Духовний суд

І.І.Лиман

Важливою сферою взаємин духовного відомства та мирян був духовний суд, якому особи світського звання підлягали не лише по справах про незаконні шлюби, про припинення і розірвання шлюбів, підтвердження фактів вінчань і народжень від законних шлюбів, але і в цілому по справах про проступки та злочини, за які передбачалось накладення церковної єпитимії. Порядок такого покарання базувався на правилах Святих Отців, постановах церковних Соборів, „Духовному регламенті”, а також документах вищих органів влади останньої чверті XVII – середини ХІХ ст. Зокрема синодальним указом 1780 р. єпархіальним архієреям наказувалось при накладенні покарання брати до уваги всі особливості і обставини кожної справи, з особливою обачністю накладаючи заборону причащання святих тайн [1366]. У 1785 і 1801 рр. сенатськими указами було підтверджено заборону накладення єпитимії світською владою [1367], а в 1797 р. синодальним указом запроваджено порядок, згідно з яким єпархіальні архієреї стали представляти на розгляд Синоду лише ті справи про накладення єпитимії, при вирішенні яких виникали складності [1368].

Наприкінці XVIII – в першій чверті ХІХ ст. було прийнято кілька документів стосовно порядку духовного покарання особового складу збройних сил: заборонялось відривати військових від служби на час єпитимії, питання накладення духовного покарання на військових вилучалось із компетенції єпархіальних архієреїв і передавалось обер-священику армії і флоту, регламентувалась передача таких справ на розгляд Синоду [1369]. У 1818 р. сенатським указом обумовлювалось, що єпитимія мала проходитись злочинцями за місцем заслання, а не за місцем попереднього проживання [1370].

Більш детальній регламентації накладення покарання і визначенню переліку діянь, за які воно передбачалось, було приділено увагу „Статутом духовних консисторій”, „Уложенням про покарання кримінальні та виправні” 1845 р., томом XV Зводу Законів і поправками до нього [1371]. Спеціально зазначалось, що церковне каяття накладається на мирян єпархіальною владою за проступки та злочини, які відкрилися за справами духовного відомства, або ж за вироками світських присутніх місць, тоді як термін і порядок проходження єпитимії визначається залежно від характеру порушень і на основі церковних правил. У 1859 р. було внесено зміни до порядку направлення жінок до монастирів [1372], а в 1861 р. іменним указом уточнено процедуру суду над особами, які вчинили замах на самогубство [1373].

Варто звернути увагу, що тісний зв’язок держави і церкви проявлявся не лише в тому, що духовному суду підлягав ряд діянь, які прямо не стосувались релігійної сфери, але і в праві держави переслідувати за злочини проти віри. В останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. з’явилась ціла низка рішень вищих органів державної влади, які регламентували права світського суду на розгляд релігійних злочинів [1374].

У судовій практиці на півдні України застосовувався широкий спектр форм єпитимії, передбачений церковним правом — відлучення від причастя святих тайн, піст, милостиня, молитви, заслання до монастиря, відлучення від церкви (останнє знаходилось у виключній компетенції Синоду і застосовувалось лише як крайня міра). Правове поле давало єпархіальній владі певний люфт у визначенні міри покарання, яким архієреї та консисторії широко користувались. Прикладом можуть служити рішення, що виносились південноукраїнськими консисторіями по справах, пов’язаних із перелюбом. Найчастіше вирок формулювався так: „встановити церковне каяття на сім років, з проходженням його за місцем проживання, під наглядом духовного отця таким чином. У всі недільні та святкові дні ходити в церкву на всяке славослов’я; приносити про гріхопадіння своє щире перед Богом каяття, кладучи впродовж року в середу і п’ятницю по 30 (в інших вироках – 50) уклонів земних; у всі пости сповідуватись, а святих тайн не прилучатися, окрім смертного випадку, в якому вчиняти згідно з 5-им правилом святого Григорія Ніського, з тим, що якщо з проходженням часу побачені будуть… плоди гідні каяття, то і в зменшенні… його на підставі 102-го правила 6-го Вселенського Собору і указу з Святішого Правлячого Синоду 1780 р. березня від 21-го дня надати помилування”. Але 7-річна єпитимія за перелюб присуджувалась далеко не у всіх випадках. Коли крім неї застосовувалось тілесне покарання чи ув’язнення, хоча б і нетривале, часто призначалось так зване „церковне каяття в половину”, тобто на 3,5 роки. Саме ця міра була використана відносно М. Іванової, оскільки жінка перебувала 1 місяць під вартою [1375]; до О. Акільмазової, яка цивільним судом була піддана 40-а ударами батогом у присутності громади за те, що кинула незаконнонароджене немовля в колодязь [1376]. У рішенні Слов’янської духовної консисторії 1786 р., яке стосувалось „кровозмішувального перелюбу”, визначено іншу міру покарання: чоловік отримав 15-річну єпитимію, а жінка, яка народила від нього дитину і втопила її — 7-річну. Причина та ж, що і в наведених вище випадках: вбивця була засуджена світським судом, на цей раз на покарання батогами і довічну каторгу [1377]. А в 1809 р. за вбивство незаконнонародженого була визначена єпитимія в 5 років [1378].

Самe призначення покарання консисторія іноді передавала священику, до парафії якого належав винний. На цю ж духовну особу покладався контроль за сумлінним проходженням єпитимії. Залежно від обставин, повідомлених з парафії, єпархіальне керівництво могло або достроково припинити проходження покарання, або ж, навпаки, продовжити його термін. До контролю залучались і представники світських установ; поліція зобов’язувалась сприяти священикам у примушенні єпитимійців до відвідування церкви.

Посилання

1366. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 926 – 927.

1367. Там само. — Т. ХХІІ. — С. 325; T. XXVI. — С. 549.

1368. Там само. — T. XXIV. — С. 773.

1369. Там само. — Т. XXV. — С. 659; Т. XXXIV. — С. 875 – 876.

1370. Там само. — T. XXXV. — С. 125 – 126.

1371. Там само. — Собр. ІІ. — T. XVI. — Отд. І. — С. 221 – 263; Т. ХХ. — Отд. І. — С. 598 – 1010; Т. ХХІ. — Отд. І. — С. 144 – 178.

1372. Там само. — Т. XXXIV. — Отд. І. — С. 661 – 662.

1373. Там само. — Т. XXXVI. — Отд. ІІ. — С. 671.

1374. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 60 – 61.

1375. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 541. — Арк. 2 зв.

1376. Там само. — Спр. 1001. — Арк. 1.

1377. Там само. — Спр. 87.

1378. Там само. — Спр. 1050. — Арк. 1.