І було підписано низку указів, якими запроваджувались заходи для уникнення причащання православних за обрядами інших християнських церков і, навпаки, проти допуску до сповіді та причастя осіб, які не приєднались до православ’я [1304]. Виключення було зроблене тільки стосовно уніатів. 14 серпня 1836 р., під час активних дій щодо переходу представників цієї конфесії в „панівну” віру з’явився секретний синодальний указ, яким священикам наказувалось допускати до сповіді та причастя уніатів з тим, аби після цього останнім заборонялось залишатись в уніатстві [1305].

10 лютого 1833 р. з приводу того, що світською владою подавалось багато справ, які передбачали накладення єпитимії за непроходження сповіді та причастя, а зі сповідних відомостей випливало, що велика кількість населення ухилялась від прийняття цих таїнств, Синод видав указ, що зобов’язував єпархіальне керівництво вжити додаткових заходів для виправлення ситуації. Між іншим, до цих заходів мало входити і читання в церквах повчань, „які виховують поняття народу”. Причому для священиків, які не мали достатньо здібностей щоб скласти такі повчання, єпархіальні архієреї зобов’язувались написати їх самі, а після перевірки текстів Синодом надрукувати і роздати по церквах своїх єпархій [1306]. Напевно, указ не дав бажаних результатів, і 8 грудня 1835 р. вийшов новий указ Синоду, яким передбачались нові заходи щодо контролю за проходженням парафіянами сповідування та причастя [1307].

Не були обійдені увагою обов’язки щодо причастя та сповіді і в „Статуті духовних консисторій”. Обумовлювалось, що єпархіальна влада повинна мати „особливе” піклування, аби парафіяни щорічно приймали ці таїнства. Передбачалось, що відомості про тих, хто два або три роки пропустив сповідь та причастя, мали подаватись архієрею, а той повинен особисто або через підлеглих переконувати порушників виконати християнський обов’язок. При цьому єпархіальний архієрей мав право в разі потреби накладати єпитимію. Якщо ж такі заходи виявлялись неефективними, духовна влада повинна була звертатись за допомогою до влади світської [1308].

Сповідування мало аспект, важливий для світської влади і в той же час небезпечний для самих парафіян, що відштовхувало деяких із них від прийняття цього таїнства. Хоча, згідно зі 147 правилом Карфагенського Помісного собору, духівник був зобов’язаний зберігати таємницю сповіді, у 1722 р. Синод від імені Петра І видав указ, яким священики під загрозою суворого покарання зобов’язувались доводити зміст сповіді владі в разі, якщо той, хто сповідувався, задумав дії проти держави або монарха. Це було відвертим втручанням у сферу церковних канонів, але відповідний порядок діяв і був підтверджений, зокрема, Зводом законів 1832 р. [1309] Обумовлювалось, що духівник повинен негайно доповідати про того, хто мав „злий намір проти царя та держави”, не пояснюючи одразу, у чому ж цей намір полягав. А вже після того, як підозрюваний буде взятий під варту, духівник зобов’язаний докладно переказати все почуте на сповіді стосовно протиправного наміру [1310].

Певною мірою несумлінне дотримання деякими парафіянами обов’язку сповідуватись було викликане недбалістю самих священиків при здійснені цього таїнства. Наприкінці XVIII ст. Гавриїл, митрополит Новоросійський і Дніпровський, в ухвалі консисторії писав, що до його відома доходила інформація про багатьох священиків, які при сповіді парафіян „вчиняють необачно”: перед усім присутнім у церкві народом дуже швидко і без належного випробування гріхів та наставляння сповідують, чим викликають справедливі нарікання парафіян. Тому було наказано суворо підтвердити всім священикам єпархії заборону проводити сповідь таким чином, і необхідність дотримуватись правил, згідно з якими після підготовчої до сповіді молитви парафіяни повинні виводитись із церкви, і вже по одному сповідуватись [1311]. Інокентій (Борисов) був змушений роз’яснювати підлеглим, що сповідь має проводитись із „належним сумлінням, благоговінням і розсудливістю духовною”, пам’ятаючи, що це один із найсильніших засобів впливу на моральність населення і в той же час завоювання поваги і любові з боку парафіян [1312]. Втім, порушення, відмічені свого часу митрополитом Гавриїлом, і надалі мали місце як на півдні України, так і в інших регіонах. У четвертому видані „Практичного викладення церковно-цивільних постанов у керівництво священику на випадки здійснення важливіших треб церко-вних”, яке побачило світ у 1870 р., наводились подібні ж приклади, і священики знову застерігались проти таких дій [1313]. Та й самі священики не завжди були гідним прикладом для парафіян у проходженні сповіді: незважаючи на те, що вони були зобов’язані сповідуватись спеціально обраним духівникам, не всі духовні особи сумлінно виконували цей обов’язок, з чим теж боролась єпархіальна влада [1314].

Попри детально розроблені заходи по фіксації проходження таїнства у сповідних розписах, знаходимо чимало дорікань єпархіального керівництва підлеглим за недбале ведення таких документів, внесення до них неправильних даних, виправлень, несвоєчасне направлення книг до духовних правлінь або взагалі не ведення відповідних записів. На півдні України і в цьому давався взнаки процес активної колонізації та перекроєння церковно-адміністративних кордонів. У грудні 1777 р. священик каплиці слободи Великі Бучки С. Дараган на допиті в Самарському духовному правлінні показав, що не подавав сповідних розписів, оскільки свого часу просив Водолазьке (Катерининське) духовне правління, під юрисдикцією якого він знаходився, роз’яснити правила складання цих документів, але ні пояснень, ні форм не отримав. Потім же, коли слобода була причислена до відомства Самарського духовного правління, Дараган навіть не знав про своє перепідпорядкування, не отримавши про це ні усного, ані письмового повідомлення, а тому і не міг надіслати новому керівництву сповідних розписів [1315]. Не відсилались розписи і з тих населених пунктів, про існування в яких релігійних споруд духовна влада впродовж ряду років взагалі не мала відомостей, оскільки храми були влаштовані без узгодження з єпархіальним архієреєм [1316]. До зайняття посади вікарія Феодосійського і Маріупольського Іовом (Потьомкіним) не складали сповідних розписів грецькі священики краю [1317].

Посилання

1300. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 871.

1301. Там само. — Т. ХХІV. — С. 672 – 677.

1302. Там само. — Т. ХХ. — С. 20 – 21, 1022 – 1023.

1303. Там само. — Т. ХХVІ. — С. 521 – 523.

1304. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІ. — Отд. І. — С. 145 – 146; Т. ІХ. — Отд. І. — С. 54 – 55; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 299. — Арк. 16; ДАХО. — Ф. 259. — Оп. 17. — Спр. 21. — Арк. 40 зв., 46 – 46 зв.

1305. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 9. — Арк. 8 зв. – 9.

1306. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. VІІІ. — Отд. І. — С. 90 – 91.

1307. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 299. — Арк. 3.

1308. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. — С. 223.

1309. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 61 – 62.

1310. Практическое изложение… — С. 110.

1311. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 361. — Арк. 1.

1312. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 41.

1313. Практическое изложение… — С. 91 – 93.

1314. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1201. — Арк. 42 – 47.

1315. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 90 – 92.

1316. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 64. — Арк. 1 – 4.

1317. Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии… — С. 54.