Оприлюднення державних документів

І.І.Лиман

Крім доведення до відома населення інформації в опосередкованій формі проповідей і повчань, духовенство мало подавати таку інформацію і безпосередньо, оприлюднюючи документи органів влади. Якщо такі документи включали формулювання „об’явити всенародно”, вони обов’язково повинні зачитуватись при храмах. Байдуже, що ця інформація далеко не завжди стосувалась релігійних питань. Духовне відомство виступало тут лише як канал передачі повідомлення. Але канал, який своїм авторитетом мав освячувати дії світських можновладців. Типовою для свого часу була схема передачі інформації, застосована у випадку з оприлюдненням повідомлення про пробачення впродовж року збіглих військових: Г. Потьомкін дав розпорядження правителю Катеринославського намісництва, а той, крім доведення повідомлення через систему світських установ, звернувся до південноукраїнського єпархіального архієрея з вимогою публікації в усіх церквах у недільні і святкові дні „для кращого успіху у справі цій, яка містить казенну користь” [1270]. У подальшому, у зв’язку з трансформаціями у вертикалі світської влади, змінювались учасники цієї схеми, але в цілому вона зберігалась, діючи паралельно з централізованою передачею розпоряджень через укази Синоду.

Проголошуючи державні документи, священики могли супроводжувати це поясненнями в тій же формі проповіді або повчання, але знову ж таки під пильним наглядом. Причому послаблення останнього могло спричинити небажані для влади наслідки, навіть якщо священик і не мав „злого” наміру. У 1807 р. в Катеринославській духовній консисторії розглядалась справа священика М. Штеньки, який при обнародуванні маніфесту про формування міліції „внушив” селянам, що імператор дає волю тим, хто висловить бажання ввійти до складу відповідних воєнізованих структур, з приводу чого земському ісправнику довелося заспокоювати парафіян. Як з’ясувалось, священик неправильно розтлумачив зміст маніфесту, оскільки в надісланій йому копії замість „всіх станів здібних [способных] людей” помилково було написано „всіх станів вільних [свободных] людей”. І все ж М. Штенька був суворо попереджений консисторією за те, що приступив до тлумачення маніфесту без потреби і в неправильному розумінні [1271].

Особливо ретельною була підготовка світської та духовної влади до оприлюднення в церквах документів, які могли викликати хвилювання населення. Одним із таких документів, безумовно, був маніфест 19 лютого 1861 р. Ще 24 листопада 1860 р. Міністр юстиції В. Панін звернувся спеціальним відношенням до обер-прокурора Синоду Д. Толстого, підкреслюючи необхідність вжити заходів для збереження спокою при оголошенні монаршої волі. Толстой доручив митрополиту Філарету написати для розсилки священикам „коротке і наскільки можливо ясне наставляння”. За два дні до підписання Олександром ІІ маніфесту про скасування кріпацтва синодальний обер-прокурор розіслав циркуляр, яким вимагалось, аби священики надавали „повне і всіляке сприяння владі” в справі упередження заворушень. Священнослужителі мали роз’яснити селянам необхідність виконання ними обов’язків по відношенню до поміщиків, а в разі виникнення непорозумінь чекати розпоряджень керівництва [1272]. У Таврійській єпархії разом із текстом маніфесту було розіслано указ консисторії та „Причтам Таврійської єпархії окружне наставляння”, у 8 пунктах якого роз’яснювались положення підписаного імператором документа. Спеціально обумовлювалось, що перший член причту зобов’язаний доповісти єпархіальному архієрею як про отримання цього наставляння, так і про поведінку парафіян після оприлюднення волі імператора, а в разі виникнення в майбутньому якихось „випадків особливої важності” негайно повідомляти про це [1273].

З приводу маніфесту духовними особами Південної України була складена низка „слів” і „промов”, проголошених після оприлюднення документа. Деякі з них невдовзі були надруковані в „Херсонських єпархіальних відомостях” [1274]. Через 50 років після ліквідації кріпацтва „Катеринославські єпархіальні відомості” писали, що 13 березня 1861 р. маніфест був прочитаний у всіх церквах Катеринослава після вдячного молебню, з колінопреклонінням, і, згідно із заявою місцевої влади, це не супроводжувалось ніякими інцидентами та випадками порушення громадського спокою [1275]. Загалом небагато, у порівнянні з іншими українськими регіонами, було селянських виступів і в цілому на Півдні України. Втім, навряд чи це пояснювалось у першу чергу ефективністю роз’яснювальної роботи духовенства. Має рацію О. Герасименко, згідно з якою, насамперед це було пов’язано з меншим ступенем розвитку в краї кріпосницьких відносин і відносно кращим станом забезпечення селян землею та заробітками [1276].

Посилання

1270. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 1 – 1 зв.

1271. Там само. — Спр. 593. — Арк. 3 – 4.

1272. Самсонов А.М. Антифеодальные народные восстания в России и церковь. — М.: изд. АН СССР, 1955. — С. 170 – 171.

1273. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 116. — Арк. 1 – 9.

1274. Слово Преосвященнейшего Антония, епископа Новомиргородского, викария Херсонской епархии, сказанное 16 Марта 1861 года, в Одесском Кафедральном соборе, при прочтении Всемилостивейшего Манифеста о даровании крепостным людям прав свободных сельских обывателей // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — Ч. II. — С. 520 – 524; Речь по прочтении Всемилостивейшего Манифеста о даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей, пред совершением молебствия сказанная, в Симферопольском кафедральном соборе, Алексием, епископом Таврическим и Симферопольским, Марта 16 дня, 1861 года // Там само. — С. 525 – 528; Речь Протоиерея М. Павловского, сказанная 19-го Марта 1861 года, в церкви Ришельевского лицея, по прочтении Высочайшего Манифеста о даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей и об устройстве их быта // Там само. — С. 529 – 531.

1275. 19 февраля 1861 года // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1911. — № 6. — С. 146 – 148.

1276. Герасименко О.В. Селянський рух у Катеринославській губернії під час реформи 1861 року (за опублікованими матеріалами) // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. — Вип. 10. — 2002. — С. 96.